Політологія як наука

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ

ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

Хмельницьке відділення

Контрольна робота

З політології

На тему: Політологія як наука

2007 р.

Вступ

Протягом останнього десятиріччя відбувається процес становлення політології - нової для нашого суспільства наукової та навчальної дисципліни. Актуалізація політичного знання необхідна сьогодні як умова і чинник розгортання нових тенденцій в сучасному українському суспільстві, так і органічна частина гуманітарної освіти. І це закономірно. Так завжди буває там і тоді, де і коли будь-який суспільний організм набуває трансформаційних процесів, змінює одні, багато в чому застарілі, а тому неефективні духовно-культурні, державницько-політичні та соціально-економічні засади власного функціонування і створює інші, такі, що відповідають вимогам часу.

Соціальне оновлення всіх сфер життя сучасного суспільства, процес національного відродження і розбудови незалежної Української держави настійно вимагають глибокого вивчення закономірностей і тенденцій їхнього розвитку. Без зміни теоретичної та буденної свідомості не можна і розв'язати перспективні та поточні завдання загальнолюдського і національного масштабу, змінити ставлення людини до праці, піднести політичну культуру мас, активізувати їхню діяльність як суб'єктів історичного процесу, послідовно й повно розкрити гуманістичний і демократичний характер цивілізації, що формується на рубежі двох тисячоліть.

Відродження нації - так охарактеризував основну тенденцію розгортання українства на початку минулого століття Володимир Винниченко. Відродження нації - так можна охарактеризувати основний зміст процесів, які проходять в Україні і сьогодні, на початку ХХІ століття. Україна стала на шлях державної незалежності, самоусвідомлення і самореалізації як окремої цілісності. Історія ж свідчить, що досягнення цієї мети неможливе без політичної, державницької нації, без формування серед громадян відповідної політичної культури. Однак історія говорить про те, що створення твердого державницького ґрунту у суспільстві - це тривалий і досить важкий шлях. Перетворення „населення” в народ, націю в будь-який країні вимагало від неї значних зусиль, поступовості в досягненні мети, послідовності і наполегливості. З іншого боку, сучасні перехідні суспільства неминуче відчувають потребу в точних, не обтяжених ідеологічним тлом, знаннях про сутність політичного, механізм його розгортання, форми і методи організаційно-управлінської діяльності держави та інших суб'єктів політичного життя. Тут роль політології як системи знань про галузь політичного функціонування суспільства важко переоцінити. Потреба в ній в сучасному українському суспільстві - це відгук на ті зміни, що відбуваються в нашій країні.

«Широкі можливості для ґрунтовної та об'єктивної характеристики сучасної цивілізації, суспільства, в якому ми живемо, і політики, яку можна й треба проводити у цьому суспільстві та, на міжнародній арені, має політологія, що пройшла довгий шлях становлення та розвитку як наука й навчальна дисципліна.

1. Предмет і методи політології

Розуміння змісту предмета політології окреслює коло тих проблем, які цікавлять її, зумовлюють комплексне вивчення всіх її складових елементів. Цьому сприяє і аналіз методів, якими вона користується.

Визначальними для предмета політичної науки є проблеми політичних відносин, влади і владних відносин. Особливо суттєвими є ознаки влади: взаємозв'язок з політичною системою, право та здатність приймати обов'язкові рішення, що є монопольною функцією держави. Істотною характеристикою політичних відносин є те, що вони встановлюються між суб'єктами політичного життя з приводу управління суспільними відносинами. Та чи інша група, верства чи клас прагнуть в певний історичний період захопити владу саме для утвердження нових суспільних відносин.

У політології поєднуються інституціональний і функціональний підходи до вивчення політичного процесу, при цьому її цікавлять переважно питання, пов'язані з «технологією» досягнення, організації та здійснення політичної влади. Питання ж про її класове походження і класову суть, про те, як вона потрапляє на різні рівні соціальної структури (вони розробляються здебільшого в межах соціальної філософії та соціології), сприймаються політологією та інкорпоруються в її предмет як дані. Увага політології зосереджується передусім на тому, що характеризує владу як засіб організації і виживання будь-якого суспільства, незалежно від того, спирається вона на певні особливості поведінки й свідомості конкретної людини чи ні, продукується певними інститутами чи поєднує у собі те й інше водночас.

Яким чином велика кількість людей з їх власними інтересами може дійти консенсусу? Як підпорядковуються індивіди волі окремих осіб? Якими є шляхи до пріоритету суспільних цілей над особистими мотиваціями?

ЦІ питання лише в кінцевому підсумку визначаються економічними й класовими відносинами. У політології вони набувають значення теоретичних проблем політичної поведінки та політичної діяльності і є важливою частиною предмета цієї науки. Тому найважливішим завданням політології є дослідження реальних суб'єктів політичних відносин, виділення особливостей їх регулювання та управління, позначення їхньої ієрархії. Це потрібно не тільки для поглиблення теоретичних уявлень щодо діалектики суб'єкта й об'єкта у соціальному процесі. Передусім це необхідно для політичної практики, адже таке визначення веде до високої відповідальності всіх причетних до політики. Тоді політичні інститути, що здійснюють управління суспільством від імені та за дорученням народу, не можуть делегувати свою відповідальність або перекласти свої невдачі й помилки на народ в цілому.

Предметом політології виступає міра, оптимальне співвідношення та взаємозумовленість «виробництва» і «споживання» політики. Лише ефективне, збагачене теорією «споживання політики» дає стимул до виробництва її: утворює певну систему цінностей суб'єктів політичних відносин, яка визначає у них «внутрішній образ» потреб у нових політичних формах, політичні інтереси, нові політичні цілі. Якщо політика є слушною, то ті, кому адресовані її результати, самі стають суб'єктами політики, управління.

Важливою складовою політології є світовий політичний процес. Історія окремих суспільств, як і міжнародних відносин, якщо розглядати її у політичному аспекті, свідчить про складний, а подекуди й хворобливий, трагічний процес поступового визрівання нинішнього, хоч і досить хиткого, стану більш або менш збалансованих владних відносин у світі. Політологія повинна і може дати відповіді на запитання про те, як оцінювати результати багатовікової політичної історії людства; чи може людство позбутися відносин панування й підкорення між країнами; що являє собою найбільш зріла форма демократизму в міжнародних відносинах та ін.

Об'єктом політології виступає політична сфера суспільства з усіма явищами й процесами, що відбуваються у ній. Політологія як наука існує тільки в єдності її теоретичних та практичних аспектів. Вона синтезує в собі соціально-політичний, історичний, юридичний та соціологічний підходи, не обмежуючись і не зливаючись з жодним з них.

Отже, окреслимо коло основних проблем, що становлять предмет політології, влада і владні відносини в суспільстві; закони та принципи формування, функціонування і розвитку певних політичних систем та їхні елементи; механізми дії й форми вияву закономірностей в діяльності особистості, соціальних груп, класів, націй та держав; політична поведінка та пов'язані з нею проблеми цілей і засобів, лідерства та ін.; політична культура та політична свідомість; світовий політичний процес. Саме ці проблеми з певними, здебільшого незначними варіаціями лежать в основі університетських курсів політології в країнах Заходу. Вже з наведеного переліку можна зробити висновок щодо складності вивчення їх. Як, скажімо, досліджувати політичну поведінку або політичну свідомість, уникаючи ціннісних суджень?

Зіставимо, наприклад, поняття «політичне насильство» і «демократія», які найчастіше розрізняються у буденній свідомості ( а іноді у політичній діяльності) як «погане» і «добре». У реальному житті та в науковому плані вони передбачають одне одного, йдеться лише про діалектику, поєднання їх в інтересах тих чи інших соціальних груп, за умов реакційних і прогресивних політичних режимів.

Як свідчить історія політичних вчень, головною проблемою, яка хвилювала мислителів, найчастіше було створення ідеальної держави та ідеального уряду. Тому вони піддавали критиці сучасне їм суспільство і намагалися винайти модель найкращої соціальної і політичної організації. Платон, наприклад, вважав ідеальним уряд аристократії тобто щоб державою управляли найбільш здібні і компетентні люди. Ш. Монтеск'є першим поставив проблему найкращої, або ідеальної, конституції. Що ж до форми державного устрою, то він віддавав перевагу монархії.

Інший напрям політичної думки бере свій початок від Арістотеля і Н. Макіавеллі, які замість створення ідеальних моделей прагнули безпосередньо вивчати сучасні їм політичні факти і процеси. Арістотелю, наприклад, такий підхід дав змогу виділити у, так би мовити, «чистому вигляді» кілька найважливіших форм державного правління, збагативши тим наступний розвиток політичної науки. Ось ці форми та режими політичної влади: монархія, республіка, демократія, тиранія, олігархія і демагогія. Дві останні форми належать до різновидів демократії, хоча демагогія стосується її більше зовнішньо і корелюється з аристократією. Політика для Арістотеля є деміургом, економіка -- похідна від неї. Що ж до Н. Макіавеллі, якому належить сам термін «держава» і який показав розходження між політикою та мораллю, то всупереч поширеній думці він не проповідував дворушництво правителів, а безпристрасно описував політичні звичаї правителів свого часу, які, йдучи неухильно до наміченої мети, не обмежували себе у виборі засобів, не вагалися щодо можливих жертв.

Сучасна західна політологія заявляє про свою відданість саме цій лінії не створювати програм ідеального суспільно-політичного устрою, а неупереджено, об'єктивно досліджувати механізм політичного процесу. Звідси прагнення абстрагуватися від наявного політичного середовища, щоб зменшити таким чином ризик ціннісних суджень, суб'єктивізму, політичних симпатій і антипатій. Звідси й бажання мати ефективні й чіткі правила дослідження, спроби запозичення політологами методів, які довели свою ефективність в інших науках: математичних і статистичних, функціоналізму і структуралізму, порівняльного аналізу, інтерв'ю, зондувань, соціометрії тощо.

На цьому шляху західна політологія досягла певних успіхів. Водночас не можна не помітити й того, що деякі її представники нерідко об'єктивність досліджень приносять у жертву класовим інтересам, а препарування реального політичного середовища, абстрагування від нього ніби розщеплює існуючі в суспільстві взаємозв'язки і нерідко призводить до штучних схем.

Вище вже зазначалося, що марксистська концепція не отримала свого розвитку, а та «політична наука», яка була догматично сконструйована на її основі, забезпечувалася тоталітарною політичною практикою. Зрозуміло, що від «науково-політичних» настанов, що виконували соціальне замовлення сталінізму, слід відмовитися. Є лише одна наукова настанова -- істина, а оскільки претендентів на неї багато, то й точок зору на предмет політології предостатньо. Загальний погляд можна визначити насамперед за допомогою уточнення поняття «політика».

Політика -- дія, управління формами й змістом політичних відносин. У точному розумінні поняття, тобто в теоретичному смислі, політика зовсім не адекватна стихії політичних відносин. Навпаки, політика -- це істотне приборкування стихії, скерування її у необхідне русло.

В іронічних коментарях зарубіжних вчених сформульовано досить вірне, на жаль, правило: «Якщо неприємність може трапитись -- вона трапляється». Це твердження ніде, напевно, так не спрацьовує, як у політиці, коли з нерозривного зв'язку «практика -- теорія», «політика -- політологія» випадає друга ланка.

Політика за своєю сутністю є унікальним явищем, це синтез найрізноманітніших типів і форм людської діяльності. Тут сходяться найтонші духовні потоки, які йдуть від багатьох її галузей. Політика є продовженням специфічними засобами світоглядних, філософських, ідеологічних настанов і програм, теоретичних і емпіричних поглядів на суспільство, що відбивають не тільки домагання різних його груп, верств, класів, а й національні та державні інтереси. Суть цього продовження -- у практичному, владному здійсненні їх, втіленні у життя. При цьому політика відбиває не взагалі різноманітне сполучення вказаних факторів, а їхній визначений порядок, структуру. Під впливом цих факторів і формується зміст політики, яка дає уявлення про особливий зріз, і тільки в цьому смислі йдеться про головну якість політики, її специфіку порівняно з іншими формами життєдіяльності суспільства. Під вірною політикою слід розуміти цивілізовані, демократичні форми управлінської й регулюючої діяльності людей, що відстоюють свої інтереси в межах закону і в напрямку спільних інтересів суспільства та держави, використовуючи владні функції.

Отже, предметом політології як науки є дослідження тенденцій та законів функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільностей, що відображають реальний процес включення їх у діяльність по реалізації політичної влади і політичних інтересів.

2. Закони, категорії та функції науки про політику

Предмет політології фіксується в його методологічних поняттях, законах, категоріях, принципах. Чим чіткіше, конкретніше вони вивчені, тим більш визначеним буде предмет політології.

Які ж саме закони вивчає політологія? Вже із складності предмета політології випливають труднощі у визначенні законів, що відображають найбільш динамічну сферу життя суспільства. До них належать закони, за якими розвивається суспільство в цілому. Таким є, наприклад, загально-соціологічний закон історичного прогресу -- розширення сфери політичного життя і підвищення її ролі в суспільстві, зростання ролі народних мас в історичному процесі, у розвитку демократії, самоврядуванні та ін. Неабияке значення відіграють і закони різних сфер суспільного життя, зокрема закони, які розкривають роль економіки щодо політики та ін.

Головну увагу політологія відводить законам структури, які визначають спосіб організації політичних систем, їхню внутрішню визначеність та взаємозумовленість. У політиці виявляються закони різних структурних рівнів і зрізів, закон організації структурування політичних інститутів та ін. Одні з них відображають зв'язок елементів в окремих підсистемах, тоді як інші є дійсними для груп, підсистем або всього суспільства. Одні закони відбивають зв'язки різних сторін суспільних відносин, інші -- характер зв'язку елементів у системі (їхню стійкість чи мінливість). Який би структурний рівень ми не взяли б у політиці, скрізь бачимо відсутність змістовного уявлення щодо його структури, внутрішньої погодженості компонентів, механізмів функціонування їх та ін. Наприклад, закон розподілу влади на структурному рівні у своїх основних рисах (необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) не розроблений як у політичній системі законів суспільства, так і на рівні внутрішньо системних структурних елементів.

Закони структури пізнаються не для зайвої допитливості. В об'єктах різних структурних рівнів політичної організованості по-різному проявляються закони і механізми функціонування та розвитку політичного буття і діяльності людей.

Закони функціонування політики -- це закони життєдіяльності політики як особливого організму, їхня дія відтворює політичне життя на досягнутому ступені розвитку, включає фактор часу, характеризує явища політичної дійсності як процеси.

Закони розвитку -- це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у системі до іншого, закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Це й закони руху від одного стану структури до іншого, які зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нової системи політичних відносин. Саме у них відбиваються причинно-наслідкові взаємозалежності.

Закони структури, функціонування і розвитку, які вивчає політологія, характеризують різні етапи руху суперечливої єдності сторін політичного явища чи процесу. Закони розвитку діють на основі подолання суперечливих тенденцій.

Закони політичного життя виявляються і набувають категоріальної форми тільки завдяки діяльності людей. Категорії невіддільні від законів. Розкриваючи необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, суттєві елементи її структури, вони є важливим засобом пізнання явищ політичної дійсності: політичних відносин, діяльності, процесів, інститутів, поведінки, боротьби й співробітництва, влади, плюралізму тощо.

У загальному вигляді категорії політології можна поділити на структурні, функціональні і категорії розвитку. Одна категорія може відбивати елементи всіх законів (наприклад, «політична влада»), інші -- категорії структури (наприклад, «політична організація»), функціонування («політична діяльність», «політичний процес», «політична участь»), розвитку («політичний режим», «політична революція») та ін.

Центральними категоріями політології є: влада, управління, авторитет, демократія, свобода. Можна виділити категорії за ознакою статики і динаміки, однак слід зазначити, що нині головна проблема полягає у тому, щоб розібратись у політичній практиці, осмислити її і виробити певний інструментарій аналізу. До недавнього часу вважалося, що методологією пізнання будь-якої науки є принципи діалектичного матеріалізму, що вони всеосяжні, формулюють методологічні засади конкретних наук. В абстрактному розумінні це положення справедливе, але практика життя свідчить про інше. Методологічний аналіз має справу не із зовнішньо заданим політичним життям суспільства, а пізнавальною діяльністю суб'єкта, яка базується на досвіді політичної реальності, і спрямований на визначення методів, принципів і шляхів пізнання. Оскільки пізнання є безперервним наближенням мислення до об'єкта, то методологія пізнання теж змінюється відповідно до конкретно-історичних реалій. Наприклад, виявилося, що принцип класового підходу до аналізу політичної реальності не є всеосяжним, пріоритетним. По-перше, він не відбиває реального, класового змісту виділення соціальних спільностей, за звичними критеріями останні не були класами. По-друге, у девальвованій формі цей принцип був орієнтований на протиставлення «наших, завжди вірних, наукових» і «не наших, антинаукових» поглядів, позицій, концепцій, що призвело до відриву «класового» від загальнолюдського. По-третє, абсолютизація «класового» підходу як методу пізнання в суспільних науках і засобу перетворення суспільства призводила до заперечення активно-діяльної природи інших соціальних спільностей, оскільки вони, щоб стати суб'єктами політичного життя, повинні були «дозрівати» до цієї «класовості». А це суперечить природній рівності людей, соціальних спільностей, некласових утворень. Тому заклик «відновити у правах науковий класовий підхід як метод пізнання соціального життя, вироблення політики справді наукової» є спробою повернутися до попередніх ідеологізованих стереотипів.

Не прийнято абсолютизувати роль класової боротьби як в минулому, так і в сучасному, але цілком заперечувати значення її як об'єктивного фактора суспільного розвитку -- необачно. Класова боротьба є відбиттям однієї з фундаментальних соціальних суперечностей, що змушує суспільство до самовдосконалення, проте класові суперечності ні в які часи не визначали всієї різноманітності суспільного життя.

Оскільки у нашому суспільстві очікується утворення класів, які мають безпосереднє відношення до засобів виробництва, форм власності, то слід чітко вживати поняття «клас», а у наукових дослідженнях, практиці викладання сконцентрувати увагу на реальних, загальнозначущих принципах та методах. Особливе місце серед них посідає метод аналізу із загальнолюдських позицій. Він повинен стати провідним у теорії та практиці цивілізованих, демократичних відносин і діяльності суб'єктів. Основні закони діалектики як принципи пізнання й перетворення політичної дійсності так само зберігають свою методологічну силу, як і вже згадувані методи системного, логічного, історичного, порівняльного аналізу, а також статистичний метод, метод моделювання та інші часткові методи в політології. Важливо не просто визнавати їх, а й відрізняти від методів політичної практики. Методи конкретності, відносності, діяльного підходу значною мірою дістають відображення у таких формах політичної практики, як діалог, переконання, аргументація, вивчення громадської думки та використання відповідних результатів у практиці, особистий приклад, пошук конструктивних рішень.

Не слід відкидати і метод примусовості у політиці в його різноманітних формах. Оскільки політичні відносини мають ієрархічну, субординаційну структуру, то елементи адміністративного методу неминуче супроводжують їх. Важливо, щоб при застосуванні його не порушувалися норми закону, права, силовим методам політичного управління й регулювання суспільними процесами не надавалося виняткового значення.

Складність і рухомість політичного життя суспільства потребують вмілого, оперативного застосування конкретних методів політичного управління. Мінливість їх очевидна. З утвердженням у суспільстві демокра-тичних методів політика набуватиме цивілізованого, гуманістичного характеру.

Політології властиві такі функції:

теоретико-пізнавальна;

методологічна;

світоглядна;

прикладна;

прогностична та ін.

Як навчальна дисципліна політологія покликана дати студентам уявлення про політичне життя, політичну сферу суспільства, закономірності її розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інститути, їхню будову та функціонування, про права, свободи, обов'язки громадян у демократичному суспільстві, політико-правове становище людини, форми і засоби участі її у політичному житті, про типи, форми, динаміку політичних процесів, їхні суб'єкти, зміст і шляхи формування політичної культури, різноманітні ідейно-політичні концепції сучасності, рушійні сили сучасного світового розвитку. Звичайно, в процесі викладання не можливо уникнути аналізу конкретних політичних подій, суперечностей та проблем. Вивчення курсу політології сприяє формуванню у студентів політичної культури, вміння застосовувати принципи сучасного політичного мислення до аналізу соціально-політичної ситуації, активно впливати на політичні процеси. Структура курсу передбачає ряд лекцій, що охоплюють загально методологічні питання політичної теорії, історію розвитку політичної думки. Певна група лекцій присвячена основам політики, сутності і змісту феномена політичної влади, формам і методам її реалізації.

3. Місце політології у системі знань про суспільство

Політологія -- одна із складових системи наукових знань людства, його духовної культури, активний фактор суспільного прогресу. Що є характерним для політології як науки і навчальної дисципліни? У чому полягають її особливості, що зумовлюють певне її місце в системі суспільствознавства в цілому і в системі соціально-політичних наук?

Як і всі інші галузі сучасного суспільствознавства, політологія виникла і розвивається для того, щоб виробити знання, які дають людству змогу орієнтуватися в навколишньому світі і завдяки цьому активно освоювати його, а також перетворювати, передбачати й свідомо формувати політичну систему суспільства.

Політологія належить до наук про людину й суспільство. Суспільство -- це сукупність форм людської життєдіяльності. У центрі суспільного розвитку стоїть людина, яка має свідомість і волю, але останні зумовлюються суспільними відносинами, серед яких політичні відіграють чи не найважливішу роль. У ході історії людство не відокремилося від природи, навколишнього світу, а виділилося в ньому, створивши нову, якісно вищу і лише йому притаманну форму руху -- соціальну. Самостійність, свобода дій людства не є абсолютними, вони відносні. Люди, все суспільство залишаються його складовою частиною, підпорядковуються загальним його закономірностям. Тому соціально-політичні, гуманітарні науки вивчають суспільство як природно-історичний процес.

Людська практика -- це не що інше, як складова частина єдиного світу, що розвивається. Перетворити світ людство може лише за законами і в рамках законів розвитку навколишнього світу. При цьому діяльності людства притаманна відносна самостійність. Завдяки їй людство і створює свою історію. Суспільствознавство є тією стороною практики, яка полягає у пізнанні історичного розвитку людства, суспільства.

Історія тлумачиться гуманітарними науками як активне перетворення, історична творчість (суб'єктивна сторона практики) і одночасно результат практики.

Єдність суспільства й навколишнього світу означає, що у життєдіяльності людей нерозривно пов'язані всі форми руху матерії: від найпростіших до соціальної. Суспільствознавство вивчає соціальну форму руху, тобто суспільство і людину в ньому, залишаючи природничим наукам закономірності, яким підвладна людина як фізична, біологічна істота, як сукупність хімічних сполук.

Логіка й спонукальні причини розвитку суспільства та окремої людини ніколи не збігаються, як не збігаються особистий, груповий і суспільний інтереси. Між ними завжди є «відстань», яку людина прагне подолати. Індивідуально неповторне в людині -- невичерпне джерело мистецтва. Суспільствознавство, навпаки, є настійливою впродовж віків спробою людини усвідомити свою сутність, головне у своїй історії, те стале, незалежне від індивідуальних можливостей, що робить випадковий, здавалося б, збіг подій історією людства, пройнятою закономірними зв'язками того, що сталося, відбувається і має статися.

У ході вивчення суспільства гуманітарні науки виділяють у ньому різні сфери, сторони, частини, відносини, аналізують їхню сутність і зміст, синтезують добуті знання. Уся ця пізнавальна, дослідницька діяльність є науковою тією мірою, якою відображає реальну будову суспільства та потреби практики. При вивченні як природи, так і людини та суспільства можуть виникати і виникають глухі кути, безплідні ідеї. Критерієм плідності досліджень та істинності їх результатів є суспільна практика, тобто розвиток суспільства, активність його перетворюючої діяльності.

Суспільствознавство може бути максимально корисним для - практики у тому випадку, коли спеціалізація його окремих галузей розвивається в рамках цілісної уяви про людину, людство, суспільство на основі поєднання спеціалізованих знань заради ефективності практичної дії. Практика є критерієм істинності знання саме тому, що тільки на практиці реалізується його цілісність, взаємодія спеціалізованих досліджень. Практика -- міра доцільності спеціалізації пізнання і засіб інтегрування його результатів шляхом застосування.

Політологія як галузь суспільствознавства вивчає характеристики політичного процесу суспільного розвитку людства. Розкрити свій предмет відповідно до вимог суспільної практики політологія, як і будь-яка інша спеціальна галузь (історія, соціологія) суспільствознавства, може, якщо в ході політологічних досліджень правильно відображено зв'язок того, що вивчає політологія, з реальним суспільним цілим.

Політологія бере участь у суспільствознавчих дослідженнях, використовує наукові результати суспільствознавства, завдяки чому досягаються і підтримуються належний кругозір і глибина політологічних досліджень та знань. Закони і категорії суспільствознавства є науковими узагальненнями. Через закони і категорії суспільствознавства здійснюється плідний зв'язок всіх суспільних наук, досягається єдність їх зусиль у вивченні суспільства заради підвищення цілеспрямованості та ефективності суспільної практики. Використання у політологічних дослідженнях законів і категорій суспільствознавства -- один з основних методів і неодмінна умова забезпечення цілісного суспільствознавчого характеру цих досліджень та знань. Однак політології, як відносно самостійній галузі суспільствознавства, властиві свої специфічні закони і категорії.

Цілісність суспільствознавства і місце в ньому спеціалізованих досліджень -- вихідна точка у визначенні предмета й кола найважливіших законів і категорій, що активно використовуються політологією. Необхідність уточнення предмета політології зумовлена новизною внутрішніх, міжнародних процесів і насамперед небаченим зростанням ролі політики у суспільному житті. Сучасній людині явно бракує знань про принципи та закони політичного життя, методи й форми взаємодії, вплив політичних інститутів на суспільство та ін. Є всі підстави стверджувати, що багатьох політичних помилок й лиха, яких зазнало наше суспільство у минулому і яких ми не позбавилися й сьогодні, можна було уникнути, якби суспільство менше покладалося на життєву мудрість можновладців, політичну кон'юнктуру і політичну емпірику, а більше використовувало політичний досвід, глибокі та різноманітні знання, здобуті політичною наукою.

Погляди всіх, хто це зрозумів або був близький до цього через розвиток внутрішніх і міжнародних процесів та подій, звернені до політології. І справді, адже принаймні більш як півстоліття під такою назвою існує наука в США, з 50-х років -- у Західній Європі, а з 60-х років -- почасти в Східній Європі (Польща, Угорщина).

Як відносно самостійна галузь знань політологія бере свій початок у сивій давнині. Політика була інтегрована у суспільне життя, тому політична філософія як універсальна наука «супроводжувала» людину все життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу.

Сучасний термін «політика», який є основою поняття «політологія», походить від давньогрецьких слів: politika - мистецтво управління державою і 1оgоs - вчення. У Давній Греції політика була наукою про управління державою, її ідеальні цілі, правила управління. «Природність» політики для багатьох античних мислителів була очевидною, але питання про те, хто повинен управляти державою, які форми, механізми цього правління, та інші проблеми політичного буття вирішувалися ними по-різному.

Значний вплив на політичну науку справили погляди Платона (427-347 до н.е.) й Арістотеля (384-322 до н. є.), Макіавеллі (1469-1527) й Монтеск'є (1689-1755), Гоббса (1588-1679) та Локка (1632-1704), Мадісона (1751-1836) , Токвіля (1805-1859), Конта (1798-1857) і Гегеля (1770-1831), Бентама (1748-1832) і Руссо (1712-1778). Класиками політичної теорії стали такі дослідники новітнього часу, як Вебер (1864-1920) і Михельс (1876-1936), Шумпетер (1883-1950) і Дарендорф (нар. 1929) та ін. Значний внесок у науку про політику, особливо європейську, зробив марксизм. Як пише відомий польський політолог Е. Вятр, можна без перебільшення стверджувати, що саме з марксизму починається історія соціології політичних відносин. К. Маркс і Ф. Енгельс сформулювали ряд припущень і гіпотез політичного характеру, з яких найважливішими є аналіз політичних відносин, що випливають з боротьби за владу та її виконання, ґрунтуються на основі соціально-економічних відносин і ними зумовлюються. Політична надбудова де термінується рівнем виробничих відносин і продуктивних сил і в межах зрілої формації адекватна їм. За розвитком останніх між економічним базисом і політичною надбудовою виникає і загострюється суперечність, розв'язання якої веде до революційної зміни суспільного ладу. Політична надбудова не тільки відбиває економічний базис, а й відіграє активну роль щодо нього, а саме: охороняє його за допомогою політико-правових інститутів, є знаряддям формування базису в період переходу від однієї формації до іншої. Держава -- це, за Марксом, продукт класових суперечностей, вона служить інтересам економічно пануючого класу, який є водночас політичне й ідеологічно панівним.

Отже, класове панування розглядається в марксизмі не тільки як елемент політичної структури суспільства, а насамперед як аспект його класової структури, політичний аналіз підпорядковується класовому аналізу. Аналіз суспільного становища класів і соціальних груп, а також зумовлених ним їхніх інтересів є відправним пунктом для розуміння політичної поведінки мас. Маркс вважав критерієм моральності, моральної оцінки не абстрактну мораль, а інтереси пролетаріату як класу, що завдяки своєму історичному становищу зумовлює загибель капіталізму як суспільного ладу.

Класичний марксизм сформулював ряд інших положень щодо ролі політичної системи у житті суспільства, які й сьогодні широко обговорюються світовою науковою громадськістю. Ті сили, які сьогодні оголошують крах марксизму, не рахуються з тим, що марксистська політична концепція мала вагомий вплив на розвиток політичної науки, особливо європейської. Не тільки комуністична, а й соціал-демократична політична думка, певною мірою ліберально-демократичні концепції в тому чи іншому вигляді розвивають питання взаємозв'язку між інтересами соціальних груп, класів і характером державної влади, соціально-економічної детермінованості політики, ролі політичної надбудови у соціальній модернізації суспільства. Все це суперечить думці тих політологів, які вважають, що марксизм «не витримав випробування практикою і суперечить реаліям сучасного суспільства».

Інша справа, що марксистська традиція у розробці проблем політологічної науки відставала від вимог життя, вкрилася іржею догматизму. Багато років марксисти ігнорували зауваження Ф. Енгельса, який, зокрема, писав: «Наші погляди на риси, якими відрізнятиметься майбутнє некапіталістичне суспільство від суспільства сучасного, з точними висновками з історичних фактів та процесів розвитку і без зв'язку з цими фактами та процесами не мають ніякої теоретичної і практичної цінності». Деформації соціалізму, як і стагнація марксизму в колишньому Радянському Союзі та інших країнах, не пішли на користь марксистській теорії. Однак все це ще не є доказом неспроможності марксизму як соціальної філософії. Було б помилкою інтегрувати західну політологію з марксистською політичною теорією. Марксизм зайняв належне йому місце у розвитку світової політичної думки, в ньому є те, що не було підтверджене реальним розвитком суспільства, він знає й помилки, але залишається у духовній скарбниці людства.

Сучасна політологія дістала політичний розвиток головним чином у післявоєнний час, і відбувався він переважно у руслі американської школи. Значну роль у поширенні її ідей відіграла Організація Об'єднаних Націй. На організованому ЮНЕСКО у 1948 р. в Парижі міжнародному колоквіумі політологів було вирішено вживати термін «політична наука» в однині, а її основним предметом вважати: а) політичну теорію; б) політичні інститути; в) партії, групи і громадську думку; г) міжнародні відносини. Цим самим було внесено певну ясність у ті суперечки, які точилися й точаться до цього часу між представниками юридичних, історичних, філософських та інших соціально-політичних наук.

У колишньому Радянському Союзі політична наука здебільшого розвивалася у рамках історичного матеріалізму, історії, правознавства та наукового комунізму. Недоліками такого розвитку політичної науки стали не тільки роздрібненість досліджень, практична відсутність власного інструментарію, підпорядкованість науки завданням тієї дисципліни, в рамках якої здійснювалися дослідження, а й її заідеологізованість, залежність від потреб поточної політики державного і партійного керівництва. Втім, у міру того, як зростала роль політики у внутрішньому житті суспільства та на міжнародній арені, потреба у власне політологічних дослідженнях, створенні стрункої політичної науки з притаманними їй методами об'єктивного аналізу свого предмета ставала дедалі загальнішою.

Серйозна політика починається там, де діють мільйони людей. На 60-ті І особливо 70-ті роки якраз і припадає вихід мільйонів людей на арену політичного життя. В радянській науковій літературі вийшли у світ перші праці, що аналізують предмет і обсяги політичної науки. Це насамперед дослідження Г.А.Бєлова, Ф.М.Бурлацького, А.А.Галкіна, А.Міграняна, Г.Ї. Марченка, ПА. Циганкова, В.Ю.Шпака, в Україні В.Д.Бабкіна, В.А. Василенка, Д.Г. Видріна, І.С.Дзюбка, Ф.М.Кирилюка, М.І. Козюбри, В.В. Копєйчикова, О.Є. Манохи, О.М.Мироненка, М.І. Михальченка, Н.С. Прозорової, С.І. Пірожкова, В.О.Храмова, А.П.Чередниченка, Г.М.Цвєткова, Ю.С. Шемшученка, А.М. Шлєпакова, Л.П.Юзькова та ін. Однак поява їх не свідчила, що всі аспекти вивчення політики віднині зосередилися у рамках політичної теорії чи політичної науки. У сучасних умовах постало питання про специфіку предмета політичної науки. Необхідно з'ясувати, що таке політологія, чим вона відрізняється від інших наук, які вивчають політичні відносини. І взагалі, без історії предмета немає його теорії, і навпаки.

Це питання виникло фактично з першими дослідженнями проблем держави та владних відносин і особливо загострилося після появи політології як спеціальної дисципліни. Визначення предмета науки, точніше, її меж -- справа непроста і не завжди має успіх. Та це не заважає нормальному розвитку, наприклад математики, географії чи соціології. І все ж окреслити такі межі, хоча б приблизно, дуже важливо. І тут не обійтися без аналізу протилежних точок зору на це питання.

Так, Ф.М. Бурлацький вбачає специфіку політичної теорії в тому, що вона розглядає функціонування всієї політичної системи і всі фактори, що впливають на повсякденне існування її. Проте на відміну від інших наук, що досліджують аналогічні проблеми, політологія вивчає спосіб організації і здійснення влади. Філософія ж аналізує найзагальніші закономірності політичних структур, держави, права і політики. У свою чергу, юриспруденція розглядає головним чином конституційні та правові форми політичного життя, які становлять інтерес для політичної теорії лише як один з елементів політичного процесу. Переваги такої точки зору полягають у тому, що вона дає можливість побачити специфіку політичної теорії як цілісної наукової дисципліни, її відмінність від філософії та правознавства. Водночас тут обійдена увагою співвідношення політичної теорії та історії, яку багато західних політологів вважають такою ж «матір'ю» політичної науки, як філософію та правознавство. Наприклад, відомі французькі політологи Ж.П. Кот і Ж. Муньє називають політичну теорію «кровозмісною дочкою історії та права».

Крім того, якщо розглядати, скажімо, філософію не тільки з позицій цілісності цієї науки, а й з точки зору її окремих напрямів, ми побачимо, що одним з них є політична філософія, яка приділяє увагу не лише найзагальнішим закономірностям, а й конкретному розвитку політичних процесів. Так, з погляду французького філософа Д. Жулья, політична філософія покликана визначати напрям діяльності уряду та керованої ним нації.

У свою чергу, французькі соціологи Ж. Сумпф та М. Югю розглядають політичну науку як науку про конституйовані держави, їхню організацію, уряди тощо. Подібні їм міркування знаходимо у бельгійського соціолога Клода Жаво, який вважає предметом політичної науки структуру різних державних режимів, можливості влади. Отже, вказана вище різниця між політичною наукою та юриспруденцією зводиться до мінімуму, якщо не ліквідовується зовсім.

Водночас К. Жаво слідом за Ж.П. Котом і Ж. Муньє розрізняє політичну науку та політичну соціологію. Остання, на їхній погляд, займається переважно поясненням «механізмів політичної системи», тобто розглядає те, що лежить «в основі влади».

Класичний метод розмежування політичної науки та політичної соціології запропонували американські соціологи Р. Бендікс та С.М. Ліпсет. На їхню думку, наука про політику походить від держави і вивчає її вплив на суспільство. Політична ж соціологія йде від суспільства і вивчає, як суспільство впливає на державу, тобто на формальні інститути, що служать поділу та здійсненню влади. Є. Вятр, наводячи у своїй праці цю думку, вважає її непереконливою. Як і американський соціолог Д. Сарторі, він вбачає у визначенні відмінностей між політичною соціологією та наукою про політику тенденцію до соціологічного редукціонізму в інтерпретації політичних явищ. Здавалося б, Е. Вятр, як і Ф.М. Бурлацький, не робить різниці між політичною теорією та політичною соціологією. Насправді ж політична теорія розглядається ним як складова частина соціології політичних відносин.

Наведемо ще один приклад.

Французький соціолог Д. Віктороф вважає предметом політичної науки дослідження взаємодії відносин управління і підпорядкування, результатом якої стає прогнозування політичного майбутнього. Він не робить ніякої різниці між політичною наукою та політичною соціологією. Цієї ж позиції додержується професор Каліфорнійського університету Д. Денцігер. Не менші труднощі виникають і при спробах визначити специфічні методи політичної науки. Так, Ф.М. Бурлацький виділяє:

1) методологію історичного матеріалізму;

2) методи теорії політики;

3) конкретно-соціологічну методику.

Він вдається до конкретизації методів теорії політики, характеризуючи їх у десятьох пунктах, які в комплексі дають певне уявлення щодо засобів політичних досліджень. Водночас, навряд чи можна твердити, що кожний з них, узятий окремо, відбиває специфіку саме політичної науки.

Ряд західних учених вважають, що політологія використовує переважно соціологічні методи, а подекуди й методи політичної філософії. Інші твердять, що політична наука виробила свої специфічні методи. Сумнівно, однак, щоб метод системного аналізу, правила функціонального дослідження і статистичні методи могли бути віднесені до власне політологічних методів.

Усе це свідчить, що політична наука, або політологія,-- порівняно молода дисципліна, межі якої визначити досить складно. З'ясування її специфіки ускладнюється проблемою виділення предмета і специфічних методів. Твердження про те, що об'єктом політичної науки є сфера політики або галузь політичних відносин чи політичні факти, не вносить ясності. У суспільстві неможливо знайти хоча б один факт, який залежно від обставин не міг би набути політичного забарвлення. Подія на залізниці чи авіаційна катастрофа, неврожай чи стихійне лихо, технологічна інновація або наукове відкриття мають політичний аспект настільки, наскільки вони зачіпають інтереси людей, можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. Все суспільство в цілому є політичним, якщо розглядати його з цієї точки зору. Як влучно зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність нейтральна, політичною ж є свідомість».

Політична наука не зводиться до опису юридичних законів і урядових інститутів. Вона не обмежується аналізом діяльності конкретних політичних лідерів, їхніх взаємовідносин з народними масами; це також галузь історії, тим більше, що будь-яка подія одразу стає надбанням історії. Саме тому К. Маркс і говорив, що знає лише одну науку -- науку історії. Якщо ж ідеться про діяльність соціальних груп, їхні цілі й засоби досягнення їх, про масові рухи і громадську думку, то ми вступаємо у сферу соціології, яку цікавлять ще й структура та форми функціонування політичної системи, її елементів.

Філософія займається походженням і суттю держави, закономірностями переходу від одного типу державного устрою до іншого, дослідженням ролі влади й авторитету в суспільному розвитку та іншими питаннями, близькими до політичної науки. Політична економія, яка вивчає розвиток різних форм власності, що ведуть до диференціації соціальних та політичних інтересів, суттєво впливає на характер політичних процесів у суспільстві. Політична ж наука має відношення до всіх явищ і сфер суспільного життя.

Висновки

політологія марксизм закон

Важливе місце у політології належить теорії інститутів політичної влади, виникненню, принципам і методам функціонування політичних систем та їх основним інститутам -- державі, партіям, громадським організаціям та рухам. Ряд лекцій присвячено духовним основам політики: політичній свідомості, політичній ідеології, політичній психології та політичній культурі. Не обійдені увагою міждержавні аспекти прояву та реалізації політичної влади, світовий політичний процес та основні політичні течії і доктрини у сучасному світі.

Вітчизняна політична наука переживає особливий період. Звільнившись від пут застою та догматизму, вона перебуває в процесі становлення. Найближчим часом політологія посяде гідне місце серед суспільних наук, сприятиме підвищенню політичної культури громадян України як суверенної європейської держави.

Список використаної література

1. Вятр Е. Социология политических отношений. - М, 1979. - С.6.

2. Енгельс Ф. Лист Едуарду Пізу 27 січня 1886 р. // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. -Т.36.-С.343.

3. Жан Бодуен. Вступ до політології. - К: «Основи», 1996.

4. Ирхин Ю.Б. Введение в политологию. - М., 1995.

5. Основи політології. -К.: «Либідь», 1995.

6. Політологія. -Львів: «Світоч», 1995.

7. Політологія. Курс лекцій. / за заг. ред. професора І.С.Дзюбка. - К.: «Вища школа», 1993.

8. Сморгунов Л., Семенов В. Политология. - Санкт-Петербугр, 1996.

9. Федун Л.А. О предмете й методе политологии. Социально-политические науки. -1991. нр.З.

Размещено на Allbest.ru