Політологія

Оскільки міжнародні відносини не мають владного характеру, то постає проблема виокремлення їх політичного аспекту. Цей аспект не може бути визначений через владу, як це робиться стосовно політики всередині держави. Він може бути виокремлений на основі суб'єктів відносин, якими є політичні інститути та особи, що їх представляють. Іншими словами, міжнародні політичні відносини -- це відносини між державами, політичними партіями, громадсько-політичними організаціями і рухами, міжнародними організаціями та іншими суб'єктами політики на міжнародній арені. За такого розуміння міжнародних політичних відносин навіть суто економічні відносини між державами як політичними інститутами набувають політичного характеру. Політичний аспект, політичні відносини складають основний зміст міжнародних відносин.

По-друге, система міжнародних відносин має децентралізований характер. Якщо всередині держави є загальнодержавний центр прийняття рішень, яким виступає система владних органів, то в міжнародних відносинах таких керівних центрів, діяльність яких грунтувалася б на пануванні й підкоренні, немає.

По-третє, основним засобом розв'язання суперечностей в міжнародних відносинах є консенсус -- прийняття рішення на міжнародних конференціях, нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної згоди учасників без проведення формального голосування, якщо проти нього не виступає жоден з учасників. Консенсус застосовується також, як засіб забезпечення єдності позицій держав до проведення голосування з обговорюваних питань, яке в такому разі відкладається на час процесу узгодження. Консенсус має важливе значення в досягненні домовленості між державами, оскільки відкриває можливості для відшукання взаємоприйнятних рішень для всіх учасників переговорів. Він передбачає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних компромісів, поваги суверенітету одна одної, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, виключає диктат, тиск або прийняття рішення механічною більшістю голосів на міжнародній конференції чи в міжнародній організації.

По-четверте, в міжнародних відносинах більшу, ніж у внутрішніх, роль відіграє суб'єктивний чинник, особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій, у розв'язанні наявних суперечностей.

Структура міжнародних політичних відносин

Основними елементами структури міжнародних політичних відносин є їхсуб'єкти. В сучасній науковій літературі є різні підходи до визначення таких суб'єктів, у тому числі два крайніх -- вузький і широкий. У вузькому розумінні головним суб'єктом міжнародних відносин вважається держава. Один із найвідоміших прихильників цього підходу, французький соціолог і політолог Р. Арон, зазначає, що головний зміст міжнародних відносин складають взаємовідносини між державами, які символізуються постатями дипломата й воїна.

Прихильник широкого підходу, відомий американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау, гадає, що структурні зміни, які відбулися в міжнародній політиці в останні десятиліття, викликали докорінні зміни в структурі міжнародних відносин. їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особистість. Результатом змін у сфері міжнародних відносин є досягнення так званого міжнародного континууму, символічними постатями якого виступають турист і терорист.

Проміжним є підхід, прихильники якого основним суб'єктом міжнародних політичних відносин пропонують розглядати національну політичну систему в цілому. Такий підхід дає можливість включити в систему міжнародних політичних відносин не тільки власне державу, а й низку інших національних політичних інститутів -- політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування та ін.

Під формально-юридичним кутом зору питання про суб'єкти міжнародних відносин вирішується через визначення суб'єктів міжнародного права. Міжнародне право -- це «система договірних і звичайних норм та принципів, які виражають відносно узгоджену волю держав і регулюють відносини між державами, створеними ними міжнародними оранізаціями та деякими іншими суб'єктами міжнародного спілкування (державоподібними утвореннями, національно-визвольними рухами)»2. За цим визначенням є три основних групи суб'єктів міжнародного права й міжнародних відносин у їх формально-правовому розумінні. Це держави, міжнародні організації і міжнародні рухи.

Держави були й залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Нині у світі налічується близько двохсот держав. У їх розмежуванні для марксистського суспільствознавства тривалий час характерним був формаційний підхід, який передбачав поділ держав на соціалістичні, капіталістичні й ті, що розвиваються. Капіталістичні держави, у свою чергу, поділялись на індустріально розвинені (держави Західної Європи, Ізраїль, США і Канада, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур, Південно-Африканська Республіка) і держави середнього рівня розвитку капіталізму (в основному країни Латинської Америки). Державами, що розвиваються, вважалися країни які звільнилися від колоніальної залежності і стали на шлях самостійного розвитку (головним чином Азії та Африки). їх називали ще «країнами третього світу» («першим» світом був соціалістичний, «другим» -- капіталістичний). Країни, що розвиваються, у свою чергу, поділялись на ті, що обрали капіталістичний шлях розвитку, і країни соціалістичної орієнтації.

Тепер такий поділ значною мірою застарів. Від соціалістичного світу, в якому нараховувалось 14 держав, залишилися тільки чотири -- Китай, Північна Корея, В'єтнам і Куба, причому Китай і В'єтнам еволюціонують у бік ринкової економіки. Припинила своє існування найбільша і наймо-гутніша у світі соціалістична країна -- СРСР, на теренах якого утворилося 15 незалежних держав. Втратила перспективу орієнтація на соціалізм країн, що розвиваються. До індустріально розвинених країн впритул наблизилася низка ще недавно економічно відсталих країн -- Таїланд, Філіппіни, деякі арабські держави та ін.

У сучасному світі провідну роль відіграють держави так званої Великої сімки -- США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Японія, глави яких на регулярних зустрічах визначають основні параметри зовнішньої політики своїх держав. Останнім часом Велика сімка стала перетворюватися на Велику вісімку -- до її роботи дедалі активніше долучається Росія.

Другу групу суб'єктів міжнародних відносин складають багатоманітні міжнародні організації. До них належать міжнародні організації глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові організації, інтеграційні угруповання і воєнно-політичні блоки.

Міжнародні організації як об'єднання держав характеризуються такими загальними ознаками: договірна основа утворення; наявність певних цілей; організаційна структура; самостійні права та обов'язки; утворення згідно з міжнародним правом. Міжнародні організації виникли ше в середині XIX ст. і мали неполітичний характер. Однією з таких організацій був, наприклад, Всесвітній поштовий союз, створений 1874 р. Першою постійно діючою міжнародною політичною організацією була створена 1919 р. для розвитку співробітництва між народами, сприяння запобіганню воєнних конфліктів, підтримання міжнародного миру й безпеки Ліга Націй, яка проіснувала до 1946 р.

Однією з найбільших за кількістю членів (190 держав станом на 01.11.2000 р.) і найвпливовішою сучасною міжнародною політичною організацією глобального масштабу є Організація Об'єднаних Націй (ООН). Створена 1945 р. за ініціативою провідних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Китаю, Великобританії і Франції) як універсальна міжнародна організація безпеки, наступниця Ліги Націй, вона має такі основні цілі: підтримання міжнародного миру й безпеки; вжиття ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру; розв'язання мирними засобами міжнародних спорів; розвиток дружніх відносин між народами; здійснення міжнародного співробітництва у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру; заохочення і розвиток поваги до прав людини.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, до складу якої входять 15 держав-членів, з них 5 -- постійних (США, Росія, Китай, Великобританія, Франція) і 10 -- непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки. Рішення Ради Безпеки є вирішальними у міжнародних спорах і можуть передбачати використання як економічних санкцій, так і військової сили проти країни-агресора. Генеральна Асамблея, що також є одним із головних органів ООН, складається з усіх держав-членів і наділена широкими повноваженнями. Вона може обговорювати будь-які питання, у тому числі й ті, що належать до повноважень і функцій будь-якого з органів ООН. За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея призначає Генерального секретаря ООН, приймає в ООН нових членів, вирішує питання призупинення здійснення прав і привілеїв держав-членів, виключення їх з ООН.

Крім Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї, до головних керівних органів ООН належать також Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат.

Міжнародні міжурядові організації створюються з метою розвитку міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони здоров'я, освіти. Укладаючи угоду з ООН, такі організації набувають характеру її спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже 20 таких спеціалізованих установ, зокрема: Організація об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня організація охорони здоров'я; Світовий банк, який включає Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГATE); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін.

Найвідомішими міжнародними організаціями регіонального масштабу є: Організація американських держав; Організація африканської єдності; Ліга арабських держав; Організація центральноамериканських держав, Асоціація держав південно-східної Азії, Центральноєвропейська ініціатива; Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін.

Але найбільшу роль у Європі відіграє Рада Європи -- утворена ще 1949 р. перша європейська міжурядова організація, яка об'єднує більш як 40 держав. Цілями Ради Європи є: забезпечення дедалі тісніших зв'язків між державами-членами для захисту й реалізації їх ідеалів і принципів; сприяння перетворенню Європи в демократичний і безпечний простір; захист і зміцнення плюралістичної демократії і прав людини; розвиток і зміцнення європейської самосвідомості для формування європейської культурної ідентичності. Структуру Ради Європи утворюють: Комітет міністрів; Парламентська асамблея; Наради галузевих міністрів; Секретаріат.

В останні десятиліття чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах стали відігравати інтеграційні угруповання, які утворилися в результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав певного регіону. Яскравим прикладом є Європейський союз (ЄС), до складу якого нині входять 15 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція. Претендентами на вступ до ЄС є низка колишніх європейських соціалістичних країн і радянських республік. ЄС найбільш інтегрована в економічному й політико-правовому відношенні міжнародна організація. Його вищими органами є парламент, уряд, комісія, суд.

Інтеграційним угрупованням є утворена у грудні 1991 р. Співдружність незалежних держав (СНД), яка нині об'єднує 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргизстан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україну. Щоправда, Україна не ратифікувала угоду про утворення СНД і формально не стала учасником її статуту. Відповідно до угоди про утворення СНД та її статуту цілями об'єднання є розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших, сприяння широкому інформаційному обміну. Основними консультативними й координуючими органами СНД є: Рада глав держав. Рада глав урядів, Виконавчий секретаріат, Міждержавний економічний комітет, Міжпарламентська асамблея держав-учасників СНД.

Важливими суб'єктами міжнародних відносин є воєнно-політичні блоки. Вони виступають організаціями колективної безпеки держав-членів, інструментом спільної розробки їх зовнішньополітичної стратегії, координації діяльності на міжнародній арені. Найвпливо-вішою такою організацією на сьогодні є Організація північноатлантичного договору (НАТО). Колишні воєнно-політичні блоки Організація центрального договору (СЕНТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) та Організація варшавського договору з різних причин припинили своє існування. До складу утвореного в 1949 р. блоку НАТО входять: Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція, ФРН, Чехія. Франція у 1966 р. вийшла з воєнної організації НАТО, залишаючись учасником договору про його утворення. До розпуску Організації варшавського договору блок НАТО протистояв їй як воєнно-політичне угруповання. Тепер він виконує в основному координуючу, інтегративну й миротворчу функції в межах Європи. У Європі діяла також воєнно-політична організація Західноєвропейський союз у складі Бельгії, Великобританії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Франції і ФРН, який був тісно пов'язаний з НАТО і не відігравав відчутної самостійної ролі в політичному житті Європи. У листопаді 2000 р. державам и-учасниця ми було прийнято рішення про його розпуск.

Міжнародні організації відіграють значну позитивну роль у розвитку міжнародних відносин. Проте їхню діяльність не варто ідеалізувати. Утримання таких організацій, особливо ООН, досить дорого обходиться платникам податків країн-членів. Як і будь-яким великим організаціям, їм притаманна тенденція до олігархізації структури й діяльності, про яку говорив ще Р. Міхельс. Апарат міжнародних організацій, який складається з численних високооплачу-ваних представників, радників, консультантів, експертів тощо, значною мірою працює на себе. Формується він здебільшого закритим шляхом із представників наближених до влади елітарних груп населення і не контролюється громадськістю.

Значну роль у розвитку міжнародних відносин відіграють також міжнародні неурядові організації, до яких належить будь-яка міжнародна організація, не створена на основі міждержавної угоди. їхніми ознаками є: неприбутковий характер; визнання щонайменше однією державою; наявність консультативного статусу в міжнародних міжурядових організаціях. Нині існує декілька тисяч міжнародних неурядових організацій. Це різноманітні молодіжні, жіночі, профспілкові та інші організації.

Неурядові організації, а також деякі міжурядові організації є частиною неформалізованих міжнародних суспільних рухів -- антивоєнного, екологічного, молодіжного, жіночого, профспілкового, національно-визвольного тошо, які також є суб'єктами міжнародних відносин.

У структурі міжнародних відносин розрізняють три основних рівні: глобальний, регіональний і двосторонній. Вони відрізняються за масштабами, обсягом розв'язуваних питань, ступенем складності.

У міжнародних відносинах є проблеми, які зачіпають інтереси й потреби всіх держав і народів. Це так звані глобальні проблеми сучасності, до яких, зокрема, належать проблеми: запобігання ядерної війни, роззброєння, мирного розв'язання збройних конфліктів; подолання економічної і культурної відсталості народів; пошук шляхів розв'язання світової енергетичної, сировинної та продовольчої криз; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; соціально-екологічні проблеми, зумовлені подальшим погіршенням природного середовища проживання людей; проблеми людини, в тому числі забезпечення її прав і свобод, ліквідація голоду, епідемічних та важких захворювань тощо. Для визначення таких проблем, розробки стратегії і тактики їх розв'язання необхідні об'єднання зусиль усіх держав і народів та створення відповідних міжнародних інститутів. Провідними міжнародними організаціями, здатними розв'язувати проблеми на глобальному рівні, є насамперед ООН та її спеціалізовані установи.

Глобальний рівень міжнародних відносин, за всієї його значущості, не в змозі врахувати всю багатоманітність і складність суспільного життя. Тому виокремлюється регіональний рівень міжнародних відносин, який враховує політичні, економічні, соціальні, культурні та інші особливості того чи іншого регіону. Суб'єктами відносин на цьому рівні є держави та різноманітні міжнародні організації регіонального масштабу, про які йшлося вище.

Найпоширенішим є двосторонній рівень міжнародних відносин, який характеризується наявністю двосторонніх зв'язків між державами. Пріоритет у міжнародних відносинах на цьому рівні мають інтереси окремих конкретних держав. Політика у сфері двосторонніх відносин грунтується на принципах, розроблених ООН.

67. Сутність політичного лідерства

Однією з головних функцій політичної еліти є висування зі свого середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).

Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб'єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім'ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.

Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.

До таких належать:

діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;

інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

Як значущий елемент політичної системи лідерство викликає постійний і незатухаючий інтерес в учених, що висловлюють найрізноманітніші погляди на вузлові його аспекти. Різні думки викликає питання про те, кого слід відносити до лідерів. На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії). Інші автори, на противагу виказаній позиції, заявляють, що лідерство - це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. З цією метою вони ділять всіх політичних діячів на великих і звичайних або взагалі не визнають останніх такими. Видатним лідерам - рятувальникам нації або реформаторам (в Україні до таких відносять Б.Хмельницького, який визволив український народ з-під польського гніту; в США - Ф.Рузвельта, який утілив у життя програму виходу країни з кризи; в Німеччині - Г.Коля, який зробив дуже багато для об'єднання країни) - протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності. Кількість реальних лідерів, таким чином, значно зменшується. Вона стає ще меншою, якщо підходити до питання про сутність лідерства з позицій третьої групи учених, які вважають, що лідерство є неформальний, заснований тільки на авторитеті аспект управління і як такий протистоїть формальному керівництву - управлінню, заснованому на значенні офіційної посади. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, механізм взаємодії яких з керованими будується на впливові сили авторитету, особистої харизми, а самі вони при цьому виступають у ролі своєрідного персоніфікованого центру національної орієнтації свого народу. Прикладом подібного лідерства є М.Ганді.

Перелічені підходи відображають окремі прояви феномену політичного лідерства. Думається, що праві ті дослідники, які вважають, що лідерство - це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов'язаний з суб'єктивними можливостями і можливостями особистості впливати на послідовників, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові й адміністративні ресурси. З цієї точки зору політичний лідер - це будь-який учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.

Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають, що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цю версію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі "Геніальність і божевільність". Він вважав, що природа геніальності як у мистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, "пророкам", реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов'язані прискоренням історичного розвитку.

У XX ст. трактування лідерства як дефектів особистості було продовжене у психоаналітичних теоріях. В межах цього напрямку популярність отримало складання психобіографій відомих політиків, написаних, як правило, під впливом теоретичних ідей основоположника психоаналізу З.Фрейда або його учня О.Адлера. З.Фрейд вважав, що природа всіх суспільних інститутів, в тому числі політичних, а також феномен лідерства пов'язані з проявом двох основних інстинктів людини: сексуального, втілюваного через енергію лібідо, і агресивного. Ця енергія може розряджатися різними способами, в тому числі в соціально прийнятих видах активності: у творчості, професійній діяльності, спорті, політиці. З.Фрейд позначив цей процес переводу енергії терміном "сублімація". Але можливі патологічні прояви цих інстинктів. З цієї точки зору жорстокість, садизм та підступність відомих тиранів (наприклад, Нерона, Сталіна) є не що інше, як прояв невротичної агресивності. До речі, цю ідею З.Фрейда розвиває сучасний американський психоаналітик Д.Ранкур-Лафррієр. В книзі "Психіка Сталіна" він висловлює версію про сформований в дитинстві у майбутнього вождя комплекс незахищеності, який потім переріс у бажання помсти - "бити", знищувати опонентів. Могутній вплив на дослідження природи лідерства спричинили ідеї учня З.Фрейда - О.Адлера. Згідно з цим ученням, джерелом прагнення індивіда до влади і зверхності є відчуття власної неповноцінності. Комплекс неповноцінності бере початок у ранньому дитинстві (переживання дитячої незахищеності й залежності від батьків, фізичних дефектів) і пізніше компенсується в різних формах поведінкової активності. Прибічники цієї теорії намагаються довести її, використовуючи посилання на історичні приклади: американський президент Ф.Рузвельт, який страждав від паралічу, шведський король Карл XII і Наполеон, низький ріст яких ніби визначив їх орієнтацію на завойовницьку політику. Ідея О.Адлера про можливість патологічної компенсації (гіперкомпенсації) неповноцінності лежить в основі трактувань феноменів тиранії Й.Сталіна (фізичні вади) та А.Гітлера (сексуальні проблеми, невдача при вступі до віденської Академії мистецтв). Дещо інший варіант розуміння природи лідерства запропонував американський політолог Г.Лассуелл. Бажання влади, властиве окремим людям, є спроба компенсації неадекватної самооцінки (відчуття моральної та інтелектуальної неповноцінності, відчуття слабкості, відчуття власної посередності) або якоїсь травмуючої події дитинства. За Г.Лассуеллом, пережите у дитинстві відчуття сорому є ключем для розуміння природи лідера-агітатора (потреба викривати інших), а крах дитячих та юнацьких надій пояснює феномен лідера-теоретика. В полі уваги політичних психологів цього напрямку знаходяться проблеми мотивації лідерства, тобто спонукальних причин, які змушують людей прагнути до влади, стилі лідерства, а також питання ранньої соціалізації майбутніх політиків, в тому числі вплив взаємовідносин у сім'ї на формування самооцінки і мотивів самореалізації у політиці. Однак навряд чи буде вірно розглядати феномен лідерства тільки як компенсацію психологічних дефектів особистості. Незгідні з цим дослідники запропонували інші теорії. Одна з найоригінальніших версій була запропонована Л.Гумільовим. Імпульсом до лідерства є пасіонарність - особливий вид енергії, особлива пристрасть, притаманна лише окремим людям і спрямована на перетворення оточуючого світу. На думку ученого, Наполеон, Олександр Македонський та інші історичні особистості - приклади пасіонаріїв, які зуміли поламати інерцію традиції і дали пасіонарний імпульс для історичного злету своїх народів.

У 40-50-х pp. XX ст. в західній політології отримала поширення теорія рис, яка пояснювала феномен лідерства природженими особистими якостями: енергійністю, компетентністю, гостротою розуму, здатністю брати на себе відповідальність, хоробрістю тощо. Але прибічникам цього напрямку не вдалося прийти до спільної думки щодо тих рис, які обов'язкові для висування індивіда у лідери. Кількість цих рис нараховувалася десятками у одних і досягала двохсот у інших. Слід визнати, що дійсно, позиція лідерства вимагає прояву особливих якостей. Навряд чи нерішуча, закрита й нездатна до спілкування людина буде намагатися реалізувати себе у політиці. Але ці теорії не враховували того, що не все у політиці залежить від якостей лідера. Якщо б становище індивідів у системі владних відносин визначалося тільки природженими якостями та психологічною орієнтацією на домінування чи підпорядкування, не було б самого факту політичної боротьби. Остання ж доводить, що природа лідерства визначається й іншими факторами, зовнішніми стосовно людини: ставленням виборців до політика, організаційною підтримкою, можливістю використовувати переваги свого посадового становища у передвиборних кампаніях. Ці фактори були враховані у концепціях, які прийшли на зміну теорії рис.

Ситуаційна теорія наполягає на тому, що лідерів формує ситуація: місце, час, обставини. Кожна ситуація висуває на передній план тих людей, які здатні її вирішити, а тому різні обставини вимагають появи якісно різних лідерів. Так, наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи. І навпаки, політик-теоретик може почуватися безпорадним в ролі публічного лідера на мітингу, оскільки ситуація змінилася, і від нього вимагаються якості оратора, здатного зрозуміло й емоційно пояснити власне бачення суспільних проблем.

Теорія визначаючої ролі послідовників розвиває тезу про те, що лідерів "роблять" оточуючі їх послідовники. Лідер трактується як людина, яка найбільш успішно здійснює орієнтацію на вираження потреб інших людей. Існують різні версії цієї теорії. Згідно з однією з них лідер здатний розпізнати потреби та інтереси своїх послідовників і запропонувати їм програму їхнього здійснення. За іншою версією лідер - лише маріонетка в руках своєї групи і виконує її прямі вказівки.

Нарешті, ще одна група учених захищає точку зору, згідно з якою лідерство є результатом сукупного впливу цілої низки факторів, в тому числі й вище зазначених (інтегративна теорія). Лідерство постає явищем багатомірним, що визначається цілим комплексом змінних величин, серед яких: індивідуальні риси лідера (суб'єктивні якості, мотивація, яка визначає прагнення до лідерства),фактори зовнішнього стосовно індивіда середовища (ситуація, характеристика послідовників), а також механізм його взаємозв'язку з послідовниками.

Стилі і типи політичного лідерства

Багатогранність феномену лідерства проявляється в існуванні різноманітних лідерських типів і стилів.

Стиль лідерства як стійка відтворювана відмітна модель здійснення лідером своїх функцій фіксує своєрідність його поведінки, характер взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації, особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак.

1. Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика).

Відповідно відрізняють:

авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера. Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;

демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;

відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.

При розгляді стилів політичного лідерства не втратили актуальності й ідеї Н.Макіавеллі та В.Парето про політиків-лисиць і політиків-левів. Лідерський стиль перших визначатиметься переважанням таких якостей, як обережність, здатність до лавіювання, намагання досягти компромісу. В поведінці ж левів переважатиме прямолінійність, рішучість і схильність до використання силових ресурсів.

2. На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють:

консервативний стиль. Консервативні лідери орієнтовані на керівництво у відповідності з нормами, що раніше установилися. Їхніми сильними сторонами є витримка, вірність справі, терпимість, увага і вміння передбачити обставини;

ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі загальновизнаних правил управління і в генерації нових ідей. Для ініціативних політиків типові, з одного боку, рішучість, сміливість, упертість при досягненні мети, з іншого ж, - надмірна вимогливість, невміння змінювати поставлені завдання, імпульсивність, намагання дуже багато брати на себе. Стосовно суспільного діяча ініціативний стиль, в свою чергу, може проявлятися в декількох формах:

реформаційне лідерство - лідер ставить завдання поступового еволюційного перетворення політичної реальності;

революційне лідерство - лідер орієнтований на завдання фундаментальної зміни суспільної системи в цілому або окремих її сфер;

реалістичне лідерство - політик висуває адекватні ситуації завдання, враховує наявність ресурсів для їх досягнення і прогнозує можливі наслідки;

авантюристичне лідерство - при прийнятті рішень політик керується емоціями, а не тверезим розрахунком, прагне до досягнення завищених або ризикованих завдань.

3. Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють:

інструментальне лідерство, яке сконцентроване на досягненні поставлених завдань і відповідно вимагає від лідера та його команди високого рівня компетентності;

емоційне лідерство, орієнтоване на установлення добрих стосунків з послідовниками.

4. Багатогранність феномену політичного лідерства, що включає у себе стиль керівництва, домінуючі риси характеру, мотивацію до лідерства й образи лідера, існуючі у свідомості його послідовників, спонукала до життя різноманітні варіанти типологій лідерства. Одна з найпопулярніших типологій опирається на ідею М.Вебера про різні типи легітимності.

Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у політології виділяють:

традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);

харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;

раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю володіє більшість сучасних президентів і голів виконавчої влади.

Типологія М.Вебера не втратила актуальності й сьогодні. Найбільшу цікавість викликає феномен харизматичного лідерства, а точніше умови, що визначають можливість його появи. В першу чергу подібне лідерство буває затребуваним у надзвичайних ситуаціях. Суспільство відчуває потребу у появі лідера, який би міг піднятися над корпоративними груповими інтересами, згуртувати націю і запропонувати їй програму виходу з кризи. Відомі випадки, коли харизматичний авторитет зміцнював собою легальну легітимність (Ф.Рузвельт). Відсутність екстремальних умов не виключає можливості появи харизматичних лідерів, що асоціюються у масовій свідомості з сильним типом особистості, здатним добиватися поставлених завдань. Харизматичний авторитет, крім того, вимагає постійного підкріплення. Це можуть бути успіхи антикризової програми, ріст добробуту, успіхи у зовнішній політиці. Інакше зв'язок лідера і послідовників слабшає, а сам політик втрачає свою популярність. Прикладом є політична біографія Ш. де Голля -національного героя і президента Франції. Останні роки його президентства характеризувалися негативним ставленням з боку населення до політики, яку він проводив. Після поразки на референдумі де Голль оголосив про свою відставку.

Будь-який сучасний політик хотів би володіти харизматичною популярністю. Але не усі з них володіють яскраво вираженими особистими якостями. В цьому випадку найближче оточення може спробувати штучну харизму. Для цього будуть використовуватися міфи, покликані закріпити його богообраність та велике призначення. Це може проявитися і в детальній увазі до всіх етапів життєвої біографії політика, в нагородженні його різними почесними званнями й нагородами.

5. Лідерство - явище багатофункціональне і вимагає від політика виконання найрізноманітніших ролей. В одних він буде більш успішним, в інших - ні. Тому багато типологій лідерства побудовані з урахуванням домінуючої функції лідера.

Так, наприклад, Г.Лассуелл розрізнив три типи лідерства:

лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови (К.Маркс, Мао Цзедун, А.Лінкольн);

лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, який уміє захопити маси (Ф.Кастро, М.Л.Кінг);

лідер-організатор, який маніпулює ситуаціями. Більшість сучасних політиків виступають в ролі адміністраторів і менеджерів.

Щоправда, сам учений не виключав, що політик може ефективно поєднувати в собі три функції, і бачив приклад цього у В.Леніні.

Соціальні психологи виділяють велику кількість функцій, які входять в коло обов'язків лідера як первинних, так і більш великих організацій. Більшість з них поширюється і на феномен політичного лідерства.

Це дозволяє виділити базові типи лідерства, які доповнюють класифікацію Г.Лассуелла:

лідер-плановик, орієнтований на методи і засоби, які б дозволили досягти намічених завдань;

лідер-експерт, який персоніфікує собою професійну компетенцію.

6. Авторитет багатьох політиків засновується на особистій репутації економістів чи юристів, а також на технократичній репутації тієї команди консультантів і помічників, на яку він опирається.

Професійна компетентність лідера полягає у його здатності згуртувати навколо себе команду експертів, здатну розробити ефективні економічні та політичні програми:

лідер- "ключник" є "обличчям" групи, яку він виражає у зовнішньому середовищі і від імені якої діє;

лідер-третейський суддя і миротворець. Політик орієнтується на вирішення соціальних конфліктів, на роль судді, гаранта суспільної безпеки. Цей тип політика відображає, з одного боку, прагнення різних сегментів еліти мати арбітра, який гасив би її корпоративні конфлікти, а з іншого - прагнення населення мати захисника від свавілля бюрократії і можливих ризиків, викликаних конфліктними суспільними відносинами або економічними труднощами;

лідер-"символ". Багато суспільно-політичних рухів ідентифікуються з іменами своїх засновників або найбільш яскравих лідерів. Сам лідер часто виступає еталоном політичної поведінки членів групи. Лідер-"символ" може виступати в різних іпостасях: втілює собою релігійність (Р.Хомейні), суспільно-політичну (Й.Сталін, А.Сахаров) або національну орієнтацію (О.Бісмарк як втілення "німецькості");

лідер-"батько". Політик подібного типу концентрує в собі увесь набір ролей, очікуваних від нього його послідовниками. Політик ідентифікується з ідеалами групи чи усього населення і вбирає в себе позитивні емоції і відчуває відданість з боку своїх послідовників. Можливі ситуації, коли складається культ особи, під яким розуміють крайню, максимально завищену оцінку функцій і ролі політичних лідерів в історії, включно до їхнього обожнення. Найчастіше він зустрічається у суспільствах з патріархальним і підданицьким типами політичної культури, при тоталітаризмі. Найважливішим наслідком культу може стати велика концентрація політичної, духовної, економічної та інших типів влади в руках однієї людини;

лідер - "офірний цап". Як справедливо зазначають психологи, наскільки лідер може бути об'єктом позитивних відчуттів у випадку досягнення групою поставленої мети, настільки ж він може служити мішенню для звинувачувань у випадку невдачі. На політика переноситься відповідальність за невдалий економічний і політичний курс, за політичну нестабільність, за падіння престижу країни на міжнародній арені.

Зовнішні фактори, що впливають на формування політичного лідера.

Формування того чи іншого типу і стилю політичного лідерства визначається комбінацією факторів як суб'єктивного характеру (особистісні якості політика як людини), так і цілою низкою зовнішніх у відношенні до особистості обставин. Серед останніх факторів найбільшою мірою політичне лідерство визначають такі:

1. Політико-історичні фактори. Найважливіші з них - особливості політичного режиму, що вже само по собі є заставою появою авторитарних або демократичних лідерів опозиції, і основні способи рекрутування в еліту. Нарешті, політичне лідерство може бути визначено домінуючим вектором розвитку суспільства: форсований, революційний розвиток суспільства, як правило, призводить до створення авторитарних тенденцій у керівництві, а еволюційний шлях - демократичних.

2. Політична культура. Мова йде про вплив на політика домінуючого у суспільстві типу політичної культури, яка включає у себе народні стереотипи ідеального політика, а також орієнтацію на припустимі правила політичної боротьби. Наприклад, у патріархальній культурі домінує орієнтація на лідера-героя, у підданській - на лідера-"батька", лідера-господаря, лідера-вождя, а в громадянській - на лідера-служителя, лідера-адміністратора.

Фактор політичної культури визначає й загальну налаштованість виступів політиків. В Україні, де завжди актуальним було питання: "Хто винен?", населення більше схильне довіряти тому, хто більше критикує і звинувачує. Дослідники американської електоральної культури зазначають інший цікавий факт: політики, що виступають з поганими прогнозами, у більшості випадків зазнають поразки.

1. Ситуаційний фактор. Людство завжди здійснюється у контексті конкретної економічної, політичної, соціальної і міжнародної ситуації. Роль ситуації зумовлюється її впливом на висування першочергових завдань керівництва, на створення умов, в межах яких лідеру доведеться діяти, визначає коло потенційних прибічників і опонентів, здійснює вплив на формування певного типу політика. Наприклад, ситуація війни чи кризи продукує тип жорсткого політика.

2. Потенціал організації, на яку опирається політик, в тому числі її здатність до проведення ефективної електоральної політики під час виборів, її імідж та політична доктрина. На політика переноситься образ його організації, що посилює позитивне чи негативне сприйняття політика масами.

3. Характеристики послідовників: їхні переваги, очікування та орієнтації, стереотипи мислення.

Індивідуальні риси, що впливають на формування лідера.

Крім вказаних факторів, характер лідерства визначається індивідуальними рисами політика.

Особистіші якості політика: моральні, організаційні якості та здатності, що визначають професійність у сфері управління. Питання про те, які якості необхідні для успішної політичної діяльності, залишається відкритим.

Але, видно, серед них може бути й комбінація таких:

здатність акумулювати та відображати у своїй діяльності інтереси широких мас;

здатність підкоряти своїй волі оточуючих;

певний ступінь амбіційності;

висока працездатність та володіння собою;

мужність брати на себе ініціативу і відповідальність за власні дії та дії своїх прибічників;

здатність висувати нові політичні ідеї, комбінувати та удосконалювати раніше висунені;

уміння вибудовувати з розрізнених ідей цілісні програми політичних дій;

рішучість у відстоюванні своєї позиції;

здатність здобувати вигоду з будь-яких змін політичної ситуації;

інтуїція, що дозволяє прийняти потрібні рішення у потрібний час.

Природно, що у кожного великого політичного лідера окреслені якості проявляються чітко індивідуально. Окремі риси набувають домінуючого характеру, інші відходять на задній план. Крім того, лідерів відрізняє наявність багатьох чисто індивідуальних, присутніх тільки їм, рис, що формує особливий стиль лідерства.

Серед інших особистісних характеристик, детермінуючих характер лідерства, дослідники виділяють:

уявлення політика про самого себе, якість самооцінки;

мотивацію, що визначає політичну поведінку;

систему політичних переконань;

стиль прийняття політичних рішень;

стиль міжособистісних відносин;

стійкість до стресу.

Політичне переконання, самооцінка і мотивація здобуття влади накладають найбільший відбиток на виконання політиком своїх ролей. Ідеальний приклад політичного лідерства -це політик з адекватною самооцінкою і мотивацією на досягнення суспільного блага. Завищена чи занижена самооцінка лідера держави може мати неоднозначні наслідки для внутрішнього та міжнародного становища країни: спроба довести собі й оточуючим власну значущість може призвести до прийняття хоч і ефективних, але в той же час ризикованих за своїми наслідками політичних рішень. Настільки ж різноманітними можуть бути спонукаючі мотиви, якими керується політик у своєму прагненні до влади: це може бути одночасно і мотив виконання обов'язку перед своїми послідовниками, і мотиви особистого самоствердження.

Залежно від того, який мотив стає домінуючим, дослідники виділяють соціоцентричний і егоцентричний типи лідерства:

політик першого типу розглядає владу як служіння класу чи суспільству в цілому. Влада для нього - це засіб вирішення якої-небудь суспільної проблеми і спосіб досягнення суспільних ідеалів;

політик другого типу може також розглядати владу інструментально. Як і в першому випадку, влада - теж засіб, але тепер уже засіб, який дозволяє досягти особистого матеріального достатку, якихось привілеїв більш високого статусу і престижу. Нарешті, для другого лідера найбільш важливим є володіння владою як такою. Вихідним компонентом потреби у владі може бути "азарт гри" - перемогти суперника і піднятися над обставинами (тип лідера-авантюриста),бажання реваншу або потреба у компенсації відчуття неповноцінності. Можна стверджувати, що у багатьох відомих тиранів переважав компенсаторний мотив влади, який до того ж був посилений невротичною агресивністю (Калігула, Гітлер, Сталін). Виділення типів політиків на основі домінуючих стимулів для досягнення влади носить умовний характер; це означає, що одні мотиви не обов'язково виключають інші.

держава політичний партія лідерство влада

68. Особливості партійної і виборчої систем України

На сьогодні найчисленнішими і най-впливовішими політичними партіямиУкраїни є Комуністична, Соціал-демо-кратична (об'єднана), Соціалістична, Народно-демократична, Партія зелених, поки що обидва Рухи. Решта політичних партій нечисленні, мало користуються широкою підтримкою населення і не справляють відчутного впливу на політику держави. Більшість із них виникли не з ініціативи знизу у відповідь на потребу в самоорганізації тих чи інших соціальних спільностей, а з ініціативи їхніх лідерів, як об'єднання порівняно невеликих груп людей. Багато з політичних об'єднань фактично є клієнтелістськими групами, що обслуговують інтереси їхніх засновників і натхненників, а не політичними партіями. Наочним підтвердженням того є наявність багатьох партій однакової або близької ідейно-політичної орієнтації, численні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві.

Партійна система України, таким чином, не стільки багатопартійна, скільки дрібнопартійна. Цьому сприяла й чинна раніше виборча система. Спочатку в незалежній Україні, як і в багатьох колишніх соціалістичних країнах та більшості республік колишнього СРСР, зберігалася традиційна мажоритарна виборча система. Вона не сприяла становленню впливових політичних партій, підвищенню їх ролі в суспільстві, політичній структурованості парламенту, у складі якого були представники десятків політичних партій. У них не було потреби об'єднуватися в парламентську більшість з метою формування уряду, оскільки останній утворювався на позапартійній і позапарламентській основі. За цих умов партійна система України була атомізованою, з усіма притаманними такій системі недоліками. До того ж за чинною мажоритарною системою абсолютної більшості вибори здебільшого проводилися у два тури, а нерідко вони взагалі не відбувалися через низьку явку виборців. Гострою була проблема формування кількісного складу Верховної Ради України.

З метою уникнення цих негативних явищ у політичному житті суспільства Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. натомість мажоритарної виборчої системи була введена змішана -- мажоритарно-пропорційна виборча система. За цим законом з 450 народних депутатів України 225 депутатів обираються в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а ще 225 депутатів -- за списками кандидатів у депутати від політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Партії, що отримали менш як 4 відсотки голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, не мають права на участь у розподілі депутатських мандатів. Якщо попередній закон визнавав вибори такими, що відбулися, за умови участі в них не менш як 50 відсотків виборців, то новий закон не передбачає встановлення обов'язкової мінімальної кількості учасників виборів, що означає проведення їх за будь-якої явки виборців.

29 березня 1998 р. за новим законом відбулися чергові вибори до Верховної Ради. З 51 наявної в країні на кінець жовтня 1997 p., коли закінчувалося висування до списків кандидатів у депутати, політичної партії до виборчого бюлетеня для голосування в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі було занесено 30 партій і виборчих блоків партій. За результатами виборів подолали 4-відсотковий бар'єр і пройшли до Верховної Ради лише 8 претендентів: Комуністична партія (24,7 відсотка голосів виборців), Народний рух (9,4 відсотка), виборчий блок Соціалістичної і Селянської партій (8,6 відсотка), Партія зелених (5,4 відсотка), Народно-демократична партія (5 відсотків), Всеукраїнське об'єднання «Громада» (4,7 відсотка), Прогресивна соціалістична партія (4 відсотки), Соціал-демократична партія (об'єднана) (4 відсотки).

Вибори змінили партійну систему України з атомізованої на систему поляризованого плюралізму. Цю систему складають лише ті політичні партії, котрі увійшли до Верховної Ради як такі, що справляють істотний вплив на здійснення державної влади. Решта політичних партій не відіграють більш-менш помітної ролі в українській політиці, хоча декотрі з них є досить активними, а швидше -- галасливими.

Партійна система поляризованого плюралізму більш ефективна, ніж атомізована, проте і їй притаманна низка недоліків: присутність позасистемних партій, тобто таких, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи; гостре ідеологічне розмежування між партіями; наявність деструктивної опозиції; нестабільність та ін. У подальшому ця система може еволюціонувати до системи поміркованого плюралізму. Однак така еволюція, як і взагалі тип партійної системи, залежатимуть від низки обставин, головними з яких є тип виборчої системи і спосіб формування уряду. Становленню в Україні політичних партій як виразників соціальних, а не вузькогрупових і персональних інтересів, з'ясуванню реальної ваги кожної політичної партії в суспільстві і формуванню більш ефективної партійної системи сприяли б уведення суто пропорційної виборчої системи натомість змішаної і перехід до парламентського способу формування уряду, тобто зміна президентсько-парламентарної форми державного правління на парламентарно-президентську чи й взагалі на суто парламентарну.