Політологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет політології

Визначаючи об'єктом політології політичну сферу суспільного життя, вчені висловлюють різні думки щодо її предмета. Одні вважають таким предметом владу, другі -- політичну систему, треті -- демократію, четверті -- політичну культуру. Особливості політології як окремої науки про політику найповніше відображає категорія «політична система суспільства». Це інтегративна категорія, яка органічно поєднує всі інші категорії політології -- політичні інститути, політичні відносини, політичні процеси, політичну культуру тощо, а тому є центральною у науці про політику.

Отже, політологія як наука про політику -- це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді.

Основними структурними елементами політичної системи є політичні інститути і політичні відносини. Політичні відносини -- це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, спрямованою на завоювання, використання та утримання влади. Тому політологія може бути визначена і як наука про владу в суспільстві.

2. Правова держава - поняття й основні ознаки

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Принципи

У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право,на другому- держава.Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є:1.принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже, 2. верховенство права (закону) у суспільстві - основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян,а також утвердження економічної свободи людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи, наявність багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об"єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки - виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати одна одну. Повинно дотримуватись суспільно-політичне представництво громадян на усііх рівнях державного управління, здійснювати волю народу, усезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не можуть користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід"ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. На основі громадянського суспільства повинна виховуватись правосвідомість, інакше громадянське суспільство не зможе підпорядкувати своїй волі дкржавний апарат.

Охарактеризувати правову можна як таку державу, в якій визнається 3. пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти, прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості, ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності (що не можна сказати про неправову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

4. Принципи демократії та основні права та свободи громадян, які вказано у конституції, не належать відміні у звичайному порядку, як інші правові норми. Для внеску поправок, змін в конституції передбачено спеціальні процедури, більш складні, ніж при проходженні звичайного законопроекту. Наприклад, во Франції зміни в конституції має право вносити тільки Національний конгрес- спільне зібрання палати депутатів та Сенату. Якщо ж треба прийняти новий текст Конституції, то він неодмінно виноситься на усенародний референдум та вважається прийнятим у випадку його підтримки більш ніж половиною громадян, що мають право голосу.

Сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так, щоб не уражати інтереси інших.

По-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. "Демократична правова держава - це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів.

Отож , можемо назвати важливі ознаки правової держави :

*дотримання вимог та норм конституції й законів держави всіма громадянами в усіх сферах життя суспільства;

*дотримання вимог та норм конституції й законів держави у діяльності всіх громадських і політичних організацій, не виключаючи й правлячу партію;

*дотримування вимог та норм конституції й законів держави при формуванні органів влади, у боротьбі за владу, у політичній взаємодії;

*легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об"єднань, рухів, багатопартійність;

*поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

*визначальна роль суду у розв"язанні всіх спірних питань;

*підконтрольність суду всіх без виключення громадян та інституцій, право кожного оскаржити в судовому порядку неправомірні дії посадових осіб та державних органів;

*незалежність судової влади від пануючих політичних сил та органів державного управління;

*визнання і здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, верховенства права, конституційний нагляд за дотриманням законності;

*рівноправ"я громадян та рівні вимоги для всіх;

*доступність суспільно важливої інформації, незалежність засобів масової інформації;

*розв"язання питань та прийняття загальних рішень за ознакою більшості з неодмінним урахуванням і поважанням прав меншості.

3. Типологія політичного лідерства

Розумінню проблеми політичного лідерства сприяє знання типологізації даного феномену. Складність і багатоманітність суспільно-політичного розвитку, політичних процесів і політичної діяльності зумовлюють багатоманітність типів лідерства. У науковій літературі існують типологізації політичного лідерства, які базуються на різних критеріях.

Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства.

1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Цей тип лідерства становлять основу існування всякої монархічної влади.

2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління Нового і Новітнього часів. Його характерними ознаками є наявність легальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажану наборові необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера.

3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси (харизма -- винятковий, містичний Божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера; повними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики. Як свідчить історія, умовою харизматичної влади є не лише фанатична відданість мас лідерові. Харизма досить часто в нинішніх умовах має формально-юридичну захищеність у вигляді процедур канонізації постаті вождя, президента, висування «батька нації та народів» єдиним кандидатом на виборах тощо.

Характеризуючи означені вище типи лідерства, Вебер підкреслював, що якщо перші два типи притаманні стабільним соціальним спільнотам, то харизматична влада завжди виникає на переломних етапах розвитку суспільства, пов'язаних із радикальною зміною соціально-економічних структур і культурно-ціннісних орієнтацій, з активізацією масового ентузіазму. Харизматичне лідерство несе в собі заперечення минулого державного досвіду, ідею революційності й месіанізму. Однак у процесі об'єктивної стабілізації воно може набувати рис традиційного (монархічного) та бюрократичного типів.

Для докладнішого аналізу проблем типології лідерства сучасна політологія застосовує такі критерії: функції і роль лідера в суспільстві, стиль та методи діяльності, ціннісні орієнтації, характер участі лідерів в організації політичної влади, масштаб і рівень їхньої діяльності тощо.

Застосовуючи критерії функцій і ролі політичного лідера в системі владних відносин, цікаву класифікацію політичних лідерів запропонував відомий західний політолог М. Герман. Він поділяє лідерів так:

а) лідер-«комівояжер» -- сенс своєї діяльності він вбачає у вираженні й задоволенні інтересів своїх послідовників;

б) лідер-«пожежник» -- його діяльність -- це ланцюг реакцій на початкові умови ситуацій;

в) лідер-«маріонетка» -- ним керують його прибічники.

Подібну типологію політичного лідерства застосовує Р. Такер, виділяючи лідерів «реальних» і «менеджерів». Перші -- це лідери-герої, революціонери, реформатори. Другі -- ті, що майже не впливають на хід подій.

Проаналізувавши стиль політичної поведінки американських президентів, професор Дж. Фарбер запропонував чотири можливі стилі реалізацій лідерських обов'язків:

-- активно-позитивний стиль, зорієнтований переважно на продуктивну діяльність, раціональне розуміння лідером своїх обов'язків і здібностей, своїх можливостей;

-- активно-негативний стиль, зорієнтований на задоволення власних амбіцій, самолюбства, честолюбства;

-- пасивно-позитивний стиль, зорієнтований на збереження лідером своїх попередніх ціннісних орієнтирів, уявлень і кола прихильників, які змушують лідера приймати політичні рішення в межах існуючих традицій;

-- пасивно-негативний стиль, що передбачає мінімальне виконання лідером своїх обов'язків у межах існуючої системи думок і відносин. Для такого лідера характерне або передоручення ведення справ своєму оточенню, або приймання імпульсивних, непродуманих рішень.

Використовуючи цей критерій, Л. Р. Стогділ виділяє такі типи політичного керівництва: авторитетний, переконувальний, демократичний, інтелектуальний, виконавчий.

Найбільш поширеною в політології класифікацією за стилем є поділ лідерства на авторитарний і демократичний типи.

Оскільки в лідерстві завжди проявляються певні ціннісні орієнтації, то його типологія часто здійснюється на основі ставлення лідера до панівних у суспільстві культурних та ідеологічних цінностей. За цим принципом лідерів поділяють на такі типи:

-- лідер-консерватор, діяльність якого спрямована на відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки. До них відносять переважно керівників консервативних, республіканських та християнсько-демократичних партій і рухів;

-- лідер-ліберал (реформатор), який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. Це лідери партій ліберального і соціал-демократичного напряму;

-- лідер-революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій;

-- лідер-реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності і традиції. Це переважно вожді ультраправих і ультралівих партій, які тяжіють до тоталітаризму й диктатури і дуже часто породжують харизматичний тип лідера.

У теоретичній і практичній політології поширеним є поділ лідерства на формальне і неформальне за критерієм характеру участі лідерів в організації суспільно-політичного життя. Формальне лідерство пов'язане з встановленими правилами висування і призначання лідера-керівника, неформальне виникає як результат особистих взаємин лідера з певною спільнотою завдяки завоюванню власного авторитету. На цій основі в політології розрізняються поняття «лідер» і «керівник». Різниця між політичним керівником і лідером полягає в тому, що керівник найчастіше призначається «згори», а лідер висувається стихійно «знизу». Звичайно, в деяких випадках керівник може бути чи може стати і неформальним лідером. Проте керівник часто не володіє необхідними якостями лідера. Це здебільшого «номенклатурник», слухняний рупор верхів.

Велике значення має здійснення типології за масштабом лідерства. Розрізняють лідерів загальнонаціонального, регіонального і місцевого рівнів, а також лідерів певних класів, груп і етнічних спільнот.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, а саме: об'єднувати суспільство навколо загальних цілей; згуртовувати маси на реалізацію компетентних політичних рішень; створити в суспільстві злагоду, консенсус, взаєморозуміння.

Отже, проблема політичного лідерства складна, багатогранна й багатовимірна. Тільки застосування комплексу різних методів дослідження дає змогу охопити всі грані політичного лідерства. Серед сучасних політологів немає єдиної позиції щодо пріоритетності певного типу лідерства в умовах сучасного світу.

4. Методи політології

Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження.

1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:

інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути;

соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної структури;

історичний метод, який розглядає політичні явища в процесі їх становлення в минулому і розвитку в теперішньому;

системний метод, котрий застосовується при дослідженні складних багаторівневих об'єктів (політичні системи, інститути); об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і знаходиться в багатогранних зв'язках із зовнішнім середовищем;

порівняльний метод передбачає співставлення однотипних об'єктів у різних народів з метою виявлення подібностей і відмінностей;

структурно-порівняльний метод, який полягає у розгляді внутрішньої структури системи з позиції функціонального призначення кожного її елементу;

антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи і універсальності родових якостей людини;

психологічний метод спрямований на вивчення психологічних механізмів політичної поведінки;

біхевіоралістський метод, який розглядає політику як поведінку індивідів і груп, що мають певну мотивацію та установки; як уже зазначалося, цей підхід вимагає емпіричної перевірки всіх висновків;

нормативно-ціннісний метод оцінює політичні процеси з погляду оптимального варіанту, ідеалу.

2. У другу групу входять філософські та загально-логічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках:

діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв'язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя;

метод сходження від абстрактного до конкретного;

аналіз і синтез;

індукція і дедукція;

узагальнення.

3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук, кібернетики і соціології. До них відносять:

опитування - один з найпоширеніших методів збору політичної інформації; воно може проводитися у формі розмов, інтерв'ю, анкетування, що дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;

спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні факти; спостереження буває двох типів: невключеним і включеним; у першому випадку події і факти відслідковуються зі сторони, у другому - передбачається безпосередня участь спостерігача в якій-небудь події або діяльності організації;

статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що характеризують різні стани об'єкта;

математичні методи, які відкривають можливість для моделювання політичних процесів;

метод моделювання: модель - це схематичний зразок об'єкта, що вивчається, який відображає його сутнісні якості. Моделювання дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь політичні явища і процеси.

5. Громадянське суспільство

Громадянське суспільство -- це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.

Ознаками громадянського суспільства є:

· приватна власність, вільна праця, підприємництво;

· існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян .на добровільній основі;

· багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

· наявність незалежної системи засобів масової інформації;

· вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;

· переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, тобто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

6. Свідомість

Свідомість -- це вища, властива лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності. Таке відображення відбувається у формі поглядів, ідей, уявлень, переконань, вірувань тощо, які відображають об'єктивне становище індивіда, соціальних спільностей, суспільства в цілому. Політична свідомість є однією з найважливіших форм суспільної свідомості.

Вона відображає політичне буття людей і може бути визначена як [b]сукупність знань, ідей, поглядів, орієнтацій та установок індивідів і соціальних спільностей стосовно політичної системи та їхнього місця в ній.

Політимчна свідоммість -- це сукупність уявлень і почуттів, поглядів і емоцій, оцінок і установок, що виражають відношення людей до здійснюваної і бажаної політики, що визначають здатність людини до участі у керуванні справами суспільства і держави; це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення в духовному житті людей політичних інтересів і уявлень різних соціальних груп, національних спільнот і суспільства в цілому.

Політична свідомість, отже, являє собою систему ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин; це система знань і оцінок, завдяки яким відбувається усвідомлення сфери політики суб'єктами, що виступають у вигляді індивідів, груп, класів, спільнот. Вона є необхідним елементом функціонування і розвитку політичної системи в цілому.

Сутність політичної свідомості полягає в тому, що це є результат і одночасно процес відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей.

Ідея і поняття політичної свідомості, як такої, що притаманна, відповідно від індивідуума-рядового члена суспільства, починаючи з класового розшарування в ньому, і до нації і суспільства в цілому особливо розроблені в марксизмі, були загальноприйнятими у СРСР і лишаються популярними в пострадянських філософських школах.

7. Функції політології

У суспільствознавстві під функцією розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес стосовно цілого. Функціями політології є основні напрями її впливу на суспільство. Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну, методологічну, практичну, виховну і прогностичну.

Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.

З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів. Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний процес», «політичний режим», «політична партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.

Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій.

Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. Вона відіграє вирішальну роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, впливає на формування навиків політичної поведінки. У формуванні світогляду особи, ЇЇ політичній соціалізації полягає виховна функція політології.

Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.

Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях.

Пізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку.

Аналітична функція - всебічний аналіз політичних процесів, оцінка діяльності інститутів політичної системи.

Інструментально-практична функція - розробка рекомендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.

Політична соціологія - формування громадянської культури.

8. Політична система суспільства

Політична система суспільства -- це система політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві.

Якщо характеризувати політичну системи суспільства більш повно, то необхідно зазначити, що це цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, правовим, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям і засадам політичного режиму даного конкретного суспільства. Політична система включає у себе організацію політичної влади, відносини між суспільством і державою, характеризує протікання політичних процесів, включаючи інституалізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості у суспільстві, характер участі у політичному житті.

Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами.

Поняттям політичної системи розкривається характерний устрій політичної влади в конкретному суспільстві. Політична система - це цілісна сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, правових і політичних норм, взаємовідносин політичних суб'єктів, засобом яких здійснюється влада і управління суспільством.

Структура політичної системи

Політична система має власну структуру, яку можна виразити у вигляді таких підсистем (елементів):

інституціональна підсистема, що складається з різних державних і суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ (стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття "політична організація суспільства");

комунікативна підсистема - система, що є сукупністю відносин і принципом взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт, нейтралізація, ізоляція або співробітництво;

нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв'язків між суб'єктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти, історичні та національні традиції і звичаї, мораль);

культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру. Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті. Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи, з іншого - надає своєрідності політичним системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою багатоваріантними;

функціональна підсистема об'єднує способи реалізації влади, які визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, способи підтримки його єдності і цілісності.

Провідна роль у політичній системі суспільства належить інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур (інститутів) за функціональною ознакою.

Функції політичної системи

Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій належать такі:

політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних завдань і перспектив суспільного розвитку;

консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів, символів;

регулятивна функція - вироблення певних правил поведінки, притримуватися яких зобов'язані суб'єкти політики;

мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.

Типологія політичних систем

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.

1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:

тоталітарні; авторитарні; демократичні.

2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:

відкриті системи; закриті системи.

3. В історичному аналізі використовується характеристика систем з позицій формаційного підходу:

рабовласницькі; феодальні; капіталістичні; командно-адміністративні.

9. Политическая элита

Политическая элита - меньшинство общества, которое принимает непосредственное участие в принятии и осуществлении решений, связанных с использованием государственной власти. Характеристики политической элиты: это самостоятельная, высшая, привилегированная группа, наделённая особенными качествами - психологическими, социальными и политическими. Эта группа занимает господствующие позиции в общественной иерархии.

Первые современные, классические концепции элит возникли в конце XIX -- начале XX в. Они связаны с именами Гаэтано Моски, Вильфредо Парето

Концепции элит Моски, Парето объединяют следующие идеи:

1. Особые качества элиты, связанные с природными дарованиями и воспитанием и проявляющиеся в ее способности к управлению или хотя бы к борьбе за власть.

2. Групповая сплоченность элиты. Это сплоченность группы, объединяемой не только общностью профессионального статуса, социального положения и интересов, но и элитарным самосозна­нием, восприятием себя особым слоем, призванным руководить обществом.

3. Признание элитарности любого общества, его неизбежного разделения на привилегированное властвующее творческое меньшинство и пассивное, нетворческое большинство. Такое разделение закономерно вытекает из естественной природы человека и общества. Хотя персональный состав элиты изменяется, ее господствующие отношения к массам в своей основе неизменны. Так, например, в ходе истории сменялись вожди племен, монархи, бояре и дворяне, народные комиссары и партийные секретари, министры и президенты, но отношения господства и подчинения между ними и простым людом сохранялись всегда.

4. Формирование и смена элит в ходе борьбы за власть. Господствующее привилегированное положение стремятся занять многие люди, обладающие высокими психологическими и социальными качествами. Однако никто не хочет добровольно уступать им свои посты и положение. Поэтому скрытая или явная борьба за место под солнцем неизбежна.

5. Руководящая и господствующая роль элиты в обществе. Она выполняет необходимую для социальной системы функцию управления, хотя и не всегда эффективно. Стремясь сохранить и передать по наследству свое привилегированное положение, элита имеет тенденцию к вырождению, утрате своих выдающихся качеств.

Теория элиты Вильфредо Парето

Вильфредо Парето, социолог и экономист.

Как уже отмечалось, первые научные труды Парето были посвящены экономике. Но постепенно он осознает недостаточность и представлений о человеке как о homo oeconomicus - человеке экономическом. В поисках более адекватной и целостной модели человека Парето обращается к социологии.

Правящая и неправящая элиты

Согласно этому трактату, индивиды неравны между собой в физическом, интеллектуальном, нравственном отношениях. Поэтому и социальное неравенство представляется Парето совершенно естественным, очевидным и реальным фактом. Люди, которые обладают наиболее высокими показателями в той или иной области деятельности, составляют элиту. В каждой сфере деятельности существует своя элита.

В качестве синонимов этого термина Парето использует термины "правящий класс", "господствующий класс", "аристократия", "высший слой", это просто объективно "лучшие" в определенной области деятельности: "Может быть аристократия святых или аристократия разбойников, аристократия ученых, аристократия преступников и т.п."

В целом социальная структура общества изображается в его теории в виде пирамиды, состоящей из двух слоев: ее вершину составляет немногочисленная элита ("высший слой"), а остальную часть - основная масса населения ("низший слой")

Элиты существуют во всех обществах, независимо от формы правления.

С одной стороны, он характеризует представителей элиты как наиболее способных и квалифицированных в определенном виде деятельности, как своего рода результат естественного отбора.

С другой стороны, в "Трактате" встречаются утверждения, что люди могут носить "ярлык" элиты, не обладая соответствующими качествами.

Очевидно, что вторая трактовка противоречит первой.

По-видимому, в первом случае Парето имеет в виду общество с открытой классовой структурой и совершенной системой социальной мобильности, основанное на принципе "естественного отбора". В этом случае элитарные качества и элитарный статус должны совпасть, но подобная ситуация, разумеется, в истории встречается нечасто.

И все-таки в целом у Парето доминирует представление о том, что элиты формируются из людей, действительно обладающих соответствующими качествами и достойных своего высшего положения в обществе.

В основу всех общественных явлений Парето положил определенную классификацию "остатков" и "производных", которые, вступая во взаимодействия друг с другом и определяют конкретный социальный процесс. Существуют два основных класса остатков:

Класс 1й - "инстинкт комбинации", то есть способность к изобретению, воображению, творческому мышлению и

Класс 2й - "упорство агрегатов", то есть вялая, консервативная тенденция.

Вполне естественно, что людям, обладающим остатком 2го класса свойственно быть массой, толпой, а те, кто наделён остатками первого типа - быть элитой, выдвигать политических лидеров.

Исходя из этой схемы, Парето строил объяснение механизмов общественной жизни.

По его мнению любой общественный процесс распадается на 3 цикла: политический, экономический, идеологический. Каждый цикл определяется двумя основными типами элит - в экономике это рантье и спекулянты, в идеологии - оптимисты и скептики, в политике - львы и лисы.

Львами Парето называл политических вождей, убежденных в абсолютности своей веры в идеальные цели, использующих власть для их осуществления. Для этого типа элит характерен консерватизм в правлении.

Лисами Парето называл тех политических лидеров, которые не верят в абсолютность своих целей и используют для достижения власти обман и политические спекуляции.

Львы отдают предпочтение насилию для подавления оппозиции.

Лисы стремятся поддерживать свою власть пропагандой, прибегать к гибкости, хитрости, силе убеждения. Этот тип элиты свойственен демократическим режимам, которые Парето называл "плутократической демагогией".

Парето выдвинул идею, согласно которой история - арена постоянной борьбы разных типов элит за власть. Каждый тип не способен решить всех проблем управления поэтому необходима постоянная смена (циркуляция) элит.

Циркуляция элит

Циркуляция элит необходима для поддержания социального равновесия. Как же она происходит, спросите вы. Отвечаю. Между элитой и остальной массой населения постоянно происходит обмен: часть элиты перемещается в низший слой, а наиболее способная часть последнего пополняет состав элиты.

Если элита оказывается закрытой, т. е. циркуляция не происходит или происходит слишком медленно, это приводит к деградации элиты и ее упадку.

В то же время в низшем слое растет число индивидов, обладающих необходимыми для управления чертами и способных применить насилие для захвата власти. Но и эта новая элита утрачивает способность к управлению, если она не обновляется за счет представителей низшего слоя.

Согласно теории Парето, политические революции происходят вследствие того, что либо из-за замедления циркуляции элиты, либо по другой причине элементы низкого качества накапливаются в высших слоях. Революция выступает как своего рода дополнение циркуляции элит. В известном смысле сущность революции и состоит в резкой и насильственной смене состава правящей элиты. При этом, как правило, в ходе революции индивиды из низших слоев управляются индивидами из высших, так как последние обладают необходимыми для сражения интеллектуальными качествами и лишены тех качеств, которыми обладают как раз индивиды из низших слоев.

Теория элит Гаэтано Моски

Гаэтано Моска -- выдающийся итальянский политолог

Теория правящего класса

Правящие классы стремятся не только к приобретению и сохранению богатства, но и претендуют на ключевые позиции в распространении и использовании научных знаний, к господству в духовной сфере. В любом обществе действует тенденция к образованию "наследственных каст" правящего класса.

Но чем можно объяснить деградацию господствующего класса и появление на его месте нового?

Основные причины потери господствующего положения любым классом состоят, с точки зрения Моска, либо в утрате качеств, благодаря которым он пришел к власти, либо в их неадекватности новой социальной среде.

Моска считал генеральной линией развития общества борьбу двух тенденций: стремления господствующего класса удержать и передать по наследству власть и стремления нового класса изменить соотношение сил. Чередование в обществе тенденций к стабилизации и обновлению создает некое ритмическое развертывание исторического процесса.

Прерывание "замкнутости" социальной системы вследствие контактов с другими народами, войн, новых религиозных и идейных движений или иных причин ведет к тому, что "наиболее активные, ловкие и смелые" выходцы из низов начинают пробиваться на верхние ступени социальной лестницы. "Молекулярное обновление политического класса" сохраняется до тех пор, пока не наступит новый "период социальной стабильности".

Структура правящего класса определяет политический тип общества в целом. Источниками его власти могут быть военная сила, богатство, особые знания, в том числе, знания богословские. Военная сила закрепляется в собственности, а последняя порождает политическую власть (соответственно, военное общество сменяется феодальным, а затем бюрократическим обществом).

Во всяком обществе элита стремится монополизировать свои позиции и передавать их своим потомкам, стремится к превращению в наследственную касту. Этому препятствует возникновение новых источников богатства, знаний, религиозных идей, порождающее периодические конфликты элиты с определенными частями нижних слоев.

"В действительности можно сказать, что вся история цивилизованного человечества, -- говорит Г. Моска, -- сводится к конфликту между стремлением господствующих элементов монопо­лизировать политическую власть и передавать обладание этой властью по наследству и стремлением к вторжению на их место новых сил".

Значение идей Парето и Моски

Оценивая вклад Гаэтано Моска в развитие итальянской и мировой социологии, отметим, что с его именем, как и с именем Вильфредо Парето, связан переход от классических либеральных концепций к концепциям элит.

Спор между Моска и Парето о приоритете в данной области, разгоревшийся в начале XX в., представляется в наше время беспредметным. Различия в теориях обоих социологов, а также в понятиях ("властвующая элита" у Парето и "правящий класс" у Моска) при близости результатов говорят лишь о том, что оба они увидели сходные черты развития своей страны и выразили пред­чувствие наступления тоталитаризма.

Исследователи итальянской социологии отмечают, что концепцию элит более детально разработал Парето, причем с акцентом на экономические явления. Моска основное внимание уделил структуре политического механизма.

Главная заслуга Моски -- выделение элиты как специального объекта исследования, анализ ее структуры, законов функционирования, прихода к власти, причин вырождения и упадка, смены ее контрэлитой.

Марксизм отвергался им вполне четко, и тем не менее его знакомство с работами Маркса не прошло бесследно, так как в проблеме образования и смены правящих классов наряду с психологическими факторами учтены и роль частной собственности на землю, и появление новых источников богатств, и некоторые другие идеи Карла Маркса. Даже в критике марксизма он формально пользовался марксистскими терминами и стилем.

Моска однако, не является консерватором. Скорее он вдумчивый аналитик и проницательный политик, которому политическая ситуация его времени не дала радужных надежд. Труды его окрашены в минорные тона, но он и не является законченным пессимистом, так как стремится найти хоть какие-нибудь основания для политического развития в сторону более полной демократии (несмотря на иллюзорность надежд на демократические идеалы), преодоления бюрократизации общества и тенденции к формированию олигархии.

Кстати, насчёт олигархии. Этим занимался учёный, взгляды которого мы рассмотрим сейчас. Пишите.

10. Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу

Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н. є. Політичні ідеї і погляди у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер. У XI-- VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфу-ція і Мо Цзи в Китаї, Будди -- в Індії, Заратустри -- в Персії, проповідях єврейських пророків.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551--479 pp. до н. е.). Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців.

Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Тим самим заперечуються не лише насильницькі методи правління, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.

Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов'язку тощо. Важливою умовою дотримання цих доброчесностей є «виправлення імен» -- суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Кожному треба дати відповідне йому «ім'я», тобто так позначити місце й ранг у соціальній системі, щоб правитель був правителем, чиновник -- чиновником, підданий -- підданим, батько -- батьком, син -- сином та ін.

Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Щоправда, Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.

Невдовзі після свого виникнення конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.

На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель -- Мо Цзи (479--400 pp. до н. е.), засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей.

Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов з покараннями. Мо Цзи вважав, шо влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей.

Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином неба», який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок.

Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. legis -- закон). Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян (390-- 338 pp. до н. є.) -- правитель області Шан. Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів -- «фа» (звідси китайська назва цієї школи -- «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління.

Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління тісно пов'язані з їхнім розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів. Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих представників школи фацзя. Всіх їх об'єднує обгрунтування необхідності жорстоких законів як засобу управління. В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

11. Поняття політичного режиму

Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу.

У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може протирічити закріпленим у конституціях нормам, а сам політичний режим виражає собою більш широке явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обгрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;