Політична ідеологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Розуміння ідеології в політичній науці

2. Порівняльний аналіз соціал-демократії та лібералізму

3. Характеристика неолібералізму та неоконсерватизму

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Особливе місце в структурі політичної свідомості посідає політична ідеологія. Політична ідеологія - складне і суперечливе духовне утворення. Вона покликана розкрити специфіку двох видів розвитку - політичного та ідеологічного - і водночас показати їх взаємодію, вплив політики на ідеологію та ідеології на політичний процес. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети.

Історико-політичний досвід світової цивілізації та національних суспільств показує: в ХІХ і ХХ ст. політичний процес характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої особливості та форми вияву в різні епохи і періоди історичного розвитку і кожній відповідає суспільно-політична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури, через які реалізується. Основні суспільно-політичні течії відображають і структуру політичних сил того чи іншого суспільства, що борються за реалізацію поставленої мети. Знання політичних сил та здійснення їх політики, відображення їх мети в політичній думці і політичній діяльності дають змогу визначити та осмислити характер суспільства, політичний режим тієї чи іншої країни, розкрити тенденції розвитку світового співтовариства, системи владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення мети. Розвиток сучасного суспільства, громадсько-політична практика викликають інтерес до традиційних політичних течій, їх історії, діяльності.

Відмінності між різними типами ідеологічного обґрунтування політики стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства і держави, шляхів і засобів суспільних перетворень. Відповідно до цього виділяють 3 основних політичних ідеології: лібералізм, консерватизм, соціал-демократія.

1. Розуміння ідеології в політичній науці

Політична ідеологія - систематизована сукупність переконань, цінностей і ціннісних орієнтацій, що відображають інтереси тієї або іншої суспільної спільності і вимагають відповідності індивідуальних задумів та вчинків, як можна більшої чисельності людей, мети та завданням розвитку суспільства.[7]

Політична ідеологія - це доктрина, що обґрунтовує домагання якої-небудь групи на владу або її використання, передбачаючи тому ту або іншу стратегію політичних дій.

Політична ідеологія має трирівневу структуру свого функціонування[4]:

1) теоретико-концептуальний, який включає розробку та обґрунтування цілей, принципів, цінностей, ідеалів. На цьому рівні формується образ дійсності, тобто узагальнене уявлення групи про свої інтереси та цілі;

2) програмно-політичний, на якому загальні соціально-філософські принципи перетворюються в конкретні програми, лозунги, гасла, документи, вимоги політичної еліти. На цьому рівні відбувається поєднання загальних політичних поглядів з повсякденними потребами, які громадяни та їх об'єднання висувають до влади;

3) актуалізований (чи поведінковий), який свідчить про міру засвоєння громадянами цілей, вартостей, ідеалів, принципів політичної ідеології, наскільки вони втілені в діях громадян.

Між цими рівнями можуть існувати суперечності в трактуванні одних і тих же ідей, наприклад, між ідеалами (свободи, рівності, братерства) і засобами їх реалізації.

Структурними складниками політичної ідеології є:

1) політичні ідеї;

2) політичні теорії, концепції, доктрини;

3) політичні ідеали, цінності, мрії, утопії;

4) оцінка політичних процесів;

5) гіпотези, гасла, програми.

Наукове осмислення сутності ідеології почалося тоді, коли вже набули розвитку ідеології лібералізму, консерватизму, а згодом і марксизму. Зрозуміло, що за цих умов виникла потреба осягнення сутності ідеології, і згодом з'явилось чимало неоднозначних тлумачень цього суспільного феномену. Деякі з них[1]:

1) виникнення політичної ідеології пов'язується з потребою легітимації влади (Г. Моска, Р. Міхельс, В. Парето). Тобто за допомогою ідеології можновладці обґрунтовують законність і справедливість існуючих соціальних інститутів, суспільного ладу та своєї влади в суспільстві. Завдяки ідеології вже на рівні ідей виникає взаємовизнання еліти і мас;

2) згідно з тезою К. Маркса, ідеологія - це сукупність ідей, поглядів, теорій, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з позицій інтересів конкретних класів, приховуючи відносини панування і підкорення;

3) Д. Белл, Р. Арон, С. Ліпсет у другій половині XX ст. вимагали відмови від «ідеології», оскільки ідеологія не може містити об'єктивних реальних знань. Такі знання дає тільки наука, а ідеологія виражає суб'єктивні соціально-класові інтереси;

4) О. Лемберг у праці «Ідеологія і суспільство» висуває ідеологію як систему певних ідей, цінностей та норм. Вона призначена об'єднувати людей, щоб вони були здатні спільно жити та діяти.

Спектр поглядів на ідеологію досить широкий - від негативного до позитивного полюсів. Негативи ідеологи пов'язують з її груповою суб'єктивністю, груповим егоїзмом. За такого погляду ідеологія протиставляється раціональному, науковому осягненню соціальної дійсності. Позитивний бік ідеології вбачають в її здатності об'єднувати людей на рівні ідей, пропонувати гуманістичні цінності, ідеали, норми, прищеплювати людям віру в можливість розбудови суспільства на найбільших всезагальних і оптимальних засадах та принципах.

2. Порівняльний аналіз соціал-демократії та лібералізму

Соціал-демократична та ліберальна політичні ідеології відіграли значну роль у формуванні як сучасної суспільно-політичної системи, так і ідейно-політичної ситуації в сучасному світі. Відомі дослідники та політичні діячі, які не належать до самої соціал-демократії та лібералізму, не без підстав називали XX століття соціал-демократичним століттям.

Соціал-демократія - ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.[8]

Лібералізм - (лат. libezalis - вільний) - політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.[8]

За період свого історичного розвитку соціал-демократична та ліберальна політичні ідеології зазнали багатьох змін. Ці політичні ідеології починали формуватись маючи на меті різні цілі та завдання, але межі між даними ідеологіями поступово стираються і в наш час соціал-демократія займає проміжне положення між соціалізмом та лібералізмом. Видатний вчений та ідеолог соціал-демократії Бернштейн поєднав цінності соціал-демократії та лібералізму. Отже ці дві ідеології мають низку спільних ідей, поглядів та цінностей. Основними спільними цінностями для цих ідеологій є[6]:

1) свобода та самовизначення кожної окремої особистості;

2) рівні права на самовизначення та індивідуальні інтереси;

3) справедливість та рівна для всіх свобода;

4) плюралізм в усіх сферах суспільного життя.

Основними спільними принципами та ідеями, на яких ґрунтуються соціал-демократія та лібералізм є[2]:

1) неолібералізм та соціал-демократія виступають за правову державу, що має регулювати ринок в інтересах людей;

2) ідея правової держави, тобто панують в державі не окремі особистості, а закони;

3) всі члени суспільства перед законом рівні;

4) громадяни мають право вибору між різними політичними альтернативами;

5) принцип гарантії недоторканості прав особистості;

6) можливість зміни уряду цілком мирним шляхом;

7) гарантії прав меншості в суспільстві;

8) принцип високих соціальних стандартів, що передбачає покращення умов праці та надання можливості працювати, доступ всіх верств населення до якісної освіти та духовних цінностей, боротьба з екологічними проблемами;

9) наявність вільних, чесних, змагальних виборів

10) співробітництво всіх держав у боротьбі за мир

11) ідея парламентського устрою

Але, не зважаючи на значну подібність, соціал-демократія та лібералізм мають ряд відмінностей, що характеризують їх як окремі не залежні одна від одної політичні ідеології:

1) соціал-демократи на відміну від лібералів виступають проти ринкового суспільства, ринок має стосуватись лише економічної сфери в державі;

2) ліберали виступають за принцип мінімального втручання держави в економіку, в той час соціал-демократи проводять політику державного регулювання ринку в інтересах людей.

Можна навести яскравий приклад того, які відмінні точки зору мають ліберали та соціал-демократи при вирішенні певних економічних питань під час кризи[3]: політичний ідеологія наука

Таблиця 2.1

Отже, дослідивши спільні і відмінні риси соціал-демократичної та ліберальної політичних ідеологій, можна зробити висновок, що головною відмінністю серед їх ідей є роль та форми державного регулювання усіх сфер суспільного життя. Спільними для цих двох ідеологій є загальнолюдські та гуманістичні цінності, головною серед яких є недоторканість індивіда та його право на самореалізацію. Соціал-демократія грає важливу роль в житті розвинених капіталістичних країн. При цьому відмінності між соціал-демократичними партіями і партіями ліберальної ідейно-політичної орієнтації помітно стираються. Серед соціальних теорій соціал-демократія займає проміжне положення між соціалізмом, лібералізмом і консерватизмом, все більш тяжіючи до двох останнім.

3. Характеристика неолібералізму та неоконсерватизму

Неолібералізм (грец. neos - новий, libezalis - вільний) - сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя.[8]

Найбільш помітне практичне втілення неолібералізм дістав у політиці «нового курсу» президента США Ф. Рузвельта, особливо в роки другої світової війни та у повоєнні роки, що було зумовлено науково-технічного революцією, яка потребувала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери, у розвиток освіти і науки, у підвищення класифікації робочої сили, в охорону здоров'я.

У 50-ті роки ХХ ст. вирізнилася соціально - охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х - на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.

У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в боротьбі з право консервативними і лівими течіями, зокрема було зроблено спробу переосмислити характер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати концепцію «передового ліберального суспільства» (В. Жискар Д'Естен ).

Неолібералізм є неоднорідною масою. Так, «праве» крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, воно виступає за «мінімальну» державу, солідаризуючись в цьому з консерваторами; «ліве» крило - заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням.

У сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає в тому, що перший визнає необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя.

В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвитком конкуренції.

Неоконсерватизм - політична ідеологія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн світу, які сповідують принцип знаходження «золотої середини» між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і неефективною тотальною державною регламентацією, збереження законності й правопорядку.[8]

Зліт неоконсерватизму пов'язаний з приходом до влади таких відомих політичних лідерів, як Рональд Рейган і Джордж Буш-старший у США, Гельмут Коль в Німеччині, Маргарет Тетчер у Великій Британії, Жак Ширак у Франції, Ясухіро Накасоне у Японії, Джуліо Андреотті в Італії та інших.[5]

Неоконсерватори наголошують, що суспільство - складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію «обмеженої» демократії.

Табл. 3.1

Висновки

Політична ідеологія - система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб'єктів політики.

Політична доктрина - це розвинена система ідей, поглядів, концепцій, що виражають суть і зміст організації політичної влади в державі, функціонування влади, провідні тенденції її розвитку. Кожна держава опрацьовує власну політичну, військову доктрини, в яких розкривається стратегія і тактика політичної діяльності на історичний період. Доктрина визначає межі політичної влади в суспільстві, характер політичного режиму, основні методи реалізації влади в державі, постулати національної безпеки, розкриває зміст політичних, ідеологічних цінностей. Чинна конституція уособлює політичну доктрину у формі беззастережних і обов'язкових для виконання норм.

Суспільно-політичні концепції та доктрини ґрунтуються на існуючих політичних ідеологіях, що відображають таке бачення суспільного та державного устрою, що відповідає інтересам соціальних спільностей, які стоять за тими або іншими політичними партіями та суспільно-політичними рухами.

Центральною проблемою сучасного лібералізму, до якого відноситься неолібералізм, стало питання соціальних гарантій прав та свобод індивіда. Відповідно, домінантних позицій набула ідея державного регулювання соціальної сфери. Неолібералізм, пропонуючи власне бачення проблематики державного регулювання, став платформою по забезпеченню соціальних прав та гарантій, без яких унеможливлювалася свобода та достойне життя індивіда.

Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що певною мірою відмовився від імперських амбіцій, узяв на озброєння окремі ліберальні ідеї та цінності.

Усі сучасні політичні ідеології, відбиваючи конфлікти соціального буття, перебувають у сталий розвиток. Ідеології набувають нові історичні форми, запозичуючи друг в одного ціннісні орієнтири, які краще виконують роль мобілізації, організації певних соціальних верств, направляють їх соціальне дію. Так лібералізм стає «соціалістичнішим», а соціалізм - «ліберальнішими». Сучасні ідеології хіба що відступають від одностороннього бачення світу, рухаються шляхом взаємопроникнення і взаємодоповнення. Однак поки що не призводить до втрати їх самоідентичності. У ідеологіях позначається соціальний інтерес і вишукування більш реалістичних і найефективніших програм у суспільному розвитку.

Список використаних джерел

1. Вегеш М.М. Політологія: підручник / М.М. Вегеш / - К. : Знання, 2008. - 384 с.

2. Гелей С.П. Політологія: навч. посібник / С.П. Гелей / - К. : Знання , 2004. - 645 с.

3. Горлач М.І. Політологія: наука про політику: підручник / М.І. Горлач / - К. : Центр учбової літератури, 2009. - 840 с.

4. Піча В.М. Політологія: Підручник / В.М. Піча, Н.М. Хома. - Львів : «Магнолія 2006», 2007. - 304 с.

5. Холод В.В. Лекції з політології: навч. посібник / В.В. Холод. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2003. - 408 с.

6. Цюрупа M.B. Основи сучасної політології: підруч. для студ. ВУЗів / M.B. Цюрупа / - К. : Кондор, 2009. - 354 с.

7. Конспект лекцій.

8. Характеристика основних політико-ідеологічних доктрин сучасності: http://posibnyky.vntu.edu.ua/politolog/52.htm

Размещено на Allbest.ru