Проблеми формування сучасної української еліти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Проблеми формування сучасної української еліти

Проблема еліти - важлива складова суспільно-політичного процесу. На запитання, хто є суб'єктом історії, можна дати узагальнену відповідь: люди. Проте не всі люди однаково “суб'єкти”. Хтось проявляє себе справжнім громадянином-державотворцем, хтось пасивний, інший виступає не рушієм, а гальмом соціального прогресу. Різні люди, різні сегменти суспільства володіють і різним рівнем державницької свідомості. Бути взірцем патріотизму, мати високу громадянську позицію покликані усі громадяни. Однак найперше такі риси мають бути притаманні національній еліті.

Проблема еліти тісно пов'язана з проблемою поділу праці в суспільстві, елементом якого є диференціація суспільства на керівників і підлеглих. Це до певної міри корелюється з біологічною, психологічною тощо різницею між людьми. Продуктивна ідея спадає на думку мислячій людині і лише потім вона може оволодіти розумом більшості. Про таку людину говорять як про елітарну особистість, індивідуальність.

Розвиток людської індивідуальності, творчої потенції людей у суспільстві сфокусовані у певних групах громадян - еліті. Вона й виступає важливим інструментом прогресу, каталізатором нації на її прогресивний розвиток.

Протягом всієї історії людства пробивала собі дорогу тенденція розширення можливості для найобдарованіших особистостей пробитися в еліту. Вона спостерігається і в наш час. Але тепер склалася ще одна передумова: наявність грошей та влади, що з особливою силою проявляється у наш час, в епоху інформаційного суспільства. Ще гостріше ця передумова окреслюється в перехідних суспільствах, що й спостерігаємо в процесі державотворення в Україні.

Система влади формує мотиви, якими користується політична еліта, що прагне оволодіти владою. Якщо влада буде сконцентрована в одних руках, то навіть у “ангела” можуть вирости “роги” - так часто говорять в народі. Тому тільки розумний перерозподіл владних повноважень між усіма гілками влади (законодавчою, виконавчою і судовою) забезпечить демократичний розвиток країни. Причому треба зауважити, що перерозподіл повноважень не повинен підганятися під конкретну особу, бо тут теж з'являються проблеми: чим більше владних повноважень, тим більше виникє спокус для звуження громадянської свідомості. Тому дуже важливо високій посадовій особі обирати команду, яка б не вела до цього негативу. Як засвідчує історія, в команді лідера мають бути професіонали, котрі є не тільки однодумцями, але й опозиціонерами. Тоді створюється рівновага сил, що убезпечує від потрапляння “на манівці”.

“На даний час зміна системи влади - основа об'єднання політичної еліти,” - так вважає народний депутат О. Мороз [5, с. 10]. На нашу думку, краще живеться людям в суспільстві не тоді, коли часто змінюється влада, а коли влада формується з професійної, законослухняної та патріотично налаштованої еліти, якій притаманні державницька психологія та сучасне, громадянське мислення, і яка здатна бути відповідальною за життя народу та імідж держави у світі.

Роль еліти особливо зростає в перехідні періоди розвитку суспільств, бо саме вона повинна визначити відповіді на виклики, поставлені проблемним часом на шляху до демократії. Що стосується, зокрема, й України на нинішньому етапі державотворення.

Якщо взяти загальні критерії поділу еліти, то можемо прагматично поділити її на ту, що “керує”, і на ту, що “гідна керувати”, але її не допускають до влади. Так є в Україні, і так буде доти, доки не стануть законослухняними і уряд, і депутати, і громадяни.

За дванадцять років незалежності Україна досягла певних успіхів, отже маємо не лише негативи, і про це маємо пам'ятати і прагнути примножувати здобутки. Ухвалена 28 червня 1996 року Конституція України засвідчила законність функціонування нашої держави. Українська держава відбулася в усіх формальних вимірах: незалежність, суверенність і недоторканність її кордонів визнані світовою спільнотою. Україна стала рівноправним членом багатьох міжнародних об'єднань, організацій. У нас відбувається трансформація економіки на ринкових засадах, утворився клас буржуазії, утверджуються принципи і норми громадянського суспільства, процес творення якого розпочався.

Головний виклик незворотності трансформаційних процесів гніздиться всередині українського суспільства. І шукати відповідь на нього повинна наша політична та управлінська еліта спільно з усіма громадяни держави. Не варто сподіватися, що хтось - Росія, США, Євросоз - побудують нам демократичну державу. Ніколи! Це справа нашого народу, нашої еліти. Саме вони повинні подбати, щоб наші діти й онуки були державницьким народом. Ми так довго йшли до себе!

Українське суспільство понад 350 років було бездержавним. Кілька поколінь не знали, що таке демократичні традиції, культура ринкових відносин, економічна культура, культура власності, правова і політична культура, почуття громадянськості тощо. Суспільство ще й досі затуркане психологією меншовартості, психологією раба. Більша частина сучасної української політичної та управлінської еліти серйозно переймається лише особистим та клановим збагаченням. “Верхи” до певної міри консервують наше суспільство, стримують інноваційні процеси. Адже інновації творить науково-освітянська еліта, яка в Україні не пошанована, ледь виживає. Затримка ж інновацій - це шлях на задвірки цивілізації. За даними опитувань Центру ім. О. Разумкова, наприклад, на запитання “Наскільки сильно впливають на прийняття рішень правлячою елітою України такі особи та інститути?”, експерти дали відповіді, наведені в таблиці 1.

Таблиця 1 (% опитаних експертів)

Як видно з таблиці 1, значний вплив на прийняття рішень нашою правлячою елітою мають керівники найбільших фінансово-промислових груп (олігархи) - 80,7 %; Росія в особі її керівництва та бізнес-структур - 31,3 %; США (також в особі їх керівництва і бізнес-структур) - 25 %; силові структури - 22,1 %; політичні партії - 17,2 %. Впливовість 0,7 % представників наукової і творчої інтелігенції - це велика тривога для суспільства, “олігархів”, правлячої еліти. Бо мине якийсь час, і за таких умов України як суверенної держави зі своїм “Я” може не стати. Невже уроки історії нічому не вчать? Чому не робити відповідних висновків? СРСР як імперію знищила деградуюча партеліта. Людей до владних структур тоді продукували на одному “конвейєрі”. Отже важливо врахувати, що ротація еліти на всіх рівнях - перший і найважливіший аргумент нашого шляху до демократії, до справжньої суверенності держави, до громадянського суспільства.

У нас інтелігенцію опущено до рівня люмпена, з нею ніхто не рахується. Вчителя, медика, науковця приречено на злидні. Інтелектуальний капітал до такого низького рівня жоден уряд не доводить навіть у традиційно бідних суспільствах. Це факт для серйозного осмислення та рішучих заходів владоможців.

На запитання “Чи матимуть можливість ваші діти увійти до складу правлячої еліти України?” відповідь теж невтішна. 62,0 % опитаних громадян дали відповідь - “ні”, “тільки за певних умов” - 21,4 %, скоріш за все так - 1,9 %; інші - 1,5 %; не змогли відповісти - 13,2 % [5, с. 10]. Ось те, що є, а не те, що декларується.

Тому і не дивно, що в доповіді Верховній Раді 15 травня 2003 року В. Довженко, голова Держкомітету у справах сім'ї та молоді, навела таку цифру: 40 % молоді заявили, що “хотіли б народитися в іншій країні”. Для кого ж ми будуємо державу? Водночас 40 % молоді хоче започаткувати власну справу. Зробімо все, щоб на нашій землі вони, наші діти та онуки, були господарями. А ми вже говоримо про можливість продажу землі іноземцям! Чи на часі така торгівля?

За даними опитувань Центру ім. О. Разумкова, більшість громадян вважає, що в Україні не дотримуються конституційні їхні права: право на гідний життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (90 % опитаних); на охорону здоров'я (81 %); на повагу гідності людини (79 %); на працю і можливість заробляти на життя (79 %); право на соціальний захист (78 %) та інші. То яким чином формуватиметься у населення громадянська позиція?

Що ж до становлення громадянського суспільства, то визначальним критерієм його є становлення середнього класу. Тим часом, за підсумками 2002 року, до категорії бідних офіційно віднесено 28 % населення, до жебраків - майже кожен шостий громадянин. В Україні люди помирають на 10 років раніше, ніж у країнах Європейського Союзу. За останнє десятиріччя населення скоротилося на 4 мільйони чоловік. Причин багато. Шукаймо шляхи виходу із цього стану мудрою стратегією еліти!

Але ж нинішня політична еліта визнанням та відчутною підтримкою з боку суспільства не користується. Всього 6 % населення засвідчує своє позитивне ставлення до правлячих кіл, 53 % їм не довіряє, а 30 % до правлячої еліти ставиться абсолютно байдуже [5, с. 10].

Великою помилкою є те, що протягом 1991 - 2003 років на найвпливовіші посади в системі влади призначалися вихідці з партійної, господарської, комсомольської номенклатури радянських часів (вони складають 73 %). А серед осіб, що обіймали і обіймають посади голів обласних державних адміністрацій, таких майже 80 % (починаючи з 1995 року). Громадяни живуть своїми інтересами, управлінська і політична еліта--своїми. Тоді виникає запитання: “Хто кого і для чого обирає?” Або ще гостріше: “У кого найперше має бути сформована державницька психологія?”

Причини суспільної неефективності сучасної української політичної еліти - не брак у неї знань та умінь, а те, що у неї немає необхідності враховувати інтереси суспільства. Необхідність врахування інтересів народу диктується або моральними принципами еліти, або дієвими механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Першої якості наша новоспечена буржуазія не має. Як і двох останніх. 87 % теперішньої еліти - вихідці із сіл та маленьких міст. Династії інтелігенції в Україні знищені як фізично, так і урбанізацією останніх радянських десятиліть. До того ж нині частина молодої еліти потихеньку залишає Україну, шукаючи кращих умов життя в інших країнах.

Досить цікавими (негативними) ознаками нашої еліти є набуття нею формальних ознак елітності: наукові ступені і звання, купівля “благородних” титулів, демонстративна релігійність, отримання політиками церковних нагород, членство у церковних комітетах. Це має бути, але за заслугами, а не купівлею чи тиском на відповідні структури. Така еліта творить суспільство за власними уподобаннями.

На думку об'єктивних аналітиків суспільно-політичних процесів, позитивні зміни настануть через життя одного покоління. Так, об'єктивні закони розвитку зроблять своє, але було б краще, якби скоріше ми це усвідомили. Тут є великий і відповідальний пласт роботи для наших науковців, ЗМІ та громадських інститутів українського суспільства, які вже виникають.

У парламенті репрезентація депутатами громадських інтересів не завжди є адекватною їхнім передвиборчим гаслам. Приблизно так можна охарактеризувати і політичні партії - середовище формування політичної еліти. Критики на адресу уряду, депутатів багато. Громадяни ж їх обирали. І вони повинні перед громадянами звітувати за виконання обіцяного. Проте у нас не вироблено механізмів відповідальності політичної еліти перед суспільством. І це найбільше шкодить суспільному розвиткові України. Ніхто ні за що не відповідає і ні про що не звітує перед народом. В Основному Законі (Конституції) не передбачено навіть звіту Президента держави за виконання передвиборчої програми наприкінці його каденції.

До певної міри немає цивілізованого сприйняття суспільством опозиції. Та й сама опозиція не виробила продуманої програми і тактики дій як політичного опонента правлячої еліти. Часто її дії спонтанні, тому народ не зовсім розуміє її. Не можуть чогось ґрунтовного взяти у неї урядові інститути і партії.

Не зовсім прозорою є державна кадрова політика. Не виняток, коли звільнений за недоліки в роботі високопосадовець призначається радником Президента. Але ж глава держави повинен мати найталановитіших радників, а не тих, що здобули славу професійно малоспроможних.

Для більшості представників “нової буржуазії”, яка інтегрувалася в політико-управлінську еліту, українська державність була певним “бізнес-проектом”. Тому вона й нехтує законами. Це засвідчує аналіз інформації Інституту соціології НАН України [1, с. 600]. (Див. таблицю 2).

Таблиця 2

Хто в Україні частіше дотримується законів, а хто їх частіше порушує? (%).

Висновок дуже тривожний: влада не дотримується законів!

Це і є причиною високого рівня корупції (Україна на 106 місці із 133 країн, проаналізованих на цей чинник). Це згубно відбивається на настроях молоді, її моралі. 11 % молодих людей вважає, що на них принципи моралі не поширюються; 21 % ігнорують закони; 25 % вважають, що рівень і якість освіти у житті не такі важливі, як гроші, “свої люди” в органах влади, комерції та силових структурах [5, с. 9].

Щодо опозиційної еліти, то вона має таке ж коріння, як і еліта владна. Вона нічого путящого поки що не запропонувала народові. Тільки гасла та галасливе протистояння.

Життя вимагає докорінної перебудови управлінських структур і створення дієздатного ядра - управлінської еліти.

Це, на нашу думку, нерозривно пов'язано з вирішенням таких питань:

· прийняттям нової редакції Закону України “Про державну службу”;

· вироблення підходів до формування механізмів виховання нової еліти;

· викорінення формального, нетворчого підходу у проведенні конкурсного відбору на державну службу та роботи з її резервом;

· зміцнення духовно-моральних засад еліти, виховання кожного урядовця в дусі високої громадянськості, патріотизму;

· підвищення культури кадрових стосунків, розробка дійового механізму очищення еліти та її оточення від демагогів, кар'єристів та інших випадкових “елементів”;

· дотримання гендерної рівноваги в урядових структурах.

Проблеми формування державницької психології сучасної еліти тісно пов'язані з проблемами формування і сучасної гуманітарно-технічної еліти та пошуком нових парадигм професійної освіти в цілому. Вони повинні враховувати особливості сучасного етапу культурно-історичного розвитку і реалій епохи українського державотворення. Йдеться про зміну характеру суспільного розвитку і типу цивілізації, способу зв'язку людини і природи, нові вимоги до підготовки робочої сили, матеріальних умов життя суспільства тощо. Мусимо йти в ногу із світом, а не збиватися на манівці.

Переворот у сучасних продуктивних силах призводить до того, що основу суспільного виробництва складає управлінська діяльність, а засобом такої праці стають знання та його технічний еквівалент - інформація. Необхідно за всіма параметрами працювати на утвердження європейських стандартів життя і творчості.

В системі пошуку шляхів стратегічного спрямування має бути і віднайдення нових форм взаємозв'язку між елітою і територіальною громадою. Це необхідно, зокрема, для вирішення завдань, пов'язаних з інтеграцією України в європейську спільноту та реалізацією ідеї сталого розвитку. Структура організації місцевої влади забезпечує право територіальної громади на участь у місцевому самоврядуванні. Воно повинно бути конструктивним і здійснюватися дуже серйозно, оскільки в іншому випадку у нас не сформується громадянське суспільство з його нормами і принципами. Не зможемо сформувати й психології державного народу - не будемо господарем на своїй землі.

Політичні партії (їх 96 на цей час) не здійснюють ефективного впливу на підвищення рівня життя народу України. Тому в різних виборчих перегонах вони схильні покладатися не на підтримку населення, а на адміністративний ресурс. А це обумовлює політичну пасивність народу, головні інтереси якого перебувають „поза політикою”. Легальними суб'єктами політичного процесу можуть і повинні бути політичні партії та їхні лідери, інтелігенція, а не кримінально-кланові структури чи угруповання.

Свого часу В. Липинський і Д. Донцов визначили критерії відбору еліти, а саме:

· сила духу (воля, віра в Україну, патріотизм);

· інтелект (освіта, знання, досвід, компетентність, професіоналізм);

· моральність (здатність у всьому бути для членів суспільства взірцем).

Спостерігаються у нас, на жаль, і певні негативні процеси, що свідчать про виродження реальної демократії, появу рис її імітації. Так, кожні вибори в Україні демонструють зростання негативних впливів на вільний вибір громадян, маніпулювання свідомістю, купівлю голосів та адміністративний тиск. Проглядається і деградація так званої “вуличної форми демократії”. Вона перетворюється із специфічної форми добровільного і спонтанного висловлення протесту на засіб реалізації амбіцій окремих політичних лідерів шляхом “купівлі радикальної вуличної маси”. Ці нові негативні феномени повинні вивчатися науковцями. Мисляча політична еліта мусить робити з цього висновки. Відтак реформування політичної системи - веління часу!

Виходячи із системної цілісності суспільства, серед основних пріоритетів реформування політичної системи можна виділити:

· становлення якісно нової політичної системи, демонтаж застарілих політичних інститутів;

· гармонізація взаємодії всіх складових частин політичної системи: держави, політичних партій, органів місцевого самоврядування, громад;

·чіткого визначення повноважень гілок влади та забезпечення їх взаємодії;

· забезпечення принципу демократизму та прозорості у діяльності всіх органів державної влади і місцевого самоврядування;

· забезпечення політичної та духовної консолідації суспільства;

· розвиток правової і політичної культури населення;

· зміна технологій ділового спілкування, які нині використовуються у відносинах влада - народ, на гуманних, демократичних засадах.

Сьогодні на порядку денному завдання створити такі політико-правові умови, які б прискорили демократичні перетворення у політичній сфері, забезпечили ефективність державного управління в нових, ринкових умовах і таким чином змогли б припинити прогресуючий негативізм масової свідомості стосовно державної влади. Над цією проблемою слід серйозно думати урядові, партіям, громадянам. Тому важливою цінністю ідеології модернізації українського суспільства має стати визнання того, що економічне зростання повинно проводитися в інтересах усіх верств населення, а не сприяти матеріальному розшаруванню суспільства.

Політичне реформування - тривалий і багатоаспектний процес, який повинен привести до утвердження демократії в Україні та формування гідного іміджу наших політиків. А це справа дуже й дуже не проста, зважаючи на стан суспільства. Адже невпинно посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів не виправдалися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Так, з 1994 по 2003 рік рівень довіри до влади, партій, уряду не сягав 10 %.

У ідеологічній сфері посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні чвари, правовий нігілізм, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для адекватних оцінок зон, збідненість інформаційної сфери на позитивні матеріали з життя наших громадян. Це свідчить не про низький професіоналізм журналістів, а про пасивність боротьби зі злом. Буде чесне слово - будуть і ефективні наслідки для усіх в країні.

Реформи, що здійснюються правлячою елітою, пов'язані з великими втратами, ціна за входження в ринкові відносини виявилася непомірно високою. Від наслідків реформування постраждала більшість населення, виграв лише “верхній шар” суспільства. Велика частина державної власності опинилася в руках “нової-старої” буржуазії. Основна маса населення і зараз лишається найманими робітниками, причому умови найму з часом істотно погіршуються. Ось і предмет для аналізу з боку регіональної еліти. Якщо вона не дозволить собі обростати “баговинням спокою”, то допоможе народові, уряду та й собі вийти на вищі щаблі суспільної ніші.

В економіці значну роль відіграє кримінальний бізнес. Більшість же населення не включено в активну економічну діяльність через великий податковий тиск. Це негативно позначається на рівневі життя пересічних громадян.

Як було сказано, нинішня правляча еліта здебільшого є колишньою номенклатурою, що після 1991 року досить легко змінила гасла і в такий спосіб зберегла реальну владу. Вона не зацікавлена в появі справжніх демократичних інститутів, у проведенні до позитивних наслідків економічного, політичного та адміністративного реформування.

Проблемою є і слабкий зв'язок інтересів правлячої еліти та основної маси громадян, що й спричиняє відчуження народу від влади. Владу починають сприймати як чужу зовнішню силу, а не ту, яку обирають і утримують люди для досягнення своїх інтересів. Без інтересу політичної еліти до народу політика втрачає сенс. Вона не спрацьовує на позитив.

Питома вага політичної еліти, яка відзначалася власним інтелектом, зменшувалася в Україні за радянського часу. Її або переміщували до Москви, або ж на „Соловки” чи в “психушки”.

На даний час в Україні тільки розпочався процес елітаризації політичної еліти - через поповнення її новими людьми, зміну психології, насиченням новими якостями: гуманізмом, патріотизмом, високими духовними і моральними принципами та нормами, професіоналізмом, громадянською позицією.

Що ж до управлінської еліти, то варто завважити, що в Україні немає тієї бюрократії, яка, за визначенням М. Вебера, складається з висококваліфікованих представників розумової праці, розвиненою становою честю, що забезпечує бездоганність її діяльності. Характерною рисою сучасної української еліти є не тільки глибокі ідеологічні розбіжності між різними її фракціями, але й наявність істотних регіональних розходжень, що шкодить консолідації суспільства, вирішенню завдань державотворення. Вона почала тяжіти до стабілізації свого становища, своїх владних можливостей, тому звужуються канали для просування „нагору” навіть талановитим вихідцям з окремих українських регіонів [1].

Формування еліти - дуже відповідальна справа, це дискурс загальнодержавного рівня. На вирішення її повинні працювати школи, вузи, урядові інститути.

Важливим завданням оновлення української управлінської еліти є підвищення рівня її громадянської компетентності. Про це, зокрема, йдеться в Концепції адміністративної реформи в Україні. Там наголошується, що потрібно виробити нову управлінську ідеологію, спрямовану на модернізацію адміністративної культури, формування готовності управлінського персоналу приймати рішення в умовах зростаючої свободи дій та підвищення особистої відповідальності з орієнтацією на служіння державним і громадянським інтересам.

Нові складні завдання вирішити під силу лише меритократичній еліті, яка має право на критику „номенклатурної влади” через власну компетентність, конструктивізм, дієвість та уміння віднайти „своє” (українське) у світових цінностях. Меритократична еліта відкрита і вільна. Вона не є розпорядником матеріальних цінностей, а провадить дослідницьку та аналітичну роботу. Саме до цього ми повинні йти, коли говоримо про формування сучасної еліти взагалі. Елітою автоматично не стають навіть ті, хто зосереджує в своїх руках велику владу. Влада дає владу, але не елітарність. Еліта є результатом саморозвитку соціальних груп, їх вивершенням, розумом і сумлінням нації. Народжується елітарна особистість в муках праці, маючи для цього ще й “іскру Божу”. Визначні вчені, політики, митці, письменники не могли б з'явитися там, де не було науки, політики, мистецтва. Велике значення у процесі формування еліти має процес соціокультурних стосунків, освіти, виховання, селекції, збереження, оновлення, відкритість суспільства та соціальна мобільність. Критерії відбору еліти теж мають існувати, інакше вона може набути кастової замкнутості та консерватизму.

В нашому суспільстві ще надто слабо культивуються такі якості, як почуття гідності, любов до своєї землі, народу, держави. Такі високі чесноти можуть формуватися лише за умов єдності народу та його еліти.

Але помиляється той, хто вважає, що еліти у нас зовсім немає. Вона є, але її якісні характеристики не відповідають високим потребам державотворення. Академік П. Толочко правдиво зауважив, що “еліта і народ в сучасній Україні варті одне одного, ніхто не кращий і ніхто не гірший”. Біда в тому, що процес формування нової еліти відстає від нинішніх процесів трансформації.

Наші проблеми державотворення не є просто наслідком розпаду радянської імперії. Вони виникли в результаті закономірного історичного процесу - багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави. І найдієвішим чинником консолідації української політичної нації має бути консолідація нашого народу навколо своєї власної еліти - цієї совісті нації. Віриться, що так буде!

еліта політичний український

Література

1. Україна - 2002. Моніторинг соціальних змін / За ред. д. ек. наук В. Ворони, д. соц. наук М. Шульги. - К. : Інститут соціології НАН України, 2002. - 668 с.

2. Закон “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. № 3720-ХІІ Вісник державної служби України. - 1995. - № 1. - С. 9 - 28.

3. Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р. № 356 // Вісник державної служби України. - 1995. - № 3 - 4. - С. 60 - 67.

4. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції ротації кадрів на окремих посадах державних службовців» від 18 березня 2002 р. № 144 - р. // Офіційний вісник України. - 2002 - № 12. - С. 606.

5. Жданов І., Якименко Ю. Україна у ХХІ столітті: виклики для політичної еліти // Дзеркало тижня. - № 144. 15 лист. 2003.

6. Пірен М. Проблеми формування сучасної української еліти // Соціальна психологія. - 2004. - № 2 (4). - C.38-48

7. www.politik.org.ua

Размещено на Allbest.ru