Відносини між Україною та ЄС у рамках Угоди "Про асоціацію" і формування національної ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відносини між Україною та ЄС у рамках Угоди «Про асоціацію» і формування національної ідентичності

Олійник Ю.Р.

Питання «європейської» ідентичності хоча й піднімається у дослідженнях соціологів, політологів, психологів, але одночасної відповіді до кінця не має. Поняття «ідентичність» трактують як внутрішню неперервність особистості, її самоусвідомлення і самоідентифікацію. Це усвідомлення людиною своєї приналежності до певного середовища, що формується на основі певної географічної, культурної та інших ознак. Ідентичність дозволяє людині визначати своє місце в соціокультурному просторі та вільнорієнтуватися в системі людських відносин.

Питання про спільну ідентичність не є проблемним для громадян держав ЄС - оскільки вона засновується на географічному показнику (люди живуть в Європі і, зрозуміло, вважаються себе «європейцями»). Втім саме про «європейську» ідентичність почали говорити і писати порівняно недавно. Дане поняття розглядалося у працях Ю. Габермаса, Р. Мейера, Д. Ольсена, М. Козловця та інших. Так, у закордонних працях окремих зарубіжних дослідників розвитку ЄС «європейська» ідентичність розглядалася як основа формування та стратегія, втім сьогодні часто стверджується про її кризу. Російський дослідник А. Медушевський констатує «проблематичність формування європейської ідентичності, що пов'язана зі зростанням культурної і національної (мультикультуралізм); правової (співвідношення національного і європейського суверенітетів), політичної (різні підходи до реалізації принципів гарантування прав людини) невизначеності. Ці процеси охопили як Західну, так і Східну Європу, породжуючи відцентрові тенденції всередині Європейського Союзу». Причиною цього є її «рухомість» через те, що кордони Європейського Союзу постійно розширюються, а тому збільшується кількість держав-членів, що відрізняються своїми культурними особливостями та національними ідентичностями. Для вітчизняних вчених проблема формування «національної» ідентичності та визначення ролі України в євроінтеграційних процесах, а звідси формування «європейської» ідентичності, є відносно новою та тільки нещодавно почала Грунтовно досліджуватися.

Метою даної статті є розгляд процесу формування європейської ідентичності як підгрунтя європейського економічного та політичного об'єднання держав ЄС, та як одного з чинників, що виражають перспективи відносин асоціації між Україною та ЄС.

Вважається, що одним із перших дослідників європейської ідентичності на початку XX ст. був французький соціолог Еміль Дюркгайм. Вчений констатував формування колективної свідомості європейських суспільств: «Над європейськими народами прагне утворитися спонтанним рухом європейське суспільство, що має віднині певну самосвідомість і початкову організацію. Якщо створення єдиної спільноти неможливе (що, однак, не доведено), то, тим не менш, формування суспільства, що постійно збільшується, нескінченно наближує нас до цілі» [5].

Існують різні підходи до визначення європейської ідентичності. Дехто розглядає її як людину із певним набором цінностей демократії та громадянського суспільства, що закорінені в християнстві. Для інших європейська ідентичність - це «могутній вираз мети, що визнається багатьма європейцями, котрі після століть війни нарешті визнали свою відповідальність за свій власний континент».

У Хартії Європейської Ідентичності даються різні визначення європейської ідентичності. По-перше, вона розглядається як спільна долі, в якій Об'єднання Європи є відповіддю на минулі страждання і проблеми історії. Вона об'єднує народи Європи, робить їх залежними один від одного у спільному будівництві мирного європейського порядку. По-друге, європейська ідентичність виявляється у спільності цінностей, і саме європейська інтеграція є реалізацією та захистом цих цінностей. Основні європейські цінності засновані на толерантності, гуманізмі та братерстві, полягають у визнанні фундаментальних прав людини і норм права що впроваджені в загальних принципах, що підтверджують волю індивідуальної і соціальної відповідальності. Для громадян демократія в Європейському Союзі повинна бути реальністю. По-третє, європейська ідентичність виражається у спільності життєвого простору. В ньому європейське громадянство розвивається до точки, в якій всі громадяни всіх державах-членів мають однакові права й обов'язки. По-четверте, європейська ідентичність означає створення політичної, економічної та соціальної спільнот, що означає не тільки економічний добробут та політичну стабільність але і також успішну екологічну політику, для того щоб наша планеті існувала і для майбутніх поколінь. По-п'яте, згідно з Хартією європейська ідентичність виявляється у специфічній відповідальності: тільки співпраця, солідарність і єдність Європи може ефективно допомогти у вирішенні світових проблем, зокрема, проблеми розбіжності у європейській політиці (саме згадану розбіжність вважають безвідповідальністю, яка може привести до хаосу). Ще одним питанням формування європейської ідентичності є вивчення іноземних мов. Вважається, що всі європейці повинні вивчати іноземні мови якомога раніше. Одним із пунктів політичних цілей, до яких прагне Європейський Союз - є те, що європейські громадяни повинні бути в змозі розуміти один одного. Без шкоди для своєї багатогранної спадщини, Європейський Союз повинен слідувати загальній політиці у світових справах. Свобода, мир, гідність і правосуддя, рівність і соціальна підтримка це те до чого прагне ЄС. Для захисту та подальшого розвитку цих цілей, Європа потребує морального прийняття політичної структури і політики, яка зміцнить почуття спільної мети при створенні довіри до Європейського Союзу і дасть своїм громадянам можливість пишається тим, що вони європейці. Коли ця мета буде досягнута, тоді, європейська ідентичність буде існувати [12].

З іншого боку, існує позиція про значення національного елементу та державної ідентичності заперечуючи, таким чином, європейську. їм протистоять прихильники концепції «єдиної Європи», у якій на перше місце виходить саме європейська ідентичність. Існує ще й інша точка зору, що поєднує як національну ідентичність, що існує на державному рівні, з наднаціональною, творячи, таким чином, феномен європейської ідентичності.

У процесі європейської інтеграції сформувалося два основні, загалом конкуруючі, підходи до розуміння європейської ідентичності: «союзний націоналізм» та «патріотичний конституалізм».

В основі першого підходу - «союзного націоналізму» - лежать спільна історія, територія і культура народів Європи. Його прихильники зазначають про необхідність розбудови спільного культурного і символічного простору. Водночас в рамках цього підходу прослідковується тенденція до певного протиставлення «старої» Європи з республіками колишнього CPCP - на Сході, і наддержавою СПІА - на Заході. Сьогодні часто говориться про протистояння між європейськими державами та державами «Сходу». Дані факти дозволяють сумніватися щодо можливості подальшого розширення ЄС на Схід.

Другим підходом є «патріотичний конституалізм», найяскравішим прибічником якого був німецький мислитель Юрген Габермас. У рамках даного підходу за основу європейської ідентичності беруться універсальні концепції правової держави та демократичні цінності. Така європейська ідентичність повинна базуватися на юридичних, політичних та правових, а не на історичних та географічних підставах, як у прихильників «союзного націоналізму». Проте все частіше з'являються свідчення про те, що даний підхід «не спрацьовує» хоча б тому, що «демократичні» цінності вже давно перестали бути виключно європейськими досягненням. Як зазначає Г. Вайнштейн, гуманістичні та раціоналістичні принципи, що проголошуються основою європейської ідентичності, насправді є спільними принципами «західної» цивілізації, й акцент на цьому компоненті «європейської ідентичності» по суті позбавляє поняття власного змісту [2].

Як зазначає австрійський вчений Е. Райтер, реалізація ідеї створення Об'єднаної Європи виправдовує себе тоді, коли Європа сприйматиметься як втілення вільно-демократичного громадського порядку, який надає можливість еволюційного розвитку її суспільства, а також забезпечує прогрес і гідне життя її населення. В об'єднаній Європі слід не усувати відмінності її складових, а поєднувати їх у розмаїтті. Мирний порядок і ціннісна орієнтація Європи не повинні підмінити ідентичності окремих європейських народів і націй. Вони мають вибудувати над старими націями додаткове європейство [6]. Саме тому, однією з необхідних умов позитивної міжкультурної взаємодії в Європі вважають сформовану раніше національну ідентичність: однак якщо окрема держава не здатна відтворювати та підтримувати окрему ідентичність своїх громадян, то вони приречені на «розчинення» в інших ідентичностях.

Загалом успіх європейської інтеграції довгий час базувався лише на економічному підгрунті. Втім, оцінюючи наявний рівень економічної інтеграції у досягненні політичних цілей Європейського Союзу, слід відзначити, що його не було б досягнуто, якби європейське суспільство не було об'єднане ще чимось спільним - приналежністю до спільної культури. Однак, щоб це усвідомити знадобилося чимало часу та зусиль усіх учасників європейської інтеграції.

Англійські вчені Ернес Гелнер та Ентоні Сміт зазначають, що люди можуть вважатися представниками однієї нації тоді, коли вони мають почуття принаддежності до єдиного колективу та визнають за собою спільні громадські права і певні взаємні обов'язки [7,с.256]. Усе це є наявним сьогодні в європейському суспільстві, а відтак дослідники стверджуюють існування загальноєвропейської ідентичності. Але водночас з розвитком європейської спільноти змінюватиметься й розуміння спільної ідентичності громадянами держав-членів ЄС.

Громадяни кожної державне носіями конкурентних ідентичностей. Україна у цьому випадку не виняткова. Так, доктор філософських наук Валерій Хмелько, досліджуючи культурні ідентичності громадян України, виділяє осіб, які ідентифікують себе із україномовною українською культурою, російськомовною російською та носіїв двох культур - російськомовних українців. Вони відрізняються не тільки мовою, а також за політичними орієнтаціями та відданістю державі. Зокрема, російськомовні українці, зазвичай, ідентифікують себе з українцями, а не за культурними рисами (мовою спілкування, навчання) - відносяться ближче до росіян [8,с.42].

Дослідники зазначають, що існує «розкол» між носіями цих ідентичностей і він продовжує поширюватися. Нинішня економічна і соціокультурна «регіоналізація» породжує нові для України ідентичності - «донеччан», «львів'ян», «харьківчан» стає все більше. Саме тому йдеться перш за все про становлення єдиної національної ідентичності та усвідомлення її носіями «себе» як єдиної нації.

Е. Вілсон, експерт Європейської ради з міжнародних відносин, пропонує декілька варіантів розвитку українського суспільства. Реалізація першого з них передбачає поступову українізацію. Проте при збереженні рівня російськомовно-радянської ідентичності, то можлива її невдача, перетворення Галичини на україномовний регіон у країні в якій домінує російськомовна культура. Реалізація другого сценарію базується на тому, що в Південній та Східній Україні живе численне «совєтизоване» населення, ідентичність якого дозволяє скерувати Україну в напрямі протистояння Заходу [3,с.504-507].

Інтеграція в європейський простір - це не лише приєднання до тих чи інших європейських організацій чи структур, але, насамперед, усвідомлення відповідальності перед спільним майбутнім, вирішенням спільних (зокрема, й для українців) проблем. Але при цьому не слід говорити про другорядність національної ідентичності у порівнянні з європейською, а лише про необхідність розробки моделі співпраці різних народів та культур в рамках єдиної Європи. На користь цього свідчать попередні етапи розширення ЄС, коли жоден народ не відмовився від своїх ментальності та культури, а більше того - кожний народ почав долучати свої унікальні невід' ємні риси до загальної європейської культури суспільства.

Сьогодні, за твердженням вітчизняного дослідника О. Андрійчука, в свідомості українського суспільства існує три міфи про Європу: її демонізація, ідолізація та прагматизація.

Міф демонізації - поширений внаслідок впливу московського та монголо-татар- ського бачення Європи як ворога. Оскільки сприйняття Руссю візантійської духовності за ворогів для пояснення внутрішніх соціально-економічних і політичних розбіжностей, то цей міф був «посіяний у вдалий грунт». Крім того, потенційні конфлікти із польськими та угорськими сусідами України легко перетворити у повноцінний міжнародний конфлікт з ЄС, таким чином налаштовуючи наше суспільство на «дружбу» з північно-східними сусідами.

Міф «європейської ідолізації», Європи як благодійниці виник внаслідок відкриття кордонів у світі. Тоді чимало пересічних українців на власні очі пересвідчилися в тому, що міфи про «Європу-ворога» були лише пропагандою тогочасної влади.

І останній міф - прагматизація. Це сучасний міф про рух до комунізму. Лише осягнувши, що членство в ЄС не нагорода, а зручний спосіб спільного існування ідейно однорідних, культурно близьких та економічно споріднених держав, Україна зможе розраховувати на її прийняття Європою [1 ,с.212--214].

Подолання вказаних міфів є особливо важливим для розвитку українських та європейських відносин, а проблему ідентичності слід вважати однією з пріоритетних у процесі інтеграції українського суспільства до європейського суспільства, становлення та розвитку відносин асоціації Україна та ЄС.

За словами незалежного ексерта з питань європейської інтеграції Наталі Пелагеші, поки що, на відміну від держав-членів ЄС, у нашій державі «європеїзація» можлива і реальна лише в юридичній та інституційній площині. У соціокультурний простір ЄС Україна досі є слабко інтегрованою. Йдеться про те, що соціокультурне зближення України та ЄС не має чітко осмисленої державної стратегії, а також відсутня державна політика з формування європейської ідентичності і визначення тих пріоритетів, які допомогли б Україні стати повноправним членом європейської спільноти із збереженням власної державної ідентичності. Процес євроінтеграції засвідчує трансформацію національних ідентичностей країн Європи; закономірно, що має відбутися і трансформація української національної ідентичності. Подолання «східності» має перетворитися на один з елементів національного проекту. Тим більше, що реалізація таких проектів уже відома в історії. Як приклад, можна розглядати Фінляндію, яку до 30-х років XX ст. вважали східноєвропейською країною, а процесс формування національної ідентичності в Фінляндії був процесом саме подолання її «східності» [Пс.285]. Ще одним прикладом можемо назвати Польщу. О. Гнатюк зазначає: «почалося все понад двадцять років тому, під час конференції в Римі (1980 р.). Як противага дихотомічному поділові Європи відродилася концепція Центральної Європи. У 80-х роках - завдяки внеску чільних центральноєвропейських інтелектуалів Мілана Кундери, Чеслава Мілоша і Дьордя Конрада - та концепція пережила свій справжній ренесанс. Згадані інтелектуали наголошували на спільності долі національних культур регіону і, водночас, відкидали дихотомічну класифікацію, що однозначно трактувала ті культури як частину Східної Європи. Привабливість даної концепції для дискурсу ідентичності полягала у входженні, - принаймні в царині ідей - до європейської спільноти. В уяві центральноєвропейців образ Європи посів важливе місце. Саме він поєднував досить різні чеські, угорські та польські концепції. Той міф також визначав спільну мету - «повернення до Європи» [4,с.66].

Отже, можемо стверджувати, що головним завданням українського суспільства і держави на етапі становлення відносин асоціації України та ЄС є формування самодостатньої моделі національної ідентифікації громадян української держави з метою забезпечення їх самоідентифікації і на підставі цього - входження до спільноти Європейського Союзу, що, втім, ускладнюється вітчизняною кризою національної ідентичності.

європейський політичний націоналізм

Список використаних джерел

1. Андрійчук О. Україна - Європа: тести на сумісність./ О. Андрійчук. - K.: Смолоскип, 2007.-378 с.

2. Вайнштен Г. Европейская идентичность: возникающая реальность или фантом? [Електронний ресурс] /Г. Вайштейн. -Режим доступу до джерела: http://www.politcom.ni/8315.html

3. Вілсон Е. Українці: несподівана нація / Е. Вілсон [Пер. з англійської]. - K.: К.І.С., 2004. - 552 с.

4. Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність / О. Гнатюк. - K.: Критика, 2005. - 528 с.

5. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Э. Дюркгейм // [Пер. с фр. и послесл. А.Б. Гофмана]. - М.: Наука, 1990. - 532 с.

6. Райтер Э. Идея европейской федерации [Електронний ресурс] / Э. Райтер. - Современная Европа. -2000. - Вып. 2. - Апрель-июнь,-Режим доступу до джерела: http://www.ieras.ni/joumal/ joumal2.2000/8. html

7. Смит Э. Национализм и модернизм / Э. Смит. - М.: Праксис, 2004. - 464с.

8. Хмелько В. Суспільство міксангів / Валерій Хмелько // Україна шукає свою ідентичність: Зб. ст. - K.: ВБФ «Поступ», 2004. - С. 42-45.

9. Тихомирова Є. Формування європейської ідентичності як чинник європейської інтеграції / Євгенія Тихомирова // Наукові записки. - Т. 45.

10. Dirk Jacobs and Robert Maier. European identity: constnict, fact and fiction [Електронний ресурс]. - Режим доступу до джерела: http://users.belgaconi.net/jacobs/europa.pdf

11. Пелагеша Н. Україна у смислових війнах постмодерну: трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації: Моногр. / Наталя Пелагеша//. - K.: 2008. - 288 с.

12. A Charter of European Identity [Електронний ресурс] - Режим доступу до джерела: http:// www.eurit.it/Eurplace/diba/citta/cartaci.html

Размещено на Allbest.ru