Размещено на http://www.allbest.ru/

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Індивідуальне домашнє завдання

З теми: «Політичне лідерство»

Суми-2014

1. Політичний лідер - визначення, вимоги, риси

Політичний лідер -- це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування, політичних партіях, групах тиску тощо; також ця людина, здатна впливати на політичну поведінку і політичну діяльність людей завдяки певним особистісним якостям, авторитетові. Лідер не існує сам по собі, у нього обов'язково повинні бути послідовники, тобто ті, хто визнає за ним право вести інших. Феномен політичноголідерства завжди привертав увагу представників світової політичної думки. Античні історики і філософи вбачали його у героях -- монархах і полководцях. Н.Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку. Т.Карлейль і Р.Емерсон вважали лідера творцем історії, наділеним особливим талантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював Ф.Ніцше. На його думку, політичний лідер -- це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю широким верствам. Г.Тард розглядав феномен лідерства виходячи з теорії наслідування. За Г.Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. Згідно з такою точкою зору, лідер виступає рушійною силою соціалізації особи. Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену, не претендуючи на особисті досягнення, а у випадку порушення традиції він може бути усунений тим же класом.

Як механізм політичне лідерство перебуває на першому соціальному рівні, тобто на рівні малої соціальної групи, яка інтегрована певними вузькогруповими політичними інтересами. Здебільшого вважають, що в малій групі лідер скеровує і спрямовує дії групи, яка, у свою чергу, висуває певні вимоги до особистості лідера. Тобто коли виявляється суб'єктна активність і самого лідера, і членів групи, які «висувають вимоги до лідера», доцільно говорити про лідерство, що за змістом є суб'єкт-суб'єктною дією. За умов прояву суб'єктної активності лише особистістю, тобто керівником групи, доцільно говорити про політичне керівництво, де група є об'єктом впливу, а взаємовідносини набувають характеру суб'єкт-об'єктної політичної дії.

У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:

-- лідер першого рівня -- малого гурту;

-- лідер другого рівня -- громадського руху (організації, партії);

-- лідер третього рівня -- політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерна ознака цього рівня -- лідерство формується на основі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малого гурту притаманні, як правило, організаторські здібності, вміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм.

Лідер малого гурту має багато шансів висунутися в лідери другого рівня і стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний і різноманітний зв'язок між лідерами малих гуртів і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато інших рис. Це пов'язано зі сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них -- інтереси кожної людини.

Які ж риси мають бути притаманними лідеру? Не претендуючи на повноту, виділимо такі: висока працездатність, аналітичний розум, компетент-ність, яскраво виявлена схильність до суспільної й державної діяльності, твердість принципів і переконань при здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, вміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо.

Лідерство в національному масштабі -- це:

-- «дистанційне» лідерство (лідер і його послідовники не мають прямих контактів із населенням; їхні відносини з народом опосередковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину);

-- «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого загалу і його завдання -- підтримувати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);

-- фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства.

До політичного лідера висуваються такі вимоги (за Максом Вебером):

1. Жага до влади;

2. Окомір від речей і людей;

3. Виконання власних обіцянок.

Крім перелічених можна додати ще такі вимоги:

4. Лідер повинен враховувати, виражати та відстоювати погляди тієї чи іншої групи;

5. Інтереси суспільства вище своїх власних;

6. Повинен мати організаторські, комунікабельні та ораторські здібності.

Лідер у бюрократизованому суспільстві (президент, прем'єр тощо) є лише продуктом «організованої активності», суто символічною постаттю: його роль виконують інші люди -- його штаб, «виконавча еліта». Сучасний державний лідер діє в рамках певних законів, усталених норм. А вся бюрократична машина «працює» незалежно від зміни лідерів. Лідери лише підписують укази і розпорядження, які розробляють фахівці з економічних, юридичних, військових та інших питань. Цим, між іншим, пояснюється і можливість появи дуже невиразних, «сірих» лідерів.

Роль лідерів є особливо значною у переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. При цьому поширена думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий лідер у змозі підвищити ефективність управління гуртом, партією або державою. Проте його основне завдання -- збуджувати активність, заохочувати всіх членів партії або уряду до ефективної праці.

1.1 Класифікація, та типологія політичного лідера

Кожний політичний лідер має специфічні риси характеру, метод

взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна визначити деякі типи політичних лідерів, деякі з класифікаацій наведені нижче:

1) Одним із перших, хто запропонував характеризувати політичних лідерів за відповідною типологію, був М. Вебер. Виходячи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства.

1. Традиційне лідерство, що властиве традиційному правлінню. Вонопередбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може втратити і свою владу

2. Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

3. Харизматичне лідерство (харизма - від грец. - божественний дар, благодать, милість, талант, властивий людині), за якого влада над іншими ґрунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він призначений виконувати певну наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав вождів революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів.

2) Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів політичного лідерства.

1. Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.

2. Плутократичний тип політичного лідерства ґрунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств (звідси і його назва: грец. - багатство і влада). Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства.

3. Популістський тип політичного лідерства ґрунтується на популізмі. У своєму першому значенні термін "популізм" (від лат. - народ) означав боротьбу за права та інтереси народу. Згодом противники популізму надали цьому терміну негативного значення: ним стали позначати діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необґрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо. У сучасній політиці лідер-популіст - це діяч, який заграє з масами. У контексті теорії політичного лідерства лідер-популіст виступає як харизматичний лідер демагогічного толку. Для популістського типу характерні: ставка на прості політичні рішення, які ґрунтуються на низькій загальній культурі учасників політичного процесу; наголошення на значущості малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретних дрібниць; навішування ярликів політичним противникам; загравання з масами, роздавання необгрунтованих обіцянок; експлуатація політичних почуттів простих людей у власних інтересах тощо. політичний лідер агітатор реформатор

4. Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду - професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага і довіра до якого базується на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.

3) Г. Лассуелл запропонував типологію лідерства, пов'язану із стилем політики: лідерів-адміністраторів, агітаторів, теоретиків.

1. Лідери-адміністратори - це лідери, здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів;

2. Агітатори - лідери харизматичного типу, схильні виступати перед публікою, завойовувати авторитет;

3. Теоретики - лідери, схильні розробляти програми, проекти, але небажають займатися практичною політикою.

4) Р. Такер та В. Хагеман виділяють консервативний, революційний та реформаторський типи лідерів за їхнім ставленням до перспективи суспільного розвитку.

1. Консервативний лідер у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми, намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх до нових умов, протидіє соціальним змінам;

2. Революційний - основні свої дії спрямовує на фундаментальні зміни відповідно до інших соціальних ідеалів чи до власних переконань, котрі грунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах, відкидаючи повністю існуючі цінності;

3. Реформаторський - вірить в ухвалену більшістю ідеальну модель суспільства, визначає відхилення від цієї моделі й намагається їх виправити, орієнтуючись при цьому на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи інші методи й засоби політичного керівництва.

5) Дж. Берне розглядає дві категорії лідерів: перетворювачів та ділків.

1. Лідери-перетворювачі діють в ім'я реалізації своїх глобальних ідей.

2. Лідери-ділки, навпаки, діють "тут і негайно", концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Берне також пов'язує ці типи лідерів з наявною ситуацією і середовищем, де відбувається їхня діяльність.

6) Цікаву типологію політичного лідерства запропонував Є. Вятр. Вона грунтується на психологічних рисах і типах поведінки політичних лідерів:

1. За ставленням до власної ідеології - лідера-ідеолога та лідера-прагматика;

2. За ставленням до власних прихильників - лідер-харизматик і лідер-представник (перший формулює, другий виражає волю тих, хто за ним стоїть);

3. За ставлянням до противників - угодовці, що прагнуть до пом'якшення конфлікту і пошуку компромісних рішень, а також фанатики, які намагаються навмисно загострити конфлікт і знищити будь-що противника;

4. За способом оцінки дійсності - відкритого лідера та лідера-догматика.

Є. Вятр слушно вважає, що ці чотири дихотомії "чистих" типів лідеріввзаємно не пов'язані, тобто окремі типи виявляються в різних сполученнях.

7) У марксизмі лідерів поділяють на

1. Правлячих та опозиційних;

2. Буржуазних і пролетарських;

3. Кризових і рутинних;

4. Великих і малих.

8) Залежно від стилю керівництва і політичної системи, де діє лідер, вирізняють:

1. Диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх, покарання;

2. Демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;

3. Автократичний тип лідера, котрий повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемагати опонентів.

9) Політичних лідерів поділяють за способом приходу до влади на (Є. Тихомиров):

? "лідерів мимоволі",

? "лідерів зверху",

? "лідерів на підставі відбору й довір'я",

? "політичних кар'єристів",

? "лідерів на віру",

? "лжелідерів".

За стилем лідерства на (Б. Курашвілі):

? "бюрократів-політиків",

? "флюгерів-політиків",

? "інфант-політиків",

? "авантюр-політиків".

10) Відповідно до різних життєвих умов існують відповідні варіанти адаптивної спрямованості поведінки та діяльності лідерів, що забезпечує потрібні результати:

1. Непримиренно-войовничий тип (характерне втілення - внутрішні та міжпартійні свари, наприклад, між Леніним та Мартовим, Сталіним - Троцьким);

2. Брутальний тип (наприклад, папа Олександр VI, який спирався у політиці на підкуп, шантаж, обман тощо);

3. Тип "майстра, який доводить ситуацію до вибуху" (наприклад, Пурішкевич, який 19 листопада 1916р. своєю промовою у IV Державній думі підірвав віру в уряд);

4. Стабілізуючий тип, який відіграє роль буфера, гаранта (наприклад, Хусейн перешкоджав розпаду Іраку на курдську, сунітську, шиїтську частини, примушуючи інші країни визнавати свою країну, що дозволяє їй здійснювати вплив на Аравійському півострові);

5. Тип "майстра влучати в ціль", тобто проведення такої тактики, коли у цілком кон'юнктурній політиці виокремлюють слабкі місця, тиск на які робить політичну техніку особливо результативною (наприклад, Гітлер, який завжди орієнтувався на експлуатацію популярних у народі уявлень, пов'язуючи це з поточним моментом);

6. Компрадорський тип, тобто той, хто бажає нещастя власному народу (наприклад, Смердяков-персонаж роману "Брати Карамазови" (1880) Ф. М. Достоєвського жалкував, що Наполеон не завоював Росію, буцімто розумна нація не підкорила дурну)

11) Викликає інтерес типологія політичних лідерів Маргарет Херманн, хоча сам підхід може бути використаний для характеристики лідерства взагалі. Згідно з цією типологією виділяються чотири основних типи лідерів:

1. Лідер-"прапороносець" - видатна людина, що має власне бачення дійсності, власний погляд на події та шляхи їх розвитку (В. Ленін, Л. Троцький, Мартін Лютер Кінг, А. Хомейні);

2. Лідер-"служитель" виступає у ролі виразника інтересів своїх прихильників, виборців, діє від їх імені - такі лідери схильні до популізму (Н. Назарбаев, Л. Кравчук, О. Мороз, Д. Буш, Ф. Міттеран та ін.);

3. Лідер-"торговець" схожий на продавця товару, який прагне умовити покупця купити товар. Цей тип лідера повинен переконати осіб, які "купують" його ідеї або плани, аби залучити людей до їх здійснення;

4. Лідер-"пожежний" швидко реагує на ті проблеми, що постають перед суспільством, відгукується на події і проблеми, діє відповідним чином.

На практиці більшість політичних лідерів вбирають риси всіх чотирьох

типів у різних комбінаціях.

2. Політичний лідер

2.1 Халіфа ібн Зайд Аль Нахайян

Засновані лідером, Об'єднані Арабські Емірати і в даний час живуть під мудрим і далекоглядним керівництвом свого нового президента, Його Високості Шейха Халіфи бен Заїда Аль Нахайяна, термін державної служби якого охоплює два історичних етапи розвитку країни. Він був дуже близький до свого покійному батькові в роки його керівництва країною, черпав у нього натхнення, і виступав в якості глави його уряду на першому етапі заснування держави. Сьогодні він продовжує відігравати провідну роль на новому етапі розвитку ОАЕ, етапі зростання впливу країни і її появи на світовій арені.

Раннє дитинство

Щоб зрозуміти лідерські якості, які характеризують цю людину, важливо усвідомити визначальне і формуючий вплив ранніх років його життя. Шейх Халіфа, старший син покійного шейха Заїда народився в Форте Аль-Мувайджі в Аль-Айні, в 1948 році. Хоч поселення Аль-Мувайджі було невеликим порівняно з іншими поселеннями в ланцюжку оазисів, де домінували оазиси Аль-Айн і Бурайми, воно, тим не менш, було центром впливу для роду Аль-Бу-Фалах племінної конфедерації Бані-Яс і сім'ї Аль Нахайян , яка правила в численних оазисах східного регіону Абу-Дабі, а також всієї східної Аравії. Шейх Халіфа провів раннє дитинство в цьому форте, який до цих пір стоїть навпроти Двору (дивана) Представника Правителя на околиці Аль-Айна, і в якому його покійний батько оселився в 1946 році після того, як був призначений на посаду керуючого Східним регіоном своїм братом , який правив тоді еміратом.

Оазиси Аль-Айн і Аль-Бурайми, де шейх Халіфа провів свої перші роки, мали життєво важливе економічне значення для Абу-Дабі як основні виробники сільськогосподарської продукції, а також мали дуже важливе стратегічне значення для забезпечення безпеки в регіоні, оскільки розташовувалися на перехресті шляхів , які пов'язували узбережжі з центральними районами Східної Аравії. Перед шейхом Заєд стояла дуже важка задача з управління племенами, що перебували у складних відносинах один з одним, для забезпечення внутрішньої стабільності та безпеки, зміцнення державної влади, а також для економічного розвитку племен в умовах браку ресурсів.

Освіта

Шейх Халіфа отримав початкову освіту в єдиній школі, яка була побудована в Аль-Айні його батьком. Те, що зараз називається містом Аль-Айн, було шістьма розрізненими деревеньками, в яких була відсутня найпростіша інфраструктура, не було доріг, електрики і сучасних освітніх установ. Але, як завжди стверджував його батько, найкраще освіту можна отримати в громадських меджілісах (щоденних зборах рад громад, які проходять у присутності правителя чи вождя племені). Шейху Халіфі пощастило, що він міг бути присутнім на зборах двох таких громадських рад його часу, які були найкращою школою для освоєння навичок політичного керівництва і спілкування, давали, через тісні контакти з племенами, можливість зрозуміти їх дух і особливості.

Перша порада, на зборах якого розвивав свої таланти юний шейх, був Меджліс його батька, шейха Заїда, признаного усіма спостерігачами його часу найбільш харизматичною особою в регіоні з очевидними здібностями великого керівника. Шейх Заєд брав старшого сина з собою у велику частину щоденних поїздок по регіону, з дитинства прищеплюючи йому почуття відповідальності та довіри, зближуючи сина з племенами, які любили його і які він любив з однаковою відданістю. У ранні роки становлення шейх Халіфа бачив прихильність батька ідеям процвітання і благополуччя племен, підтримання безпеки і єдності, турботи про довкілля і схоронності спадщини свого народу. Він дізнався, що справжнім лідером є той, хто цілком присвячує себе турботі про благополуччя свого народу. У суспільстві батька він навчався якостям, політичним і комунікативним навичкам, з яких складається великий лідер, і це дало йому можливість наблизитися до племенам, пізнати їх цінності і сподівання.

Другий меджліс, який відточив і доповнив його лідерські якості, була Рада його діда по материнській лінії, шейха Мухаммеда бін Халіфи (помер 1979 року), в той час головної фігури сім'ї Аль Нахайян, який був відомий і шанований усіма за його мудрість, знання і проникливість. Поряд з любов'ю і турботою своєї матері, Його Високість шейх Халіфа також був оточений особливою турботою і увагою своєї бабусі, шейхи Салам, яка займала високе положення серед свого народу, оскільки була шанована за витонченість, мудрість і проникливість, що розвинулися в ній не дивлячись на відносну ізольованість емірату від решти світу.

Початок державної діяльності

Коли батько шейха Халіфи в серпня 1966 року переїхав до міста Абу-Дабі, щоб стати правителем емірату, він призначив свого сина, якому в той час було 18 років, своїм представником у Східній провінції і главою її правової системи. Враховуючи стратегічну важливість Аль-Айна, який був дуже любимо шейхом Заєдом, це призначення розглядається як знак високої довіри шейха до свого сина. Шейх Халіфа пішов по стопах батька, і продовжив реалізацію великих проектів розвитку Східної провінції, особливо, спрямованих на підйом сільського господарства шляхом покращення та розвитку системи зрошення. Його помітний успіх в Аль-Айні був першим кроком на шляху до посади правителя, який шейх Халіфа пройшов з легкістю і майстерністю, відзначаючи кожен новий крок звершеннями і досягненнями.

Протягом наступних років шейх Халіфа займав ряд важливих посад, допомагаючи своєму батькові в здійсненні, здавалося б, нездійсненної мрії. Він став головною рушійною силою в уряді батька, контролюючи на місцевому та федеральному рівнях хід всіх великих проектів на ранніх етапах державотворення. Уже тоді проявилися унікальні риси стилю управління шейха Халіфи, натхненні його батьком, засновані на скромності і відкритості. Повністю присвячений ідеям процвітання і прогресу свого народу, шейх Халіфа завжди поводився з тими, хто працював з ним, з гідністю і повагою, надаючи їм свободу дій, стимулюючи ініціативу, вміло підтримуючи їх довіру і надихаючи їх на нові зусилля.

Продовження кар'єри

Коло його обов'язків охоплював, на місцевому та федеральному рівнях, питання політики, економіки, оборони та зовнішніх відносин. Він був призначений наслідним принцом Абу-Дабі в 1969 році, і переїхав до столиці, де прийняв командування новоствореної армією, яка згодом стала ядром федеральної армії. Потім, до створення ОАЕ, він був призначений першим прем'єр-міністром уряду Абу-Дабі, в якому він взяв на себе ролі міністрів оборони і фінансів, курирував запуск перших проектів розвитку в еміраті, в якому тоді були дуже слабо розвинені інфраструктура і сфера послуг. Шейх Халіфа пізніше вступив на посаду заступника прем'єр-міністра першого федерального уряду; в 1974 році, він керував Виконавчою радою емірату Абу-Дабі, який замінив місцевий кабінет міністрів, і який став, по суті, виконавчою гілкою місцевої влади, що здійснює контроль за соціально-економічними перетвореннями в еміраті. У 1976 році він був призначений заступником Верховного головнокомандувача збройними силами ОАЕ, продовживши свою діяльність по зміцненню обороноздатності ОАЕ. Шейх Халіфа користується популярністю серед військових. У нього репутація людини стриманого, шанувальника поезії. Шейх Халіфа любить соколине полювання і рибну ловлю, відомий своїм інтересами в традиційних спортивних змаганнях ОАЕ, в основному його цікавлять коні і верблюжі перегони.

Його Високість шейх Халіфа звернув особливу увагу на нафтовий сектор, прийнявши на себе управління нафтовими ресурсами емірату. Він зіграв величезну роль у подоланні дисбалансу у співпраці його емірату з міжнародним картелем нафтових компаній, що працюють в країні. Він схвалив найбільші інвестиції в нові родовища нафти і газу, одночасно впроваджуючи новітні технології для збільшення обсягів видобутку на старих родовищах. Він також курирував диверсифікацію економічної бази країни і направив великі інвестиції в будівництво величезного промислового комплексу в Західному регіоні для розвитку нафтохімічної та нафтопереробної галузей.

Його Високість шейх Халіфа також відповідав за створення ряду державних корпорацій, які здійснюють контроль процесу розвитку економіки країни. В їх числі Abu Dhabi Investment Authority, яка сьогодні стала найуспішнішим інвестиційним фондом в світі, завданням якого є забезпечення процвітання і благополуччя майбутніх поколінь. Керуючись ідеєю підвищення добробуту своїх громадян, він в 1979 році створив Фонд житлового будівництва шейха Халіфи для фінансування будівництва житлових і комерційних будівель, що виділяються громадянам за невелику плату. Фонд, який одержує кілька мільярдів дирхамів на рік, став основною рушійною силою будівельного буму в Абу-Дабі. Він також заснував ряд премій для підтримки програм розвитку в еміраті, в тому числі Премію в сфері освіти, Премію за особливі досягнення, і Фонд підтримки малого та середнього бізнесу. У квітні 2005 року він своїм указом справив підвищення заробітної плати на 100% для всіх працівників держави.

Його Високістю особисто, а також через Фонд розвитку Абу-Дабі, розпочата велика програма підтримки соціального розвитку в країнах, що розвиваються. Він заснував і продовжує фінансувати закордонні школи, благодійні заклади, лікарні і притулки. Його Високість, в тому числі і через його соціальні проекти, відіграв активну роль у зміцненні відносин ОАЕ з державами затоки, іншими країнами арабського та ісламського світу, іншими державами шляхом обміну офіційними візитами і в ході зустрічей з арабськими та іноземними посадовими особами і керівниками, участі в міжнародних конференціях.

Шейх Халіфа бін Заєд, безсумнівно, був повноправним партнером керівників його країни на початковому етапі її існування, беручи активну участь у виконанні планів свого покійного батька і в здійсненні ним його мрії, під його безпосереднім керівництвом і повчанням. Він зіграв важливу роль в ході процесу становлення державного апарату і перетворення країни з племінним минулим в країну з сучасним державним устроєм, якою вона стала сьогодні, забезпечивши їй перехід в нову епоху і потенціал для виживання в 21 столітті.

Президент

Природно, що в 2004 році, коли відійшов у світ інший перший президент ОАЕ, його син і наслідний принц став правителем емірату Абу-Дабі, а брат шейха Халіфи, шейх Мухаммед бен Заєд Аль Нахайян, був названий наслідним принцом. У той же час, шейх Халіфа був одноголосно обраний новим президентом Верховного Ради ОАЕ. Його затвердження в якості нового лідера проголосило народу ОАЕ і всьому світові, що завершилася історична епоха заснування держави, в ході якої здійснилося амбітне бачення майбутнього країни, перетворивши в реальність мрії, і почалася нова епоха розвитку, епоха зростання могутності ОАЕ, держави, яка прагне зайняти особливе місце на регіональній і світовій арені.

Бачення цієї нової ери шейхом Халіфою було відображено в ряді офіційних документів. Мабуть, найбільш стратегічно важливими з них були політична програма дій уряду Абу-Дабі на 2007-2008 рік, прийнята Виконавчим радою Абу-Дабі і текст офіційної промови шейха в Федеральному Національній Раді в лютому 2007 року.

Політична програма уряду містить виклад бачення загального розвитку країни. Її заявленою метою є забезпечення добробуту громадян. Для досягнення цього створюються програми розвитку вільної економіки, заснованої на міцних знаннях, яка може з успіхом конкурувати на міжнародному рівні, надаючи кращі послуги в галузі освіти, охорони здоров'я та розвиненої інфраструктури в рамках законодавчої бази, що відрізняється ефективністю і прозорістю. Цей стратегічний документ надає таку ж важливість і розвитку відкритого та ефективного державного апарату для забезпечення ефективного та координованого виконання планів, а також для використання всіх можливостей і ресурсів країни, в тому числі участь приватного сектора, як на місцевому, так і на міжнародному рівні. Безпека країни, розвиток міжнародних відносин, охорона навколишнього середовища, а також збереження спадщини та культури, залишаються наріжними каменями майбутнього ОАЕ.

У промові Його Високості шейха Халіфи в Федеральному Національній Раді викладені зобов'язання федерального уряду по зміцненню політичної системи, заснованої на обміні думками, справедливості та безпеки, яка дозволить громадянам (чоловікам і жінкам), активно і впевнено брати участь в управлінні своєю країною. У своїй промові президент підкреслив плани уряду по запуску нових програм та розробці законів, спрямованих на підтримку культури, розвиток інституту сім'ї, освіти та охорони здоров'я в якості невід'ємних складових проекту розвитку. Він заявив про свою прихильність навчанню і стимулюванню нового покоління молодих лідерів. Він також підкреслив прихильність уряду зміцненню приватного сектора, заохоченню інвестиційних проектів, розвитку промисловості, туризму, будівництва, не забуваючи і про захист навколишнього середовища.

2.2 Обґрунтування політичного лідера

Шейх Халіфа ібн Зайд Аль Нахайян являеться політичним лідером бо це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах, а саме - у державній владі. Також ця людина, здатна впливати на політичну поведінку і політичну діяльність людей завдяки певним особистісним якостям, авторитетові. Це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю широким верствам.

3. Шейх Халіфа ібн Зайд Аль Нахайян - класифікація лідера

1. За класифікацією Макса Вебера - харизматичний лідер.

2. За типологією політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідері в - професійний тип політичного лідерства.

3. Г. Лассуелл - лідер-адміністратор.

4. За ставленням до перспективи суспільного розвитку (Р. Такер та В.

Хагеман) - реформаторський тип лідера.

5. Лідер-перетворювач за класифікацією Дж. Берне.

6. Типологія політичного лідерства за Є. Вятром:

a. прагматик;

b. лідер-представник;

c. угодовець;

d. відкритий лідер

7. За марксизмом:

a. правлячий;

b. пролетарський;

c. рутинний;

d. великий;

8. Залежно від стилю керівництва і політичної системи -

демократичний тип;

9. За способом приходу до влади - лідер на віру, за

стилем лідерства - інфант-політик;

10. Стабілізуючий тип - відповідно до адаптивної спрямованості

поведінки та діяльності лідерів.

11.За Маргарет Херманн - лідер - «прапороносець», та «лідер - пожежний».

Поширена розподіл лідерства залежно від відносини керівника і підлеглих на авторитарне і демократичне.Авторитарное лідерство передбачає одноосібне направляюче вплив, заснований на загрозу санкцій, застосування сили. Демократичне лідерство виявляється у обліку керівником інтересів і думок всіх члени групи чи організації, у тому притягнення до управлінню.

Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними і соціальними рисами, груповими функціями у контексті політичних ситуацій. Теорія рис наголошує на тому, що лідер повинен бути наділений сукупністю визначних рис. Представник цієї теорії Е.Богардус стверджує, що лідер виділяється з оточення людей енергією, розумом і характером. Він також вважає, що важливою рисою лідера є почуття гумору, а також здатність привертати до себе увагу. Р.Стогділл доповнює цю теорію, розкриваючи феномен лідерства через риси особистості лідера, відносини між ним і його послідовниками, рівень влади та масштаб завдань, які він виконує. Р.Стогділл виділяє такі стилі керівництва, як авторитарний, переконуючий, демократичний, інтелектуальний, виконавчий. Г.Лассуел виокремив за стилем політичної діяльності лідерів-адміністраторів, агітаторів і теоретиків. Перші -- це лідери, здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів, другі -- лідери харизматичного типу, схильні виступати перед публікою, завойовувати авторитет, треті -- лідери, схильні розробляти програми, проекти, але не бажають займатися практичною політикою. Представник функціонального підходу до типології політичних лідерів М.Херман виділив критерії, за якими характеризують політичних лідерів: наявність твердих політичних переконань; індивідуальність політичного стилю; мотиви політичної поведінки; реакція на тиск і стрес, тобто поведінка лідера в дискомфортній ситуації (зокрема, збереження витримки і самовладання); обставини, за яких потенційний лідер став керівником, відповідальним за прийняття політичних рішень; попередній політичний досвід; політичний клімат і ситуація в країні у період становлення політичного лідера. Цей підхід наголошує не тільки на характеристиці якостей політичного лідера, а й на обставинах, за яких відбулося його становлення. У політології також розглядається феномен лідерства як репрезентатора групи, котра має певний політичний інтерес. Деякі дослідники (Т.Парсонс, Ю.Дженінгс) вважають, щоможливості політичного лідера, його успіх чітко зумовлені інтересами корпорації, до якої він належить. У зв'язку з цим виділяють неформального і формального лідера. Неформальний лідер має вплив на групу завдяки певним лідерським рисам і може стати формальним лідером. Проте часто формальним лідером стає ординарна особа, без особливих задатків. Становлення особи як політичного лідера залежить від способу формування лідерства: бюрократичного і антрепренерського. Бюрократичний спосіб передбачає формування лідера вузьким колом осіб за певними, чітко заданими критеріями (партійність, відданість системі, вождю). За антрепренерським способом -- лідер формується у публічній конкурентній боротьбі, де вирішальним чинником є імідж самої особи, яка змагається за лідерство.

Залежно від політичного режиму виділяють два типи лідерства: авторитарне і демократичне. Авторитарне лідерство передбачає одноособову політичну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень та здійсненні всебічного контролю над політичними процесами. Домінуючим принципом влади для авторитарного лідера є сила або загроза застосування сили. Авторитарне лідерство пройшло декілька етапів, на кожному з яких був характерним свій тип лідера: тиран, абсолютний монарх, диктатор у тоталітарному й авторитарному режимах. Авторитарний лідер -- це здебільшого інтроверт, сенсорик, етик, ірраціоналіст.

Тип демократичного лідерства почав формуватися ще в часи античної демократії і функціонує в сучасних демократичних державах. Демократичний лідер формується в умовах конкурентної політичної боротьби, яка передбачає не тільки його високі професійні, інтелектуальні й моральні якості, а й наявність фінансових ресурсів і авторитетної й мобільної команди. Демократичний лідер -- це екстраверт, інтуїтивний логік, раціоналіст.

Лідерів можна типологізувати за їхнім ставленням до перспективи суспільного розвитку. За цим критерієм виділяються такі типи лідерства: консерватор намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх до нових умов; реформатор -- змінити суспільні структури, норми, що віджили, надати суспільному розвиткові динамізму, скерувати його у прогресивне русло; революціонер, відкидаючи повністю існуючі цінності, намагається радикально змінити суспільний лад відповідно до власних переконань, котрі ґрунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах.

Типологізуючи лідерство, застосовують ще такі поняття, як вождь і керівник. Лідер вождистськоґо типу -- це особа, для якої популізм є основним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, лідер-вождь апелює до найнижчих пристрастей широких верств (страху, ненависті, ворожнечі), вдаючись при цьому до завищених обіцянок, лексики натовпу, улесливості, "правдоподібної" брехні. Поняття "керівник" використовують, як правило, на позначення державної особи, тобто формального лідера, або (при бюрократичній системі формування лідерства) -- особи, яка призначена "зверху", а також лідера загальнонаціонального масштабу.

Отже, основні риси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на процес його становлення, такі: політична освіта (знання соціології, політології, права, економічної теорії, менеджменту, історії); політичний досвід; інноваційність (здатність продукувати нові ідеї, концепції, програми); політична поінформованість (наявність детальних знань про різні сторони життя людей, проблеми населеного пункту, регіону, країни); ораторське мистецтво (вміння донести до різних рівнів аудиторії найскладнішу інформацію, переконати людей у правоті власних принципів); політична інтуїція (здатність відчувати історичну ситуацію, своєчасно коригувати власний курс відповідно до вимог часу; дотримання правила "не йти на компроміс раніше відповідного часу, бо можна втратити авторитет, і не йти на компроміс пізніше відповідного часу, бо можна втратити ініціативу"; прогностичні навички (вміння аналізувати і передбачати події, тенденції розвитку політичних і соціальних інститутів); комунікативна майстерність (вміння спілкуватися з різними категоріями населення, добираючи такий стиль поведінки, який враховував би їхні смаки, настрій, уподобання); арбітражні задатки (вміння знаходити оптимальні рішення в конфліктних ситуаціях і погоджувати різні інтереси); організаторські здібності (вміння добрати команду, визначати основні стратегічні пріоритети своєї подальшої діяльності).

Література

Політологія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. Автор: Брегеда А.Ю. | Рік видання: 1999 | Видавець: Київ: КНЕУ | Кількість сторінок: 108

Размещено на Allbest.ru