Армія і політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ НТУУ «КПІ»

КАФЕДРА № 3

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Політологія»

Тема: «Армія і політика»

Виконав: Курсант 193 н. гр.

Н.Ю. Шумега

Перевірив: Викладач кафедри № 43

Т.П.Терещенко

КИЇВ 2011

Зміст

Вступ

1. Армія як політичний інститут: її особливості та значення. Типи армій

2. Взаємозв'язок і взаємозалежність армії і політики

3. Особливості становлення української армії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Армія (від франц. armee - озброювати) - збройні сили держави або об'єднання, один із найважливіших засобів реалізації політичної влади. Армія - важливий суб'єкт політики, відносно самостійний елемент політичної дії.

Актуальність:

На сьогоднішній день питання армії та політики дуже важливі, і якщо ці питання відкласти на другий план, то зрозуміння воєнної політики залишиться загадкою.

Мета:

Дослідити та зробити висновки, щодо поставленої теми реферата, тобто розкрити всі поставлені питання між взаємозалежністю армії та політики. Розкрити всі поставлені задачи та завдання, що стосується розуміння курсантом даної теми реферату.

Задачі:

Розкрити поставлені питання, які зазначені у змісті.

Зробити висновки після кожного розкритого питання.

Зробити узагальнений висновок після відпрацювання всіх поставлених задач та завдань.

1. Армія як політичний інститут: її особливості та значення. Типи армій

Армія - орган держави, призначений для проведення його політики засобами збройного насильства. Армія - політичний інститут у суспільстві, визначається тим, що в державі - це установа державна, відображає інтереси певних класів, соціальних спільностей, покликана відображати і захищати інтереси загальнодержавні. Здійснюючи управління суспільством, охороняючи його економічну і соціальну структуру, держава має на світовій арені і всередині країни свої особливі інтереси і завдання, суть та обсяг яких визначається самою природою держави. Для їх реалізації держава повинна піклуватися про забезпечення своєї політичної могутності, без якої саме її існування залежало б від випадку і підлягало б небезпеці ззовні. Для захисту інтересів і недоторканості державних кордонів, територіальної цілісності і створюється спеціальна організація - армія - реальна сила, необхідна опора і знаряддя верховної влади. Армія - специфічна організація - організація збройна. Армія - це основна частина воєнної організації держави особливого призначення: здатна вести війну, збройну боротьбу на всіх рівнях. Все це і характеризує армію як політичний інститут. Поняття армія охоплює всі підрозділи збройних сил країни: флот, авіацію, сухопутні війська.

Армія виникла на певному етапі розвитку суспільства. Мабуть, при певних умовах армія зникне. На сучасному етапі в Україні і за її межами дедалі більше і більше прихильників завойовує ідея про ненасильницьку цивілізацію. Логіка розвитку сучасних засобів збройної боротьби привела людство до висновку про неможливість їх застосування при вирішенні політичних суперечок і конфліктів. Цивілізація, заснована на насильстві, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий тільки на шляхах пошуку ненасильницьких засобів розв'язування соціальних суперечностей. Армія в таких умовах з органу насильства повинна трансформуватися в орган відвернення насильства, вирішення надзвичайних проблем суспільства (природні катастрофи, ліквідація їх наслідків та ін.). Прообраз такої армії - війська ООН.

Однак дійсність така, що армії існують і відіграють значну роль в житті всіх країн і людства, і мають усі принципові риси. Армія - особливий соціальний інститут насильства. Фрідріх Енгельс відзначає, що армія - організаційне об'єднання збройних людей, що утримується державою з - метою наступальної або оборонної війни. Армія - частина конкретного суспільства. Кожна армія створюється, функціонує і розвивається в системі конкретних суспільних відносин. Суспільство зумовлює класово-політичний облік, історичне призначення, соціальні функції армії, а також її місце серед інших суспільних організацій. Залежно від зміни типу суспільного ладу і надбудови відбувається зміна типів армії, її розвиток. Армія - не тільки частина суспільства, але й навмисно, свідомо створюваний соціальними спільностями, класами, націями, державами та їх коаліціями суспільний інститут. Це організаційна структура, не засіб комплектування і озброєння, а соціальне призначення відображають соціальна-політичну суть армії. Саме соціально-політичний характер і історичне спрямування суб'єкту, що утворює армію, визначає її класову суть і функції в суспільстві.

Армія - не тільки частина конкретного суспільства і свідомо створюваний інститут, але й знаряддя ведення війни. Армія виступає головним знаряддям насильства політичного, тобто війни, і виконує функції притаманними тільки їй засобами і методами - бойовими діями. В суспільстві існують й інші збройні організації (формування держбезпеки, прикордонні і внутрішні війська, міліція, воєнізована охорона та ін.), але тільки армія здатна вести тривалу збройну боротьбу в сучасній війні, зв'язану зі значними матеріальними і людськими втратами.

Армія - це органічна частина політичної організації суспільства. Армія може бути зрозумілою тільки як компонент організації суспільства, зумовлений характером політичної влади, засобами її здійснення і специфікою воєнної політики. Воєнна політика класів і держав відображає інтерес конкретних класів і служить певній класовій меті, армія характеризується конкретно класовим характером і призначенням, а її діяльність має політичне забарвлення. Крім того, армія ще й специфічна організація. Специфіка армії полягає в тому, що вона є частиною воєнної організації держави. Воєнна організація - сукупність Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України та військових формувань, створених відповідно до законів України. Армія призначена для реалізації всіх форм збройного насильства над політичними супротивниками. Тому до армії належать лише ті збройні політичні установи, що безпосередньо займаються збройною боротьбою в ім'я політичної мети класів. Виділення такого критерію дозволяє відокремити воєнну організацію від інших збройних об'єднань, не зв'язаних безпосередньо з війною (воєнізована охорона) і від установ, що забезпечують або сприяють функціонуванню воєнної організації.

Типи армій

В залежності від воєнної політики держав, матеріальних і економічних можливостей, традицій тощо, кожна держава обирає найбільш оптимальну форму армії. Ці форми, в основному, зводяться до чотирьох типів армій:

- кадрово-призивні;

- кадрово-міліційні;

- міліційні;

- професійні армії.

Кадрово-призивні армії формуються на основі загальної військової повинності. Обов'язковою є військова служба для всіх молодих чоловіків (крім хворих, чи звільнених з поважних причин). Офіцерський склад постійний, але готується і резерв офіцерів (як правило при цивільних вузах), які призиваються в армію лише під час війни, або при різкому загостренні воєнно-політичної обстановки. Такі армії найбільш великі відносно загальної кількості населення. Їх перевага в наявності великих підготовлених резервів, як рядового, так і офіцерського складу.

Кадрово-міліційні армії. В мирний час - це невеликі збройні сили, в основі яких - більшість офіцерів-професіоналів. Вони навчають рядовий змінний склад, що призивається на короткі строки, або добровільно проходять службу, як правило, в місцях свого постійного проживання. Отже, відпадає необхідність в будівництві казарм і витрат на іншу інфраструктуру. Перевага такої армії - великі підготовлені резерви при невеликих витратах на їх підготовку. Недолік - невисокий рівень підготовки, особливо навичок володіння зброєю і військовою технікою.

Міліційні армії. Для них характерна відсутність кадрових, військових формувань. Командні посади займають офіцери, для яких військова служба не є основним заняттям. Офіцерський та рядовий склад проходить періодичну перепідготовку. Все це в місцях постійного проживання, без відриву від сім'ї. В чистому вигляді така армія існує лише в Швейцарії. Кадрові професійні посади починаються лише з командира дивізії і вище.

Професійна армія. Класичний зразок - армія США. Такі армії існують більш ніж у 50 державах. Основний принцип - повністю добровільне комплектування, починаючи з рядового складу. Оплата праці - по контракту. Переваги такої армії - високий професіоналізм військовослужбовців. Недоліки - великі витрати на оплату праці, соціальне забезпечення, великі проблеми з підготовкою резервів.

Поряд з арміями держав різного виду правомірно говорити ще й про те, що є цілий рід інших типів армій. Ними можуть бути:

· армії класові. Вони характерні для суспільства з чітко вираженою класовою структурою, коли політичні цілі досягаються в ході громадянських війн (військо Спартака, Червона гвардія тощо);

· армії національні. Цей тип армій характерний для суспільств, які вирішують проблему звільнення від національного гніту або захищають національну незалежність від зовнішніх зазіхань (армії С. Болівара, Дж. Вашингтона та інші). В сучасних умовах, в період загострення міжнаціональних протиріч, в тій чи іншій державі також існує можливість створення провідними політичними силами національних військових формувань. Приклад - війна в Чечні;

· армії окремих демократичних або реакційних сил суспільства. Схожі військові організації типові для країн, охоплених громадянською війною;

· армії змішаних соціально-етнічних типів. Найчастіше створюються в державах, які переживають перехідний період, коли в країні не існує чітко виражених домінуючих політичних сил;

· армії партійні. Утворюються безпосередньо політичними партіями для реалізації власних інтересів. Такі армії притаманні суспільствам з єдиною яскраво вираженою організацією - партією;

· армії коаліцій держав. Найчастіше це армії держав, об'єднаних спільною політичною метою, які мають схожі військові та військово-політичні доктрини;

· збройні сили світової співдружності. Нинішнім їх прообразом можна вважати війська ООН. Вони використовуються міжнародною спільнотою для підтримання миру в „гарячих” точках планети, для запобігання бойового зіткнення ворогуючих політичних сил. У перспективі такі армії можливі в умовах створення ненасильницької цивілізації, для побудови якої зосереджує свої зусилля прогресивне людство.

Висновок:

Армія - не тільки частина конкретного суспільства і свідомо створюваний інститут, але й знаряддя ведення війни. Тому армія виступає головним знаряддям насильства політичного, тобто війни, і виконує функції притаманними тільки їй засобами і методами - бойовими діями.

Звідси, в суспільстві існують й інші збройні організації (формування держбезпеки, прикордонні і внутрішні війська, міліція, воєнізована охорона та ін.), але тільки армія здатна вести тривалу збройну боротьбу в сучасній війні, зв'язану зі значними матеріальними і людськими втратами.

2. Взаємозв'язок і взаємозалежність армії і політики

армія політичний влада призивний

Взаємодія політики й армії визначається багатьма факторами, серед яких:

- військово-політичні можливості держави;

- ступені військової небезпеки з боку інших держав;

- наявність військової доктрини й можливостей її застосування;

- рівень демократичності суспільства і його менталітет;

- внутрішня стабільність політичного режиму.

Армія завжди була й залишається політичною силою, яка може стабілізувати й дестабілізувати суспільство. Велику роль відіграють традиції та історія співіснування армії і суспільства. Найбільш активна роль армії в закритих тоталітарних і диктаторських суспільствах, для яких характерні внутрішні силові відносини.

Політологія виділяє різні моделі взаємовідносин влади і армії.

Перша модель - закрите "мілітаризоване суспільство", у якому політичне, економічне, духовне життя підпорядковується військовим цілям. Специфікою такого типу суспільства є одновладність, ієрархічність і верховенство військових.

Друга модель - комуністична й фашистська, де перевага надається зовнішньополітичним цілям, методам насильницького поширення політичного ладу на інші суспільства за допомогою військової сили.

Третя модель - "стратократичного суспільства", у якому армія здійснює правління іншими гілками влади. Тут влада обмежує політиків або замінює політичні структури військовими (режим "чорних" полковників у Греції).

Четверта модель - "поліцейського суспільства", у якому армія виконує поліцейські (караючі) функції всередині суспільства. Основним ворогом стає для такого режиму внутрішній (політичні партії, соціальні групи, класи). Такі режими характерні для перехідних, слаборозвинутих суспільств. Прикладом може слугувати Латинська Америка, де у XX ст. відбулося понад 600 путчів, 200 з яких завершилися встановленням військових диктатур. Після військового перевороту в 1978 році до влади в Іраку прийшов кривавий диктатор С. Хусейн.

П'ята модель - демократична, де взаємовідносини армії і суспільства грунтуються на законодавстві, армія знаходиться під контролем суспільства.

Виходу армії на політичну арену сприяє ряд причин:

- економічні (спад виробництва, економічна криза);

- політичні (нестабільність політичної системи, сепаратистські рухи, міжрегіональні конфлікти);

- соціальні (велика поляризація суспільства, безчинства олігархів і влади);

- військові (поразка армії, необгрунтовані перестановки військового керівництва);

- ідеологічні (відсутність загальновизнаної національної ідеї, втрата ідеологічних орієнтирів);

- корпоративність військових (перевага інтересів армії над суспільними);

- відсутність демократичних традицій у суспільстві й армії;

- закритість суспільства й відсутність контролю над армією з боку громадянського суспільства.

Фактори взаємовідносин армії і політики:

1. Армія завжди знаходилась і знаходиться в центрі політичних подій в силу того, що вона є найбільш мобільним, організованим, дисциплінованим інститутом держави, і головне - володіє зброєю.

2. Армія безпосередньо реалізує цілі і завдання воєнної політики держави.

3. Армія виступає тією силою, що гарантує стабільність політичного режиму в державі.

4. Армія завжди (або в багатьох випадках) може забезпечувати ті політичні цілі, які ставляться перспективними для держави (і в мирний і у воєнний час).

5. Армія у випадках нестабільності, політичних криз завжди приводилась у повну бойову готовність.

6. Армія - найстабільніший політичний інститут держави.

7. Армія в умовах політичної нестабільності майже завжди перетворювалась в об'єкт підвищеного натиску.

8. Армія майже завжди підкорялась в загальному плані цивільному керівництві держави.

Армія має свої функції:

- внутрішні функції армії

Армія є гарантом політичної стабільності суспільства.

- зовнішні функції армії

Армія захищає державу від зовнішніх ворогів;

Армія забезпечує проведення політики своєї держави на міжнародній арені.

Враховуючи різний характер суб'єктів політики, які формують армію, та спираючись на сучасні підходи до проблеми, можна запропонувати таке визначення армії. Армія - історично мінлива, обумовлена соціально-економічним ладом конкретного суспільства озброєна організація його провідних суб'єктів політики, призначена для досягнення, захисту і реалізації їх політичних інтересів за допомогою загрози або реального застосування збройного насилля.

Аналіз намірів суб'єктів політики, які створюють армію, дозволяє глибше проникнути в характер їх взаємовідносин з військовою організацією, прогнозувати можливі варіанти застосування військової сили. Плодотворним у цьому плані є дослідження політичного характеру суб'єктів воєнної політики. Від того, який політичний характер має соціальний інститут, що створює армію, залежать особливості функціонування, розвитку самої армії та форми її застосування. Відтак правомірно говорити про зв'язок політики і армії в змістовому плані. Будучи головним силовим засобом реалізації певних політичних інтересів, досягнення політичних цілей, армія сама зазнає величезного впливу політики і виступає в цьому відношенні її об'єктом. Цей зв'язок можна розглянути на прикладі армій держав з різним політичним устроєм, що поділяються на види: армії унітарних держав; армії федеративних держав; армії конфедерацій.

Визначальним тут є характер взаємовідносин центральної і місцевої влади, що визначають особливості прояву як соціально-економічних, так і організаційно-технічних закономірностей функціонування і розвитку армії. Від них залежать політичні цілі і завдання, які висуваються перед армією, механізм прийняття рішень щодо її використання, засоби комплектування, забезпечення, дислокація, мобілізаційні питання тощо.

Залежно від політичного режиму, форми правління, характерної для конкретної держави, можна визначити такі види армій: армії диктаторських держав; армії ліберальних держав.

У правовій державі армія підпорядковується демократично обраному урядові і порядок її використання однозначно встановлюється чинним законодавством. Закон визначає повноваження посадових осіб і політичних інститутів, а також відповідальність за порушення прийнятих норм. Таке положення, певна річ, не є ідеальним і не гарантує можливість однозначних прогнозів щодо використання армії. Та все ж діяльність армій демократичних держав більш передбачувана.

Характер режиму політичної влади стосовно армії виявляється і у внутрішньому аспекті. Режим багато в чому визначає особливості функціонування військового механізму, взаємодію окремих його частин, систему взаємовідносин військовослужбовців, засоби навчання і виховання особового складу, а також взаємовідносини з іншими елементами соціальної структури суспільства.

Необхідно також звернути увагу й на функціональний зв'язок армії і політики. Армія, крім своєї функції, реалізує політику суб'єкта, що її створив та утримує, і тим самим впливає на життя суспільства притаманними їй засобами.

Головними видами використання армії є її всебічна підготовка та безпосереднє застосування у збройній боротьбі, а також участь, в тій чи інший мірі, у вирішенні внутрішніх економічних, політичних, соціальних і духовних проблем суспільства. В цих функціях проявлялися соціальна природа та історичне призначення армії, а також її цілі й конкретні завдання. Цілі і завдання формуються суб'єктами політики та визначаються великою кількістю об'єктивних і суб'єктивних факторів. В них знаходить відображення зовнішньо- та внутрішньополітична ситуація, процеси, які відбуваються в суб'єктах політики.

Армія виконує загальні, специфічні та інші функції. Специфічними, зокрема, є функції, що обумовлюються потребами врегулювання військово-політичних відносин за межами країни або на її території силами і засобами, притаманними тільки армії. У цих функціях рельєфно та безпосередньо проявляються можливості збройних сил сприяти зміцненню або зруйнуванню чинної політичної влади. Специфічні функції визначають характеристику армії в цілому. Формою їх прояву служать конкретні засоби діяльності армії з реалізації завдань воєнної політики, викликаних потребами та інтересами її суб'єктів.

Висновок:

Армія є важливою і невід'ємною складовою суспільства. У ній і через неї проявляються майже всі суспільні процеси. Армія - це державна структура, яка виконує специфічні політичні функції за допомогою воєнного насилля. На думку Л. Гумпловича, джерелом влади було насамперед воєнне завоювання. Армія завжди була структурою, головним завданням якої є військові дії на захист політичної влади й суспільства. Армія виступає водночас і як об'єкт політики, коли через неї реалізовуються політичні й зовнішні цілі, і як суб'єкт політики, коли вона здійснює тиск на політичну владу, партії, великі соціальні групи.

3. Особливості становлення української армії

Українська армія перебуває у процесі реформування. Армія, яка залишилася після тоталітарного Радянського Союзу, не відповідає сучасним вимогам й повинна пройти через корінну реформу.

Тому в українській армії відбуваються такі зміни:

- виробляється нова сучасна військова доктрина;

- зменшується чисельність армії;

- посилюється демократизація армії;

- тривають процеси структурної перебудови (перехід від окружної системи до груп стратегічних напрямів);

- повільно, але поступово йде переозброєння на новій сучасній базі;

- передбачається перехід від примусових наборів до контрактної системи;

- збільшується роль миротворчих контингентів, що забезпечує бойовий досвід.

У зв'язку з глибокими змінами, які постійно відбуваються в політиці України, актуальною проблемою постає визначення функцій її армії.

Дестабілізуючий вплив на морально-політичний становище армії може викликати втягнення військовослужбовців у політичні партії, суспільні організації та рухи. Багатопартійність суспільства зумовлює внесення істотних змін у військове будівництво. Департизація армії привела до ліквідації в ній партійних організацій. За законом України про політичні партії військовослужбовці не можуть бути членами політичних партій і рухів. У пошуках розумного взаємозв'язку армії і політичних партій важливо спиратися на світовий досвід. Взаємовідносини політичних партій із збройними силами становить послідовну зміну ряду типових форм: боротьба політичних партій за армію (за вплив і владу над нею); жорстка монопольна партизація армії політичною правлячою силою; жорстка департизація; гнучке поєднання елементів партизації і департизації; плюралістична партизація; конспіративне проникнення в армію політичних партій тощо. В переломні моменти і періоди масових політичних компаній в житті суспільства боротьба політичних партій за армію особливо чітко простежується. На початку 90-х років в Росії, в Україні та інших державах Співдружності з небаченим розмахом та інтенсивністю політичні партії використовували всі засоби масової інформації і пропаганди, відкриті та приховані канали впливу на військовослужбовців. Вищі партійні інстанції в період виборів Президента Росії прямо ставили завдання командирам, політпрацівникам про обрання Президентом бажаної особи. Жорстка монопольна партизація збройних сил, характерна для тоталітарних держав, означає їх повне політичне, юридичне, ідеологічне, організаційно-кадрове і морально-психологічне підпорядкування політичній правлячій партії в обхід або з допомогою держави. Повна департизація, як тип відносин між армією і політичними партіями, полягає в забороні діяльності в збройних силах будь-яких політичних партій, в тому числі правлячих. Військовослужбовцям не дозволяється бути членами політичних партій, здійснювати будь-яку роботу в їх інтересах будь-коли і в будь-яких умовах. Такий характер відносин між армією і політичними формуваннями спостерігається в державах з розвиненою демократією і в країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії.

У правових державах відносини між політичними партіями і армією регулюються законами згідно з міжнародних пактів про громадянські та політичні права, що передбачають певні обмеження для військовослужбовців на членство в політичних партіях і па їх діяльність в армії. Звернення до такого пакту показує неспроможність тих, хто засуджує департизацію армії як порушення міжнародного проголошення прав і свобод громадян і організацій (до речі, військовослужбовцям США в законодавчому порядку заборонено бути у складі політичних об'єднань і брати участь в діяльності 300 суспільних і суспільно-політичних організацій, визначених державою як „підривні”). З іншого боку, політичним партіям і рухам в демократичній державі забороняється застосовувати в політичній боротьбі насильницькі засоби, створювати свої збройні формування. Збройні Сили, в свою чергу, не можуть створювати свої політичні партії або підпорядковувати собі існуючі. В правових державах жодна політична партія, включаючи правлячу, не має будь-яких особливих прав в тому, що стосується впливу на армію. Політичні партії сперечаються, формують програми, критикують одна одну в підході до військових питань, висувають законопроекти, але рішення приймають державні органи, що розпоряджаються збройними силами.

Для визначення функцій збройних сил необхідно переосмислити нинішні підходи до забезпечення безпеки української держави. Це завдання, за радянською традицією, вирішувалося військовими засобами, що стало однією з причин мілітаризації суспільства. В основі були інтереси безпеки тільки держави як політичного утворення, а безпека її громадянина переводилась на другий план. В результаті (маємо на увазі СРСР) було створено величезну військову потугу, яка так і не змогла зменшити рівень загрози війни.

В нинішніх українських умовах забезпечення безпеки можливе лише шляхом захисту громадян, суспільства, держави від сукупності економічних, політичних, соціальних, екологічних, власне військових та інших загроз. У цьому комплексі має визначатися роль такого специфічного інституту, як армія.

У законі „Про Збройні Сили України” визначено, що Збройні Сили України -- це військове формування, на яке, відповідно до Конституції України, покладаються оборона України, захист її суверенітету і територіальної цілісності. Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та водного простору у межах територіального моря України. З'єднання, військові частини і підрозділи Збройних Сил України, відповідно до закону, в межах, визначених Указами Президента України, що затверджуються Верховною Радою України, можуть залучатися до здійснення заходів правового режиму воєнного і надзвичайного стану, посилення охорони державного кордону України і виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу України та їх правового оформлення, ліквідації надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, надання військової допомоги іншим державам, а також брати участь у міжнародному військовому співробітництві та міжнародних миротворчих операціях на підставі міжнародних договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством України.

З питань зовнішньої безпеки на сучасному етапі основними реальними і потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві є посягання на державний суверенітет України, її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав, спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав, воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України. Виходячи с цього, необхідно визначити завдання, що постають перед Збройними Силами України.

Це, перш за все, надійний захист держави від можливих зовнішніх загроз. Для стримання потенційної загрози армія має володіти адекватними засобами (в межах розумної достатності). Вона повинна бути готовою до реагування на широкий спектр загроз, які можуть виникнути з різних напрямів.

Сьогодні армія покликана виконувати роль стабілізаційного чинника. Залишаючись єдиною реальною силою, яка дозволяє відбити напад ззовні і дати відсіч агресорові, підтримуючи з цією метою свою боєготовність на відповідному рівні, армія покликана вирішувати й нові завдання щодо запобігання можливій збройній агресії. Такими завданнями можуть бути: підтримка стратегічної стабільності в Центральній і Східній Європі, створення загрози заподіяння потенціальному агресору шкоди, неадекватної очікуваній, у разі застосування воєнної сили проти України, підтримання на належному рівні технічної надійності і бойової готовності сил і засобів раннього попередження нападів, постійний контроль за дотриманням вимог домовленостей стосовно обмеження озброєнь, виконання державних програм модернізації озброєння та військової техніки, розроблення та впровадження їх новітніх зразків, своєчасна утилізація надлишкових і застарілих боєприпасів та озброєння, виконання завдань цивільної оборони, готовність особового складу до ліквідації наслідків катастроф і стихійного лиха, причому не тільки на національному рівні.

У зв'язку з цим необхідно зупинитись на соціально-психологічному феномені, який активно використовують деякі політичні діячі. Звісно, коли нація відчуває загрозу, її військовослужбовці стають шанованими людьми. Але коли лихо відступає від дверей, то до військовиків ставляться із значно меншою повагою. На них дивляться як на людей, котрі марно витрачають ресурси суспільства, яким можна було б знайти краще застосування. Армію інколи називають баластом, забуваючи, що вона є найбільш організованою силою, здатною забезпечити стабільність у суспільстві і врятувати його від руйнування. Для ілюстрації саме такого феномена в Україні можна навести результати соціологічних досліджень, проведених центром „Демократичні ініціативи”. На запитання „Що потрібно зробити Україні першочергово?” 1991 року відповідь щодо створення нової української армії посідала шосту позицію з тринадцяти, а 1993 року - вже десяту. Паралельно з цим 43 % опитаних відчувають повний або значний ступінь довіри до армії і ставлять її в опитуваннях 1991 - 1994 років на шосте місце - значно вище від усіх інших державних структур (2003 року - на чотирнадцяте).

Якщо говорити про внутрішні функції будь-якої армії, то необхідно звернути увагу на проблему її взаємовідносин з різними соціальними силами суспільства. Характер цих взаємовідносин здебільш залежить від природи і соціально-політичної суті режиму влади. Виходячи з характеристик влади, армія може виконувати такі завдання: стримування та пригнічення опозиційних та інших ворожих владі сил; збереження соціально-групового компромісу (внутрішнього стабілізатора); сприяння соціальному співробітництву. Виконуючи будь-яку із зазначених функцій, армія суттєво змінює своє соціально-політичне обличчя.

Неспецифічні функції армії визначаються природою суспільства і суб'єкта політики, що її створив. Беручи участь у вирішенні невійськових завдань (у сферах економіки, духовній, соціальній), армія може сприяти іншим політичним або суспільним структурам, спеціально створеним для їх вирішення. Та слід пам'ятати, що, з одного боку, постійна участь армії в реалізації непритаманних їй завдань може викликати втрату здатності здійснювати її спеціальні функції. З іншого боку, це може призвести до мілітаризації певних сфер життя суспільства. В результаті армія привласнює собі абсолютно неспецифічні функції. Вони обумовлені тим, що вона виступає водночас як засіб, об'єкт і суб'єкт політики. Різке підвищення політичної активності армії стає можливим внаслідок надзвичайного загострення соціальних протиріч.

Висновок

Воєнна політика - складова і невід'ємна частина політики будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної безпеки країни. Концентроване відображення воєнна політика знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли існує її опорний соціальний інститут, її основне знаряддя дії - збройні сили, тобто армія. Армія призначена для завоювання, збереження і зміцнення політичної влади збройними засобами.

Отже, армія, як специфічний інститут держави, відіграє важливу роль в політичній системі суспільства. Вона пронизана політикою і є її об'єктом та важливим інструментом, а також може за певних умов виступати й самостійним суб'єктом політики. Завдання політики і політиків полягає у створенні такої армії, яка б за усіх, а особливо за екстремальних умов, могла б зберігати свою боєздатність і оптимально виконати поставлені перед нею завдання.

Список використаної літератури

1. Анисимов В. М. Гражданский контроль за военными структурами// Полис- 2005.- № 4.

2. Бєлашов В. Якою бути українській армії? // Політика і час- 1994.- № 2. Вооружённые силы - это политические силы? ("Круглый стол") // Полис-1992-№3.

3. Гречаников В. Военная сфера и гражданский контроль над ней // Віче,-2000.-№ 9.

4. Дещинський Л. З історії створення збройних сил УНР // Розбудова держави.- 1996.- № 6-7.

5.Клименко В. Збройні сили України. Фактор стимулюючий, фактор стабілізуючий // Віче.- 1996.- № 1.

6.Кротиков В. Який він - сучасний вектор розвитку Збройних сил України//Віче- 2006-№ 5.

7.Лавренюк О. Збройні сили України - на сторожі державності // Розбудова держави.- 1996.- № 11.

8.Лисицин Е. Поміж двома полюсами сили // Політика і час- 2008-№ 1.

9.Макєєв С Суспільство та військо // Політ, думка.- 1994.- № 5.

10.Мичко М. Цивільний контроль над Збройними силами: суспільно-політичні та правові аспекти // Віче.- 2002.- № 12.

Размещено на Allbest.ru