Розвиток політології на Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Становлення та розвиток політології на Україні

1.1 Загальні відомості про розвиток політології

1.2 Зміст української політології

2. Формування судової влади в Україні. Конституційний Суд України

2.1 Місце, завдання та повноваження Конституційного Суду в системі судової влади

2.2 Склад та порядок формування Конституційного Суду

2.3 Провадження в Конституційному Суді України

Література

1. Становлення та розвиток політології на Україні

1.1 Загальні відомості про розвиток політології

Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми. Проте, якщо вони у тій чи іншій формі з'явилися з виникненням держави, то наука про політику формувалася в міру виокремлення політики як самостійної сфери суспільного життя.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Аристотеля. Політичну науку вони розуміли як науку про загальне благо, втіленням якого має бути держава. Так, Сократ започаткував перехід політичної свідомості з до теоретичного на теоретичний рівень. Поглядам на державу і право, на закони та їх співвідношення з мораллю він надав форми понять. Платон став творцем політичної філософії, в центр якої поставив державу та форми організації державної влади. Аристотель призначення політики і науки про неї вбачав у тому, щоб наділяти людей позитивними рисами, забезпечувати їх справедливе спільне проживання в суспільстві. Для реалізації цього призначення політики необхідно шукати найкращі форми державного правління.

Аристотель багато в чому заклав основи політології як окремої самостійної науки, тому іноді його називають батьком цієї науки. Однак у нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою, етикою і філософією. Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу, та це ще не була політологія в сучасному її розумінні.

Крім П. Макіавеллі, великий внесок у звільнення політики й політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т. Гоббс. Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.

Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII - першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.

Процес формування й виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX - початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному. В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи. У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології. У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Важливий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені, як К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето та ін. У США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки. Ще 1903 р. у США була створена Американська асоціація політичних наук, яка започаткувала подібні асоціації в інших країнах та в міжнародному масштабі. У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна асоціація політичної науки, що об'єднала у своїх лавах більшість відповідних національних асоціацій.

Якщо наприкінці XIX - на початку XX ст. в центрі уваги західної політології перебувала держава, її інститути і форми, то в 30 - 50-ті роки центр тяжіння переноситься на емпірично спостережувану політичну поведінку людей, а згодом і на владні відносини між ними. У післявоєнний період розвиток політології був особливо успішним у США. Саме в цій країні розгорнулася так звана біхевіористська революція в соціальних науках, у тому числі й політології. Американським ученим належить також заслуга розробки системного і структурно-функціонального аналізу політики, політико-культурного підходу, порівняльної політології.

Паралельно з формуванням і виокремленням політології як науки відбувалось і становлення її як навчальної дисципліни. Як така вона вперше з'явилася в університетах США в середині XIX ст. напередодні громадянської війни між Північчю і Півднем. Вводячи курс політичної науки, керівництво американських університетів мало на меті сприяння формуванню політичної культури громадян, їх прихильності до демократичних цінностей. У європейській вищій школі політологію почали викладати лише з середини XX ст.

Україна стояла осторонь від загального процесу становлення і розвитку політології як науки і навчальної дисципліни. Залучення науковців і громадян до розроблення й вивчення проблем політології, до осягнення демократичного світового надбання суперечило інтересам панівної тоді комуністичної верхівки. Тому аж до другої половини 80-х років в Україні політологія не визнавалась за науку, а окремі дослідження політики здійснювались у межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, політичної економії, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін.

Ставлення до політології почало змінюватися лише в період перебудови. У 1989 р. було офіційно затверджено номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою "Політичні науки". В ній уперше передбачалася спеціалізація з політичних наук, що створило можливості для захисту кандидатських і докторських дисертацій, присвоєння вчених ступенів кандидата політичних наук і доктора політичних наук.

З 1990 р. політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах. Однак негативна реакція керівників багатьох вузів, особливо технічних, на надмірну ідеологізацію навчального процесу за часів комуністичного панування призвела до вилучення з навчальних планів ряду соціально-гуманітарних дисциплін, у тому числі політології.

Останнім часом обсяг вивчення політології у вищих навчальних закладах збільшено до 108 годин. Крім того, ця дисципліна введена до переліку спеціальностей підготовки фахівців.

Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Згодом їх почали готувати в Одеському, Донецькому, Львівському, Східноукраїнському (Луганськ), Чернівецькому, Прикарпатському, Ужгородському університетах, Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова (Київ), Національному університеті "Києво-Могилянська академія". У недержавної форми власності Таврійському екологічному інституті (Сімферополь) відкрито перший в Україні політологічний факультет.

1.2 Зміст української політології

Творення нової України викликає нагальну необхідність в теоретичному осмисленні і наданні будівничим силам наукового інструментарію, що зробить досить ефективним сам процес цього творення. Без науки, яка безпосередньо служить конкретній українській будівничій практиці, неможливе здійснення нинішнім поколінням історичної місії - побудови вільної, демократичної, правової, громадської держави як спільності, що зветься "народ України".

Основне навантаження лягає на науки, покликані осмислювати політичне життя, політичні відносини, політичну діяльність в Україні, оскільки саме з ними повязані основні реформаційні процеси, саме вони сьогодні є одним з найефективніших елементів української самоорганізації, за допомогою якої народ України виходить на сучасний рівень цивілізованості.

Питання про рівень політизації суспільного життя і суспільної свідомості в Україні сьогодні визначене досить виразно: вони набрали характеру основного соціального руху за радикальні перетворення, насамперед за допомогою політики, політичної організації, політичної діяльності, політичного менталітету. Факт загального підвищення політизації українського суспільства став незаперечним, а загальноукраїнська стратегія кардинальних реформ за допомогою нової правової організації суспільних, зокрема економічних, відносин принципово змінила роль політики у розбудові нової України.

Отже, зміст української політології - це політичне життя українського народу в його багатонаціональній структурності, українська політична історія в еволюційному звязку з сьогоденням як певний магістральний шлях нації, його національна і загальнолюдська сутність, творчій зміст боротьби народу України за можливість національного самоутвердження і набуття, таким чином, необхідних інтеграційних якостей щодо загальнолюдської цивілізації.

Нинішній стан політики і політології в Україні нетиповий для, так званого, цивілізованого світу, бо Україна лише створює своє політично - організаційне обличчя. Тому й судити про політичні процеси в Україні не можна с класичної точки зору західної політології, з її канонами історично поступового державотворення. Можна відразу зауважити: американці, англійці, французи будуючи свою державу, українську політичну думку не використовували. Вони розробляли політологічні проблеми відповідно до власних потреб, власного бачення. Отже, саме період початкового будівництва, як правило, в усіх країнах був періодом інтенсивного пошуку шляхів власного, зокрема національного самоутвердження. Протягом століть політичної залежності в Україні формувалась певна духовна структура, основні елементи якої були спрямовані на власне духовне розкріпачення. Українська державність зазнавала тяжких історичних випробувань, протистояла різним завойовникам з Візантії, Варшави, Москви, Відня, Прибалтії.

Особливості розвитку і становлення української політології.

Політичні режими, які встановлювались завойовниками на українських землях, були здебільшого неорганічними для українства. Народ шукав заходи самозбереження, виховувалось почуття національної гідності й непримиренності до загарбників, що в політичному вигляді найбільш опукло виявилось в житті українського козацтва та його державному оформленні - Запорізькій Січі, зародку нової української державності, політичного устрою українства. Запорізька Січ та інститут гетьманів (від засновника Вишневецького до Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, Орлика, Дорошенка…) залишились в українському і світовому політичному світовому досвіді як форма політичного суверінітету нації, а в українському політичному уявлення - як власна політична традиція, варта не лише уваги, але й розвитку. Адже політична організація часів гетьманщини може живити й сучасне політичне життя України.

Політичне становище українства утруднювалося тим, що воно вело визвольну війну без підтримки. Хоча царська Росія була тюрмою народів, будь-яка визвольна акція чи рух не могли одержати світової підтримки, бо це було б "втручання у внутрішні справи Російської імперії", а після встановлення Радянської влади колоніальне становище України було прикрите славнозвісною "соціалістичною дружбою народів". Обєктивне тяжіння народів до миру і злагоди, до співробітництва використовувалось для збереження і зміцнення більшовицької диктатури. Диктат більшовицької політичної системи перетворював українську національну ідею в антиімперську, антирадянську. Хоча і за більшовицького режиму багато національно свідомих українців робили все можливе і неможливе, щоб зберегти власну націю. Для цього потрібна була принципово інакша методологія, що століттями визрівала в українстві й згодом набула рівня розвитку, який дав їй змогу стати українською національною ідеєю, що покладена в основу стратегії і тактики української національно визвольної революції, а в сучасних умовах - будівництва української державності.

Революційним за своїм місцем в історії українського народу є Акт проголошення незалежності України 1991 року, який став логічним результатом, великою політичною перемогою українського національно-визвольного руху, початком нової історії Українства. Як і будь - яке політичне рішення, Акт проголошення незалежності України покладає лише правовий початок повній незалежності, яка можлива лише як результат всебічного творення матеріальних і духовних основ існування і розвитку народу України.

Основні завдання та проблеми української політології.

Українська політологія може бути принципово самодостатньою і досить ефективною, якщо охоплюватиме необхідне нині коло проблем та завдань.

Політична думка українців постійно спрямовувалась не на прогрес власної нації, а на боротьбу за існування, що позначилося на її конструктивному, будівничому рівні. Тому завдання політології - представити конструктивізм української політичної думки як класичну методологію українського політичного менталітету, служитиме сучасній політичній практиці в Україні.

Завдання української політології - простежити становлення і розвиток української національної ідеї, її основні форми в історії політичної думки в Україні, розмаїття поглядів і течій в українському суспільстві протягом століть боротьби "українського духу" за своє розкріпачення і утвердження в суспільній свідомості.

Завдання української політології - дати оцінку політологічним основам сучасного українського націоналізму. Доцільно розповідати про політичну еволюцію українського націоналізму, його різні течії, про потворну сутність "радянського патріотизму".

Проблемою української політології, яка вимагає першочергового розвязання, є реальний стан політичних відносин в Україні. Їх треба корегувати, виправляти, оскільки саме політична сфера - один з найнебезпечніших каталізаторів порушення стабільного розвитку суспільства.

Потребує вивчення проблема сучасної української політичної системи і національних політичних традицій. Насамперед, виникає питання про природність парламентаризму для України, принаймні у його теперішньому вигляді. Система виборів, яка пропонується сьогодні недосконала. Якого типу парламент і президент нам потрібні і як домогтися обрання саме таких основних політичних інституцій.

Практично не розпочиналось ще вивчення проблеми національного лідерства. Сучасний розвиток цивілізації та демократизму, як її форми, характерний наявністю політичного лідерства. Економічні й соціальні підвалини лідерства ще тільки визрівають. Тому будівництво української демократії - це економічне і культурне явище, хоча будівництво нової, незалежної України і відбувається за допомогою організаційних заходів, що з неминучістю підносить роль лідерства, зокрема політичного, у становленні української державності.

Отже, наука політологія досить молода, але вже стала досить ефективним знанням, намагається забезпечити можливу безпомилковість політичних рішень, їхній оптимальний вплив на життя народу України. Українська політологія - це політична мудрість, яка в боротьбі політичних сил бачить її першоджерело, фактори, що полягають в основі тих чи інших політичних явищ, кроків, акцій.

Спрямування наукового пошуку саме на них і є вищим призначенням української політології, її основною проблематикою.

2. Формування судової влади в Україні. Конституційний Суд України

Природним призначенням судової влади є вирішення соціальних конфліктів, які постійно виникають у суспільному житті.

У всі часи, за різних форм державного правління, в державі був арбітр, який вирішував суперечки між людьми, притягував до відповідальності винних, забезпечував реалізацію існуючих прав і обов'язків різних суб'єктів суспільних відносин тощо. У якості такого арбітра виступали: духовні жерці, старійшини, королі, інші посадові особи найвищого рівня, для яких вирішення справ такого характеру було лише однією з багатьох функцій. Згодом виконання подібної функції було покладено на спеціально утворювані для вирішення суспільних конфліктів органи держави - суди. Це стало основою для виділення окремої функції держави - здійснення правосуддя, а отже, і окремої гілки державної влади - судової.

Судова влада займає особливе місце в системі державної влади, яке обумовлене специфікою її правової природи, функцій, завдань та засобів їх досягнення. На судову владу покладається здійснення функції правосуддя. Жодний інший орган, жодна інша посадова особа не може в Україні здійснювати правосуддя, а отже, і реалізувати судову владу. Судова влада в системі державної влади є, так би мовити, вирішальною, оскільки саме їй належить останнє слово у вирішенні спору (соціального конфлікту), у застосуванні закону.

Судова гілка влади має бути незалежною. Вона самостійно через спеціально утворені органи (суди) здійснює свої передбачені законом повноваження; втручання в її діяльність із боку інших гілок влади є недопустимим. Незалежність судової влади та її рівноправність з іншими гілками влади є ознаками правової держави, в якій кожен громадянин має право на захист своїх прав і свобод повноважним, незалежним, неупередженим і об'єктивним судом.

Характерною особливістю судової влади є суворо регламентований законом особливий процесуальний порядок (процедура) її здійснення. Закон докладно регулює процедуру розгляду спорів, процесуальну форму судових рішень та судових документів, передбачаючи при цьому як загальні для всієї діяльності щодо здійснення правосуддя процесуальні засади, так і особливості процедури та процесуальної форми окремих видів такої діяльності.

Традиційно до системи судових органів належать:

- конституційний суд, який покликаний робити висновки про відповідність конституції (конституційність) правових актів, давати офіційне тлумачення конституції і законів та робити висновки з інших питань, передбачених конституцією;

- суди загальної юрисдикції, які покликані розв'язувати цивільні спори та розглядати кримінальні справи.

2.1 Місце, завдання та повноваження Конституційного Суду в системі судової влади

18 жовтня 1996 р. судді Конституційного Суду України, склавши присягу, зобов'язалися забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина.

Ідея створення конституційного правосуддя як форми конституційного контролю порівняно швидко увійшла в громадську правосвідомість, не зустрінувши значного опору. Якщо й були суперечки, то з приводу того, як будувати Суд - чи за американською моделлю, коли функцію конституційного контролю здійснює система загальних судів або найвищий суд країни, чи це має бути спеціалізований, окремий Конституційний Суд. За концепцією Верховного Суду України, конституційний контроль мала здійснювати окрема конституційна палата, що структурно входила до складу Верховного Суду України. Це зняло б можливість тиску з боку інших гілок влади, підвищило авторитет судової гілки влади.

Гостро стояло питання щодо порядку утворення Конституційного Суду. Відповідно до ст. 5 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 3 червня 1992 р. судді мали обиратися Верховною Радою України з кандидатів, яких у рівній кількості подавали Голова Верховної Ради України та Президент України - за погодженням. Проте через чинність старої Конституції, що містила ряд принципових суперечностей, для подолання яких у Верховній Раді України важко було досягти кваліфікованої більшості голосів, створення Конституційного Суду виявилося неможливим. Зрештою перемогла європейська модель самостійного (спеціального) Конституційного Суду. У його формуванні, крім Верховної Ради України, взяли участь Президент України та з'їзд суддів України.

Конституційний Суд України (КСУ) - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням КСУ є гарантування верховенства Конституції України як Основного закону на всій території України.

Конституційний Суд України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. Невід'ємними атрибутами залу засідань КСУ є Державний Герб України та Державний Прапор України. Конституційний Суд України знаходиться в місті Києві.

Діяльність Конституційного Суду ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і всебічності розгляду справ та обґрунтованості прийнятих рішень.

До повноважень КСУ віднесено прийняття рішень та дача висновків щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів ВР АРК;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для дачі згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах визначених ст.ст. 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Підставами для визнання перелічених актів не конституційними, повністю чи частково є:

- невідповідність Конституції України;

- порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності;

- перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

До повноважень КСУ не належить питання щодо законності актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

2.2 Склад та порядок формування Конституційного Суду

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по 6 суддів. Судді обираються строком на дев'ять років без права бути призначеними повторно.

Суддею КСУ може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше 10 років, володіє державною мовою, проживає в Україні протягом останніх 20 років.

Судді КСУ не можуть:

- належати до політичних партій та профспілок,

- мати представницький мандат,

- брати участь у будь-якій політичний діяльності,

- обіймати будь-які інші оплачувані посади,

- виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Суддя КСУ, вступаючи на посаду, складає присягу.

Очолює та організовує діяльність КСУ його Голова. Він має також двох заступників. До повноважень Голови КСУ належать:

- організація роботи колегій суддів КСУ, комісії та Секретаріату КСУ,

- скликання і проведення засідань, пленарних засідань КСУ,

- розпорядження бюджетними коштами на утримання і забезпечення діяльності КСУ відповідно до кошторису, затвердженого КСУ тощо.

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради або не менше як ј народних депутатів України від конституційного складу ВРУ; при цьому депутат має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури і ці підписи не відкликаються.

Призначеними на посади суддів КСУ вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини голосів депутатів від конституційного складу ВРУ. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідне для призначення число суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду, який призначався ВРУ, то ВРУ у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування Головою ВРУ підписуються постанови ВРУ про призначення суддів КСУ.

Президент при визначенні кандидатур на посаду судді КСУ проводить консультації з Прем'єр-міністром України і Міністром юстиції України. Призначеною на посаду судді КСУ вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України скріплений підписами Прем'єр-міністра України та Міністра юстиції.

У разі припинення повноважень судді КСУ, призначеного Президентом, він у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

З'їзд суддів України за пропозицією делегатів з'їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з'їзду визначає кандидатури на посади суддів КСУ для включення їх в бюлетені для таємного голосування.

Призначеним на посаду судді вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів з числа обраних делегатів з'їзду суддів України.

Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, число яких перевищує квоту для призначення на посади суддів Конституційного Суду України, призначеними вважаються кандидати, які набрали більше голосів ніж інші кандидати на ці посади.

У разі припинення повноважень судді КСУ обраного з'їздом суддів України, він призначає на цю посаду іншу особу у тримісячний строк.

Фінансування КСУ передбачається в Державному Бюджеті України окремим рядком. Організаційне, науково-експортне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності КСУ здійснює Секретаріат КСУ.

Допоміжними робочими органами з питань організації внутрішньої діяльності КСУ є постійні комісії, що утворюються Конституційним Судом України з числа суддів Конституційного Суду України.

КСУ може утворювати на своїх пленарних засіданнях тимчасові комісії для додаткового дослідження питань, пов'язаних з конституційними провадженнями у справі, за участю фахівців у відповідних галузях права.

Друкованим органом КСУ є "Вісник Конституційного Суду України".

2.3 Провадження в Конституційному Суді України

Форми звернення до Конституційного Суду України.

Конституційне подання - це письмове клопотання до КСУ про визнання правового акта, (його окремих положень) неконституційними, про визначення конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України. Конституційним поданням є також звернення Верховної Ради України про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Суб'єкти права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України є:

- Президент України,

- не менш як 45 народних депутатів,

- Верховний Суд України,

- Уповноважений Верховної Ради з прав людини,

- Верховна Рада Автономної Республіки Крим

Суб'єктами права на конституційне подання з питань дачі висновків КСУ у справах щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість є Президент України, Кабінет Міністрів України.

Суб'єктами права на конституційне подання з питань дачі висновків КСУ у справах щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111, 151 Конституції України є Верховна Рада.

Суб'єктами права на конституційне подання з питань дачі висновків КСУ у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є Президент України. Не менш як 45 народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Суб'єктами права на конституційне подання з питань дачі висновків КСУ є органи місцевого самоврядування.

Строк провадження у справах за конституційним поданнями не може перевищувати трьох місяців з дня прийняття процесуальної ухвали про відкриття конституційного провадження у справі. У разі визнання конституційного подання КСУ невідкладним, строк його розгляду не може перевищувати одного місяця (строк конституційного провадження починають обчислювати з дня прийняття процесуальної ухвали про відкриття конституційного провадження у справі).

Конституційне звернення - це письмове клопотання до КСУ про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Суб'єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків КСУ є:

- громадяни України,

- іноземці,

- особи без громадянства,

- юридичні особи.

Строк провадження у справах за конституційними зверненнями не повинен перевищувати шести місяців (обчислення починається з дня прийняття процесуальної ухвали про відкриття провадження у справі).

Законом передбачено підстави про відмови у відкритті провадження у справі в КСУ:

- відсутність встановленого Конституцією України Законом "Про Конституційний Суд України" права на конституційне подання, конституційне звернення,

- невідповідність конституційного подання, конституційного звернення вимогам, передбаченим Конституцією України та Законом "Про Конституційний Суд України",

- непідвідомчість КСУ питань, порушених у конституційному поданні, конституційному зверненні.

Конституційне подання або конституційне звернення надсилається до КСУ без стягнення державного мита.

Засідання КСУ є повноважним, якщо на ньому присутні не менше 11 суддів, а рішення приймається, якщо за нього проголосувало більше половини суддів, які брали участь у засіданні.

Пленарне засідання КСУ (а саме на них розглядаються справи провадження, які відкрито за конституційними поданнями та конституційними зверненнями) є повноважним, якщо на ньому присутні не менше 12 суддів, а рішення приймаються, якщо за них проголосувало не менше 10 суддів КСУ. політологія націоналізм конституційний суд

У травні 1999 року, на одному із засідань ХІ Конференції Європейський конституційних судів, що проходила у столиці Польщі, було розглянуто і високо оцінено діяльність наймолодшого органу конституційного контролю в Європі - Конституційного Суду України та прийнято його до складу асоційованих членів цієї авторитетної міжнародної організації.

Література

Гаєвський Б.А. Українська політологія. - К.: МАУП, 1994р.

Задоянчук О. І., Слінченко Л.В. Політологія: опорні конспекти та практикум. Частина 1. Політична система суспільства та її основні інститути. - Глухів: РВВ ГДПІ, 2000. - 116 с.

Кирилюк Ф.М. Українська політологія; рівень розвитку, проблеми. - Політологічний вісник, 1993р. - №4.

Кирилюк Ф.М. Основи політології. - К.: 1995р.

Потульницький В. Історія української політології. - К.: 1992р.

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. - К.: Либідь, 2002. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru