Багатопартійність і демократизація суспільства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Етапи української багатопартійності у нових політичних умовах

2. Дві тенденції формування багатопартійності в Україні

3. Провідні принципи у багатопартійній політиці

4. Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні

5. Здобутки демократії в Україні

6. Прорахунки демократії в Україні

7. Шляхи вирішення проблеми щодо розвитку демократії в Україні

Висновки

Література

Вступ

багатопартійність україна демократія

У житті сучасного суспільства значну роль відіграють політичні партії. Партії є виразниками інтересів і цілей певних соціальних груп, беруть активну участь у функціонуванні політичної влади або надають її опосередкований вплив. Характерним для діяльності партій є їх прагнення інтегрувати різні соціальні сили навколо своїх ідеалів і програм, надавати ідеологічне вплив на населення, на формування його політичної свідомості. Поза сумнівом, одним з головних завдань партії є досягнення влади, оволодіння державним апаратом з тим, щоб реалізувати представлені партією соціальні інтереси. На середину 1992 р. в світі налічувалося близько 190 самостійних держав. У 19 з них була заборонена діяльність будь-яких партій, в 23 функціонувала лише одна «урядова» партія, а в 141 країні діяло кілька партій. Таким чином, наприкінці XX ст. переважною тенденцією у формуванні політичних систем в різних країнах стала багатопартійність. Безсумнівно, що перехід від однопартійної системи до багатопартійної розглядається сучасними прогресивними політичними силами як крок у поступальному розвитку демократії. Упродовж другої половини ХІХ ст. та всього ХХ ст. демократія стала поняттям, яке вмістило в собі універсальний та всеохоплюючий зміст, систему поглядів та ідеологію. Демократія - форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Еволюція та певна динаміка політичних перетворень і подій в Україні за нетривалий строк після проголошення незалежності утвердили багатопартійність як суттєвий фактор внутрішньополітичного життя держави. До свого п'ятиріччя республіка прийшла з чотирма десятками політичних партій, які було зареєстровано Міністерством юстиції як самостійні політичні суб'єкти нової політичної системи. Конституція України в статті 36 гарантує право громадян на вільне об'єднання в політичні партії і громадські організації для захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Найбільш впливовими й політичне активними є політичні партії лівого та правого спрямування. Таких партій не більше десяти. Вони мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу регіональних комітетів, певну соціальну базу й важелі впливу на частину електорату, про що свідчать результати виборів до Верховної Ради України та до місцевих органів управління.

Політичні партії, які увійшли до депутатського корпусу держави, сформували досить великі та впливові фракції, таким чином зміцнивши свій політичний статус. Здебільшого це партії лівого й правого спрямування, які за програмно-стратегічними і тактичними ознаками та діями є партіями-антагоністами.

Більшість же політичних партій мають надто невелике коло своїх прибічників серед електорату республіки, а їх кількісний склад такий незначний, що й назвати їх партіями навряд чи правомірно, хоча такого юридичного статусу вони набули. З позицій політичної науки ці партії-малюки більше підпадають під поняття «групи за інтересами».

Які ж основні риси притаманні політичній партії? Світова політологія визначає чотири основні ознаки політичної партії: ідеологію, організаційну структуру, владну мету, прагнення здобути підтримку широких верств населення. Таким чином, політична партія - це добровільне об'єднання громадян, що виражає інтереси певних соціальних верств населення, щоб здобути, утримати та впливати на державну владу і реалізувати свої політичні програми.

Знайомство з програмами, політичними заявами і гаслами сучасних партій України дає змогу побачити певну строкатість та не зовсім чітку політичну орієнтацію значної частини з них. Більшість політичних партій фактично стоять на ідентичних програмних платформах, і тільки амбіції лідерів цих партій не дають змоги їм об'єднатися. Більше того, за останні рік-два українська громадськість була свідком внутрішньопартійних чвар, які призводили до роз'єднання (Рух, УРП та ін.) І все ж незважаючи на ці реалії й тенденції сучасного партійного буття в Україні можна зробити висновок, що багатопартійність стала досить стійким та суттєвим фактором політичної системи країни, хоча процес формування партій тривав на тлі гострих політичних проблем та кризових явищ сучасного українського суспільства.

Тема дослідження є актуальною, оскільки Україна знаходиться на перехідному етапі свого розвитку від авторитаризму до демократії, і для того, щоб вона могла розвиватися послідовно і ефективно, необхідно з'ясувати як саме здійснюється влада в державі: чи це є влада народу чи його окремих представників. На сучасному етапі розвитку демократії в Україні на рахунок цієї проблеми точиться багато суперечок. Також постають питання, що стосуються того, чи було б краще, щоб населення безпосередньо приймало участь у здійсненні влади, а не тільки обмежувало себе голосуванням на виборах.

Для того, щоб демократія утвердилась необхідна висока політична культура населення, і слід наголосити, що саме в процесі демократизації така культура формується. Важливим є і те, що утвердитися повністю і відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

1. Етапи української багатопартійності у нових політичних умовах

Сучасна багатопартійність в Україні фактично почала складатися з кінця 50-х років, коли було засновано нелегальну організацію «Український робітничо-селянський союз», який проіснував до 1961 р. У середині 70-х років у Києві було створено «Українську Гельсінську групу» (37 чоловік), серед активістів якої були М. Руденко, Л. Лук'яненко, Н. Світлична, В. Чорновіл, Ю. Шухевич та ін. На початку80-х років виникають Український демократичний союз, Український культурологічний клуб, Український християнсько-демократичний фронт, Український екологічний рух «Зелений світ» тощо. Чисельність цих угруповань була невелика. Соціальний склад - переважно представники творчої інтелігенції та студенти. Восени 1988 р. виникло масове громадсько-політичне об'єднання «Рух», яке зародилося у середовищі київських письменників. Отже, можна вважати, що першим етапом формування багатопартійності в Україні був тридцятирічний термін від хрущовської відлиги до горбачовської перебудови, коли виникали й формувалися (в основному нелегально) політичні об'єднання і рухи, які пізніше ставали підґрунтям політичних партій.

Другий етап багатопартійності охоплює період з кінця 80-х років до середини 1991 р. (після скасування 6-ї статті Конституції СРСР про політичну монополію КПРС). У цей час започатковується процес формування політичних партій. Тоді їх було створено близько 20. Суспільно-політичне життя в республіці розвивалося двополярно. На одному; полюсі була Компартія України, усередині якої починають формуватися платформи (майбутні самостійні партії), а на протилежному полюсі - блок партій і рухів, які стали називати себе демократичними.

Третій етап розпочався після серпневих подій 1991 р., після чого процес формування багатопартійності в Україні набирає не тільки широкого розмаху, а й стає на певну юридичну основу. Правовий статус політичних партій закріплюється реєстрацією в Міністерстві юстиції республіки, триває діяльна підготовка до прийняття Закону про політичні партії, що дасть змогу швидше сформувати дійсно демократичну політичну систему держави.

Багатопартійність 80-90-х років в Україні не була викликана нагальною соціально-класовою потребою, як це було на початку століття. Тепер соціально-політичні проблеми загострювалися й активно дискутувалися не широкими народними масами, а групами політиків, які вийшли на політичну арену і набували популярності, нерідко нетривалої, на фоні абсурдної, багато в чому потворної та непослідовної внутрішньої та зовнішньої політики тодішнього радянського керівництва, управлінських структур на місцях.

Реальний «плюралізм, зокрема у формі багатопартійності, на який покладалися великі надії, як більш-менш завершений ще не склався, хоча, здавалося б, цьому було приділено чимало часу». Тривале панування КПРС як партії-»авангарду» «обумовило особливі складнощі на шляху утворення дієздатних партій звичайного «неавангардного» типу. Більшість з них виникла на антикомуністичній хвилі, народжувалася з бунту проти монополії однієї партії. А утворення такого характеру... нерідко нестабільні й слабкі».

Важливо, проте, ще раз звернути увагу й нагадати про умови, в яких відбувалися корінні політичні зміни на теренах колишнього Радянського Союзу. Втрата верхівкою КПРС та партійно-державною бюрократією на чолі з М. Горбачовим політичного довір'я з боку широких трудящих мас, у тому числі й мільйонів рядових комуністів, призвело вже на початку 90-х років до фактичного розпаду КПРС. Цей процес супроводжувався масовим виходом з партійних лав не тільки вчорашніх функціонерів, а й рядових її членів, особливо із складу робітничого класу та інженерно-технічних працівників. Події серпня 1991 р. поставили остаточну крапку на політичному ладі Радянського Союзу, а незабаром почався стрімкий розпад великої держави під натиском зміцнілих національних політичних сил (рухів, партій, лідерів) у колишніх союзних республіках, а також Російській Федерації. Багато хто з сучасних політологів вважає, що саме політичні сили Росії йшли в авангарді розвалу Радянського Союзу. Може, це й так. Але незаперечним є факт, що на той час склався своєрідний симбіоз відцентрових і доцентрових політичних сил за відвертої участі певних закордонних кіл, який став вирішальним у деградації та деморалізації загальносоюзних структур влади. Політичне фіаско М. Горбачова у більшості людей викликало швидше злорадість, ніж співчуття. Це був типовий приклад політичного банкрутства.

Утворення на території Радянського Союзу п'ятнадцяти незалежних, суверенних держав сприяло приходу до влади нових політичних партій та рухів, які мали загальне яскраво виявлене національно-самостійницьке спрямування. Заборона комуністичних партій в Росії, Україні, Латвії, Естонії або трансформація колишніх компартій (Литва, Казахстан, Туркменистан, Узбекистан, Молдова та ін.), заново створені національні партії соціал-демократичного напряму, дали значну політичну перевагу партіям національним, націонал-демократичним, ліберально-демократичним та соціал-демократичним.

Однак через певні обставини жодна така партія не змогла скористатися сприятливим моментом й закріпити за собою становище лідера у суспільстві. Серед багатьох причин цього можна назвати: організаційну неспроможність, ідейно-політичну аморфність, амбіції деяких лідерів, брак політичної культури партійних еліт, програмну непослідовність і суперечливість проголошених гасел, що часто не відповідали реальній політичній діяльності. Внутрішньопартійні чвари, які здебільшого завершувалися розколами та дробленням, послабляли в цілому національні, демократичні й ліберальні політичні сили.

Відновлення у політичних правах Компартії України восени 1993 р., яка протягом короткого часу (декілька місяців) за кількістю членів вийшла на перше місце, значно посилило лівий фланг політичного спектру української багатопартійності.

Сучасні реали та особливості. Сьогодні багатопартійність в Україні має фактично три політичних напрями, тобто таку класичну схему, яка характерна для більшості сучасних демократичних держав. Це політичні партії лівої, правої та центристської орієнтацій.

Уважне знайомство з партійними програмами, з програмними документами партій усіх напрямів виявляє не тільки їхню змістовну та смислову ідентичність, а й фактичну єдність - за оцінкою основних проблем внутрішньополітичного та міжнародного життя, з питань формування державності, соціально-економічної політики, глобальних стратегічних цілей, у тому числі й місця України в новому геополітичному просторі. Відмінність же більш пов'язана з тактичними моментами та підходами, загалом з другорядними питаннями й політичними оцінками.

Варто, однак, мати на увазі, що партії трьох названих політичних напрямів не є чимось стійким, монолітним, до кінця оформленим. У кожному з цих партійних угруповань, звичайно, є свої радикали й ліберали, консерватори й реформатори, екстремісти й помірковані соціально-економічна ситуація в державі, загострення внутрішньополітичної боротьби спонукають їх лідерів постійно дбати про зміцнення авторитету своїх партій, оскільки перспектива політичної поразки для деяких з них може означати і політичний крах.

Тенденції об'єднання політичних партій та активна робота щодо посилення впливу на громадські організації та рухи помітні вже тепер. Зокрема, Комуністична партія України у своєму новорічному привітанні трудящим зробила заяву: «Компартія України орієнтується на мирний прихід трудящих до влади на чолі з лівими силами - комуністами, соціалістами, селянською партією - на виборах у 1998 і 1999 роках. Програму конкретних дій має визначити III з'їзд.

Не відстають у цьому й праві та правоцентристські партії.

З ініціативою політичного об'єднання виступив Рух, який зумів зосередити навколо себе такі політичні об'єднання: Конгрес української інтелігенції (Іван Драч), Товариство «Просвіта» (Павло Мовчан) і Всеукраїнське об'єднання ветеранів (Ігор Юхновський).

Намагання сформувати центристський передвиборний блок простежуються і в партіях ліберально-демократичної орієнтації. Слід звернути увагу, що до цієї низки політичних сил України певну заінтересованість виявляють представники президентських та урядових владних структур. Здається, період, коли політичні лідери та їх оточення активно дистанціювалися від будь-якої партійної належності, минув. Тепер президентські та урядові кола усвідомили, що від формування демократичної політичної системи в Україні їм не заховатися за ширмою якоїсь невиразної позапартійності. Час чітко політичне визначитися. А це означає, що партійно-політична належність майбутніх українських президентів, глав урядів та їхніх кабінетів стає реальністю. Тому й триває нині у владних колах та структурах пошук свого партійно-політичного обличчя. Тому й шляхи обираються різні. Помітними, однак, є тут три тенденції.

Перша виявляється у прагненні ввійти в довіру і вступити до лав уже сформованих партійних систем, здебільшого правої і правоцентристської орієнтації. Проте такий шлях дається дорогою ціною, бо потребує значних політичних поступок цим силам, що неминуче викличе політичне обурення опонентів.

Друга тенденція пов'язана зі спробами створити «власні» політичні партії, які могли б стати ідеологічними бастіонами у майбутніх виборах. Наприклад, у грудні 1996 р. була створена й зареєстрована Міністерством юстиції України Аграрна партія на чолі з віце-прем'єром Кабінету Міністрів М. Зубцем.

Третя тенденція полягає у спробах блокуватися з партіями центристської орієнтації. Але малочисельний склад більшості цих партій слабо впливає на електорат республіки. Відсутність надійної соціальної бази та програмна невиразність теж роблять такий альянс примарним. Відомий політолог М. Михальченко зазначає: «Частина малочисельних (фантомних) партій, які існують головним чином на папері, або зникне, або ввійде в більш потужні партії та блоки. Процес укрупнення політичних партій стане популярнішим. Творення нових політичних організацій практично зійде нанівець».

Соціально-економічні важелі політичного успіху. Провідною тенденцією найближчого політичного майбутнього в Україні буде, безумовно, загострення боротьби усіх політичних сил - за електорат, за голоси виборців у виборах 1998-1999 рр. Переможуть ті політичні сили, програми яких будуть найбільш привабливі своєю здійсненністю.

А який же стан у соціально-економічному житті сьогоденної України і який настрій масового українського електорату? Слід відверто сказати, що політика корінного соціально-економічного переорієнтування держави після 1991 р. дала результати тільки в її-рушійній частині. Так, Український центр економічних та соціальних досліджень разом з представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні наголошують на прогресуючих тенденціях економічної деградації України, зубожінні більшої частини її населення. «За п'ять років незалежності Україна втратила близько половини свого промислового та сільськогосподарського потенціалу. У 1996 р. ВВП (внутрішній валовий продукт) становив близько чверті від рівня 1990р. За даними дослідників «Соціс-Геллап» у 67 відсотків населення держави реальні прибутки в місяць становлять до 50 гривень». За матеріалами світового банку, рівень споживання третини громадян України (17 млн. чоловік) на 10 відсотків нижчий від межі фізичного виживання. Дійсно, маючи такі гнітючі, загрозливі показники, якщо нічого не зміниться на краще, розраховувати на підтримку виборців з боку представників влади та політичних партій, які пов'язані з владними структурами чи впливають на них, навряд чи реально.

2. Дві тенденції формування багатопартійності в Україні

Багатопартійність, яка виникла й почала складатися в умовах горбачовської перебудови, а також у перші півтора-два роки після розпаду Радянського Союзу, в чомусь була схожа з політичною обстановкою у Російській імперії на початку XX століття, а в чомусь разюче відрізнялася від неї. Схожість ситуації була в тому, що в політичне життя країни бурхливо почали вторгатися численні політизовані групи, угруповання, рухи й просто об'єднання, які проголошували себе партіями.

Спочатку ці нові партії здебільшого на мітинговому рівні намагалися формулювати свої програмні положення, проголошували й жваво тиражували різного роду політичні маніфести та звернення.

Джерелом багатопартійності стали дві тенденції у громадсько-політичному розвитку радянського суспільства в другій половині 80-х років. Перша тенденція виявлялася в тому, що усередині КПРС виникли політичні сили, які прагнули корінної перебудови й реформування суспільства та всіх його інституцій на основі широкої демократизації. Ці політичні угруповання спершу пройшли шлях ідейно-політичної консолідації в лавах комуністичної партії на основі утворення своїх власних платформ, а вже потім - остаточне відокремлення від КПРС і створення самостійних політичних партій.

Очевидно варто звернути увагу на той факт, що в умовах політичної та суспільно-громадської стагнації в лавах правлячої еліти починає швидко поширюватися таке явище, як «подвійна мораль». Подвійний стандарт поведінки владної бюрократії поступово закріплюється на всіх поверхах системи.

Згодом настає такий момент, коли внутрішній розлад досягає рівня критичної маси, а «найбільш психологічно підготовленими до участі в русі виявилися ті, хто у вчорашньому минулому відрізнявся найбільшим конформізмом, хто поєднував розуміння усіх пороків радянської системи з заповзятливим служінням їй. Для них перехід від одного способу мислення до іншого був найменшою складністю».

Інші політичні партії формувалися з колишніх підпільних та напівпідпільних опозиційних сил, які в умовах демократизації суспільства та поширення гласності отримали реальну можливість не тільки легалізуватися, а й оформлятися в політичні організації та об'єднання.

Вже на початку 1991 р. в Радянському Союзі, зокрема і в Україні, здебільшого існувала багатопартійність, з'явилися десятки, сотні і навіть тисячі громадсько-політичних організацій та об'єднань, які прагнули бути незалежними від державного й партійного контролю. В Україні цей процес тривав найбільш активно, а за кількістю політичних угруповань, які різко протистояли КПРС, він був значно ширшим, ніж загалом в СРСР.

3. Провідні принципи у багатопартійній політиці

Існує потреба переглянути правове регулювання діяльності політичних партій. Сучасна дискусія щодо закону «Про політичні партії» досі триває дещо в замкненому колі.

Автори проектів критикують закон «Про об'єднання громадян» і водночас переносять головні принципи цього закону у власні проекти закону «Про політичні партії». Як відомо, розроблені два його проекти: перший - підготовлений фахівцями під керівництвом Міністерства юстиції; другий - представниками Християнсько демократично партії України. Останню редакцію проекту Міністерства юстиції не оприлюднено, «а проект ХДПУ має низку вад. Зокрема в ньому пропонується закріпити:

1) принцип реєстрації-дозволу замість визнаної інформаційної реєстрації;

2) контроль за партією через програмні документи, а не через її діяльність;

3) детальний опис внутріпартійних норм, що традиційно є проблемою самої партії;

4) регламентація місця партії в інформаційному просторі через новостворену державну структуру, що порушує загальні принципи свободи, інформації тощо.

Тому актуальні проблеми визначення цивілізованого правового поля на те, щоби ефективно реалізувати партійну політику, залишаються відкриті.

Отже, провідними у партійній політиці є такі принципи:

1) реальне перетворення українських партій у партії, які за визначенням є політичною силою, котра представляє та реалізує волю народу через участь у 2) виборах і парламентській діяльності;

3) не реєстраційний тип створення політичної партії;

4) втрата правового статусу партії за умов порушення Конституції чи законів держави у своїй діяльності та за неучасть у виборах протягом виборчого періоду (5 років) ;

6) державна фінансова підтримка політичних партій, що залежить від їхньої участі (кількість депутатських місць) у парламентській діяльності.

Визнання головних принципів партійної політики має гарантуватися Конституцією, а проблема правового статусу та особливостей функціонування політичних партій - законом «Про політичні партії».

У деяких країнах положення про статус політичних партій не внесене до Конституції. У деяких країнах відсутність цієї норми пояснюється історичним не сприйняттям терміну політична партія в сучасному контексті. Реалізація цих принципів дала б змогу реально перетворити українські партії на парламентські партії сучасного взірця, котрі виконували б функції важливих інституцій політичної системи, та закласти основи дієвої системи політичного плюралізму як основи демократичного громадянського суспільства.

4. Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні

Щоб демократія стала у суспільстві новою діючою системою влади, важливо щоб люди не тільки розуміли сутність її основних принципів, а й були згідні жити згідно з цими принципами - самостійно, без постійної опіки, всесильної влади, з усією повнотою відповідальності.

Наша країна не дуже багата демократичними традиціями. По суті, протягом всього періоду радянського тоталітаризму в Україні не розвивалися елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості суспільства та особистості. На сьогоднішньому етапі важливо не прискорювати штучними засобами процес демократизації суспільного життя, проте не варто і гальмувати його схожими методами. Демократія має визрівати на національному ґрунті поступово і послідовно, її межі повинні бути обумовлені логікою розвитку посткомуністичного суспільства, його трансформацією.

Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є:

- розширення економічної свободи;

- радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей й психології людей, які породила тоталітарна система;

- підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури громадян;

- встановлення ефективного контролю суспільства над політикою можновладців;

- подолання економічних проблем.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

- політичної активності громадян;

- економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

- співвідношення політичних сил;

- розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Сучасна модель демократії - плюралістична. Це система представницького правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними перед ним.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

- оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

- гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

- демократизм і моральність у здійсненні політики;

- громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

- конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;

- рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

- спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

- етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

- відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

- реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.

5. Здобутки демократії в Україні

Сьогодні демократія є найзатребуванішою формою політичного устрою суспільства, що дає можливість людям не тільки обирати керівників, а й контролювати владу. Незважаючи на всі проблеми, що постають у рамках демократичної форми організації суспільства, його державно-політичного устрою, саме влада народу найкраще справляється з викликами сучасності

З проголошенням Україною незалежністі та прийняттям основного закону нашої держави - Конституції було закладено перспективи для побудови держави із демократичним державним режимом. Про це свідчить чимало демократичних положень, які знайшли своє закріплення на конституційному рівні.

Рівень демократії в нашій країні за показниками, на які звертає увагу світова спільнота, наче відповідає рівню найрозвиненіших демократичних країн Європи та Північної Америки: в українському парламенті представлено декілька політичних партій і блоків, близько 35% усіх депутатів згруповані в опозиційній фракції, а президент обирається всенародно. Але демократія від цього не збільшується.

Розвиток демократії нині стикається із загрозами і викликами, пов'язаними з глобалізацією суспільства, поширенням терористичної загрози, етнічними конфліктами, що призводить до серйозних змін у функціонуванні сталих демократичних інститутів.

Наразі можна виокремити такі ознаки демократії в Україні:

1) принцип народного суверенітету;

2) представницьке правління та форми безпосередньої демократії;

3) участь народу в здійсненні державної влади.

Влада в нашій країні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Поділ влади унеможливлює зосередження державної влади в одному органі чи узурпацію її однією особою.

5) принципи рівності і свободи. Принципи свободи та права деталізуються в Конституції України. Демократія передбачає надійні гарантії прав і свобод особи;

6) ще одним принципом демократії є політичний плюралізм. Безперечно, в Україні наявна багатопартійність. Плюралізм передбачає також політичне суперництво, наявність та офіційне визнання опозиції до влади.

Нині Україна перебуває на шляху демократичних перетворень - удосконалення наявних та запровадження нових основ демократії. Легітимність влади, від якої суспільство очікує ефективного управління та вирішення актуальних питань, є необхідною умовою для успішної демократизації. Демократичні процеси в Україні слід розглядати як ланцюг. На одному кінці ланцюга - виборці, на другому - політичні рішення.

Передбачається, що при демократії існує зв'язок, який гарантує, що ці рішення - ті самі, за які виступають та здобрюють виборці.

Сучасна Україна, на нашу думку, робить перші спроби ідентифікації цілей і пріоритетів національного розвитку, напрацювання позитивного досвіду формування політичної стратегії і тактики як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Водночас досвід перших кроків становлення національної системи державного управління дає підстави для висновку про те, що рівень політичної компетентності та відповідальності кадрів, якість підготовки довгострокових і короткострокових політичних стратегій та реалізації тактичних заходів є доволі низькими.

6. Прорахунки демократії в Україні

Закріплення інститутів демократії в Конституції, не означає повного та безповоротного їх використання у суспільному та державному житті, а тому наша держава лише тяжіє до демократичного режиму.

Україна різко спустилася у світовому рейтингу демократії

В Україні стало гірше з демократією - упорядники світового рейтингу віддали їй 79-е місце серед 167 держав. Торік Україна займала 67-е місце.

Щорічний рейтинг склав аналітичний відділ британського журналу The Economist. Грунтувалися аналітики на таких параметрах: виборчий процес і плюралізм, функціонування уряду, активність населення в політичному процесі, політична культура та громадянські свободи. Також визначали, до якого режиму влади належить держава - повна демократія, проблемна демократія, гібридний режим, авторитарний режим. Якщо в2010 році Україна назвали країною з проблемною демократією (є проблеми з верховенством права, але в інших сферах дотримуються права і свободи), то тепер - з гібридною (вибори знаходяться під контролем влади і соцсвободи враховуються частково).

Політолог Володимир Фесенко вважає, що на місце України в рейтингу вплинуло гучна справа Тимошенко: «Вона зробила нас проблемною країною в очах європейців. Але рейтинг досить суб'єктивний і, якщо розширити класифікацію режимів влади, то ми будемо рівно посередині. У нас досить вільні вибори, але дійсно є проблеми з верховенством права», - цитує газета «Сегодня».

Під час розв'язання злободенних суспільних проблем українська влада, залишаючись легітимною, не завжди використовує демократичні методи. У нас знову проводяться нечесні вибори, знову на виборах з'явився адміністративний ресурс, ми знову маємо проблему цензури у ЗМІ в інтересах влади, обмеження прав на мирні зібрання. Все це приводить до того, що система зв'язків між народом і його представниками розпадається. Народ залишається по одну сторону поля, його представники-по другу, а між ними - пустота. Тому ланцюжок розривається і більшість рішень влади не співпадає з волею виборців.

Крім того процес демократизації ускладнюється тим, що наша країна не дуже багата демократичними традиціями. По суті, протягом усього періоду радянського тоталітаризму, в Україні не розвивались елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості суспільства та особистості.

Політичний режим є демократичним тільки в разі, якщо він представляє інтереси широких верств населення. Політична еліта повинна правити в інтересах більшості суспільства, а не для вигоди привілейованої меншості. Демократія виходить з цінності кожної людини, тому прагне до створення цивілізованих умов життя для всіх громадян незалежно від багатства і таланту.

На очах сьогоднішнього покоління людей демократія поширюється по всьому світу. Нині більша, ніж будь-коли в історії, кількість людей користується правом, проголошеним в їхніх інтересах статтею 21 Загальної декларації прав людини, - брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.

Задля ефективності демократії в Україні має напрацьовуватися консолідаційна ідеологія духовною та політичною елітами. Історія мусить об'єднувати, а не сіяти розбрат між громадянами.

7. Шляхи вирішення проблеми щодо розвитку демократії в Україні

Майбутнє демократії тепер пов'язується не тільки з демократією в політичній сфері, а й в економічній, соціальній, культурній та інших галузях життєдіяльності суспільства.

Усі групи суспільства мають почуватися його невід'ємною частиною, а воно - спільним для них. У цьому полягає суть демократії. Без цього демократія приречена на провал.

Потрібно також зазначити, що демократія нерозривно пов'язана з законністю. Вона зміцнює повагу до законності, перетворюючи людей на найголовніше джерело права. Та водночас вона залежить від законності, оскільки без дотримання законів неможливо організувати вільні вибори, провести їх чесно або вирішити суперечки щодо виборчого процесу.

Виховання демократичної культури в соціальному житті України може бути успішним завдяки залученню інтелігенції до цієї справи на широкій суспільній основі. Саме в такий спосіб розвивалася національна демократія в Чехії, Швейцарії, Польщі, країнах Балтії.

Для демократії немає нічого важливішого за вільні і сильні засоби масової інформації. Щоб вибори були справді чесними, різні партії та кандидати повинні мати рівний доступ до засобів масової інформації. Неприпустимо, щоб в Україні державна влада або влада грошей забезпечувала можливість висловлюватися одним і позбавляла цієї можливості інших. Не менш важливо й те, щоб справді незалежні журналісти піддавали уряд та опозицію ретельному вивченню.

Обираючи стратегію внутрішньої та зовнішньої політики, Україні потрібно виробити гнучку тактику й сильну політичну волю задля реалізації поставленої мети. Будь-яка стратегія, будь-який план не можуть здійснитися самі собою. Потрібні рішучі дії з чіткою метою владних структур, політичного класу, підтримувані суспільством і спрямовані на те, щоб переломити несприятливий перебіг політичних, економічних, соціальних і духовних процесів і не лише вивести Україну з кризи, а й зробити її політично стабільною, економічно потужною, незалежною державою, яка впевнено торує шлях у майбутнє.

Міжнародне співтовариство разом із домінуючими в світі демократичними силами просто не дадуть Україні зійти з демократичного шляху. Об'єднана Європа, Сполучені Штати Америки та й Росія об'єктивно зацікавлені в сильній демократичній Україні.

Беручи до уваги всі проблеми та недоліки побудови демократії в країнах, які пройшли цей шлях, наша держава все-таки має виробити власну модель, що враховуватиме історичні та культурні цінності, котрі виникли на теренах України, є природними для політичної свідомості наших громадян, інтегруючи досвід провідних країн світу.

Висновок

Сучасна багатопартійність в Україні фактично почала складатися з кінця 50-х років, коли було засновано нелегальну організацію «Український робітничо-селянський союз», який проіснував до 1961 р.

Джерелом багатопартійності в Україні стали дві тенденції у громадсько-політичному розвитку радянського суспільства в другій половині 80-х років.

Головна відмінність української багатопартійності від партійних систем у країнах стійкої демократії - низький рівень її інституціалізації та залежність від коливань у процесах політичної трансформації - то в бік більшої демократизації то в бік посилення авторитаризму.

Політичні партії перебувають в Україні у процесі постійного формування й руйнування, переходів із одного стану в інший і ще не витворили менш-більш стійку, інституціалізовану партійну систему з повторюваними, а отже й очікуваними та передбачуваними зразками взаємодій, співпраці і протиборства. Україна пройшла шлях від однопартійності до багатопартійності.

Проаналізувавши розвиток демократії в нашій державі, можна зробити висновок, що динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня політичної активності громадян, економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства, співвідношення політичних сил, розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є розширення економічної свободи, радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей і психології людей, які породив тоталітаризм, підвищення рівня політичної свідомості й культури громадян, встановлення ефективного контролю суспільства над політикою можновладців та олігархів, подолання економічної кризи тощо. Майбутнє демократії тепер пов'язується не тільки з демократією в політичній сфері, а й в економічній, соціальній, культурній та інших галузях життєдіяльності суспільства.

Література:

1. Арцишевський Р. А. Людина і суспільство. - К. : Перун, 2004. - 46 с.

2. Гавриш С. Б. Правознавство. - К. : Генеза, 2010. - С. 416 - 417.

3. Матвеева С. А. - Политология. - Х. : Одиссей, 2008 - С. 304 - 307

4. Марголіна Л. С. Розвиток демократії та демократична освіта в Україні. - К. :

Ай Бі, 2002. - С. 78 - 81.

5. Піча В. М. - Політологія: - Л. : Новий Світ, 2000, 2008. - С. 304 - 307.

6. Горлов А. С. Еволюція влади / А. С. Горлов. В. П. Королюк. - К. : ВАТ Київська правда, 2008 - С. 552 - 554.

7. Виборче право України / За ред. В. Ф. Погорілка. - К. : Парламентське видавництво, 2003. - 57с.

Размещено на Allbest.ru