Після подій 11 вересня США та їх союзники по НАТО розпочали тривалу кампанію боротьби з міжнародним тероризмом, яка вже не обмежується операціями в Афганістані та Іраку, а може бути поширена і на інші країни. На хвилі боротьби з тероризмом розпочався процес формування нових систем партнерства між великими державами, намітилися контури нової конфігурації міжнародних відносин.

Базові елементи такої конфігурації в тих аспектах, що зачіпають інтереси Української держави, можна вбачати в наступному:

НАТО стає базовою структурою не тільки європейської, а й глобальної колективної безпеки;

розширення традиційної сфери відповідальності НАТО, поширення НАТО на Схід за рахунок нових членів;

новий формат відносин НАТО і РФ з елементами інтеграції останньої в систему прийняття рішень Альянсу;

інтенсивне зближення РФ та США, яке може набути рис реального стратегічного партнерства;

геополітична експансія США в регіони Центральної Азії та Кавказу (за умови узгодження інтересів Заходу та РФ).

Важливо враховувати, що на сьогодні Росія посилила свій вплив на процеси світової політики. Виходячи з численних офіційних заяв, основні пріоритети зовнішньої політики Росії можна згрупувати в такі три блоки: формування нових відносин із США, НАТО та ЄС; боротьба з новими загрозами; інтеграція Росії в європейську та світову економіку. Сьогодні йдеться про вироблення важливих рішень, що будуть визначати розвиток євроатлантичних та світових процесів на довгостроковий період.

У відносинах Росії з НАТО та США створено такий формат відносин, який, з одного боку, залучає Москву до тих напрямів боротьби з тероризмом, де її лояльність є необхідною, а з іншого - залишає для Заходу можливість відійти від Москви у разі, якщо їхні погляди не будуть збігатися. У довгостроковій перспективі збереження цього формату відносин буде залишатися найважливішою проблемою для США і НАТО.

Для Росії сьогодні важливе значення має зміцнення позицій СНД і ДКБ у сфері боротьби з тероризмом. Росія, яка тривалий час активно "експлуатувала" тезу боротьби з тероризмом у своїй зовнішній політиці, виявилася практично відстороненою від основного театру дій антитерористичної коаліції. Залучення Росії до цієї боротьби здійснюється на непостійній основі та здебільшого є опосередкованим. Активна політика США у відносинах з ключовими союзниками Росії по ДКБ і СНД, а також Грузією та Узбекистаном виявила можливість послаблення російських впливів на Південному Кавказі та в Центральній Азії. Питання про відносини між США і Росією у сфері боротьби з тероризмом має стратегічний характер для обох сторін. Оскільки зусилля Москви створити систему колективної безпеки СНД на базі Ташкентського договору виявилися марними, останнім часом Москва намагається посилити військову й антитерористичну складові ДКБ завдяки виробленню більш чіткої програми протидії новим загрозам.

Зважаючи на зміцнення позицій Росії як у відносинах із Заходом, так і у відносинах з країнами СНД, Україна повинна убезпечити себе від потенційного зростання "російського впливу", а також від кон'юнктурних коливань у системі відносин США-НАТО-Росія.

Ймовірно, Росія не завжди зберігатиме постійно рівні відносини з НАТО, але, за умов посилення існуючих тенденцій, роль Росії у європейських справах зростатиме. Відповідно зростатиме і вплив Росії на просування України в європейському напрямі. Зважаючи на це Україна має якнайшвидше стати на шлях "через НАТО до ЄС". Членство в Альянсі допоможе Україні швидше підготуватися й до вступу у Євросоюз.

Розширення НАТО, на відміну від розширення ЄС, процес насамперед політичний. Тому шанси вже у найближчі роки приєднатися до Альянсу є досить реальними.

У процесі зближення України та НАТО відіграватимуть роль багато чинників - як внутрішніх, так і зовнішніх. У цьому контексті особливе значення має питання забезпечення прав людини, і, перш за все свободи слова. До цього додається проблема боротьби з корупцією та проблема стабільності й узгодженості з міжнародними нормами українського законодавства. Експерти досить обережно говорять про 4-5-річний строк як мінімально необхідний для вступу України до НАТО.

Переміщення південного флангу НАТО з Середземномор'я до Чорноморського регіону стає все більш відчутним. Розширення НАТО за рахунок Румунії та Болгарії робить Чорне море майже цілком зоною євроатлантичної відповідальності. Євроатлантичний альянс через Туреччину межує з країнами Близького Сходу, зокрема з Іраком. Отже, сьогодні увесь цей регіон набуває нового значення у процесах глобалізації. Зміна балансу сил в регіоні в найближчому майбутньому здатна породити тут нові конфігурації міждержавних відносин, контури яких зараз можна лише намітити.

Російській Федерації стає все більш складно утримувати свої позиції серед держав регіону. Разом з тим і навряд чи можна бути впевненим в тому, що реалізуючи власні інтереси в регіоні, Росія готова взяти на себе повну відповідальність за його долю в цілому. Вирішення регіональних проблем насамперед передбачає створення соціально-політичних та економічних передумов для динамічного і стабільного розвитку країн регіону, а не тільки чиюсь військово-політичну присутність та дипломатичну активність у врегулюванні конфліктних ситуацій. Але чи є у росіян бажання концентрувати зусилля, щоб сприяти, наприклад, проведенню демократичних реформ та соціально-економічних перетворень в країнах СНД? Питання виникає з огляду на існуючі в самій Росії проблеми демократичного розвитку.

Особливий інтерес становлять нові аспекти політики США в Чорноморському регіоні, що пов'язані з енергетичними інтересами США та з питанням включення в НАТО таких чорноморських країн, як Румунія та Болгарія.

Варто зазначити, якщо стосовно країн Балтії позиція США є цілком однозначною (питання їхньої безпеки вирішуються шляхом приєднання до НАТО, а відносини з Росією становлять окреме коло проблем), то посилення уваги до Чорноморського простору є новим елементом для американської зовнішньої політики. Отже, якщо раніше в регіоні основним геополітичним гравцем була Росія, то тепер в гру рішуче налаштовані вступити і США. Це радикально змінює баланс сил та інтересів в регіоні, тому має бути належним чином усвідомлене й прораховане.

Регіон знаходиться у досить конфліктогенному оточенні. З одного боку він межує з Балканами, де ще далеко не вирішені міжетнічні та соціально-економічні проблеми, а з іншого - з Близьким Сходом. На півночі посилюється тиск на Грузію з боку Росії.

Можна було б говорити про можливість формування тут регіонального інтеграційного угрупування як головної консолідуючої сили, але без копіткого й послідовного узгодження політичних та економічних інтересів різних держав регіону це виглядає утопією. Очевидно, що власними зусиллями країни регіону будуть йти до цього ідеалу досить довго і з великими труднощами. Про це свідчить приклад млявого та непевного розвитку системи ГУУАМ. Не всі сподівання виправдала й організація ЧЕС. Реалізація проектів розбудови стратегічних транспортних комунікацій з Європи в Азію відбувається не так швидко й не в таких масштабах, як очікувалося. До того ж Росія інтенсивно вдосконалює власні стратегічні транспортні маршрути, що створюють конкуренцію "Великому шовковому шляху".

В пошуках оптимальних варіантів вирішення власних проблем країни регіону здебільшого звертаються до стабільної й економічно розвиненої Європи, сподіваючись, що її потужний потенціал може більш активно використовуватися в процесах геополітичної та соціально-економічної розбудови Чорноморського регіону.

Європа зацікавлена в каспійських енергоносіях. З введенням у дію стратегічного нафтопроводу Баку-Джейран основні потоки каспійської нафти підуть у напрямку Середземномор'я. Здійснення такого масштабного проекту не може не позначитись на геополітичному розкладі сил в регіональному вимірі. Так, насамперед можна очікувати посилення інтеграційного руху країн кавказького півдня в європейсько-середземноморському напрямку. З іншого боку, північні чорноморські країни, зокрема - Україна та Молдова, ще більше виштовхуватимуться на периферію західних інтересів і підпадатимуть під геополітичний вплив Росії.

Питання в тому, наскільки сама Європа усвідомлює важливість вирішення проблем регіону і яку роль вона готова взяти на себе? Очевидно, що стабільність та безпечність регіону, який є частиною Європейського світу і країни якого мають демократичний устрій, розвинену економічну систему, спрямовану на добробут власного населення, значною мірою сприятиме підвищенню як геоекономічного, так і геополітичного статусу всієї Європи. Сповзання регіону в безодню соціально-економічного та геополітичного хаосу суперечить ідеології формування нового Європейського світу.

Одним із потенційних факторів сприяння інтеграції України в ЄС є стратегічна відкритість обох партнерів. І Україна, і ЄС (інституції та національні держави) формують стратегії свого розвитку, намагаючись визначити свої специфічні ролі та моделі виживання у майбутньому. Пошуки нових форм ідентичності у швидко змінюваному середовищі надають можливості партнерам брати активну участь у визначенні цілей та пріоритетів один одного.

4. Актульні завдання України що до прискорення європейської інтеграції