Зарубіжна політологія про відношення США з державами Західної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки і освіти України

Одеський національний політехнічний університет

Інститут промислових технологій, дизайну та менеджменту

Кафедра політології

Реферат

Зарубіжна політологія про відношення США з державами Західної Європи

Балан В.О.

Одесса-2013

ПЛАН

Вступ

1) Співробітництво між США та ЄС

2) Утворення трансатлантичної "тріщини"

3) Перспективи розвитку ситуації

Список використаної літератури

Вступ

Ми звикли, що коли США та ЄС згадують в одному реченні, то неодмінно як партнерів та друзів, що «західний світ» єдиний та неподільний, і що ми, зі сходу (хоч і Європи), будь-якими засобами повинні якщо не вступити то хоча б наблизитись до «заходу». Та чи все так ідеально у відносинах між двома частинками «західного світу» - між США та ЄС ? !

Непрямолінійними й досить непростими для осмислення, принаймні громадськістю України, завжди були взаємовідносини США та Європи. Було би великим спрощенням вважати, що перетворення США на єдину наддержаву та їхня одноосібна гегемонія викликають суто позитивні емоції європейської спільноти.

Якщо вірити словам Бориса Тарасюка про геополітичну ситуацію в Європі, то безумовно світ стане свідком продовження суперництва Європейського Союзу і США на європейському континенті.

З одного боку сферою протистояння залишаться торговельно-економічні відносини. Торгові війни, які на сьогодні відбуваються між США і ЄС, будуть продовжуватись і надалі.

З іншого боку, триватимуть суперечки щодо трактування ролі і внеску США і країн Західної Європи щодо підтримки стабільності та безпеки на європейському континенті. США будуть продовжувати закидати європейцям з приводу того, що ті витрачають надто малу кількість ресурсів на оборону та захист. З іншого боку, європейці нарощуватимуть власні ініціативи щодо самостійного підтримання безпеки в Європі.

Таким чином, на європейському континенті, з одного боку, будуть набувати все більшого значення оборонні та безпекові ініціативи в Західній Європі (Спільна зовнішня і безпекова політика, Європейська безпекова і оборонна інціатива, Єврокорпус). З іншого боку, зростатиме роль НАТО, яка поступово перетворюватиметься з органу колективної оборони в орган колективної безпеки.

І. Валлєрштайн вважає, що провідні держави світу поділяться на два табори-блоки між США, Японією з одного боку та ЄС із Східно-Центральною Європою і СНД з іншого. Американсько-Японське гравітаційне поле впливатиме також на увесь тихоокеанський реґіон, включно із Латинською Америкою і Південною Африкою, а Європейський блок концентруватиме свій вплив на Африці. Спірною територією вважатимуться Середній Схід і Перська затока.

Реальною є перспектива поступового розмежування трьох світових центрів: США, Японії та ЄС і посилення боротьби між ними за економічне домінування. військовий співробітництво безпека стратегія

Та щоб зрозуміти всю суть стосунків між США та ЄС потрібно поступово проаналізувати як сферу співробітництва, так і протистояння. Але не слід вважати, що існує якась явна конфронтація між Сполученими Штатами та Європейським Союзом. Між ними існує досить плідна співпраця. Ми не будемо детально зупинятись на економічному партнерстві, це не є темою дослідження. Розглянемо краще політичне співробітництво, а саме його військову сферу, оборону та безпеку.

1. Співробітництво між США та ЄС

Доля стосунків між США та Західною Європою вирішилась під час та після Другої Світової війни. Вступ США в війну, післявоєнна розбудова Європи, план Маршала, ось ключові категорії які характеризують післявоєнні відносини двох світових центрів. Але найголовнішою була, є і буде військова співпраця. У квітні 1949 утворився найбільший військовий блок: НАТО, який дещо в трансформованому вигляді існує і досі. Це стало найбільш консолідуючим фактором у відносинах між Старим та Новим Світом. Адже, що таке НАТО? (NATO)? НАТО - це блок держав які уклали Північно-Атлантичний Оборонний договір.

Співпраця США та Європи в НАТО була відносно стабільною і характеризувалась в найпершу чергу спільною боротьбою проти комуністичної загрози. Але ця співпраця була не рівномірною, вирішальний вплив на політику НАТО мали Сполучені Штати.

Та згодом зміцнілі Європейські держави почали противитись домінуванню США у НАТО. Історія знає багато таких прикладів: від політики голізму до утворення європейських збройних сил.

Історія свідчить, що приблизно кожні 50 років світ зазнає революційних змін - змін парадигми в характері збройних конфліктів, спровокованих соціальними, технологічними та іншими зовнішніми чинниками. Цьому є багато прикладів: розвиток ефективної призовної армії протягом Наполеонівських війн (з 1800 р.), запровадження швидкострільної стрілецької зброї в середині XIX століття, індустріалізація військового виробництва та розвиток відповідної інфраструктури перед Першою світовою війною, розвиток ядерної зброї та глобальних систем її доставки під час та відразу після Другої світової війни.

Нині, можливо, ми знаходимося посередині такої «революційної» зміни, започаткованої драматичними подіями останніх років з епіцентром 11 вересня 2001 року. Основні чинники, що спричинили цей процес, на мій погляд, такі:

- новий глобальний баланс сил, що сформувався після закінчення «холодної» війни, та його причинний вплив на геостратегічну роль держав;

- швидкий розвиток технологій;

- зміни щодо використання збройних сил у західних суспільствах.

Так, дійсно, політика країн-учасниць НАТО під час «холодної» війни була прогнозованою і визначалася спільною боротьбою проти зовнішнього ворога. Але вона змінилася після розпаду Радянської Імперії, після зникнення зовнішньої загрози як фактора консолідації.

Після зникнення біполярного світу утворився не однополярний як дехто вважає, а багатополярний світ. І це видно не з прихованих тенденцій, а з реальних дій та висловлювань керівництва більшості країн Західної Європи. Як приклад можна навести різке засудження дій США щодо Афганістану (2001р.) та Іраку.

Та все ж НАТО існує досі і задля збереження єдності в західному світі, йде активний процес розробки нової теорії зовнішньої загрози. Утворюється нове розуміння колективної безпеки.

Визначальними чинниками, що мають величезний вплив на сферу безпеки, є:

- неконтрольоване розповсюдження зброї;

- розрив, що збільшується між бідними та заможними країнами;

- інформаційна революція.

Досить швидко ми перейшли від «холодної» війни до «гарячого» миру. Ми стали свідками істотної зміни того, що нині становить безпеку.

Десятиліття тому термін «безпека» був синонімом терміна «оборона». Схід та Захід зіткнулися із загрозою Третьої світової війни. Загроза була спільною, і відповіддю на неї стали численні військові бази у континентальних країнах, масова мобілізація та призовна військова служба. Загроза ґрунтувалася на засадах оборони за допомогою звичайних військових сил і засобів і підкріплювалася ядерною зброєю. Безпека перетворилась на військову могутність.

Нині безпека - це більш ніж військова міць. Оскільки безпека підтримує свою військову важливість, її забезпечення гарантується ефективною спільною атакою, труднощі та витрати на яку передали першість попередженню криз чи конфліктів. З іншого боку, безпека стала набагато ширшою проблемою. Для більшості європейських та євроатлантичних країн безпека нині вимірюється не військовими термінами, а загрози безпеці не мають військового характеру. Ці загрози становлять нелегітимні уряди, корупція, організована злочинність, незахищеність кордонів, незаконна торгівля (зброєю, наркотиками, людьми), контрабанда, нелегальна міграція, етнічні та релігійні конфлікти, виробництво зброї масового знищення, нестача природних ресурсів (наприклад, води) і, звичайно, тероризм.

Всі країни-члени НАТО та ЄС зіткнулися з такими загрозами, але загрози ці неоднакові, тому потребуватимуть різних відповідей. У цьому полягає відмінність нинішнього періоду та часів «холодної» війни: тоді загрози та відповіді були більш-менш однаковими для всіх. Потреба у диференційованому підході до відповідей є нині чинником, що ускладнює еволюцію безпекових альянсів (НАТО та ЄС).

Незважаючи на те, що безпека сьогодні є більш широкою категорією, в ній зберігаються військові елементи. Водночас нині безпека вимагає набагато більше військових відповідей, ніж у минулому. Загроза захиснику не може бути пов'язана тільки з його пасивним реагуванням та захисними діями. Це залишається істотним, але природа змінилася. Сьогодні армії повинні залучатися до внутрішніх поліцейських операцій. Крім того, армія має бути готовою до знищення загрози у тій країні, де вона виникла. Збройні сили сьогодні повинні бути готові до перекиду, тобто до надсилки за кордон, перебування там (можливо, тривалий час) та застосування. Це не буде пасивним підтриманням миру чи, як за часів «холодної» війни, залякуванням шляхом простого чекання. Військові підрозділи мають бути готовими до боротьби.

Раніше більшість країн Європи утримували великі статичні збройні сили, що лякали навіть фактом свого існування. Захід ніколи не був готовим до проведення і підтримання швидких військових дій. Таким чином, більшість країн-членів НАТО мали великі військові структури з незначними резервами дорогого обладнання. Вони могли мобілізувати сили тільки у випадку тотальної війни. Проблеми європейських країн з розміщенням військових сил під час війни у Перській затоці та зі структурною реорганізацією (наприклад, у британській армії) є свідченням цього. (Необхідно зазначити, що військові сили Варшавського пакту підтримували набагато вищий рівень військової спроможності, але це зруйнувало економіку цих держав). Розміщуючи війська для підтримання миру, не передбачалося, що вони братимуть участь у воєнних діях тільки проведення патрулювань у блакитних касках та білих машинах.

Щодо тероризму, то він є лише однією із загроз. Вважається, що він є великою загрозою для одних країн та меншою для інших з oбєктивних причин, має багато проявів, був з нами тривалий час, має багато визначень, а для боротьби з ним необхідні дії у різних напрямах.

Коли йдеться про «війну з тероризмом», ми повинні пам'ятати, що тероризм - це тактика, засіб. Оскільки ми намагаємося його попередити, нашою основною ціллю є не тактика, а організатори. Ворогами є ті групи та рухи, що намагаються підірвати наш соціальний устрій та застосовують тероризм, інші тактики (наприклад, інформаційну війну) з цією метою. 11 вересня 2001 р. це стало очевидним. Нині стерлась чітка різниця між «війною» та «не війною». Отже, немає чіткої різниці й між армією та поліцією.

Збройні та безпекові сили США та ЄС повинні узгодити свої дії у боротьбі з тероризмом, це знищить старі барєри у співробітництві. Співпраця - гарне місце для старту.

2. Утворення трансатлантичної "тріщини"

Але все таки між США та ЄС існує чимало розбіжностей. Саме про них ми будемо говорити далі.

Один французький журналіст дав дуже влучне визначення протистояння США та ЄС. Він назвав його трансатлантичною "тріщиною"

Ідеться про "тріщину" в моноліті західного світу, яка утворилася останніми роками і продовжує розширюватися. На нинішньому етапі доводиться говорити переважно про поглиблення гуманітарного, передусім ідеологічного, розколу між США та ЄС при формальному збереженні відносин стратегічного і військового партнерства.

Переконана у тому, що названі процеси являють собою закономірний природний результат відчутних змін у співвідношенні економічних потенціалів Європи і США, що сталися на початку нового століття, а також відповідну реакцію Європи на формування Штатами політики одноосібної гегемонії.

Власне, такий перебіг подій і завбачав С. Хантінгтон, відомий американський учений, директор Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті у найбільш резонансний праці останнього часу - "Зіткнення цивілізацій" 1993р. Зусилля єдиної наддержави в напрямі створення однополярної системи, підкреслив він, спонукають інші держави забезпечити рух до багатополярності, причому потенційно великі регіональні держави дедалі більше самостверджуються, дбаючи про власні інтереси, які нерідко конфліктують з інтересами США.

С. Хантінгтон дає власне тлумачення цим процесам, розглядаючи їх як неодмінне (в перспективі) зіткнення цивілізацій. Привертає увагу й те, що американський учений не лише розмежовує західну цивілізацію на дві самостійні субцивілізації - американську та європейську, а й наголошує на тому, що відносини між ними не можуть бути безконфліктними: адже домінує конкуренція, аналогічна тій, що існує між США та Японією. Але відносини США та Європи відрізняються тим, що конкуренція, на думку С. Хантінгтона, не є такою мірою політизованою та емоційно забарвленою, бо суперечності між американською та європейською культурами не такі драматичні, як між американською та японською.

Процеси, про які говорить американський учений, розширюють аргументну базу розгляданих проблем. Постають не тільки економічні, а й цивілізаційні аспекти можливого дистанціювання європейських країн від США. Таке дистанціювання може відбуватися за формального збереження (на певний час) трансатлантичної солідарності та стратегічного партнерства. Водночас воно не виключає можливості й істотніших зрушень - посилення цивілізаційної автономії Європи.

У даному разі йдеться не лише про загальнотеоретичні припущення. Відповідні процеси демонструє і реальна практика останніх років. Світ став свідком виникнення і загострення серйозних розбіжностей між США та Західною Європою в питаннях щодо ПРО, Кіотського протоколу, доцільності воєнної операції проти Іраку, вимог імунітету для американських миротворців у ході розгляду злочинів у Міжнародному кримінальному суді ООН тощо. У цих та інших діях виявляються контури досить значущого процесу: монолітний в минулому, Захід дедалі більше починає розмежовуватися на США, з одного боку, і Західну Європу - з іншого. Мова, природно, не про протистояння, а про розбіжності в поглядах на низку проблем, що позначилися і посилюються насамперед в економічній сфері, а також у сферах політичного та світоглядного характеру. Важливо й те, що зазначене роздвоєння - не однобічне. Воно не ініціюється лише Сполученими Штатами або Євросоюзом. Воно є обопільним.

Усе це підтверджує думку, що в наш час дедалі більше активізується процес переосмислення геополітичного статусу Європи, і насамперед ЄС. Ідеться про нові контури світооблаштування, розбудову системи міжнародних відносин, де ЄС міг би відігравати самостійну роль, виконувати політичну функцію, відмінну від тієї, що реалізується нині, - функцію важливого, але все ж таки не рівного, молодшого партнера США.

Проте ЄС не форсує розвиток подій у відповідному напрямі. Країни ЄС цінують свої відносини зі США, отримують від цього певну винагороду і не мають наміру з легкої руки обривати їх. Тим більше, що кожна з країн - членів Євросоюзу зберігає і тепер власні лінії взаємовідносин зі США, які мають тривалу історію і не лише економічні та політичні, а й гуманітарні корені. Не слід нехтувати і військовим аспектом справи, де, як зазначалося вище, лідерство США лишається незаперечним. Дається взнаки й інше. Багато аналітиків вважає, що Європа ще не готова до більш рішучих кроків у відстоюванні власних геополітичних інтересів і в суто психологічному плані. Досі не подолано психологічного шоку, який було завдано континенту двома світовими війнами у столітті, що минуло, його ідеологічними розколами на два антагоністичних полюси.

У такій ситуації правлячі європейські кола поки що мають обмежені можливості для вибору геополітичної стратегії. У деяких аспектах спостерігається фактичне самовідсторонення від активної політичної лінії. У минулому десятиріччі це особливо рельєфно відбилося в політиці ЄС стосовно країн пострадянського простору, зокрема України. Вже зазначалося, що Європа програла відповідний раунд своєї політики, поступившися багато в чому США, які і в цьому напрямі діяли з притаманною їм агресивністю. Прорахунок Європи полягає насамперед у тому, що вона не лише мовчки погодилася, а й підтримувала запропоновану з-за океану модель системної трансформації країн, побудовану на принципах вашингтонського консенсусу, яка, - і це сьогодні всім зрозуміло, - не була конструктивною. Виправити ситуацію, що склалася, надзвичайно складно. Для цього треба насамперед визнати допущену помилку, що було би значущим не лише з політичної, а і з суто моральної точки зору. Слід враховувати перспективи і в такому аспекті: за відповідної політики економіка ЄС може найбільш вдало взаємодоповнюватися пострадянською.

Надзвичайно важливо й те, що епіцентр конструктивності у світовій політиці все помітніше переміщується зі США до Європи. Це породжує в європейців оптимізм та впевненість у своїх діях. Як заявив у ході візиту до Росії (квітень 2002 р.) прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі, "ми хочемо, щоб у майбутньому було лише мирне змагання - Сполучених Штатів, з одного боку, і дуже сильного суб'єкта - Великої Європи, з іншого".

Маючи велетенський суспільний потенціал і багаторічний досвід конструктивної розбудови міждержавних відносин, країни Старого Світу спроможні певною мірою реалізувати ці ідеї, надавши тим самим світовому цивілізаційному процесу нових відчутних імпульсів.

Америка - суспільство із низьким природним приростом, поза тим, на відміну від європейців, американці традиційно не довіряють рішенням центральної влади. Недовіра зростатиме в міру того, як нові конфедерації міст побільшуватимуть власну компетенцію коштом Вашинґтона. Через це американці зберігатимуть негативне ставлення до будь-яких військових операцій, в яких мала б брати участь американська молодь, аж доки такі операції не зачеплять безпосередніх інтересів їхньої метрополії.

Світ прагне до двох речей, які неможливо поєднати: з одного боку усім хотілося б максимальної єдності, з іншого - якомога менше егоїстичної Америки. Проте річ у тому, що лише егоїстична Америка може допомогти у процесі світової інтеґрації, адже рештою світу ця країна цікавиться лише настільки, наскільки її власне суспільство ідентифікує себе зі світом.

3. Перспективи розвитку ситуації

Орест Семотюк у своїй статті «Новий світовий порядок - моделі, антимоделі, сценарії» пише, що світ в геополітичному відношенні може змінитися наступним шляхами:

Перша модель. США-центрична, однополярна. Автором її є Чарлз Краутгаммер. Незважаючи на те, що у світі існує багато другорядних держав, військовий чи економічний статус яких невизначений, є лише одна супердержава з економічним і військовим статусом - США. Відносна втрата могутності - не наслідок глобальних політично-економічних причин, вона зумовлена внутрішньоамериканськими і тому поправними причинами. Вирішальною є воля США бути світовою політичною і економічною потугою. Без США і їх ролі світового сторожа більшість сфер світової політики опанує хаос. Хоча ця монополярна структура світової системи є тимчасовою констеляцією, у перехідний період, як вважає Краутгаммер, все ж не існує альтернативи до домінуючої ролі США у світі.

Якщо перша модель ґрунтується на чіткій ієрархизації міжнародної системи, то друга, представлена іменем І.Валлєрштайна(про неї ми вже згадували вище), виходить із прогнозування подальшого розвитку конфлікту Північ-Північ у рамках Організації економічної співпраці і розвитку. І.Валлєрштайн вважає, що провідні держави світу поділяться на два табори-блоки між США, Японією і Китаєм як запіллям та ЕС із Східно-Центральною Европою і СНД як запіллям. Американсько-японське гравітаційне поле впливатиме також на увесь тихоокеанський регіон, включно із Латинською Америкою і Південною Африкою, а Європейський блок концентруватиме свій вплив на Африці. Спірною територією вважатимуться Середній Схід і Перська затока.

Третя модель - мультиполярна. Вихідною тут є теза про нестримну дифузію влади, яка не дозволяє окремій державі використовувати економічну і/або політичну владу, керуючись лише власними інтересами. Полюсами цієї системи є США, Японія, ЄС, СНД, Китай. Проте ця модель не враховує різні вихідні ситуації у згаданих країнах.

Четверта модель (Е.Равенейла) поглиблює тезу про дифузію влади, говорячи про загальну тенденцію до усамостійнення великих, середніх і невеликих держав. Концентрація влади і гравітаційні центри тут не згадуються, натомість йдеться про поступову ліквідацію і занепад світових ієрархічних структур.

Проте, варто сказати, що жодна із цих моделей не відповідає реаліям. Світ вже не одно полярний.

Як бачимо, існує безліч можливих сценаріїв розвитку ситуації, але очевидним є те, що протистояння між США та ЄС буде продовжуватись та розвиватись

Список використаної літератури

1. Дюрозель, Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів/ Пер. з фр. Є. Марічева, Л. Погорєлової, В. Чайковського; К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2005.- 903 с.

2. Хантінгтон С. Зіткнення цивілізацій. "Поліс" № 1, 1994, с. 34.

3. Проблеми міжнародної безпеки. Аналітичний огляд. К., квітень 2002 рік.

4. Європейський ландшафт безпеки у ХХІ столітті. Виступ Б.Тарасюка на семінарі "Роль України в європейській безпеці ХХІ століття" (м.Тернопіль)

5. К.Доннеллі «ЄВРОПЕЙСЬКА БЕЗПЕКА: НОВІ ВИКЛИКИ ТА ВІДПОВІДІ».

6. Незалежний Культурологічний Часопис «Ї» ( ) :

7. Роберт Каплан «Чи проіснують Сполучені Штати Америки до 2050 року?» (© R.Kaplan, 2000);

8. Орест Семотюк «Новий світовий порядок – моделі, антимоделі, сценарії» (© О.Семотюк, 2000).

Размещено на Allbest.ru