Ідея державності в українській політичній думці

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

НАН УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ

Спеціальність: Теорія і історія політичної науки

Кармазіна Марія Степанівна

Київ, 1999 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Вихід української нації на новий рівень самоорганізації ознаменувався утворенням в кінці ХХ ст., незалежної Української держави. З огляду на процеси державотворення, що становлять основний зміст сучасного періоду в Україні логічним є зосередження уваги вітчизняними науковцями на державознавчій проблематиці.

Осмислення в політичній науці відбувається на двох рівнях: глобальному - з позицій когерентної логіки, яка інтегрує багатоманіття локальних подій, процесів, явищ і сприяє "вписанню" українського політичного процесу в загальноєвропейський - та локальному, на якому піддаються аналізу процеси, що протікали (і протікають) в організмі безпосередньо українського народу.

Винятковий інтерес вчених до етнічно-національних та державотворчих процесів у їх взаємодії обумовив виникнення у вітчизняній політології нового напряму - етнічного державознавства, методологічно ґрунтованого на національно-державницькій парадигмі.

Незважаючи на появу в дев'яності роки об'ємних і ґрунтовних наукових досліджень, в яких висвітлюються ідейно-теоретичні надбання української інтелектуальної еліти зламу століть по проблемі державотворення, ряд аспектів теми вивчені недостатньо. Зокрема, структура, зміст ідеї державності в українській політичній думці кінця ХІХ - початку ХХ ст., особливості її розвитку залишаються малодослідженими. Поза науковим вивченням все ще перебуває значна частина ідейно-теоретичної спадщини цілого ряду представників української політичної думки - носіїв ідеї державності. Відтак, одні з них залишаються до кінця непізнаними, а інші - майже повністю забутими, оскільки в радянський час їхні імена були викреслені з інтелектуальної історії з політичних та ідеологічних міркувань, а інтелектуальна спадщина як така, що не вкладалася в рамки моноідеології, проголошувалася неприйнятною і, потрапивши в index librorum prohibitorum, підлягала винесенню за межі культурної пам'яті.

З врахуванням того, що ідея української державності не відповідала кон'юнктурним потребам радянської науки і не була предметом наукового дослідження, а також з огляду на те, що в зарубіжному українознавстві, як і в сучасній вітчизняній науці, на сьогодні відсутні узагальнюючі праці з проблеми, тема "Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ - початок ХХ століття)" обрана для дослідження.

Під українською політичною думкою ми розуміємо спроби української самосвідомості збагнути проблеми свого колективного існування й організації. Ці спроби дійшли до нас у найрізноманітніших вербальних формах, починаючи від наукових розробок, публіцистики та есеїстики, політичних програм, конституційних актів до епістолярію та художніх текстів включно. Їхніми авторами були історики, літератори, географи тощо. Останнє пояснюється тим, що в українській спільноті, як і в інших слов'янських, праця, спрямована на диференціацію народу, розвиток нації як політичної спільноти, лягла саме на їх плечі. Так, наприклад, серед діячів чеського національного відродження теж були представники неполітичних сфер - історик і філолог П.Й. Шафарик, поет і вчений Я. Коллар, історик Ф. Палацький та ін.

Відхід від устоїв моністичного світогляду, що був своєрідним прокрустовим ложем для науки в радянський час, дає в нових умовах - утвердження плюралізму методологій, загально-цивілізаційного мислення, мислення, базованого на принципах світобачення - шанс критичного і об'єктивного поцінування духовної спадщини української нації, виокремлення в ній того, що становить безперечну цінність, своєрідне джерело життєвих сил нації, що є з цієї спадщини, як складової європейської інтелектуальної традиції, внеском у загальнолюдську скарбницю, а що в ній маловартісне, а то й помилкове. Вивчення ідейного спектру політичної думки і, зокрема, ідеї державності як його стрижня, як суттєвої складової ідейно-теоретичної компоненти українського національно-визвольного руху в час найвищої його політизації, має сприяти глибокому осмисленню проблеми модернізації української нації в період ХІХ - початку ХХ ст., особливостей її самоорганізації, а крім того - осягненню складних процесів диференціації і самостійної ідентифікації українців, специфіки світовідчуття інтелектуальних верств недержавної нації, пріоритетів їхнього світогляду, системи цінностей та, зрештою, сутності їхніх політичних інтересів, прагнення реалізації яких вивело національно свідому частину інтелігенції на зламі століть на рівень політичного провідника нації.

Пізнання однієї з ключових ідей, в ході розгортання української інтелектуальної історії - безперечно, найцікавішої складової вітчизняної історії - підведе до розуміння магістральної спрямованості, політичного сенсу національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр., допоможе усвідомити особливості розстановки сил, ідейні витоки положень, що були базовими в програмах українських політичних партій, теоретичне підложжя концептуальних засад політики Центральної Ради, зрештою, допоможе уникнути спрощення і однобокості у висвітленні минулого нації.

Актуальність вивчення теоретичного потенціалу, напрацьованого довкола ідеї державності в українській політичній інтелектуальній спадщині в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., певною мірою обумовлена і тим, що стан української нації і держави в кінці ХХ ст., є значною мірою логічним наслідком не осягнення, не усвідомлення свого минулого, теорії і практики історико-політичного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Тож і сьогодні (як і на початку чи в середині століття, що відзначалося в різні часи українськими інтелектуалами) актуальною є думка про те, що ми не знаємо себе. Відтак, одним із найважливіших завдань української спільноти і сьогодні залишається завдання пізнання самих себе, свого минулого. І не лише з метою пошуку в ньому ключа до розуміння сучасності, але й опанування досвіду боротьби за державне самовизначення нації поколінь української інтелігенції зламу ХІХ-ХХ ст.

Крім того для політики молодої незалежної держави має становити інтерес цілий ряд ідей та підходів, вироблених речниками української політичної думки. Серед них такі, як:

- ідея розрахунку на власні сили;

- солідарності інтелігенції, її патріотизму і професіоналізму як передумови розбудови держави;

- громадянського і соціального миру;

- "всеукраїнськості" як засобу подолання "регіоналізму" (для того часу - західноукраїнського і наддніпрянського);

- над етнічної об'єднуючої ідеї;

- держави, яка убезпечить населення і територію, створить умови для самовідтворення і самореалізації народу;

- правової держави;

- соціально справедливого ладу;

- відшукання "свого" шляху поступу і т. д.

Досліджувана проблема, і, зокрема, питання легітимності та реальності державницьких устремлінь українців викликали інтерес у представників різних політичних сил як безпосередньо в досліджуваний період, так і пізніше. І, зрозуміло, що цей інтерес не був суто академічним: з моменту формулювання самих питань вони вплітались в канву ідеологічних і політичних суперечок навколо проблеми "недержавних", "неісторичних" народів, питання їхньої історичної перспективи (в основному - як її відсутності). Ігнорування, небажання (чи невміння) долати проблеми, які ставила практика політичного процесу, боротьби за незалежність лише як безпідставного прагнення "зрадницької самостійності інородцями" - з одного боку, і живучість ідеї державності в духовно-культурному фонді народів, форсованість її вираження в духовній продукції як прояву історичної нерозв'язаності в долях народів Російської імперії, а потім Радянського Союзу - з другого, призвели до унеможливлення існування СРСР та його розвалу. Однак навіть подібні кардинальні зрушення в політичному житті народів на теренах колишнього СРСР, наслідком яких стали зміни і у планетарному масштабі, не зменшили притягнення вказаних питань для тих, хто мислить в системі координат, ґрунтованій на засадах міфологізованої історії, виношуючи ідеї реінтеграції пострадянського простору, розмивання суверенітету Української держави (як, наприклад, новоявлені прихильники концепції євразійства, федотовської "ідеї Києва"). З огляду на вищесказане, є гостра необхідність переосмислення явищ політичної історії українців, і, зокрема, шляху державного самовизначення нації.

Процес дослідження ідеї державності як особливого інтелектуально-політичного феномена має допомогти зрозуміти, що ставши на шлях боротьби за створення власної держави, українці пішли шляхом, проторованим недержавними націями Європи, мислячи тими ж категоріями та проходячи у своєму духовному, політичному розвитку ті ж щаблі, що й останні (хоча потреба опанувати цей шлях не була наслідком, так би мовити, простої його рецепції на ідейному рівні, але відчутою і пережитою). Отож, українське державотворення є не випадковим явищем, а закономірним процесом. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з планами теоретичної розробки проблем політичної історії українського народу в Інституті політичних і етнічно-національних досліджень НАН України.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на тлі складних і суперечливих процесів становлення української нації всебічно осмислити ідею державності, вироблену представниками української політичної думки в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

З огляду на мету дисертації визначені такі дослідницькі завдання:

- систематизувати методологічні підходи до політологічних досліджень та охарактеризувати методи осмислення системи “ідея державності” як системи синергетичного рівня;

- проаналізувати ступінь наукової розробки досліджуваної проблеми;

- охарактеризувати стан джерельної бази;

- з'ясувати умови, особливості та джерела формування української інтелектуально-політичної еліти як носія і творця ідеї державності;

- дати експлікацію та характеристику напрямів політичної думки;

- розкрити структуру ідеї державності, дослідити роль та зміст міфів, використовуваних в якості її компонентів;

- з'ясувати сутність пояснень причин бездержавності та зміст пропозицій щодо їх подолання;

- виявити та проаналізувати систему доказів щодо підстав і необхідності створення держави;

- дослідити понятійний апарат, простежити еволюцію поглядів на сутність федералізму та самостійництва;

- виявити характерні риси розвитку автономістської та самостійницької ідеї;

- проаналізувати концепції державності;

- визначити відмінності ідеї державності українців від російської та польської державницьких ідей стосовно меж держави, форми її устрою та правління.

Методологічною основою дослідження є принципи синергетичної визначеності історії людства, системності, принцип історизму. Широко використовувався цивілізаційний підход, а також такі загальнонаукові та спеціальні методи, як аналіз та синтез, індукція та дедукція, верифікації, порівняльний, типологічний, суб'єктний, контент-аналізу та ін.

Об'єктом дослідження є основні теорії, концепції та ідеї, що містяться в спадщині української інтелектуально-політичної еліти.

Предметом дослідження є ідея державності, зокрема - її зміст, структура, особливості розвитку.

Хронологічні рамки дослідження - початок 1890-х рр. - початок 1918 р., тобто час існування системи “ідея державності” у одній із фаз свого розвитку. У синергетичних термінах, це час існування у фазовому просторі стійкої структури “ідея державності” як локалізованого в певних ділянках відкритого, нелінійного, не рівноважного середовища процесу.

Уявляючи ідею як систему, дисертантка відмовилась від її сприйняття як детерміністичного об'єкта в будь-який момент його існування і тим самим - від автоматичного прив'язування початку і кінця фази розвитку до конкретної події, що мала місце в ході політичного процесу на українських землях. За її переконанням, обмежувати досліджуваний період, наприклад, початком світової війни чи початком національно-визвольних змагань (подій, безумовно, епохальних в історії українського народу) було б недоречним, адже миттєвих змін у системі “ідея державності” вони не спричинили. Отож, було взято до уваги реальний стан системи, а він свідчить, що лише з 1918 р., почали відбуватись зміни у середовищі - політичній думці (ширше - суспільстві), пов'язані із посиленням консерватизму як окремого ідейного напряму, появою націонал-комунізму і, нарешті, інтегрального націоналізму, що й вивело систему на нову фазу розвитку.

Географічні межі, в яких розглядається розвиток ідеї державності, охоплюють, окрім української етнічної території, й той ареал, де існували осередки української політичної думки, представники яких зробили вагомий внесок у розвиток ідеї.

Наукова новизна одержаних результатів визначена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. З позицій синергетики проведена декомпозиція системи “ідея державності” та зроблено фактично перше комплексне її дослідження. Запропонований підхід є спробою нової інтерпретації одного із напрямів інтелектуального процесу, що відбувався в організмі української нації.

Нові наукові результати полягають у наступному:

- вдосконалено систематизацію методологічних підходів до аналізу політичних явищ;

- запропоновано модель оптимізації вивчення структури ідеї державності та розширено аналітичний інструментарій її дослідження;

- поглиблено сутність такого феномена, як “українська інтелектуально-політична еліта”, проаналізовано умови, особливості формування її політичного думання;

- здійснено подальшу експлікацію течій української політичної думки та їхніх ідейних гілок;з'ясовано ставлення представників кожної з них до ідеї державності українців;

- вперше здійснено комплексне вивчення змісту та структури ідеї державності;досліджено роль та зміст міфів як її компонентів;

- систематично досліджено сутність причин бездержавності та зміст пропозицій щодо їх подолання;

- вперше виявлено та проаналізовано систему доказів щодо підстав і необхідності створення української держави;

- продовжено вивчення понятійного апарату, який використовувався для позначення тих чи інших явищ державного життя представниками української політичної думки;

- вперше здійснено комплексний аналіз характерних рис розвитку федералістської та самостійницької ідеї;

- всебічно вивчено та критично осмислено сутність концепцій державності, їх “сильних” та “слабких” положень;

- дістав подальший розвиток порівняльний аналіз державницьких ідей українців, росіян та поляків;

- введено в науковий обіг новий матеріал з архівних фондів.

Новизна дослідження відбита в сукупності наукових положень, що виносяться на захист:

1. Політичне думання частини інтелектуальної еліти українських земель впродовж ХІХ ст., у своєму розвитку пройшло три етапи, названі дисертанткою українознавчим, українофільським, українським. Кінцевим - сукупним - наслідком політичних рефлексій інтелектуальної еліти на кожному із етапів над проблемами буття українства стала, зрештою, поява на теоретичному рівні українського народу (нації). Ідейно-політичний розвиток української інтелігенції супроводжувався боротьбою за саму можливість існування як української інтелектуально-політичної еліти.

2. На зламі ХІХ-ХХ ст., в українському інтелектуальному середовищі формувались як течії політичної думки лібералізм, соціалізм, націоналізм, жоден з яких не являв собою не диференційованої цілісності. Характерною для них була філіація ідей. Ідея державності була спільним надбанням і лібералів, і націоналістів, і соціалістів. Вклад у формулювання ідеї внесли не тільки особистості, які ідентифікували себе як українців, але й інтелектуали з подвійною лояльністю.

3. Визначна роль у формуванні ідейного репертуару української політичної думки і, зокрема, державницької, належала М. Драгоманову. Переважна більшість носіїв ідеї державності була його ідейним спадкоємцем, що дозволяє говорити про їхню рецепцію "драгоманізму".

4. Представники української політичної думки обґрунтували наявність підстав для створення держави, довели необхідність державного самовизначення нації.

5. Структурні компоненти ідеї державності складались як із раціональних, так й ірраціональних ідей - міфів. Їх поєднання допомагало "впорядкувати" і актуалізувати минуле, пов'язати його із сучасним моментом історії нації і, зрештою, віднайти відповіді на життєві для неї питання щодо прав, пов'язаних із утворенням держави. Особливу увагу на політичні міфи як засіб консолідації нації на шляху боротьби за державу звертали радикальні елементи українського інтелектуального середовища.

6. Особливістю системи доказів інтелектуально-політичної еліти щодо можливості та необхідності українського державотворення була та, що вона вибудовувалась за допомогою аргументів, які брались з минулого, із сучасності та з уявного майбутнього нації.

7. На зламі століть категоріально-політична основа державницького дискурсу знаходилась у стадії формування, чим і пояснюється плюралізм в її тлумаченні. В кінці досліджуваного періоду політична думка оперувала поняттями стосовно мети, функцій, атрибутів держави, форм державного устрою, форм державного правління;структури політичної системи та громадянського суспільства, джерел та сутності розподілу влади, особистості як суб'єкта політики і політичної суб'єктності нації, які дозволили ідеї державності структурно і змістовно прибрати самодостатнього вигляду. Розвиток державницької думки українців відбувався принципово в іншому руслі, ніж російської чи польської.

8. Слабкою стороною політичного думання носіїв ідеї було те, що, піднявшись до витворення концепції державності, вони в той же час найменшою мірою вдались до розробки конкретного "плану" дій по створенню держави (як самостійної, так і у формі автономії) в політичних реаліях ХХ ст.

9. Для української державницької думки були характерними такі риси: превалювання соціалістичних і націоналістичних настанов, демократизм, космополітизм, конституціоналізм, "всеукраїнськість" і регіоналізм, месіанство, націоналістичний ригоризм, "м'який" расизм, політично невиправдане -фільство (австро-, германо-, москво- тощо), фобія (полоно-, юдо-, москво-), провінціалізм. Наявність негативних моментів в українському політичному думанні пояснювалось, найперше, станом нації, в якому вона перебувала впродовж віків.

10. Формована в умовах утисків, переслідувань своїх носіїв - інтелігенції, кількісно нечисленної, з браком політичного досвіду, з нерозвинутою політичною культурою, в умовах низької національної свідомості пробуджених народних мас, байдужості до “неісторичних” і “недержавних” націй Європи, достатньо не диференційована від інших культурних проявів духу політична думка все ж була проявом повноцінних інтелектуальних процесів в організмі нації. Вона спромоглася підняти “українське питання” до рівня проблеми, стрижнем якої стала ідея власної державності.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її положення і висновки можуть використовуватися для більш глибокого наукового вивчення даної та суміжної проблематики, при підготовці загальних та спеціальних курсів з політології та історії, написанні підручників і навчальних посібників для вузів та середніх навчальних закладів, наукових праць.

Дисертація загальним обсягом 459 сторінок складається із вступу, п'яти розділів, висновків (396 стор.), списку використаних джерел та літератури (741 найменування, 63 стор.).

Структура та логіка розвитку ідей дисертації обумовлена системним підходом до вивчення "ідеї державності": кожний розділ присвячений вивченню компонента системи. Вивченню ж системи передує - у відповідності із методологічною настановою здійснювати дослідження будь-якого явища чи процесу через "окуляр" ментальності людей періоду - вивчення носіїв "ідеї державності".

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, зв'язок з напрямами наукових досліджень Інституту політичних і етнічно-національних досліджень НАН України, визначено об'єкт і предмет, сформульована мета і завдання дисертаційного дослідження, його хронологічні та географічні межі, наукова новизна одержаних результатів, їх практична значимість, подано відомості про апробацію.

У першому розділі дисертації - "Історіографія проблеми та характеристика джерел. Методологія дослідження" - насамперед висвітлюється ступінь наукової розробки теми. На основі аналізу літератури зроблено висновок, що історіографія проблеми бере свій початок безпосередньо у досліджуваний період. Найперше вона представлена працями самих українців, як досить відомих (С. Єфремов, М. Грушевський, Б. Кістяківський, Д. Донцов, Л. Юркевич, І. Франко, Леся Українка), так і менш знаних (І. Кревецький, В. Старосольський, О. Назарук, Т. Зіньківський, Л. Цегельський, В. Садовський), а то й зовсім невідомих (так би мовити, других і третіх осіб у процесі становлення історіографії). Їх праці несуть подвійне навантаження: з одного боку, вони є джерелом до вивчення багатоаспектної ідеї державності, з іншого - першим кроком в історіографії досліджуваної теми.

Аналіз радянської історіографії підвів до висновку, що на останню значною мірою впливала не лише єдино можлива в тих умовах марксистсько-ленінська методологія досліджень, але й радянська дійсність - процеси українізації, що розгорнулись у 20-ті роки, реалії сталінських часів, хрущовської "відлиги", брежнєвсько-сусловської доби, насамкінець - часів "перебудови". Кожен з означених етапів розглядається в дисертації як своєрідний період у рамках періоду.

Аналіз ступеня наукової розробки теми підвів дисертантку до висновку, що попри існування досить значного масиву літератури, в якій більшою чи меншою мірою висвітлюються різні аспекти обраної для дослідження проблеми, все ж стан її наукового осмислення не можна визнати достатнім. І не лише тому, що окремим, цілісним предметом вивчення ідея державності в українській політичній думці кінця ХІХ - початку ХХ століття не була, а й через те, що ряд її вузлових моментів залишається поки що поза увагою дослідників. На подолання цих вад і спрямована, певною мірою, реферована дисертація. В дисертації відзначається, що окрім архівних матеріалів особливо цінними є й прижиттєві видання, котрі містять авторські примітки, коментарі і т. п.

Саме ці безцінні видання праць чи здійснені зразу по смерті авторів - у кінці минулого - на початку поточного століття їх перевидання, що часто лише в одиничних примірниках зберігаються сьогодні у відділах рідкісної книги центральних бібліотек республіки, є єдиною формою існування більшої частини інтелектуальної спадщини українців. Таким чином, джерельна база є досить об'ємною. Сукупне використання різних груп джерел дає змогу виявити ті провідні ідеї в українській політичній думці стосовно держави та державотворення - навзаєм переплетені, але часом і такі, що виключають одна одну, - які побутували в політичній свідомості української спільноти кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Вичленення їх із різнорідного комплексу текстів, врешті-решт, забезпечило дослідження ідеї державності в українській політичній думці межі віків.

У другому розділі - "Умови та особливості розвитку українського політичного думання" - досліджувались чинники, які впливали на формування українських інтелектуальних кіл та обумовлювали ідейний спектр політичної думки останніх.

На фоні аналізу наслідків геополітичних змін кінця ХVІІІ ст., на Сході Європи, процесів самоорганізації Новоєвропейської цивілізації, і, зокрема, створення системи міжрегіонального поділу праці в розділі досліджуються політичні, соціально-економічні процеси, що мали місце на українських землях впродовж ХІХ ст. Доводиться, що своєрідність геополітичних, соціально-економічних реалій сприяла приєднанню українців, як й інших народів Східної Європи, до західноєвропейського національно-творчого процесу. Провідною ідеєю останнього з другої половини ХІХ ст., стала ідея створення власних держав, оскільки саме з їх утворенням пов'язувались надії на подолання як соціально-економічного, так і національного гноблення. Стосовно українців відзначається, що їхні прагнення державного самовизначення найяскравіше виявились на зламі ХІХ-ХХ ст., із підняттям українського національно-визвольного руху на вищий, у порівнянні з попереднім часом, щабель розвитку.

З урахуванням вищезазначеного, характеризується ставлення державних націй Європи, міжнародних сил, які обстоювали соціалістичні принципи влаштування співжиття народів, до вимог недержавних націй і обґрунтовується висновок про майже тотальне не сприйняття першими державницьких устремлінь других, серед яких були й українці.

На широкій документальній основі досліджується і обстоюється ідея, що впродовж ХІХ ст., інтелектуальні верстви українських земель у своєму розвитку пройшли три етапи - українознавчий, українофільський та власне український, які були тісно взаємопов'язаними та взаємно-переплетеними.

Наголошуючи, що еліта формувалась із вихідців із різних регіонів України і за рахунок представників різних соціальних верств, дисертантка, посилаючись на численні джерела, доводить, що усвідомлення і декларування української ідентичності (на противагу малоросійській, великоросійській чи польській) в умовах російсько-польських інтелектуальних і політичних впливів було наслідком вивільнення від пут свідомого дуалізму, подолання складних духовних колізій, зрештою, результатом непростої внутрішньої роботи кожної особистості. Прикметним було і те, що еліта формувалась із людей "неполітичних" сфер - літераторів, істориків, студентів тощо.

Увага в розділі приділяється характеристиці такого феномена, як "вростання" поляків (поляків української культури) в українську спільноту та їх праці на зламі століть як представників української політичної думки. Характеризуються особливості етапів цього процесу.

У третьому розділі - "Рефлексії з приводу причин бездержавності українців та обґрунтування альтернативних моделей" - поставлено завдання з'ясувати сутність пояснень причин бездержавності та структуру доказів про підстави та необхідність створення держави.

Аналіз рефлексій над причинами бездержавності показав, що інтелектуали найперше намагались відшукати ці причини, студіюючи українську історію. Відтак з'ясовано, що в обґрунтуванні причин бездержавності значну роль відігравали історичні дослідження. З опорою на них однією з основних причин називалась багатовікова індиферентність інтелігенції до справ "свого" народу. Вона була, на думку одних, наслідком "відлучення" інтелігенції від народних мас, на думку інших - її "зрадництва", ренегатства. Підставою останнього називались: "мотив користі", "мотив страху", "мотив незадоволених запитів" (першочергово культурних), не розробленість української ідеї.

Тема відступництва (зрадництва) інтелігенції пройшла через політичну творчість М. Драгоманова, І. Франка, Т. Зіньківського, М. Міхновського, Л. Цегельського, С. Рудницького та ін.

Одні, як М. Шаповал, піднімали ренегатство до рівня основного маркера нації, вбачали у ньому визначальну тенденцію її розвитку. Інші ж, незважаючи на наявність певних розходжень у витлумаченні явища, не були схильними вбачати в ньому сутнісної риси нації, але сходились у тому, що ренегатство - витвір життєвих обставин.

Противагою відступництву висувалась вимога "бути українцем" і "служити Україні", сутність яких хоч і розумілась по-різному, але кінцева мета витлумачувалась однозначно: заради того, щоб зробити Україну "політичною силою" (І. Франко, Л. Українка, М. Міхновський, М. Драгоманов). В ході обґрунтування твердження про те, що українці як нація мають все необхідне для створення держави в економічному, політичному, культурному плані українські інтелектуали використовували аргументи, які брались не лише з минулого чи сучасності, але й уявного майбутнього нації. Посилання йшло на реальні історичні факти та міфи. Раціональні пояснення у поєднанні з фіналом міфів якраз і допомагали в обґрунтуванні зазначеного твердження.

Обґрунтувавши існування повноцінного, окремого народу (нації), еліта відтак констатувала, що їй потрібно все те, чим користуються "всі інші" нації і найперше - держава.

Правомірність вимоги державного самовизначення українців частина інтелектуалів (М. Шаповал) обґрунтовувала й в інший спосіб, виводячи її із "реального" становища нації (а не, приміром, "державно-історичної минувщини"), із потреб "сьогодні дужої", "бадьорої" нації, яка відчула "потяг", "здатність до життя" і яка, відтак, "має право" бути.

У четвертому розділі - "Особливості розвитку автономістської та самостійницької думки" - увага зосереджена, по-перше, на виявленні причин домінування в українських інтелектуальних верствах ідеї федералізму та аналізі рефлексій носіїв ідеї з приводу перешкод на шляху до української автономії, по-друге, на дослідженні трактування сутності автономно-федералістської форми державного устрою і, по-третє, - на з'ясуванні характерних рис розвитку самостійницького ідеалу.

Наголошуючи безумовну першість і вагомість досліджень, розгорнутих у цьому напрямку М. Драгомановим, автор аналізує цілий ряд драгомановських праць - як вже добре відомих, так і менш знаних. Їх опрацювання показало, що вчений найпершу увагу приділяв питанню ґенези федералізму та ґенези ідеї децентралізації. Зокрема - розвитку "вільних порядків", відносин самоуправління як характерних елементів федералізму у стародавніх германців, південних слов'ян, греків, італійців, індійців, римлян, а далі - в середньовічній Європі.

Епоха Середньовіччя була привабливою і для І. Франка як "золотий час" автономії, але і як час "автономічно-федералістичного хаосу", з якого постали новочасні централізовані держави.

Заслугою М. Драгоманова й І. Франка було те, що вони "реставрували", а за тим дослідили причини виникнення національних потягів. М. Драгоманов, зокрема, довів, що живильним ґрунтом для них служив "національний централізм".

П'ятий розділ - "Концепції держави" - присвячений аналізу ідей української політичної думки стосовно засад (політичних, соціально-економічних, культурних тощо) майбутньої держави. Дисертантка доводить, що прихильники автономії України мислили її як національно-територіальну автономію в етнографічних межах. Відтак - наголошували необхідність перетворення Російської держави з унітарної у федерацію за рахунок надання націям (чи "землям") автономних прав.

В розділі аналізуються пропоновані форми устрою української автономії (унітарна чи автономія земель), сутність поглядів на зміст відносин у федерації (позбавлення автономії права виходу із "союзу" чи забезпечення правовим чином можливості розірвання зв'язків з федерацією), проблема суверенності (цілого чи частин, нації чи "землі"), форми правління (монархія чи республіка).

Особливу увагу приділено дослідженню основ республіканської форми правління у тому вигляді, в якому вона постала на сторінках спадщини українців-автономістів. Доведено, що інтелектуальна еліта виявляла прихильність до республіки парламентського типу, в якій би діяв принцип розподілу влади, було б забезпечене загальне, рівне, безпосереднє, таємне і т. д., виборче право, культивувались найрізноманітніші демократичні процедури. Все це підвело до висновку, що автономісти були добре обізнані із сутністю, механізмом функціонування тогочасних демократій світу, що дозволило їм закласти в свої державницькі концепції саме демократичні принципи. Дане зауваження є правомірним і стосовно постановки питання прав та обов'язків національних меншин, які проживали на українських землях.

У розділі здійснено критичний аналіз теоретичної спадщини визначного економіста доби М. Туган-Барановського - прихильника соціалістичного шляху розвитку державного життя. В ході дослідження еволюції поглядів вченого, висвітлення суперечностей його світогляду показано, з одного боку, його прагнення ідеалу - забезпечення найбільшої свободи особистості, розвитку її духовності, культури, з іншого - його відданість ідеї унітарної, централізованої соціалістичної держави, яка б виступала серйозною перешкодою на шляху досягнення ідеалу.

З'ясовано сутність критики Б. Туган-Барановським соціалістичних ідей К. Маркса, сенсімоністів, Родбертуса, Е. Кабе, підстави не сприйняття вченим федералізму та причини його переходу до обґрунтування необхідності культивування "федералістичних систем", розвитку місцевого самоуправління;сутність "кінцевого" ідеалу - "анархічного комунізму" - та шляхи його досягнення.

ВИСНОВКИ

У висновках підбито підсумки дослідження. Зокрема, вказується на те, що у кінці ХІХ та впродовж ХХ ст., з'явились численні праці різної наукової вартості, різного ступеня об'єктивності, глибини, в яких дослідники - вітчизняні і зарубіжні - більшою чи меншою мірою звертались до аналізу й інтерпретації багатоаспектної проблеми українського державотворення. Однак, окремим предметом дослідження ідея державності, складовими якої були б причини української бездержавності, питання можливості, необхідності, підстав створення держави та витворені інтелектуальною елітою державницькі концепції не були.

Джерельна база досліджуваної проблеми є досить об'ємною, включає різножанрові твори. Доцільним для використання є перші видання текстів праць, що були здійснені за життя авторів, а також рукописів, які відклались в архівах. Їх аналіз дозволяє твердити, що впродовж ХІХ ст., частина інтелігенції українських земель пройшла у своєму розвитку кілька етапів - українознавчий, українофільський, піднявшись.

Становлення української еліти відбувалось в умовах російсько-польських інтелектуальних і політичних впливів при в цілому не сприятливому як європейському, так і імперському політичному кліматі. Дана обставина обумовила негативні явища в її середовищі. Не дивлячись на це, в українському інтелектуальному середовищі формувались як течії політичної думки лібералізм, соціалізм, націоналізм, ідейні початки яких сягали лона українофільства. Кожен з напрямів мав свою ідейну специфіку. Представники вказаних ідейно-політичних течій знаходились під значним ідейним впливом М. Драгоманова.

На зламі ХІХ-ХХ ст., політичне думання піднялось до того рівня, який дозволяє розглядати його як прояв повноцінних інтелектуальних процесів в організмі нації. Заслугою інтелектуальної еліти стало те, що вона підняла "українське питання" до рівня проблеми, стрижнем якої стала ідея власної держави. геополітичний національний державність

Аналіз останніх дозволяє виділити, як її структурні складові, ідеї щодо причин бездержавності українців, ідеї про необхідність і підстави української держави, ідеї щодо сутності майбутньої держави. В свою чергу кожен з компонентів складався з раціональних та ірраціональних ідей - міфів. Представники української політичної думки змогли виділити внутрішні і зовнішні чинники, які призводили до бездержавності.

При цьому їм вдалось довести, що українська нація має все необхідне для створення держави в економічному, політичному, культурному плані.

В ході обґрунтування вказаних тверджень використовувались аргументи, які були почерпнуті як із минулого, так і з сучасності та з уявного майбутнього нації.

ПУБЛІКАЦІЇ

Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ - початок ХХ століття). - К., 1998. - 350 с. (19,5 др.арк.).

2. Програма курсу "Історія української культури". - К.: КТЕІ, 1993. - 12 с. (У співавторстві з В.В. Масловим. Особисто М.С. Кармазіній належить 0,4 др. арк. тексту).

3. Методичні рекомендації до самостійного вивчення теми "Історія політичної думки" з курсу "Політологія". - К.: КТЕІ, 1994. - 15 с.

4. Методичні рекомендації до самостійного вивчення теми "Українська політична думка ХІХ - початку ХХ ст.". - К.: КДТЕУ, 1996. - 18 с.

5. Ґенеза політичної думки в Україні // Опорний конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання з базової освіти. - К.: КДТЕУ, 1998. - С. 16-18.

6. Політична думка України на зламі століть: маловивчені аспекти національної ідентичності // Розбудова держави. - 1996. - №6. - С. 23-28.

7. Історик ідей Юліан Охримович // Віче. - 1996. - С. 131-140.

8. Ідея федералізму в українській політичній думці на зламі ХІХ-ХХ століть // Історія в школах України. - 1997. - №4. - С. 2-6.

9. Ідея самостійної держави та її носії в українському національно-визвольному русі // Історія в школах України. - 1998. - №1. - С. 2-6.

10. Становлення української еліти (кінець ХІХ - початок ХХ сторіччя) частина І // Розбудова держави. - 1998. - №3-4. - С. 99-106.

11. Становлення української еліти (кінець ХІХ - початок ХХ сторіччя) частина ІІ // Розбудова держави. - 1998. - №5-6. - С. 114-122.

12. Михайло Драгоманов і національне відродження // Відродження. - 1998. - №6. - С. 16-19.

Размещено на Allbest.ru