Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Політичні партії в умовах парламентаризму

Львів - 2008

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Творення демократичної Української держави потребує серед інших умов наявність ключових атрибутів громадянського суспільства, одним з провідних інститутів якого є політичні партії, що представляють акумульовані та узагальнені інтереси різних соціальних груп. Сьогодні триває процес запровадження демократичних механізмів узгодження цих інтересів та досягнення суспільно прийнятних компромісів, що дозволяє уникати небезпечних конфліктних ситуацій та цивілізовано вирішувати складні питання на шляху входження України до спільноти європейських демократій. Відтак, існує нагальна потреба у формуванні оптимальної моделі партійно-політичного розвитку України, спрямованої на позбавлення суспільства від міражної багатопартійності, корпоративного характеру політико-владних відносин.

Набуття чинності конституційної реформи, зміна форми правління - перехід до парламентсько-президентської форми правління, проведення вперше в Україні парламентських виборів за пропорційною виборчою системою створили нову політичну ситуацію та надали відчутного імпульсу українському партійному руху; суттєвому підвищенню ролі партій, парламентської партійної більшості та коаліційного уряду в процесах державотворення. Відтепер політичні партії зобов'язані належним чином реалізовувати надзвичайно важливі функції народу як єдиного джерела влади, ефективно здійснюючи їх через органи влади.

Одним з актуальних завдань «навздогінної модернізації», трансформації партійної системи України у напрямку системи поміркованого плюралізму є зміцнення партійної основи парламентаризму, що створює необхідне підґрунтя у досягненні партіями своїх програмних та передвиборних цілей. Все це актуалізує завдання оптимізації і демократизації партійної системи в Україні, яка має базуватися виключно на демократичних цінностях шляхом забезпечення діяльності адресних соціально орієнтованих партій, надання їм фінансової підтримки з боку держави, що має послугувати посиленню їх ролі та впливу на трансформаційні процеси, формуванню механізмів прозорого громадського контролю за діями влади.

Дослідження особливостей партійного розвитку України в умовах парламентаризму передбачає проведення системного (комплексного) та структурно-функціонального аналізу ролі партійного чинника в структурі владних відносин, оскільки державно-управлінські рішення безпосередньо стосуються визначення пріоритетів політики та виділення необхідних для їх реалізації ресурсів. Ґрунтовний аналіз зарубіжної та вітчизняної практики утворення і функціонування партій в умовах парламентаризму, створення за їх участі парламентсько-урядових коаліцій сприятиме подальшим дослідженням цієї проблематики в контексті визначення найбільш сприятливих умов та дієвих факторів партійно-політичного структурування суспільства, забезпечення його стабільності, вдосконалення демократичних засад взаємодії гілок влади.

Малодослідженою на пострадянському просторі залишається низка питань, пов'язаних із визначенням сутності «правлячої партії» в умовах парламентаризму та «партії влади» - у перехідному суспільстві, а також проблема формування різного роду політичних коаліцій, базуючись на концепціях демократії, політичних коаліцій і компромісу, концепції демократичного транзиту. Постановка питання про необхідність створення на партійні основі політичних коаліцій сама по собі не є чимось принципово новим в політичній практиці України. Віддаючи належне пошуку вчених та політичних експертів у даному напрямі, слід зазначити, що нові політичні реалії потребують й нових спроб осмислення досліджуваної автором проблеми. З огляду на усю широту і багатогранність джерельної бази та історіографії вітчизняного партогенезу, дана робота не претендує на всебічне висвітлення всіх питань, що мають відношення до досліджуваної проблеми.

Мета і завдання дослідження полягають у здійсненні системного (комплексного) політичного аналізу партійно-політичного розвитку України на сучасному етапі в контексті визначення місця і ролі політичних партій у процесах системної трансформації українського суспільства та реалізації політико-конституційної реформи.

Відповідно до зазначеної мети визначено наступні такі дослідницькі завдання:

- визначити і систематизувати основні передумови сучасної української багатопартійності в контексті оптимізації партійної системи України, позбавлення її від корпоративної за своєю суттю «міражної багатопартійності», а також основні тенденції та перспективи розвитку сучасної української багатопартійності в умовах парламентаризму;

- проаналізувати перші кроки вітчизняного політикуму з формування на партійній основі парламентської більшості, правлячої парламентської та урядової коаліцій, при цьому окреслити оптимальні механізми забезпечення політико-владних відносин в умовах партизації влади з урахуванням зарубіжних традицій державотворення і політичного коаліціотворення (на прикладі країн розвиненої демократії, постсоціалістичних країн ЦСЄ);

- встановити об'єктивні передумови та суб'єктивні чинники політичної реформи та її вплив на становлення українського парламентаризму, процеси партійно-політичного коаліціотворення в сучасній Україні;

- визначити сутність та зміст концептів «правлячої партії» і «партії влади» у державах перехідного типу;

- на основі аналізу чинної нормативно-правової бази забезпечення функціонування політичних партій в сучасній Україні визначити основні напрямки її вдосконалення, перелік відповідних законодавчих, інших нормативно-правових актів, що потребують першочергового розгляду українським парламентом, іншими органами державної влади; а також внести науково обґрунтовані пропозиції і рекомендації щодо посилення ефективності діяльності політичних партій як реальних суб'єктів формування і реалізації державної політики.

Об'єкт дослідження є політичні партії України, як основний суб'єкт процесів українського державотворення та політичного коаліціотворення в умовах парламентаризму.

Предмет дослідження є визначення передумов, основних тенденцій та перспектив розвитку української багатопартійності в умовах несталої демократії та трансформації партійної системи України як інституційної основи парламентаризму.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є фундаментальні основи наукового аналізу політичних структур та політичних процесів - принципи історизму і наукової об'єктивності, системності, цілісності і послідовності; конкретизації і прогнозування.

Принцип історизму дозволяє досліджувати питання вітчизняного партогенезу та ролі багатопартійності у становленні парламентаризму у процесі розвитку політичних структур, з огляду на конкретні історичні умови та їх впливу на зміну конфігурації політичних партій у різні періоди партійно-політичного розвитку України. Неупереджений підбір і аналіз первинних та історіографічних джерел сприяло дотриманню принципу наукової об'єктивності.

Застосування загальнонаукових методів системного та структурно-функціонального аналізу, що взаємно доповнюють один одного, простежується у всій роботі і обґрунтовується потребою проведення комплексного аналізу партійного розвитку України, трансформації її партійної системи як складової політичної системи суспільства, характер розвитку якої загалом визначає реалізм та поступові кроки влади з проведення політично-конституційної реформи; а також передбачає врахування усієї різноманітності факторів впливу на ці процеси, взаємопов'язаності і взаємозалежності будь-якого суспільно-політичного явища.

Використання компаративного методу дозволило здійснити порівняльний аналіз еволюції зарубіжної та української суспільно-політичної та управлінської думки, пріоритетів діяльності українських політичних партій та виявити основні тенденції партійного розвитку України, формування сучасної багатопартійності та її ролі у становленні вітчизняного парламентаризму наприкінці ХХ - на початку ХХ ст.

Застосування зазначених вище загальнонаукових методів дослідження реалізовувалося через звернення як до спеціально-історичних методів дослідження: історико-порівняльного, хронологічного, ретроспективного, періодизації і класифікації, факторного аналізу та інших; а також загалом «мікропідходу» (практичного підходу) до політичного аналізу, виходячи з тих міркувань, що їх комплексне застосування може забезпечити всебічний та цілісний аналіз досліджуваної проблеми та надає цьому процесу синергетичного характеру.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що на основі аналізу широкого кола джерел і науковій літератури здійснена спроба

комплексного розгляду питання партійно-політичного розвитку України в умовах становлення парламентаризму. В роботі:

- вперше на основі узагальнення та систематизації основних наукових підходів до визначення категорійно-понятійного апарату дослідження політичних структур і політичних процесів, визначено взаємозв'язок та відмінні характеристики концептів «правлячої партії» і «партії влади» у державах перехідного типу;

- доведено взаємозалежність досягнення цілей політико-конституційної реформи в Україні: з вирішенням завдання підвищення рівня організаційної зрілості різних об'єднань громадян; наявністю політичної та організаційної волі вищого керівництва і політичної еліти України до поступових і відчутних змін на краще; готовністю різних соціально-політичних сил до політичного діалогу і компромісу;

- доведено, що зміцнення партійної основи парламентаризму, формування на партійній основі правлячої парламентської та урядової коаліцій є одним з актуальним завданням політичної модернізації і трансформації партійної системи України, дієвим механізмом досягнення партіями своїх програмних і передвиборних цілей;

- визначено політичні чинники, які можуть істотно вплинути на внутрішнє структурування українського парламенту, формування парламентських коаліцій, поряд із чинниками, що мають суто юридичну природу;

- встановлено основні ідеологічні, історико-політичні, соціально-психологічні, організаційно-структурні, юридичні передумови української багатопартійності. Головною тенденцією трансформації партійної системи України на сучасному етапі визначено перехід від атомізованої до системи поляризованого плюралізму;

- удосконалено основні перспективні моделі взаємодії органів державної влади і партій в контексті надання державою підтримки потужним загальнонаціональним політичним партіям та належного правового унормування діяльності політичної /парламентської/ опозиції; позбавлення суспільства від корпоративного та позасистемного характеру сучасних процесів партієтворення;

- дістав подальший розвиток аналіз динаміки участі політичних партій у парламентських виборах (передвиборних коаліціях) за роки державної незалежності;

Наукове та практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення роботи полягає у багатоаспектному розкритті проблеми становлення та розвитку партійно-політичної системи України, а також у визначенні особливостей та виявленні визначальних тенденцій її трансформації в умовах парламентаризму, що базується на уточненні змісту ряду ключових понять понятійно-категоріального апарату досліджуваної проблеми, концепту «правлячої партії» в політичні системі перехідного періоду зокрема.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальших наукових розробок, пов'язаних із проблематикою вітчизняного партогенезу, трансформації партійної системи та забезпеченням дієвого функціонування політичних партій та організацій в умовах парламентаризму з урахуванням історичних традицій державотворення та партійного розвитку України, а також при підготовці лекційних курсів, навчальних посібників та спецкурсів з цієї проблематики у вищих навчальних закладах, установах післядипломної освіти та підвищення кваліфікації викладачів гуманітарних дисциплін. Окремі положення дисертації можуть стати корисними як для органів державної влади в плані підготовки інформаційно-аналітичних матеріалів, удосконалення нормативно-правової бази організації та функціонування політичних партій в умовах парламентаризму, так і можуть використовуватися політичними партіями з метою пошуку більш дієвих засобів набуття і реалізації статусу парламентських (правлячих) партій.

Особистий внесок. Основні наукові положення та висновки дисертації, що базуються на широкому масиві використаних джерел і літератури та викладені у 3 наукових статтях (без співавторства) і одній (у співавторстві) відповідно до визначених напрямів дослідження, отримано автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації апробовано на науково-практичних конференціях та семінарах: Науково-практичній конференції «Політична наука в Україні: стан і перспективи» (10-11 травня 2007 р,) у Львівському університеті присвяченій 70-річчю ювілею професора Семківа О.І.; Міжрегіональній конференціі «Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 р.» (10 листопада 2007 р., м. Львів); Міжнародній науковій конференції «Менеджмент за умов трансформаційних інновацій: виклики, реформи, досягнення» (10-12 травня 2007 р., м. Суми); Всеукраїнському науково-практичному семінарі «Мультикультурний світ у просторі освіти» (Харків 2006 р.), на міжрегіональный науково-практичній конференції «Дотримання демократичних стандартів виборчого процессу в Україні у 2006 році» (20 травня 2006 р., м. Львів).

Структура та обсяг дисертаційної роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації складає 190 сторінок. Список використаних джерел і літератури поданий включає 191 найменувань.

політичний партія реформа парламентаризм

Основний зміст

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об'єкт і предмет, мету і завдання дисертаційної роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення.

У першому розділі «Становлення та розвиток партійно-політичної системи в Україні» присвячено розгляду концептуальних засад та джерельної бази політичного аналізу партійних систем, а також визначенню основних ідейно-теоретичних та соціально-політичних передумов української багатопартійності.

У підрозділі 1.1. - «Концептуальні засади політичного аналізу партійних систем» - розглянуто основні теоретичні підходи до визначення і з'ясування сутності поняття «партійна система». Розглянуто основні теоретичні підходи до визначення і з'ясування сутності поняття «партійна система». Як базові в дисертаційному дослідженні використовуються типології партійних систем М. Дюверже, Дж. Сарторі, Ж. Блонделя; як основні методологічні підходи до аналізу політичних процесів і структур - нормативний, інституціональний, біхевіористський, структурно-функціональний, теорія раціонального вибору, дискурсивний. Партійна система досліджується у двох площинах: як сукупність існуючих політичних партій (інституційний підхід) та як механізм взаємодії з приводу влади (структурно-функціональний підхід). Поліваріантний характер політичних процесів обумовлює нагальну необхідність застосування методу сценарного підходу до політичного аналізу партійно-політичного розвитку України.

В широкому контексті категорія «партійна система» розглядається, як відносно нова політологічна категорія - «перцептивна партійна система». Загалом концептуально-методологічні засади політичного аналізу партійних систем визначають класичні теорії політичних партій і партійних систем, демократії і демократизації, політичного конфлікту, політичних коаліцій і компромісів та ін. Перехідний етап розвитку України, який характеризує «кризовий синдром модернізації», актуалізує проведення політичного аналізу процесів системної трансформації та раціоналізації партійно-політичних систем, базуючись на теорії модернізації, транзитологічних та інших концепціях. За відсутністю у політичній науці єдиного підходу до визначення сутності і функціонального призначення «партійної системи», змісту та обсягу цього концепту, зроблено припущення, що розвиток політичної теорії в пострадянських країнах найімовірніше піде шляхом синтезу елементів різних політичних концепцій, що, у свою чергу, потребує забезпечення високого їх мобілізаційного потенціалу.

У підрозділі 1.2. - «Ідейно-теоретичні та соціально-політичні передумови багатопартійності в Україні» - чільне місце відведено виявленню та опису різних передумов формування української багатопартійності на «опозиційно-переддержавному» етапі. Загалом політико-психологічні передумови української багатопартійності, ідеологічні засади утворення та діяльності переважної більшості нових партій на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. визначали процеси пробудження та зростання національної самосвідомості українців, що призвело до появи критичної маси національно свідомих носіїв загальнодемократичних та державницьких ідей; демократичний і центристський характер політичної психології українських громадян, несприйняття ними крайньо правих та крайньо лівих ідеологем. З основних соціально-психологічних передумов політизації масової свідомості українського суспільства визначено найбільшу екологічну катастрофу ХХ ст. - аварію на Чорнобильській АЕС, тим більше - приховування від народу масштабів цієї катастрофи і всієї правди про неї. Заради об'єктивності, варто відмітити, що помітного імпульсу вітчизняному партогенезу надав очолений М. Горбачовим реформаторський процес, що отримав назву «перебудова», процеси демократизації суспільно-політичного життя, що визначено політичною наукою, як головна передумова багатопартійності. Серед найважливіших соціально-політичних передумов української багатопартійності виокремимо створення (відновлення) у другій пол. 80-х рр. - 1991 р. діяльності самодіяльних (неформальних) громадських об'єднань, які з розгортанням процесів національно-державного відродження усе більше набували ознак політизованих об'єднань. Формування нових партій в цей період відбувалося на основі: політизованих /протопартійних/ громадських об'єднань; масових суспільних рухів; відновлення діяльності раніше існуючих політичних організацій.

Ідейно-теоретичні передумови української багатопартійності загалом визначає увесь ідейно-теоретичний арсенал світової та європейської політичної думки, а також багатовіковий розвиток української суспільно-політичної думки, передусім у другій пол. ХІХ - на початку ХХ ст., довготривалі процеси творення української національної державницької ідеї, ідейні погляди видатних українських мислителів і державно-політичних діячів українських національно-визвольних змагань за здобуття Української Самостійної Соборної Держави, що знайшло своє відображення в ідейно-світоглядних засадах утворення та діяльності: українофільських громад наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. ХІХ ст.; перших самостійницьких політичних партій кінця ХІХ - початку ХХ ст.; українського національно-визвольного руху, пов'язаного, насамперед, з діяльністю ОУН-УПА; дисидентського правозахисного руху та духовної опозиції тоталітарному імперському руху, інакомислення і вільнодумства другої пол. 50-х - 80-х рр. ХХ ст. Натомість, соціальних передумов формування сучасної української багатопартійності, пов'язаних з соціальною диференціацією і стратифікацією суспільства, значною мірою бракувало, що можна пояснити наявністю спільних на той час для різних соціальних груп соціально-політичних інтересів. В результаті, більшість нових партій, що утворилися в цей період, в своїх програмних документах не вказували на інтереси тих соціальних верст населення, які вони планували репрезентувати і захищати. партії своїми практичними діями та досягненнями. На думку автора, партії ще мають здобути собі соціальну інституційну нішу в українському суспільстві, набути статусу реальних суб'єктів вироблення і реалізації конкретних стратегій суспільного розвитку.

У підрозділі 1.3. - «Джерельна основа аналізу вітчизняного партогенезу» - наголошено, що джерельну основу політичного аналізу вітчизняного партогенезу складають наступні первинні (документальні) джерела інформації: документи правового характеру, архівні джерела, документи поточних архівів партій і організацій, опубліковані збірки документів, друковані періодичні видання та електронні джерела інформації (офіційні, партійні та непартійні), самвидавна преса, документальні джерела, отримані через мережу Інтернет (електронні ЗМІ), офіційні статистичні дані та результати соціологічних опитувань громадської думки. Корисний матеріал для політичного аналізу партійного розвитку України становлять друковані праці лідерів та ідеологів партій, передвиборні документи партій та виборчих блоків, партійні документи організаційно-управлінського характеру, інші інформаційно-агітаційні та довідкові видання, «партійна статистика».

У другому розділі «Партійно-політична основа парламентаризму» присвячено аналізу ролі багатопартійності у становленні українського парламентаризму; зарубіжної практики та першого досвіду формування парламентських партійних коаліцій; а також аналізу та систематизації різних поглядів та підходів вчених і політологів до визначення сутності концептів «правлячої партії» і «партії влади», зокрема за місцем та їх роллю в політичній системі суспільства і державному механізмі.

У підрозділі 2.1. - «Поняття «багатопартійності» та її роль у становленні вітчизняного парламентаризму» - присвячений аналізові багатопартійної системи як цілісного утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політичними партіями, які різняться між собою програмними настановами, тактикою дій, внутріпартійною структурою, автор вважає, що їх практична діяльність підпорядкована загалом досягненню позитивного результату на виборах, що надає їм правові підстави участі в роботі органів влади, та означає, що кожна партія повинна мати свою стратегію розвитку суспільства. За роки незалежності в Україні було проведено чотири президентські й чотири парламентські виборчі кампанії. Проведення виборчих кампаній надавало дієвого поштовху кількісним та якісним змінам параметрів формування багатопартійності в Україні, причому активність партій на парламентських виборах за усі роки невпинно зростала. Водночас, відсутність дотепер у Верховній Раді України відносно стійкої парламентської більшості, створеної на партійній основі, призводило до того, що партії не несли політичної за діяльність своїх членів на різних урядових посадах, що обумовлювало незначний вплив партій на прийняття державних рішень.

Становлення парламентаризму в Україні відбувалося на фоні трансформації та оптимізації її партійної системи. Дотепер політичні партії в основному орієнтувалися лише на парламентську діяльність, по суті опинилися в колі обмежених можливостей; не маючи прямого впливу на формування виконавчої влади. У 2006 р. з багатьох різновидів пропорційної системи фактично був запроваджений її найпростіший варіант - вибори за закритими партійними списками у загальнодержавному багатомандатному окрузі, що призвело до зменшення можливостей представництва регіональних інтересів в українському парламенті. Запровадження пропорційної системи не призвело до зменшення кількості партій, більшість з них створювалася не з метою реалізації конкретних програмних цілей, а з метою здобуття влади, отримання певних дивідендів від участі у виборах, аби не дати підстав для скасування реєстраційного свідоцтва. В роботі визнано недостатньою динаміку прояву активності та впливу політичних партій в органах місцевого самоврядування за результатами проведення виборів до місцевих представницьких органів влади у 1994, 1998, 2002 рр. Більш ефективним варіантом проведення в Україні виборів до місцевих рад різного рівня, на думку автора, є повернення до змішаної виборчої системи. Тенденції розвитку української багатопартійності вказують на те, що роль та місце політичних партій у становленні вітчизняного парламентаризму з кожною наступною виборчою кампанією зростатиме.

У підрозділі 2.2. - «Партійні коаліції як основа парламентської більшості» - зазначено, створення парламентських партійних коаліцій, на думку автора, не має і не може мати суто внутріпарламентського значення. Парламентські партії, що одноосібно або в коаліції утворили правлячу парламентську більшість, по суті стають розробниками стратегії розвитку держави, інструментом реалізації державної влади. Правляча парламентська коаліція створюється передусім для здійснення урядування і повинна взяти на себе всю повноту відповідальності за його стан в державі. З найбільш актуальних аспектів даної проблеми автор відмічає ідейно-політичну спрямованість партійної коаліції та декларування нею пріоритетів своєї діяльності. Найістотнішою вадою подібних коаліцій визначено поступове розмивання сенсу існування самостійних політичних організацій та ототожнення електоратом коаліції (блоку) з однією політичною силою. Доведено, що асиметричність впливу на електорат легіслатурної коаліції може призвести до послаблення менш впливових партій та їх поглинання більш потужними організаціями. Перспективи партійних коаліцій значною мірою визначаються перебігом політичних процесів в умовах конкретної держави. Зв'язаність угодою не є перешкодою для її розриву у будь-який час, якщо та чи інша політична сила вирішить, що цей розрив принесе їй більші вигоди, аніж її дотримання. Формування партійних коаліцій під час президентських виборів 2004 р. та парламентських виборів 2006 р. свідчить про те, що український парламент у внутрішньому розвитку від дрібносегментності перейшов до великоблокової структури. Автор прогнозує, що на внутрішнє партійно-політичне структурування Верховної Ради України істотно впливатимуть як внутріпарламентські конфлікти, так і позапарламентські партії та позапарламентське партійне оточення. Завдання формування парламентської більшості на партійній основі на весь час каденції парламенту потребує встановлення механізмів захисту та закріплення прав парламентської меншості. При цьому суспільство повинно постійно нагадувати представникам правлячої парламентської більшості та політичної еліти, що їх запросили до керування країною не на все життя, адже «держава… завжди є запрошенням, що його одна група людей передає іншим групам, щоб спільно здійснювати якийсь почин» (Х. Ортега-і-Гасет).

У підрозділі 2.3. - «Концепт «правлячої партії» в умовах парламентаризму» - подано авторське бачення сутності концептів «правлячої партії» і «партії влади», виходячи з того, що ці концепти мають різне сутнісне навантаження: «партія влади» - не правляча партія». Перше поняття більше характеризує суспільно-політичні процеси, розвиток партійно-політичної системи країн, що перебувають на перехідному етапі свого розвитку; друге - практику державотворення зарубіжних країн з розвиненими та усталеними традиціями парламентської демократії. Зміст концепту «правляча партія» як в умовах зарубіжного парламентаризму, так і у перехідних суспільствах є кардинально відмінним від того, що під цим поняттям розумілося в умовах панування комуністичного тоталітарного режиму, якому були притаманні тоталітарно-ієрархічна система урядування та «комуністична державна партія».

«Партія влади» в країнах з напівпрезидентською формою правління де-факто є «президентською партією влади» та являє собою специфічний спосіб структуризації впливових груп інтересів. Її характерними ознаками є кланово-корпоративний характер утворення та діяльності, що базується на принципі збереження та примноження влади й власності. Загальнонаціональною правлячою партією в умовах парламентаризму, на думку автора, слід вважати партію, яка за результатами участі у виборах, проведених за пропорційною системою, подолала прохідний бар'єр, відтак, легітимним шляхом здобула перемогу на виборах та увійшла до складу законодавчого органу влади, тобто набула статусу парламентської партії. Здобуття більшості місць у парламенті надає їй законні підстави, в залежності від отриманого результату на виборах, формувати парламентську більшість самотужки або спільно з іншими партіями. Поняття «партія влади» за своєю сутністю є ширшим за поняття «правляча партія». Правляча партія перехідного суспільства, як партія парламентського типу, набуває ознак повноцінної правлячої партії за умови оволодіння нею важелями державного управління, її залучення до формування уряду (урядової коаліції) та управлінської вертикалі влади. Правляча парламентська партія набуває статусу владної партії - «партії влади» (party in power, party in office), статусу «адміністративної партії», що визначає її панівне становище в сфері державного управління. Все це актуалізує завдання унеможливлення трансформації правлячої партії в партію чиновників і бюрократів, поширення в суспільстві «тіньового партійно-державного сектору». Правляча партія або коаліція правлячих партій, робить висновок автор, є тією правлячою політичною силою, яка, посідаючи панівне становище в структурі влади, здійснює державну владу та політичне управління соціальними процесами. Актуальним завданням трансформації партійно-політичної системи України слід вважати її реформування у напрямку створення консолідованої партійної системи, за якої б в Україні стабільно існували декілька потужних партій, конкурентноздатних та орієнтованих на формування правлячої парламентської коаліції, а також інституціалізацію механізмів взаємодії у трикутнику «правляча партія» - влада - «опозиційна партія».

У третьому розділі «Політична реформа та її вплив на становлення парламентаризму в Україні» визначено об'єктивні передумови та суб'єктивні чинники політичної реформи, основні тенденції розвитку та перспективи партійного розвитку України в умовах парламентської форми правління; проаналізовано зарубіжну практику та перший вітчизняний досвід формування партіями урядових коаліції.

У підрозділі 3.1. - «Об'єктивні передумови та суб'єктивні чинники політичної реформи» - зазначено, що серед об'єктивних передумов політичної реформи в роботі названі такі: незадовільний стан взаємовідносин між гілками влади, половинчатий характер запроваджувальних змін і перетворень, що поєднували в собі нові демократичні за формою структури та старі авторитарні механізми їх діяльності; дублювання одними владними інституціями компетенції та повноважень інших; порушення балансу влади; обстоювання партійно-політичними силами корпоративних інтересів та їх лобіювання. Однією з причин перманентних політичних конфліктів в суспільстві визначено «безпартійність влади», слабкість і невпливовість політичних партій, які за своїм призначенням покликані слугувати механізмом саморегуляції соціуму. В роботі показано, що місце партій зайняли адміністративно-економічні групи та політичні групи тиску, що реалізують власні економічні інтереси, нерідко при цьому завдаючи шкоди інтересам держави. Ключовою об'єктивною передумовою політико-конституційної реформи слід вважати багаторічний пошук оптимальної форми державного правління з урахуванням історичних традицій державотворення, створення в ході конституційного процесу базових політико-правових умов для реформування політичної системи українського суспільства. Реформування політичної системи України об'єктивно обумовлено світовим досвідом країн, що здійснили перехід від тоталітаризму до сталої демократії через проведення радикальних політичних реформ; запровадженням дієвого місцевого самоврядування. Завданням першочергової ваги слід вважати підвищення як рівня правової, моральної та організаційної відповідальності основних суб'єктів політичного процесу, так і рівня конституційної законності загалом. Особлива увага має приділятися забезпеченню інформаційної відкритості органів політичної влади і держаного управління; прозорості та відкритості процесів прийняття державних рішень. Загалом зміст політичної реформи в Україні визначає стратегічне завдання - зробити систему влади більш демократичною і ефективною. При цьому в роботі зроблено акцент на тому, що будь-яку концепцію реформування та ефективного впливу суб'єктів соціального управління на різні сфери суспільного життя неможливо втілити в життя без розуміння об'єктивної логіки та досвіду українського державотворення.

У підрозділі 3.2. - «Партії як інститути формування урядових коаліцій» - зазначається, що парламентська демократія є формою організації та порядку роботи вищого законодавчого органу країни, що передбачає формування населенням правлячих команд через механізм виборів; вибори у країнах з парламентською формою правління - це, передусім, боротьба політичних партій за склад уряду. До того ж багатопартійність, як форма суспільного управління, об'єктивно змушує політичні партії вдаватися до компромісу, укладати на партійній основі урядові коаліції. Конфігурація, та чи інша модель урядової коаліції обумовлена різними типами багатопартійної системи. Оскільки в демократичній державі конституційне право не регламентує відносин між правлячою політичною партією і урядом, то уряд проводить політику, обумовлену правлячою партією. Погодженість діяльності уряду з політикою «правлячої партії» забезпечується не правом, а партійною дисципліною. Фактично право на висунення кандидатури на посаду глави уряду і на утворення уряду отримує політична партія або правляча урядова коаліція, які за результатом виборів мають більшість місць у парламенті. Консолідуючим чинником (або принаймні пом'якшувальною обставиною) могла б стати фігура лідера коаліції, котра користується незаперечним моральним авторитетом в суспільства та здатна взяти на себе функції неупередженого арбітра. «Великі» коаліції діють ефективно, якщо створені на ідеологічних засадах та деталізованій програмі дій, як тимчасовий засіб подолання серйозної внутрішньополітичної або зовнішньої кризи. З огляду на суперечливі процеси вітчизняного коаліціотворення автор вважає корисним творче осмислення практики формування урядових коаліцій з урахуванням особливостей конкретно-національного характеру, зокрема - звернення до успішної реалізації політико-конституційних реформ в країнах Центрально-Східної Європи, країнах «Вишеградської групи» (використання в політично-правовій практиці принципу «конструктивного вотуму недовіри», за яким відправлення уряду у відставку без формування нової урядової коаліції стає неможливим; формування уряду, виходячи з принципу «презумпції довіри»). Діяльність українського парламенту дотепер забезпечувалася на підставі тимчасових, ситуативних домовленостей, утворення нестійких урядових коаліцій, що утворювалися з представників політичних сил з різними, а подекуди й полярними ідеологічно-програмними орієнтаціями. Уряд та його глава були виведені поза межі парламентського впливу та контролю. Конституційно не було визначено засади такої взаємодії, зокрема механізми її впливу на формування уряду та реалізації солідарної відповідальності за результати діяльності уряду; не було запроваджено дієвих механізмів відповідальності депутатських фракцій і груп за діяльність в уряді висунутих ними кандидатур. Періодична зміна урядів призводила до перманентних урядових і парламентських криз, як наслідок, до глибокої загальної суспільної кризи. Нагальною потребою реформування політичної системи України є запровадження законодавчо визначених механізмів реалізації впливу політичних партій на систему державної влади на центральному та регіональному (місцевому) рівнях; запровадження практики укладення коаліційної угоди, яка б визначала програмно-ідеологічні основи формування парламентської більшості, питання взаємодії як усередині парламентської більшості, так і її взаємодії з урядом та опозиційними парламентськими фракціями. Затяжний та конфліктний характер створення 2006 р. вперше на партійній основі парламентсько-урядової коаліції підсилює тезу про те, що політична реформа в Україні не була забезпечена необхідною нормативно-правовою базою до впровадження нової системи владних відносин. На думку автора, процедура формування парламентсько-урядової коаліції має базуватися не лише на ідеологічно-програмних засадах парламентської коаліції, але й на домовленостях щодо партійного представництва в урядових структурах. Лише за такого підходу до формування урядової коаліції знизиться вплив ситуаційних домовленостей та посиляться міжфракційні партійні зв'язки, що сприятиме стабілізації державної політики.

У підрозділі 3.3. - «Тенденції розвитку та перспективи партогенезу в умовах парламентської форми правління» - визначено наступні найважливіші тенденції партійного розвитку суспільства і держави в умовах парламентаризму: сучасні партії є не тільки неодмінним супутником представницької демократії, але й продуктом її розвитку; оформлення партійності у будь-якій країні визначається, передусім, впливом внутрішніх чинників; організаційні форми, в які втілюється сучасна партійність у будь-якій країні, зорієнтовані значною мірою на національну специфіку виборювання й утримання влади; розвиток партійності не означає і не передбачає необмеженого зростання кількості партій в межах окремої держави. Прийнята в конкретній державі модифікація виборчої системи та особливості електорату зумовлюють кількість партій, які реально можуть претендувати на здійснення державної влади. Пропорційна виборча система реально сприяє політичній структуризації українського суспільства, водночас маємо фактичну монополізацію партіями висування кандидатів до представницьких органів на більшості рівнів публічної влади. Автор вважає за необхідне запровадження регіональних списків, передбачивши можливість преференцій виборців щодо кожного кандидата.

Серед тенденцій, що характеризували розвиток української багатопартійності в період між президентськими виборами 2004 р. та парламентськими виборами 2006 р. автор виокремлює такі: інтенсивні темпи партизації політико-адміністративної еліти та органів місцевого самоврядування; активне залучення бізнес-еліти до партійно-політичної діяльності. Відтак, вибори 2006 р. по суті стали змаганням провідних регіональних політико-економічних груп, та перетворилися на протистояння між основними бізнес-елітами України з чітко вираженим регіональним забарвленням. За таких обставин поява в парламенті ситуативних корпоративних коаліцій, бізнес-союзів є об'єктивно обумовленою тенденцією.

Загалом розвиток партійної системи України в умовах політичної реформи визначають наступні тенденції: зростання ролі партій у конституційному процесі та в управлінні державою; прискорення процесу партійної ідентифікації виборців; зміна системоутворюючих партійної системи України на фоні прискорення процесів партизації та корпоратизації влади і політики, поширення цих процесів на регіональному і місцевому рівнях; проведення часткової ротації політичних еліт та зміна конфігурації правлячих урядових партій на фоні активної участі бізнесменів у виборах усіх рівнів. На фоні зміни позиціонування партій у координатах «влада - опозиція» розпливчатою залишається лінія розподілу партій за принципом провладні/опозиційні. Автором досліджено негативний вплив перманентних внутрішніх конфліктів у таборі провладних політичних сил на авторитет влади в суспільстві; доведено, що велика кількість партій - це вірна ознака і незрілості, і недієздатності політичної еліти; зроблено висновок про функціональну несформованість та ідеологічну аморфність сучасної української політичної опозиції. Серед інших тенденцій сучасного вітчизняного партогенезу: слабкість політичних партій, як політичних організацій; відсутність у них стійкої соціальної опори; аморфність складу та організаційної структури партій, які все ще не стали дієвим механізмом рекрутування і навчання професійних політиків. В роботі також визначено ряд обставин, які суттєво впливають на формування дієвої партійності, однак ще недостатньо враховуються у державно-правовому регулюванні процесів вітчизняного патогенезу, що, у свою чергу, визначає перспективні напрями трансформації партійної системи України в умовах парламентаризму: результативність партій як політичних організацій; кількісний склад та розгалуженість організаційної інфраструктури партій; стан розвитку внутріпартійної демократії та ін.; що має сприяти демократичному розвиток українських політичних партій, як виразників усього розмаїття суспільних інтересів.

Висновки

У висновках дисертації подано загальні підсумки дослідження та рекомендації щодо вирішення досліджуваної проблеми.

1. Процеси формування сучасної багатопартійності в Україні напряму залежали як від соціально-економічної структури українського радянського та посттоталітарного суспільства, рівня сприйняття ним національно-державницьких ідей, його культурно-духовного рівня, так і від зовнішніх впливів. Саме на рубежі 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. сформувалися ряд об'єктивних, передусім ідеологічних, соціально-політичних, організаційно-структурних, юридичних передумов української багатопартійності. Соціально-економічних передумов, пов'язаних з соціальною диференціацією і стратифікацією суспільства значною мірою бракувало. Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, аніж склалися соціальні групи населення, відтак об'єктивно не могли знайти чітких соціальних адрес, стати виразниками інтересів конкретних соціальних верств. Маємо констатувати про виокремлення сьогодні групи партій, які претендують на симпатії практично усього електорату і, водночас, функціонують як «бізнес-проекти», створені для розв'язання та лобіювання інтересів певних політико-економічних груп. Сучасний вітчизняний партогенез характеризують: слабкість партій, як політичних організацій; відсутність стійкої соціальної опори; аморфність як складу, так і організаційної структури. Якої сутності набуде в Україні найближчим часом процес інституалізації партійно-політичного середовища?; В який спосіб все це відбуватиметься? - відповіді на ці питання багато в чому залежатимуть від темпів згортання процесу «перевиробництва» партій, який слід вважати наслідком реалізації корпоративної політики українського політикуму.

2. Утвердження в Україні демократичної партійної системи європейського зразка слід визначити стратегічним пріоритетом сучасного етапу розвитку Української держави. Така партійна система має базуватися на кількох потужних загальнонаціональних, політично відповідальних партіях, що мають розвинену регіональну та організаційну інфраструктури, спроможні ефективно сприяти задоволенню насущних інтересів і потреб громадян. Все це актуалізує завдання забезпечення з боку держави функціонування реальних, «адресних», соціально орієнтованих партій, що акумулюють суспільні інтереси та сприяють їх цілеспрямованій реалізації в процесі прийняття державних рішень. Автор вважає за необхідне підвищити юридичні вимоги до реєстрації політичних партій, як засобу позбавлення суспільства від політичних партій позасистемного походження.

Партійна система України поступово трансформується атомізованої до партійної системи поляризованого плюралізму, що посилює конкуренцію політичних партій за контроль над вищими органами влади. В Україні сьогодні по суті сформована двопартійність за територіальною ознакою, що засвідчує асиметрична невідповідність наявної в суспільстві світоглядної двопартійності реальній політичній структурі українського парламенту. Прискорення партогенезу у 2004-2006 рр. можна вважати компенсацією за штучне стримування цього процесу в попередні роки, коли формально «партія влади» та позапартійна бюрократія намагалась у такий спосіб зберегти за собою політичну владу.

3. Поступове зростання ролі українських партій у виборчому і законодавчому процесі за роки державної незалежності засвідчує збільшення партійної частки депутатів у складі парламенту з кожними новими виборами. За роки державної незалежності парламентська більшість мала ситуаційний характер, її діяльність багато в чому визначав «президентський фактор». Основною причиною нестійкості парламентської більшості за мажоритарної системи є те, що народним обранцям пропонувалося керуватися у своїй депутатській діяльності в основному інтересами «партії влади» (адміністративно-бюрократичного апарату). Як свідчить зарубіжна практика та проведення вперше в Україні парламентських виборів за партійними списками, запровадження пропорційної виборчої системи, хоча і дозволяє краще відображати розстановку політичних сил в суспільстві, водночас, не позбавляє суспільство від «міражної багатопартійності», суттєво не зменшує її кількісних параметрів. Базовими критеріями впливу багатопартійності на еволюцію українського парламентаризму слід вважати: рівень партійного представництва в парламенті; роль «партійного чинника» у прийнятті законодавчих рішень; характер відносин правлячої парламентської коаліції з парламентською та непарламентською політичною опозицією.

4. Реальна участь політичних партій у формуванні та реалізації державної політики в умовах парламентаризму стає можливою, якщо вони перебувають при владі, відтак мають можливість реалізувати свої програмні настанови, передвиборні обіцянки, що випливає з логіки функціонування парламентської республіки та сенсу проведення виборів за партійними списками.

Створення на партійній основі парламентської більшості не має і не може мати суто внутріпарламентського значення. Правляча парламентська коаліція створюється для здійснення урядування і бере за себе всю повноту відповідальності за його стан в державі, що, у свою чергу, актуалізує укладення коаліційних угод, які б визначали програмно-ідеологічні основи формування парламентської більшості, питання її взаємодії з урядом, забезпечення цієї діяльності необхідною нормативно-правовою базою. На думку автора, процедура формування парламентсько-урядової коаліції має базуватися не лише на ідеологічно-програмних засадах внутріпарламентського утворення, але й на домовленостях щодо партійного представництва в урядових структурах.

Зарубіжний досвід формування партійних та урядових коаліцій в країнах, що перебувають на різних стадіях переходу до демократії, свідчить, що цей процес є складним і нерівномірним. Низькі темпи досягнення партіями домовленостей щодо створення парламентсько-урядової коаліції швидкими темпами «з'їдають» той кредит довіри, який було надано певним політичним силам, посилюють суспільну апатію і роздратування, дестабілізують ситуацію в регіонах. Оптимізації відносин у трикутнику «президент - парламентська більшість уряд» має сприяти формування такої більшості на проурядовій основі. На поведінку політичних партій, при утворенні коаліцій зокрема, за нової політичної реальності певним чином впливають ірраціональні мотиви. Загалом робити прогнози щодо коаліціотворення досить важко, тому що міжпартійні угоди за нестабільного, фрагментарного і корпоративного характеру сучасної партійної системи України мало до чого зобов'язують коаліційних партнерів. Досить розпливчатою залишається у перехідних суспільствах лінія розподілу партій за принципом «провладні/опозиційні» на фоні активного впливу на процес коаліціотворення «партії влади».

5. Об'єктивні передумови політичної реформи в Україні визначає перехідний етап розвитку українського суспільства - переходу від адміністративно-командної системи влади до нової системи політико-владних відносин, що базується на принципах демократії і парламентаризму. На заваді запровадження більш ефективної системи владних відносин - такі основні суб'єктивні чинники: некомпетентність владних структур, бюрократизація і корумпованість державного апарату за існування перманентного конфлікту між гілками влади, правового нігілізму, криміналізації соціальних і виробничих відносин, відчуження людини від продуктивної праці та зубожіння більшості населення. Набуття політичними партіями статусу головного суб'єкта демократичного правління та державотворення, створення за результатами виборів 2006 р. правлячої парламентської коаліції та формування на партійній основі коаліційного уряду, інших органів влади (партизація влади) слід вважати ключовим моментом реалізації політичної реформи.

6. Виокремлення в суспільстві провідної верстви - політичної (правлячої) еліти, поява феномену «правлячої партії» в умовах парламентаризму є всюдисущим явищем, оскільки воно імпліцитно присутнє у незмінній природній структурі будь-якої організованої людської спільноти. Стаючи правлячої партією, за умови набуття статусу парламентської партії, політична партія бере безпосередню участь у формуванні та реалізації державної політики за наявності політичної і організаційної волі щодо їх практичного втілення. Оскільки в демократичній державі конституційне право не регламентує відносини між правлячою політичною партією і урядом, то уряд проводить політику, обумовлену правлячою партією. Вирішення непростих завдань політичної модернізації України значною мірою залежить від того, чи буде «правляча партія» керуватися у своїй діяльності виключно інтересами держави і суспільства, проявляючи при цьому політичну та організаційну волю у досягненні задекларованих цілей, підпорядкувавши загальнонаціональним інтересам лобіювання інтересів клано-олігархічних груп, нездоланне бажання панувати та зберегти під якими завгодно передвиборними обіцянками та політичними гаслами свою владу і власність.

7. Суперечливого, часом конфліктного характеру процесам «партизації влади» в умовах парламентаризму надає неврегульованість і недосконалість партійного і виборчого законодавства, які в цьому аспекті слід розглядати у тісному зв'язку. Існує нагальна потреба у запровадженні дієвих нормативно-правових механізмів забезпечення цивілізованого партійного розвитку України, правового регулювання порядку створення, загальної структури і повноважень політичних партій та їх місцевих осередків, а також прозорих механізмів перевірки виконання ними вимог чинного законодавства. Актуальним завданням слід вважати інституційних механізмів забезпечення взаємодії гілок влади, передусім парламентсько-урядової коаліції; прийняття низки законів з метою посилення відповідальності парламентських правлячих партій перед своїми виборцями; юридичних засад функціонування парламентської більшості та парламентської опозиції (політичної опозиції загалом), прийняття врешті-решт, відповідних законів. В контексті набуття чинності політичної реформи в Україні, посилення ролі партій в управлінні державою невідкладним завданням є прийняття українським парламентом законів про Президента України, комітети Верховної Ради України та нової редакції її Регламенту, Кабінет Міністрів України та центральні органи виконавчої влади в Україні. Загалом українська політика сьогодні потребує вжиття партійною владою та правлячими парламентськими партіями, що поділяють цінності демократії та національного поступу, вивірених і результативних заходів, щирого пояснення суспільству своїх цілей.