Виборчі технології виборчих кампаній 1990-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виборчі технології виборчих кампаній 1990-х років

1. Вибори Президента України 1991 року

вибори правовий президент парламентський

Перші президентські вибори відбулися 1 грудня 1991 року за системою абсолютної більшості (у разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався другий тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів).

1 вересня 1991 року Рада Народного Руху України висунула В'ячеслава Чорновола у кандидати в президенти України. Швидко виявилося, що націонал-демократичний табір не зможе об'єднатися, а взаємні амбіції унеможливлюють висунення спільного кандидата. Таким чином, окрім Чорновола, балатувалися Левко Лук'яненко та Ігор Юхновський.

Натомість свій шанс використала та частина номенклатури, яка перейшла на національні позиції і швидко змогла «адаптуватися» до нової ситуації. У виборчій кампанії вони зуміли використати переваги, які давала їм влада. Можна звичайно сперечатися, чи можна називати це адміністративним ресурсом, але Леоніда Кравчука було представлено як політика, що привів країну до незалежності та успішно її захищає.

У підсумку балатувалося шість кандидатів: Л. Кравчук, В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Гриньов, І. Юхновський, Л. Табурянський. Проте основними конкурентами на президентських виборах 1991 року виступали представник влади, глава парламенту (а до цього - секретар ЦК КПУ) Л. Кравчук і представник опозиції, дисидент - В. Чорновіл. Чорновіл здобув рішучу перемогу на Західній Україні і отримав досить багато голосів на Правобережжі, але загалом вибори програв.

Перемогу Л. Кравчука над лідером опозиції В. Чорноволом під час президентських виборів пояснюється зокрема консервативною орієнтацією українських виборців, які не хотіли так радикально прощатися із минулим. Кравчук позиціонувався у свідомості більшості виборців як політик понаднаціональний, що дозволило йому мирним способом прийти до незалежності України.

Результати голосування

Електоральна карта президентських виборів 1991 року.

2. Парламентські вибори 1994 року

Першими дійсно багатопартійними були дострокові парламентські вибори 1994 р. Вибори 1994 р. проходили за мажоритарною системою абсолютної більшості при мінімальній явці 50%. У парламенті виявилися заповненими лише 405 місць із 450, передбачених Конституцією. Це свідчило про те, що партійна система, що складалася, не відповідала політичній ситуації і процесу активного розвитку партій, викликаного існуючим плюралізмом українського суспільства. В 1994 р. на Україні діяли 30 зареєстрованих партій, 14 одержали депутатські мандати.

Розподіл місць в парламенті за результатами парламентських виборів 1994 року

У складі парламенту лівим партіям належало 30,61% депутатських мандатів, правим - 9,13%, а центристам - 4,19%. Найбільшого успіху ліві партії (КПУ, СПУ) домоглися на сході й на півдні країни. У центральних районах й особливо на заході вони мали значно менший успіх, а переможцями там виявилися праві й правоцентристські партії. Але у парламенті жодна з політичних сил не мала необхідний потенціал для формування стійкої більшості.

3. Президентські вибори 1994 року

Другі вибори Президента України відбулись у 1994 році. Були призначені достроково. Використовувалася система абсолютної більшості. Через три роки (в 1994 р.) влада, в особі того ж Кравчука, знову боролася проти опозиції, основним кандидатом від якої став Л. Кучма. Змінилася, однак, й політична орієнтація Кравчука: тепер він представляв уже не Східну, а Західну Україну. У першому турі виграв Кравчук, але в другому турі з невеликою перевагою переміг Кучма (52% проти 45% у Кравчука). Слід відзначити, що саме східна частина у 1994 році принесла перемогу Л. Кучмі, який отримав там у 2,8 рази більше голосів, ніж Кравчук (73% проти 26%), в той час як у західній частині, навпаки, Кравчук отримав у 2,9 рази більше голосів, ніж Кучма (майже 71% проти 24%).

Результати голосування у першому турі

Результат голосування у другому турі виборів

Електоральна карта президентських виборів 1994 року

4. Парламентські вибори 1998 року

В 1998 р. у виборчий бюлетень були включені 21 партія й 9 виборчих блоків, що об'єднали, у свою чергу, 19 партій.

Результати парламентських виборів 1998 р.

Розглядаючи регіональний розріз електоральної підтримки партій можна простежити характерну ситуацію: партії націонал-демократичного спрямування (Народний Рух, Національний фронт) здобули перемогу в західних областях, підтримка комуністів базувалася на сході й в центрі, який комуністи ділили із СПУ Мороза.

Варто відзначити й електоральні острівці: плацдарм партії «Громада» П. Лазаренка - у його рідній Дніпропетровській області, а оплот партії В. Медведчука й Г. Суркіса СДПУ (о) - в так званій «особливій електоральній зоні» - Закарпатті, з його багатонаціональним складом і відсутністю політичних сил, які б виражали інтереси цього невеликого регіону. Аналогічна ситуація з підтримкою СДПУ (о) склалася й у Чернівецькій області, де відчутна присутність румунського населення.

Електоральна карта парламентських виборів 1998 року

5. Президентські вибори 1999 року

Аналізуючи президентські вибори 1999 року, слід відзначити, що незважаючи на те, що кандидатами у президенти було зареєстровано аж 19 осіб, реальна боротьба за крісло глави держави розгорнулася у другому турі між діючим тоді президентом Леонідом Кучмою та лідером Компартії України Петром Симоненком. Більшість аналітиків сходяться на думці, що така ситуація була змодельована штучно, адже в Україні постала реальна комуністична загроза, і населенню довелося вибирати за принципом «меншого зла». Як й в 1994 р., президент знову поміняв свою базу підтримки й опирався вже не на Схід, а на Захід України. Але, на відміну від 1994 р., представник від влади встояв, а кандидат Сходу, уперше за всю історію незалежної України, програв.

Цікаво, що третє, четверте та п'яте місце розділи між собою у такій же послідовності О. Мороз, Н. Вітренко, Є. Марчук.

П'ятірка лідерів за результатами голосування у першому турі президентських виборів 31.10.1999 року

Таким чином, як свідчать наведені дані, рівень підтримки про-комуністичного та проросійського вектора політики був переважаючим.

Результати другого туру голосування на президентських виборах 14.11.1999

Парадокс другого туру виборів полягав у тому, що перемогу Л. Кучмі забезпечили саме західні національно-патріотичні регіони України, наприклад Івано-Франківська область (92,3%), Тернопільська область (92,17%), Львівська область (91,59%).

Області, перемогу в яких у другому турі здобув Л. Кучма

Як показує таблиця, окрім традиційно його електорального поля - Донецької, Дніпропетровської областей, м. Севастополя, суттєво зросла підтримка Л. Кучми у західних і центральних областях, що пояснюється теорією раціонального вибору, яка в українських реаліях трансформувалася у вибір «меншого зла».

Області, перемогу в яких у другому турі здобув П. Симоненко

Електоральний вибір виборців П. Симоненка вбільшості пояснюється ностальгією за епохою процвітаючого комунізму часів Радянського Союзу, прагненням змін на краще.

Загалом у на виборах 1999 року у порівнянні з виборами 1994 року Леонід Кучма наростив свою електоральну підтримку у Волинській (+61,48%), Житомирській (+6,5%), Закарпатській (+59,31%), Івано-Франківській (+88,44%), Київській (+20,13%), Львівській (+87,69%), Рівненській (+65,58%), Тернопільській (+88,42%), Хмельницькій області (+11,72%), Чернівецькій областях (+37,94%) та в м. Київ (+29,27%). Всього по Україні підтримка Л. Кучми на виборах в 1999 році у порівнянні з 1994 роком зросла на 4,11%.

Спад його електоральної підтримки спостерігався в АРК (-45,72%), Вінницькій (-8,42%), Дніпропетровській (-11,46%), Донецькій (-26,1%), Запорізькій (-25,91%), Кіровоградській (-8,8%), Луганській (-47,26%), Миколаївській (-6,9%), Одеській (-13,97%), Полтавській (-23,96%), Сумській (-19,22%), Харківській (-24,37%), Херсонській (-22,69%), Черкаській (-5,79%), Чернігівській областях (-34,86%) та в м. Севастополь (-41,81%). ^[1]

Електоральна карта президентських виборів 1999 року

6. Особливості виборчих технологій: принципи та механізми

Аналізуючи методологію і методику виборчого процесу, відомий український науковець, фахівець із досліджень електоральної поведінки Лариса Кочубей виокремлює деякі особливості вивчення українського електорального простору, які можна вважати універсальними:

· електоральний процес необхідно розглядати як комплексне явище, що охоплює усі верстви суспільства, трансформується; він істотно відрізняється від електорального процесу, характерного для стабільних типів суспільства зі сталою економікою та досить жорсткою соціальною структурою;

· виборча активність людей має глибоко індивідуальний аспект, який потребує вивчення на рівні конкретного індивіда;

· масове відсторонення від політики призводить до тяжких соціальних наслідків; від свідомого вибору й активності громадян залежить урахування в державній політиці інтересів різних груп населення, компетентність та відповідальність правлячих еліт;

· розвиток політичної системи, побудова громадянського суспільства неможливі без подолання таких явищ, як абсентеїзм, голосування «проти всіх», «спіралі мовчання» тощо.

Технології політичного впливу, мабуть, найбільш широко застосовуються саме під час виборчих кампаній, і в цьому контексті можна виділити його наступні особливості:

· Політичний вплив здійснюється цілеспрямовано, масово та різнобічно (багатовекторно).

· Основна запорука ефективності - досягнення максимальної психогенної (стимуляція безпосередньо психічної системи) результативності впливу.

· Допускаються лише гуманні способи та механізми впливу (в ідеалі).

Із метою адекватного та якомога повного розкриття механізмів та принципів впливу виборчих технологій на електорат, слід звернути увагу на гіпотези, що пояснюють самі мотиви голосування:

· «соціологічна»: голосуючи, виборці проявляють солідарність із своєю соціальною групою (класовою, етнічною, релігійною, сусідською і т.д.);

· «соціо-психологічна»: виборці керуються укоріненими, наприклад, у сім'ї, політичними симпатіями, психологічним тяжінням до певної партії, лідера і т.д.;

· «політико-комунікативна»: голосування під впливом власне виборчої кампанії, зокрема, під впливом сформованого ЗМІ іміджу політика чи партії;

· «раціонального вибору»: люди голосують (чи не голосують) не як члени групи, а як індивіди, керуючись при цьому власним інтересом, розрахунком, вигодою.

Механізм дії технологій впливу на електорат впроваджується за таким сценарієм: практично кожен виборець усвідомлює, що для зміни ситуації в державі на краще потрібне ефективне управління нею, тобто обирати слід кращих. Перед виборцем постає альтернатива: за кого голосувати, як вчинити правильно? Відбувається ретельний пошук рішення (переживання т. зв. «когнітивного дисонансу»). В ході використання технологій політичного впливу здійснюється робота з подальшої трансформації світогляду виборців, спрямованої на зміну наявних у них ціннісних орієнтацій, думок про того чи іншого кандидата. Результативність політичного впливу залежить від особливостей механізмів трансформації переконань, стереотипів, установок людей. Відповідно до закономірностей когнітивного дисонансу, що склався, переконання піддаються коливанню. Тому цілеспрямований політичний вплив ззовні сприятиме їхньому ослабленню, нейтралізації, і, врешті решт, заміні на протилежні.

Існує цілий спектр найрізноманітніших технологій впливу на електорат, в залежності від кінцевої мети даного впливу, - починаючи від зміни рухомих частин психології (відчуттів, почуттів, афектів, масової психології), що веде, в свою чергу, до видозміни певних орієнтацій, уподобань тощо, закінчуючи зміною стійких психологічних пластів (установок, стереотипів, типу мислення), що деформує цінності, культуру, а відтак, тип та форми поведінки (і, найгірше, - загрожує втручанням у сферу самоусвідомлення людини, зміну її власних цінностей). Варто зауважити, що окремі техніки роботи з громадськістю під час виборів рідко вживаються окремо, як самодостатні, оскільки технологія - це процес, який передбачає опрацювання об'єкта на всіх стадіях впровадження технологій - від вивчення різносторонніх параметрів самого об'єкта (аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища, додаткових факторів впливу), до пробного моделювання та випробування об'єкта тощо. Таким чином, на кожному етапі роботи з електоратом застосовується кілька різних технологічних прийомів, ще й з метою осягнення ширшого масштабу об'єктів впливу з різним типом мислення, освітою та сприйняттям, відтак, повинні бути задіяні різні подразники - технології, що зведе до мінімуму прогалини. Засобом інформаційно-психологічного впливу на виборців є маніпулятивні технології.

Стратегії такого роду маніпулювання громадською думкою можуть бути побудовані на протистоянні (чи штучній імітації протистояння) людей, структур чи цифр. Так, існують зловживання із соціологічними даними та службами, що їх збирають (т. зв. «війни соціологів»), що є лише епізодом у великому інформаційному протистоянні. Вплив на виборців шляхом махінацій із соціологічними дослідженнями та даними є явищем системним. Функціональне призначення соціологічних опитувань полягає в отриманні інформації про специфіку електорату, його уподобання, настрої, характеристики: професійні, статеві, національні, вікові, релігійні тощо. На основі цієї всебічної інформації надалі приймаються адекватні, обГрунтовані рішення. Зміна результатів опитувань, відповідно, може призвести до зміни управлінського, політичного тощо рішення.

Існують дві головні технології здійснення інформаційного впливу, пов'язані із соціологічними опитуваннями:

Ш Маніпулятивний вплив у процесі проведення соціологічних опитувань.

Ш Маніпулятивний вплив шляхом оприлюднення результатів соціологічних опитувань.

7. Особливості застосування виборчих технологій у виборах 1990-х років

Доведено, що під час перших президентських (1991 р., 1994 р.) та парламентської (1994 р.) виборчих кампаній відбувався процес становлення, еволюції та ускладнення виборчих технологій. Перші технології базувалися на наївно-інтуїтивних впливах на електоральну поведінку. В основному вони орієнтувалися на експлуатацію емоційних станів населення, пов'язаних з розпадом Радянського Союзу, з утворенням незалежної держави, з розвінчанням старих політичних міфів та формуванням нових. Проте амбіційність окремих політичних лідерів у перших президентських та парламентських виборчих кампаніях стала причиною застосовування брудних технологій для розпорошування та відтягування голосів виборців. Парламентська 1998 р. та президентська 1999 р. виборчі кампанії вже містили велику кількість брудних виборчих технологій. Саме у виборах 1998 р. з'являються класичні технологічні партії, відбуваються розколи всередині політичних партій одного спектра. Під час президентських виборів 1999 р. практика розпорошування правого та лівого електорату отримала своє продовження.

Визначено, що виборчі кампанії 1991-1994 р.р. відзначалися високою активністю обласних, міських та районних виборчих штабів. Під час виборчих кампаній 1998-1999 р.р. продовжилася тенденція ігнорування проблем та запитів певних областей. Робота регіональних штабів зводилася до виконання вказівок центру, формування дільничних виборчих комісій, підготовки спостерігачів та організації зустрічей кандидатів з виборцями. Однак, якщо в перших виборчих кампаніях регіони просто не проявляли ініціативи, то з 1998 р. почав проявлятися фактор її пригнічення діючою владою. Вибори 2002 р. засвідчили збільшення впливу на виборчий процес адміністративного ресурсу. Цьому сприяла слабкість регіональної фінансово-промислової еліти та її підконтрольність тогочасній центральній владі.

Список літератури

1. Романюк А.С., Скочиляс Л.С. та ін. Електоральна карта Львівщини у міжрегіональному зрізі. - Львів: ЦПД, 2010. - 168 с.

2. Гуйтор М. Основні теоретико-методологічні підходи до проблеми аналізу виборчих технологій // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2006. - Т. 14. - С. 149-154.

3. Кочубей Л. Методи социально-психологічного впливу на електорат // Політичний менеджмент. - 2004. - №1 (4). - С. 99-105.

4. Кочубей Л.О. Виборчі технології. - К.: Український центр політичного менеджменту, 2008. - 332 с.

5. Почепцов Г.Г. Паблик рилейшнз или как успешно управлять общественным мнением. - М.: Рефл-бук, 1998. - 508 с.азмещено на Allbest.ru