Політичні системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загалом політичні системи "живуть", функціонують у часі та просторі, оскільки являють собою одну із основних форм руху соціально-класової матерії. Життєдіяльність політичної системи проявляється в процесі виконання нею функцій (основних напрямів діяльності) певними методами і засобами. Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії. їх реалізація підпорядкована головному -- забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку. Основними функціями політичної системи є:

1) нормативно-стратегічна функція -- це вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

2) організаційно-координуюча (тактична) функція -- це організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм та узгодження роботи окремих елементів соціуму;

3) функція легітимізації -- це діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм;

4) функція політичної соціалізації -- це залучення людини до політичної діяльності суспільства;

5) агрегуюча функція -- це узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

6) функція артикуляції полягає у пред'явленні інтересів та вимог до осіб, які виробляють політику та здійснюють державну владу;

7) стабілізаційна функція -- це забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом. Функції політичної системи не є статичними, незмінними. Вони відзначаються динамічністю і розвитком з урахуванням особливостей політичного простору й часу, конкретно-історичної ситуації та умов, досягнутого рівня розвитку економіки, культури, політичної стабільності. Кожна функція розпадається на підфункції, що їх виконують різні політичні інститути. Підфункції також постійно змінюються, виникають нові і трансформуються ті, що вже існували. Однак є й постійно діючі, перманентні функції, які невіддільні від самого поняття політичної системи (наприклад, нормативно-стратегічна чи організаційно-координуюча), а також важливе значення мають і ситуаційні функції (наприклад, функція мобілізаційно-оборонна). Ситуаційні функції завжди виступають формою реалізації перманентних функцій і тому не є самостійними. У зв'язку з тим, що під час функціонування політичної системи існує проблема відносної автономності функцій окремих політичних інститутів та їх узгодження у рамках системи в цілому, виникає потреба у координації і субординації функцій. Координація -- це узгодження функцій по горизонталі. Наприклад, координують свою діяльність політичні партії одного політичного напряму -- християнсько-демократичного, національно-патріотичного, соціалістичного і комуністичного, соціал-демократичного та інших. Субординація -- це узгодження функцій по вертикалі, підпорядкованість функцій одних компонентів іншим і всіх компонентів системі загалом. Наприклад, з ініціативи Президента України в середині 90-х років XX ст. був уведений політичний інститут його представників на місцях -- для координації функцій центральної і регіональної влад; з прийняттям Конституції він був замінений державними адміністраціями у регіонах.

Типологія політичних систем

Найрізноманітніші політичні системи можна класифікувати за принциповими, корінними ознаками. Існує три головні моделі політичних систем:- командна;- змагальна;- соціопримирлива.

Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно “чистому” вигляді.

1. Командна політична система характеризується такими ознаками:

- інтеграція, фактичне об'єднання всіх структур не шляхом відносин боротьби і співробітництва, що складаються природно, поступово, а на основі бюрократичної централізації “зверху” навколо одного центру;

- прийняття центром рішень;

- ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень на місцях;

- протистояння політичному плюралізму;

- командний стиль управління всіма сферами суспільного життя;

- панування адміністрування у вирішенні всіх політичних проблем, усунення політичної опозиції;

- виняткова роль партійне-державного лідера, що відображається тією чи іншою мірою у культі його особи;

- приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і свобод;

- зовнішня і внутрішня безконтрольність політичних інституцій; відсутність розподілу влади; стримування способів саморегуляції суспільного організму; ставка переважно на силові, примусові методи;

- поширення політичної демагогії про захист інтересів народу; створення номенклатури (теократичної, королівської, військової або партійно-державної), яка побудована на принципах напівфеодальних рангів з відповідним матеріальним та іншим забезпеченням за рахунок суспільства;

- відкрите насильство, яке набирає форми відкритих тиранічних режимів. політичний парламентаризм демократія громадянський

Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Різновидами тоталітаризму відповідно до панівної їх ідеологи є комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Командні системи ще існують в Африці, Азії та інших країнах. Історично доведено, що хоча на певних етапах розвитку суспільства командні системи можуть бути добре пристосовані для виконання проміжних завдань, проте у кінцевому підсумку вони є гальмом суспільного прогресу. Відомо, що так звані соціалістичні країни, лідери яких заявляли світові про гігантські успіхи, дедалі більше відставали від розвинених країн Заходу навіть у найбільш, здавалося б, благополучні часи їхнього існування.

2. Змагальна політична система має такі типологічні ознаки:

- політичний плюралізм;

- наявність механізму впливу на державну владу різних центрів прийняття політичних рішень через “групи тиску”, що інституційно відокремлені й змагаються між собою;

- наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень;

- визнання рівності й гарантій прав людини й об'єднань громадян;

- примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні;

- зв'язок політичної системи і саморегуляції суспільства у сфері економіки, соціальних відносин, духовного життя та ін.;

- захист конституційного ладу, його правових засад;

- ставлення до права як до цінності та ін.

Змагальна політична система існувала у деяких рабовласницьких державах (наприклад, Афіни), феодальних містах-державах (російський Новгород, Дубровник на Адріатиці, ганзейські міста-держави узбережжя Балтійського моря). Утвердження цієї системи найбільш яскраво виявило себе за капіталізму з його постулатами вільної конкуренції, вільного товарообміну, природних прав людини. Змагальна політична система Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої позитивні сторони і висвітлила проблеми їхнього розвитку. Змагальна політична система може добре функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму.

2. Соціопримирлива політична система має такі ознаки:

- висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;

- використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем;

- розгляд командних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів;

- професіоналізм політичного управління;

- утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін;

- високий рівень політичної культури;

- прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм;

- уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру;

- поступове і постійне здійснення соціальних програм;

- високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін.

Примітивні форми соціопримирливої системи знаходимо в історичному минулому. Однак справжня соціопримирлива система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, зміцнюється в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації.

Типи політичних систем неоднаково проявляли себе у конкретному часі й історичному просторі. Людство завжди замислювалось над проблемами ефективності їхнього функціонування. Говорити про історичну життєздатність названих вище типів політичних систем у сучасному, цивілізованому світі можна, виходячи з певних індикаторів ефективності.

Індикаторами ефективності політичної системи є загальнолюдські цінності: суспільний прогрес; демократія; політичні права й свободи людини; соціальна справедливість; людський вимір політики; всебічний розвиток особи. Звичайно, кількість таких індикаторів можна розширити або ж названі розкласти на складові. Всі вони визначають ефективність функціонування політичної системи.

Загально-політологічна типологія:

- військові та громадянські;- консервативні;- закриті;- відкриті;- завершені;- незавершені;- мікроскопічні;- макроскопічні;- глобальні;- традиційні;- модернізовані;- демократичні;- авторитарні;- тоталітарні.

Типологія політичних систем за Ж. Блонделем:

- ліберальні демократії;

- радикально-авторитарні (комуністичні) системи;

- традиційні (збереження наявних соціальних відносин);

- популістські (властиві країнам третього світу);

- авторитарно-консервативні.

Типологія політичних систем за Г. Алмондом:

- англо-американська (характерні риси - прагматизм, раціоналізм, основні цінності - свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека);

- континентально-європейська (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами);

- доіндустріальна, або частково індустріальну, (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень);

- тоталітарна (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість).

Більшість сучасних вітчизняних політологів, досліджуючи взаємозвґязок державної влади й суспільства, обмежують політичну практику існуванням двох основних типів політичної системи -- демократії і диктатури. Демократія визначається як народна форма правління, де народ наділений владою і здійснює її безпосередньо сам або через вільно обраних своїх представників. За диктатури такої можливості немає. Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й зазначено в новій Конституції України. Згідно з основними положеннями української Конституції, нині в нашій державі відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складниками цього процесу є: утвердження принципів демократії, парламентаризму і політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; запровадження інституту президентської влади; визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи; формування системи самоврядування народу тощо. Деякі з цих елементів уже увійшли в життя, а деякі тільки наблизилися до виконання. Крім того, докорінного реформування потребує економіка України. Вона вимагає переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул базарної стихії, держава та її законодавчі органи, партії і профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих, насамперед, на забезпечення соціального захисту громадян держави. Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається складно і суперечливо. Після серпня 1991 р. почали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути були неспроможні діяти ефективно, а нова політична система, яка покликана через відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється дуже повільно. Водночас вихід з економічної і політичної кризи потребує якнайшвидшого, рішучого і, безумовно, компетентного запровадження нових систем: економічної -- з ринковими відносинами, приватизацією, з однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної -- з новими політичними відносинами, з правовою державою, парламентськими партіями, громадянським суспільством і самоврядуванням; соціальної -- зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, з новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Причому вводити нові системи необхідно винятково на науковій основі, зі своїми ознаками, законами, категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів і ланок. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре знають загальні закономірності процесів управління й самоврядування, історичний і політичний досвід своєї країни та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні дуже мало. Адже політична й народногосподарська системи в колишньому СРСР фактично ніколи не управлялися професіоналами. Професіональне управління вимагає знання понад 400 конкретних правил, досі не відомих керівництву. Жоден вищий навчальний заклад до недавнього часу не готував управлінців. У колишньому СРСР лише генеральних директорів підприємств було понад 100 тис, але тільки дехто з них мав відповідні знання. Не краще було і з політичним керівництвом. Аналіз освіти членів політбюро ЦК КПРС свідчить, що після смерті Леніна від 15 до 40 % вищого політичного керівництва великої країни не мало не тільки професійної управлінської, а й взагалі вищої освіти. Тобто, тривалий час країною правили люди, мґяко кажучи, некомпетентні. Політична спадщина тоталітарної системи мала багато й інших негативних наслідків. У теорії домінувало збіднене, а нерідко й примітивне, уявлення про демократію, зокрема соціалістичну, недооцінювався бюрократизм як потворне соціальне явище. Держава і право трактувалися в науковій літературі як класові інститути, позбавлені загальнолюдського змісту. Тривалий час існувало недовірливе і навіть негативне ставлення до самої ідеї самоврядування. У політичному житті панувала одна партія -- КГІРС, а всі інші політичні інститути були підвладними їй і обслуговували її політику, її панування. На жаль, власного досвіду щодо реформування політичної системи Україна не має, а досвіду щодо побудови сучасної демократичної політичної системи наша країна практично не мала зовсім. Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, дієвої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням нової Конституції України, докорінно опрацювати механізм представницької і безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професіональний, кваліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат -- невеликим, але здатним ефективно працювати. У звґязку з докорінною перебудовою механізму представницької демократії і безпосередньої демократії виникає необхідність удосконалити виборче законодавство на багатопартійній основі, чітко визначити процедури виборів Президента, народних депутатів України і місцевих представницьких органів. До основних напрямів становлення й розвитку нової політичної системи слід віднести побудову демократичної, правової, соціальної держави, як записано в Конституції, з ефективно діючим парламентом, професіональним висококваліфікованим, сильним урядом і з незалежними судовими органами -- тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки з розмежуванням їхніх функцій. Важливим завданням є зміцнити законність і правопорядок, виключити можливість узурпації влади та зловживань, ефективно протидіяти бюрократизмові і формалізмові; утвердити верховенство закону, безперечно дотримуватися його на всіх рівнях усім громадянам; забезпечити гідні людини умови життя. Демократизм держави і державного ладу загалом виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади і місцевого самоврядування. Крім цього, основним напрямом формування нової політичної системи є побудова громадянського суспільства як сукупності вільних людей та їхніх організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів та асоціацій, покликаних виражати й захищати індивідуальні й групові інтереси громадян, встановлювати й реалізовувати відповідні відносини з державою. Творення громадянського суспільства в Україні повинне спиратися на використання світового досвіду, різних форм власності й демократичних політичних інститутів.

Шлях до громадянського суспільства пролягає через якнайширше запровадження самоврядування народу. Воно втілюється у двох взаємоповґязаних тенденціях:

1) розширення сфери самоврядування народу за рахунок радикального звужування централізованого державного управління;

2) якісний розвиток самоврядування, спрямований на подальше розширення сфери дії гуманістичних принципів і демократичних засад і на витіснення елементів бюрократизму.

Важливим у побудові громадянського суспільства є утвердження плюралізму, який виступає своєрідною формою самореалізації суспільства й особи, відображаючи ступінь самодіяльності вільних людей та їхніх організацій, соціальної й політичної свободи. Як основа демократичної політичної системи громадянське суспільство вносить у неї демократичні риси і якості, могутній дух вивільнення особи від державного диктату.

Важливим напрямом формування політичної системи є дальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкривання максимального простору самоврядуванню суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому виявові ініціативи громадян і представницьких органів влади, партій, обґєднань і рухів та трудових колективів. Зростання політичної свідомості і політичної культури суспільства й особи як на теоретичному, так і на буденному рівнях також є важливим напрямом становлення і розвитку нової політичної системи. Це передбачає запровадження раціональної системи політичної освіти громадян, удосконалення повсякденного практичного політичного досвіду, враховуючи, що буденний рівень політичної свідомості матеріалізується в спостереженнях, звичках, уявленнях і стереотипах, впливає на формування громадської думки. Творення нової України потребує якісно нового стану духовності народу, посилення його освітнього й культурного потенціалів, структурних змін у середній і вищій освіті, звернення до найкращих політичних традицій, політичної історії та культурної спадщини українського народу, раціональнішого й ефективнішого використання досягнень вітчизняного мистецтва. Це потребує забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації в цілому і кожного етносу зокрема, формування й зростання національної свідомості та національної культури. До основних напрямів і перспектив формування нової політичної системи слід віднести і вдосконалення діяльності засобів масової інформації, зміцнення їхньої ролі в регулюванні політичних відносин, в управлінні суспільством, у формуванні політичної свідомості й політичної культури суспільства і кожного громадянина, особливо для досягнення владно-політичної інтеграції суспільства. Найважливіше завдання засобів масової інформації -- забезпечувати широку гласність як запоруку демократизації суспільства, як важливий принцип розбудови громадянського суспільства і правової держави. Одним із головних результатів діяльності засобів масової інформації має бути створення нової суспільно-політичної ситуації, що характеризується розкріпаченням свідомості й ініціативи людей, вільним обміном і боротьбою думок, справжнім плюралізмом у пошуках шляхів виходу країни з кризи. При цьому гласність не повинна обернутися на засіб вияву амбіційних, егоїстичних інтересів окремих людей чи груп, досягнення цілей, які не збігаються з утвердженням реального народовладдя. Вчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього і міжнародного становища, тобто її постійна адаптація, є важливим компонентом її розвитку. Адаптація для політичної системи -- це не просто пристосування до ворожого впливу, це і спроба перетворити ті системи, які чинять тиск. Слід зазначити, що всяка політична система функціонує на основі соціально-політичних норм, які відіграють роль регулятора політичної діяльності. Головне місце серед них займає право -- санкціоновані чи встановлені державою для громадян і юридичних осіб правила поведінки, дотримання яких забезпечується державним примусом. Крім того, існують звичаї, корпоративні норми і норми моралі. В усій системі норм є основні положення, повґязані з виконанням влади. Це -- державне (конституційне) право, яке гарантується конституцією. Решта норм так чи так випливає з конституції. Саме конституційні норми мають найдужче виражений політичний характер. Конституція (від лат. constitutio -- устрій) -- це писаний правовий документ (основний закон). Він містить політичні інститути і процедури. Слід зазначити, що тиранічні режими також можуть мати демократичні конституції. Тому важлива не просто конституція, а конституціоналізм як принцип функціонування політичних інститутів у тому розумінні, що й уряд, і державні інститути реально обмежені у своїй діяльності певними правовими процедурами й що є певні рішення, яких вони не можуть прийняти взагалі. Необхідно мати так звану живу конституцію -- реально існуючу в країні систему соціально-політичних відносин, які генерують і захищають конституціоналізм. Останній може існувати і без конституції (наприклад, в Англії). Важливим принципом конституціоналізму є захист прав і свобод людини. Система суспільних відносин, які регулює, закріплює й охороняє конституція, становить конституційний лад країни. Основними складниками конституційного ладу є державний і суспільний лад. Конституція регулює і закріплює, як правило, не всі аспекти державного і суспільного ладу, а лише його основи. Тому пріоритетним елементом конституційного ладу є основи державного ладу. У найзагальнішому плані основи державного ладу являють собою систему базових принципів організації й діяльності держави та її найважливіших інститутів. Ці принципи визначають сутність, тип, форми і функції держави та механізми здійснення їх. Головною рисою нашої держави і, відповідно, принципами державного ладу є суверенність і незалежність. Підсумовуючи, зробимо певні висновки. Політична система суспільства -- це система відносин, ідей, інститутів та політичних і правових норм, повґязаних із формуванням і здійсненням влади й управління. Вона забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства і саме його існування як єдиного цілого. Основний напрям становлення й розвитку політичної системи України -- глибока й усебічна демократизація суспільного життя, розбудова громадянського суспільства, правової і соціальної держави, посилення взаємовпливу і взаємозвґязків із політичними системами інших країн задля власного безперервного вдосконалення.

Размещено на Allbest.ru