Взаємодія політики і моралі у сучасному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЛІТИКА І МОРАЛЬ

Політизація всіх сфер суспільного життя - одна з примітних рис сучасного суспільства. В далеко не однозначному процесі політизації полягають позитивні і негативні можливості. Певно, позитивною є, поряд з іншими, спроможність політики своїми засобами розв'язувати проблеми суспільного життя, що назріли, «упорядковувати» стихію соціальних процесів, забезпечувати стабільність і порядок, вкрай необхідні для творчої діяльності докорінної реконструкції застарілих основ настільки складного соціального організму, як суспільство. Регулююча, упорядковуюча, організуюча функція політики особливо значуща, коли йдеться про тяжку справу державного самовизначення, національного відродження, про процеси, що визначають суть життя суспільства на «переломі епох».

Політика - форма суспільної свідомості і діяльності має багато вимірів. Не тільки теорія політики, що понятійним засобом відобразила багатомірність предмету науки, але й реально використовуваний політичний інструментарій, з допомогою якого політична свідомість втілюється в дійсність, матеріалізується в конкретному виді діяльності - економічна політика, технологічна, національна, екологічна, соціальна, культурна, демографічна та ін. Одним з найважливіших «вимірів» політики, критерієм ЇЇ ефективності є мораль. Мораль - це форма суспільної свідомості і сфера індивідуальної свідомості особи, що становить сукупність висловлених в нормах, принципах, категоріях і ідеалах моральних вимог, на основі яких суспільство і особистість виробляють оцінки людської поведінки, явищ соціального і духовного життя. Будучи формою суспільної і індивідуальної свідомості і видом суспільних відносин, мораль своїми принципами і нормами, ідеалами регулює поведінку людини в її сімейно-побутовій, трудовій, громадянській, політичній життєдіяльності. Етичне поняття -- добро, справедливість, обов'язок, честь, совість, шляхетність не тільки висловлює оцінку політичної діяльності держави, влади, тієї або іншої політичної партії або політичного руху, але й виступає «стимулятором» або ж «регулятором» політики і політиків, що служать предметом такої оцінки. Моральна свідомість суспільства тісно взаємодіє і переплітається з політичною свідомістю, санкціонує або ж засуджує мотиви, практичну діяльність і результати політичного курсу, що реалізується, здійснює етичну експертизу політичних програм, висвітлює особисті якості політичних діячів, визначає міру їх моральної і соціальної надійності.

Політика, яка не підтримується соціальною і індивідуальною мораллю, приречена на поразку, а безчесний політик, безсовісний політикан, що переслідує не загальнозначиму, а своєкорисну мету -фігура, яка швидко покидає політичну арену. Втім, це досить часто буває лише для того, щоб звільнити місце іншому політику, який також не відрізняється чистотою і шляхетністю своїх намірів. Політика і мораль, їх співвідношення і взаємовплив, звичайно ж, важлива проблема політичної філософії, політології і політичного життя суспільства. Розуміння суті проблеми, можливостей, що таяться в ній і суперечностей - одна з обов'язкових умов формування сучасної політичної і моральної культури суспільства, що прагне здійснити перехід до демократичного, цивілізованого, гуманістичного, соціально-ефективного режиму свого життя.

Моральне виховання як складова частина морально-політичного фактора в тій або іншій мірі впливає на будь-яку сферу соціальної діяльності і спілкування людей, не тільки пронизує всю систему людських відносин, але й в значній мірі зумовлює виникнення необхідної моральної атмосфери в суспільстві, особливого мікроклімату в колективі, що при відомих обставинах може значно змінювати характер вчинків. Так, у процесі праці людина, створюючи матеріальні цінності, не тільки безпосередньо впливає на навколишніх її людей, але й впливає на них опосередковано морально - приносить радощі всім членам колективу. Моральне виховання - сукупність цілеспрямованих, планомірних, активних, спеціально організованих впливів на свідомість і поведінку людини, що поряд з самовихованням формують індивідуальну і колективну систему твердих етичних понять, моральних переконань, схильностей, почуттів, рис характеру і моральних звичок поведінки. політичний етика мораль суспільство

З'ясування діалектики політики і моралі допускає знання самої їх природи як явищ суспільного життя, законів і принципів функціонування політичних інститутів, своєрідності теоретичної рефлексії реальностей життя людей, таких, як інтереси, мотиви, експектації, орієнтації і настанов у політичній і моральній формах свідомості. На проблему політики і моралі безпосередньо «працюють» і ті політологічні знання, які проясняють практичну сторону політики, характеризують її як діяльність певних суб'єктів політичного процесу. Політика не є щось безформне, безсуб'єк-тивне. Політика здійснюється людьми, реалізується на практиці політичними діячами, лідерами, визначається певними умовами, обставинами, причинами, живе в конкретному просторово-тимчасовому соціальному континуумі, підкоряючись не тільки власним законам, але й тенденціям і закономірностям статичного порядку, що виникають завдяки дії стихійних сил, породжуються ситуативним збігом обставин. Особистий фактор політики - один з центральних пунктів проблеми політика і мораль.

Осмислення історичного розвитку моралі і політики показує, що обидві ці форми суспільної свідомості не можуть існувати в суспільстві ізольовано одна від одної. Проблема співвідношення політики і моралі - одна з ключових в політичній науці, традиційно привертала і привертає в сучасних умовах увагу найбільших авторитетів світової філософії і соціології політики, прикладної політичної етики. Екскурс в історію проблеми дозволяє побачити певну наступність підходів, тлумачень, формулювання і оцінок співвідношення політики і моралі, а також наявність істотних розбіжностей у розумінні їх зв'язку. Якщо погляди представників античної і середньовікової філософії (софісти, Платой, Арісто-тель, стоїки, Фома Аквінський та ін.) в кінцевому підсумку зводилися до перебільшення ролі політики, до «політизації моралі», то в період появи ранпьобуржуазиих філософських теорій світ політичних явищ став відкрито протиставлятися сфері моралі. Античні філософи Платон, Арістотель по суті ототожнювали політику і мораль. Держава Платона виступає як макросвіт, що відображає мікросвіт окремої людини. Моральний принцип вільної особистості, за Платоном, головна умова створення ідеальної держави, досконалого суспільства. Демократію Платом розцінює як лад приємний і різноманітний, але як такий, що це має належного управління. Рівність при демократії порівнює рівних і нерівних. За Платоном, демократія п'яніє від свободи і з неї виростає її продовження - тиранія. Тиран добивається влади як ставленик народу. Кожна форма держави гине через внутрішні, властиві її власному принципу суперечності і зловживання. Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальним є наявність нинішнього знання і уміння управляти людьми. Суть знань складається, певно, в розумінні суті наслідування божественним зразкам правлінця. Платоп високо цінував політичні знання і політичне мистецтво. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організувати і вести загальнодержавне життя, ткати політичну тканину. Арістотель же у вченні про державу, людину і політику виходить з положення про те, що людина за своєю суспільною природою є суть політична. Держава - вищий вид спілкування людей. Грецький поліс стоїть «спереду» окремого індивіду і сім'ї. Вища моральна доброчесність полягає в служінні вільного громадянина державі, його вдосконаленні, суспільній користі.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, характерне для античних філософів політики, зустріло відкриту опозицію в працях раїшєбуржуазних теоретиків політики. Найбільш рельєфно виявилося в працях італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. Виходячи з спостережень над дійсністю політичного життя міст роздрібненої Італії, Нікколо Макіавеллі приходить до висновку про принциповий незбіг сфери політики і миру, моральних цінностей. Політична мета вимагає для свого здійснення будь-яких засобів, в тому числі і аморальних, що «для врятування держави не слід зупинятися ні перед якими міркуваннями справедливості або кривди, людяності або жорстокості...», «Батьківщину треба захищати засобами славетними або ганебними, лише б захищати її добре».

Протиставлення моралі політиці знайшло дальше обґрунтування в працях англійських філософів Томаса Гоббса, Джона Локка та іи. На думку Томаса Гоббса, принципи моралі і політики, що спираються на об'єктивну природну основу, тоді ж мають суб'єктивне забарвлення, тому що вироблені мисленням суб'єктів. Добро і зло мають виступати відносними. Природним станом людського суспільства є «війна всіх проти всіх». Природжений егоїзм людей виявляється в їх прагненні силою здійснити свої бажання: «людина людині - вовк». Тільки створення громадянського суспільства, держави шляхом укладення договору між ворогуючими, відвертає ворожнечу і сприяє виживанню людей. Джои Локк також виходив з ідеї природного права і суспільного договору, вважаючи, що обмеження свободи людини з боку держави, ЇЇ законів необхідно для захисту від самовладдя і свавілля. Джон Локк намагається з'ясувати деякий зв'язок між окремими елементами іпдивідуальпо-моральпої і політичної свідомості (моральні почуття, воля, авторитет держави, суспільна думка). Однак і в нього такий зв'язок, по суті, зводиться майже до повного підпорядкування моралі політиці. Таке підпорядкування неправомірно, хоча, мораль, не зв'язана з політикою, стає неспроможною. Саме тому-то заслуговує уваги точка зору Клода Гельвеція, який влучно помітив, що мораль (етика) є порожня наука, якщо не зв'язується з політикою і законом.

В XIX ст. проблема політики і моралі знайшла відображене в теоріях представників буржуазної філософії - Іммаиуїла Канта, Георга Гегеля та in., що намагалися встановити дійсний характер взаємодії політичних і моральних факторів суспільного життя. Іммануїл Кант і Георг Гегель аналізували проблему політики і моралі в аспекті співвідношення необхідності і свободи. На думку Канта, людина є вільною, тобто моральною суттю, здатною стати і добродієм самому собі і тому не потребувати в яких би не було зовнішніх виливах з боку держави і її інститутів. В тій мірі, в якій правопорядок відповідає автономії людської моральності, правопорядок виправданий, виступає соціальним простором моральності. По суті, таку ж думку висловлював Георг Гегель, стверджуючи, що право є буття свободи. Відповідно гегелівської концепції - моральність (свобода духу) складає внутрішній зміст політичних відносин («все дійсне - розумне»), держава виступає уособленням моральності духу.

В кіпці XIX - на початку XX сторіччя проблему політики і моралі досліджує ціла когорта впливових західних соціологів Опост Копт, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето та ін. В праці «Політика як покликання і професія» Макс Вебер, аналізуючи діяльність і характер політики, приходить до вкрай песимістичного висновку про повне розведення моралі і політики. Багато його сучасників побачили в Максі Вебері нового Макіавеллі. Яке ж дійсне відношення між етикою і політикою? Невже між ними, як іноді говорилося, немає нічого загального? Або ж, навпаки, слід вважати правильним, що «одна і та ж» етика має силу і для політичної дії, як і для будь-якої іншої? Відповідаючи на питання, Макс Вебер пише, що вже перші християни знали, що той, хто зв'язується з політикою, тобто з владою і насильством як засобами, укладає пакт з диявольськими силами. Багато хто вважає, що з доброго може вийти тільки добре, а з злого лише зле. Але часто-густо, відмічає Макс Вебер, все відбувається навпаки. Хто не бачить такого, той політично справді дитина.

Великий внесок в осмислення проблеми співвідношення політики і моралі вніс Карл Маркс. Американські політологи Джордж Лоско і Лео Вільям в творі «Політична теорія. Класичні тексти. Сучасні погляди», в працях Карла Маркса «Економічні і філософські рукописи», «Німецька ідеологія», «Капітал» та ін. Поряд з працями Платона, Арістотеля, Святого Августіна, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Гоббса, Локка, Руссо, Гегеля, Мілля, Ніцше, Роллса, Хабермапа та ще багатьох. Центральне положення вчення Маркса про суспільство, державу і людину полягає у виділенні автономії особи, її прав на «самореалізацію» своїх і «сутиіспих сил». Послідовний соціальний матеріаліст і діалектик Карл Маркс прагнув з'ясувати економічні коріння політичного і морального буття людини, соціальні причини відчуження у буржуазному суспільстві безлічі людей від політики, справжньої культури благ цивілізації. Сильна сторона концепції Маркса - реальний погляд па людину і суспільство, демістифікація мотивів політичної діяльності. На думку одного з впливових сучасних філософів Еріха Фромма, «мета Маркса полягала в духовній емансипації людини, в звільненні її від уз економічної залежності, у відновленні її особистої цілісності, що повинна була допомогти відшукати шляхи до єднання з природою та іншими людьми».

Відзначаючи причини свідомого і невимушеного викривлення дійсних поглядів Маркса па проблему політики як засіб визволення людини з-під гніту соціального, Еріх Фромм водночас підкреслював, що прогностична іптенція марксових ідей послаблювалася тією інтерпретацією його вчення, що здійснювалася після його смерті, і піде немає більшої плутанини і перекручень Маркса, як в зображенні радянських комуністів, реформаторів-комуцістів і капіталістичних критиків соціалізму. Сучасний соціолог та історик Раймонд Арон більш певно відзначає слабкі місця в марксовій концепції політики. Одне з них - зведення політичного порядку до економічного, абсолютизація тези про «класову свідомість», ідея повного подолання соціальних антагонізмів.

Звичайно ж, буржуазні філософи, як правило, заперечують взаємодію моралі і політики. Для них характерний розподіл моральної і політичної сфер. Так, Макс Штірпер вважав, що власна воля індивіда, його моральна сфера і держава як уособлення політики становлять дві ворожі держави, між якими неможливі «вічний мир» і спокій. Якщо ж окремі філософи тоді і визнавали наявність зв'язку між мораллю і політикою, то відводили чільну роль моралі. І раніше, і тепер проблема політики і моралі не втрачає актуальності, а перетворюється в своєрідний епіцентр політичної науки. Ще Опост Копт підкреслював, що моральні ідеї не тільки впливають па світ, але «перевертають» його. Вищою нормою оцінки соціальних явищ виступає «любов як принцип, порядок, як підстава і прогрес, як мета». Політика і мораль у взаємодії виступають єдиним цілим. «Моральне відродження», на думку Огюста Конта, - основа людського прогресу, більш важлива, аніж економічний і політичний розвиток. Окремі радикальні ідеї Огюста Конта, подібно заяві про моральну перевагу «пролетарів над іншими верствами суспільства», не міняють суть буржуазно-ліберальної фразеології.

Проблема взаємодії політики і моралі привернула особливо пильну увагу сучасних буржуазних філософів та ідеологів Заходу. Пошук ефективних засобів соціального контролю над образом думок і поведінкою робітників, постійне вдосконалення засобів конформістської стандартизації народних мас у дусі вимог буржуазної моралі, політичної мети, що відповідають інтересам соціальних спільностей індустріального суспільства, змушувало буржуазних етиків і соціологів вдаватися до активного дослідження механізму взаємодії моралі і політики. Всі численні течії сучасної буржуазної політичної думки можна звести до трьох основних переконань про мораль і політику: по-перше, до заперечення зв'язку моралі з реальним політичним життям. Соціальний зміст відторгнення політики від моралі полягає в прагненні приховати від широких народних мас аморалізм реакційних кіл буржуазних політиків; по-друге, до відстоювання першості моралі по відношенню до політики, тобто до абсолютизації морального фактора, до подання моралі як якоїсь системи безликих імперативів, придатних для всіх періодів, епох і народів; по-третє, до визнання певної взаємодії між мораллю і політикою деякими прихильниками емотивізму (А. Айер, Р. Карнап, Ч. Стівепсоп, а також Ф. Штампфером, Л. Фройндом, А. Вебером та іп.), вопи навіть роблять спроби ототожнювати мораль з політикою, політичною пропагандою тощо. Аналіз політичних явищ в «політичній етиці», резонно відмічає Еріх Фромм, виходить не з соціального буття і копкретпо-історичпої структури, а з тих ідеологічних передумов, що впливають па буття. Частково визнаючи наявність «масового політичного індиферентизму», суперечності, що загострюються між особистістю і суспільством, і виключаючи можливість знайти засоби для їх дозволу, окремі західні політологи впритул підходять до визнання існування деякої полярності між індивідом і державцю. Перенос моральних норм і цінностей в сферу політики виступає ні чим іншим, як прагненням вкласти зміст буржуазної політики па фундамент «вічних» моральних істин.

Орієнтуючись на вічні цінності, мораль знижує ефективність і результативність політичних рішень. Адже щораз при прийнятті рішень лідерам, елітам доводиться порівнювати їх з моральними нормами суспільства. Вихід із цього замкнутого кола двісті років тому запропонував президент США Т. Джефферсон, що затверджував, що мистецтво керування виходить з мистецтва бути чесним.

Мораль, звичайно ж, формується під виливом політики, що пронизує весь її зміст, безпосередньо зв'язана з нею і служить політичній меті. Відкидаючи спроби надати буржуазній державі як політичному знаряддю панівного класу моральні функції позакласової моралі, можна вважати такі погляди чистим фразерством. У буржуазному суспільстві держава вже стоїть па «політичній» і «моральній» точці зору, але не па абстрактній, а на буржуазній. Існуючий зв'язок політики і моралі буває тільки тоді, коли політика може знаходити підтримку у народних мас, що відповідає їх моральним переконанням. Підміна політики мораллю неспроможна, як неспроможне і абсолютне протиставлення політики і моралі, тому що єдність прогресивності і моральності об'єктивна.

Правомірно розрізняти різні рівні узагальнення політики і моралі. В них в «знято-політики і моралі вигляді присутній досвід аналізу соціального явища в світовій політологічній літературі, відображені «загальнолюдські» мотиви. Помітимо, однак, що одна з відмінних рис «загальнолюдського» погляду на ту або іншу проблему допускає не тільки бачити деяку «лінійну наступність» підходів тлумачень і оцінок політики і моралі і їх взаємозв'язку, але й фіксувати наявність істотних розбіжностей в інтерпретації предмету науки про політику. Загальнолюдський підхід при дотриманні принципу історизму і конкретності означає констатацію різноманітних концептуальних підходів, неспівпадаючих висновків з одного і- того ж питання політичної теорії і практики, визнання правомірності такого методологічного плюралізму. Але не з метою виправдання неминучості суб'єктивізму і неможливості отримання істинного знання, не в плані апологетики абсолютного політологічного і етичного релятивізму, а в змісті утвердження об'єктивної неминучості різноманітних шляхів пошуку наукової істини, необхідність використання різних методик і систем аргументів. До істини веде не одна уторована дорога, а безліч стежок, в тому числі і неходжених. В тлумаченні співвідношення політики і моралі відбиті погляди на проблему вітчизняних політологів, її визначають особливості сучасного політичного життя в Україні, її невідкладні проблеми і суперечності.

Політик не може ігнорувати ту обставину, що вчинки на користь одного, як правило, пов'язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», -- зауважує теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить в собі раціональне зерно. Політична діяльність, якщо вона керується моральними критеріями, має враховувати і ті негативні моменти, які супроводжують політичне рішення. Якщо ця діяльність не в змозі розв'язати проблему зла, як таку, то вона принаймні зобов'язана передбачати небажані наслідки, мінімізувати «соціальне зло», компенсувати людям втрати від нього. Сучасний політик має володіти всім арсеналом «політичної технології», бути здатним гнучко і оперативно використовувати його в практичній діяльності, враховуючи при цьому нові реальності суспільного життя, незвичні проблеми, що потребують для свого пояснення нового концептуального мислення. Саме такі, інноваційні підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя. Серед них -- положення про «реальний прагматизм» (Д. Белл, Ф.У. Франкена), «справедливу нерівність» (Дж. Роулз), «легітимну державу» (X. Карраседо), «Плюралізм і толерантність як методи етико-політичної практики» (О. Геффе), «поєднання герменевтики, етики і політики» (П. Рікер). На думку автора книги «Парадигма легітимної держави» Христофора Карраседо, моральні корективи відіграють вирішальну роль у політичній діяльності. Ще категоричніший вигляд має теорія «справедливої держави», згідно з якою етичні вимоги, які передують політичному життю, мають «абсолютний характер», їхня природа «космоонтологічна».

Слід зауважити і те, що останнім часом серед аргументів на користь моральної мотивації політики значне місце належить релігійним вченням. Одне слово, у філософській та політичній антропології дедалі чіткіше вимальовується і все більшої гостроти набуває морально-етична проблематика політики.

Размещено на Allbest.ru