Структура та шляхи досягнення політичної влади

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ

«ДУТ»

КАФЕДРА № 43

(військово-гуманітарних дисциплін)

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Політологія»

Тема: «Структура та шляхи досягнення політичної влади »

КИЇВ - 2013

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття політичної влади, її особливості

Розділ 2. Структура політичної влади

Розділ 3. Шляхи досягнення політичної влади

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Влада, владовідносини являють собою необхідний механізм регулювання життя суспільства, забезпечення його єдності. Історія політичного владарювання - одна із найцікавіших. І скільки не прагнули суспільствознавці розкрити таємницю її, політична влада і досі залишається загальною проблемою наукового дослідження, людської думки, індивідуальної зацікавленості. У політології влада, її сутність, характер мають важливе значення для розуміння природи політики, політичної системи суспільства, політичного процесу, політичного прогресу тощо.

Головним елементом, який пов'язує все політичне у суспільстві в єдину політичну систему і який визначає зміст поняття "політика", є влада. Оскільки політика знаходить свій вияв у керівництві, управлінні, організації, примусі та інших явищах, спрямованих на упорядкування життя суспільства, то влада як змістовний складовий елемент всім їм іманентно властива. Немає політики без влади і влади без політики. Саме навколо влади, політичної влади, виражених у ній політичних інтересів і потреб і розгортається політична життєдіяльність. Вона структурується, організується у певну систему, а саме - у політичну систему суспільства. Влада є одним із стрижнів, навколо якого формується цілісність політичної системи. Від сутності, змісту, механізму функціонування влади залежать характер і спрямованість політичної системи.

Влада (політична, державна) є формою волевиявлення суб'єкта влади. Напрямок світової політичної науки, що досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які займаються дослідженнями у цій галузі,- кратологами. У світовій кратології існує багато різноманітних визначень влади. І це не випадково, бо навряд чи знайдеться ще проблема, значення якої важко переоцінити, оскільки вона зачіпає інтереси кожного з нас. Надзвичайно влучно з цього приводу висловився ще в середині XVII ст. Томас Гоббс; « Я не сумніваюсь, що якби істина, що три кути трикутника дорівнюють двом кутам квадрата, суперечила праву будь-кого на владу або інтересам тих, хто вже володіє владою, то оскільки це було б під владою тих, чиї інтереси ця істина зачепила, вчення геометрії якщо не заперечувалося б, то було б витіснене спалюванням книг з геометрії ».

Мета роботи - проаналізувати структуру та шляхи досягнення політичної влади.

Основні завдання:

розглянути поняття політичної влади, її особливості;

проаналізувати структуру політичної влади;

дослідити шляхи досягнення політичної влади.

Об'єкт дослідження - влада як механізм регулювання життя суспільства.

Предмет роботи - структура та шляхи досягнення політичної влади.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ, ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ

Основою політики є влада. Вона представлена державою, його установами і ресурсами. Влада сприяє ефективному задоволенню загальнозначущих, групових часток і інтересів. З цієї причини вона виступає головним об'єктом боротьби і взаємодії груп, партій, рухів, держави, індивідів.

Ще в XVIII столітті французький мислитель Г. де Маблі (1709-1785) так визначив соціальне призначення влади: „Ціль, що ставлять люди, об'єднані законами, зводиться до утворення суспільної влади для запобігання і припинення насильства і несправедливості окремих осіб”.

По своїй природі влада - явище соціальне, оскільки виникає в суспільстві. Суспільство без влади - хаос, саморуйнування соціальних зв'язків. Потреба у владних механізмах обумовлена рядом причин, і насамперед необхідністю додати взаємодіям між людьми доцільність, розумність, організованість, створивши загальні для всіх правила поведінки. Крім того, наявність влади викликана об'єктивною потребою в регуляції соціальних відносин, узгодженні й інтеграції різноманіття незбіжних інтересів і потреб людей за допомогою різних засобів, у тому числі і примуса. [1].

Влада з'явилася з виникненням суспільства і буде в тій або іншій формі завжди супроводити його. Влада необхідна передусім для відтворення людської природи. Формування влади зумовлено необхідністю суспільного виробництва, яке немислеме без підкорення всіх учасників єдиній волі, а також потребою регулювання соціальних відносин між людьми.

Влада багатолика: вона з'являється в різних проявах, у кожнім з яких виявляється якась одна її сторона. Існують різні філософські й політологічні концепції влади, серед них -- біхевіористська, реляціоністська, інструменталістська, структурно-функціональна, конфліктна, марксистська та ін.

Оскільки категорія влади є багатозначною й різновимірною, а також вихідною й визначальною у державно-політичній сфері, розглянемо зміст існуючих концепцій влади. Послідовність викладу їх свідчить певною мірою про історичну послідовність дослідження влади у світовій політології [8]. ?.

Біхевіористська концепція влади. Політичний біхевіоризм (від англ. behaviour -- поведінка) зводиться до намагання маніпулювати поведінкою на рівні окремої людини заради стабільності політичної системи). Влада розглядається як вихідне начало, яким детермінуються всі політичні дії особи. Виходячи з цього, окреслюються такі підходи до визначення влади:

1.Влада як "воля до влади". На цьому побудована "силова модель" політичного процесу.

2.Політичні відносини розглядаються як ринок влади. Відповідно до цього розробляється "ринкова модель" політичного процесу, за якою влада продається і купується за правилами ринку, де діють попит і пропозиція, прагнення до вигоди, конкуренція продавців і покупців.

3.Зв'язок ринку влади і влади держави. При такому підході держава розглядається як структура, що упорядковує владу, визначає правила політичної гри, приборкує ринкову стихію влади.

4.Політичний ринок як змагання суб'єктів влади. На цій основі будується "ігрова модель" політичного процесу. В її тлумаченні політичний світ розглядається як театр, поле гри, де успіх влади залежить від здібностей, сили, гнучкості суб'єкта, здатності його перевтілюватися, наполягати та ін. Найбільш видатними представниками біхевіоризму є Ч. Мегріам, Г. Лассуел, Дж. Кетлін,
Ж. Бюрдо, А. Лаксело, Ф. Гегель та ін.

Реляціоністська концепція влади. Латинське слово relatio означає "донесення". Влада постає як відносини між особами, які дають змогу одному індивіду або групі їх змінювати поведінку іншого індивіда або групи. Тут основна увага фокусується на рольових відносинах,/підкреслюється асиметричність владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади. Реляціоністські трактування влади розглядаються у трьох основних варіантах теорій: "опору" (психологічний акцент у системі владовідносин), "обміну ресурсами" (соціологічний акцент), « розподілу зон Впливу (політичний акцент). Теорія «опору» (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) основну увагу приділяє класифікації різних форм і ступенів опору в системі владних відносин, опору, підвладного тискові з боку суб'єкта влади. Теорія «обміну ресурсами№ (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінгс та ін.) за основу аналізу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним. Прагнення підвладного до отримання певних благ зумовлює наявність влади у того, хто такі блага має. Влада є функцією залежності індивіда від розподілу ресурсів. Д. Ронг, автор теорії « Розподілу зон впливу », вважає, що в системі владних відносин особи постійно обмінюються ролями -- володар влади і її об'єкт. Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є політична система. Існує три підходи до визначення поняття: макропідхід -- влада як властивість або атрибут макросо-ціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей; мезопідхід -- влада на рівні конкретних систем -- сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Кроз'є, К. Дойч, Н. Луман). Влада аналізується у співвідношенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами; мікропідхід -- влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс). [12].

Суб'єктом влади є передусім особа, дії якої є визначальними у рамках певної соціальної системи. Зверненням до аналізу вертикального і горизонтального зрізів влади стверджується, що роль індивіда в суспільстві, в мікросистемі визначає його владу.

Телеологічна концепція влади. Влада -- це досягнення певних цілей, одержання запланованих результатів.

Інструменталістська концепція влади. Представники цього підходу розглядають владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу.

Структурно-функціональна концепція. Влада постає як особливий вид відносин між підлеглими і керівниками. Саме суспільство влаштоване ієрархічно. Воно диференціює управлінські та виконавські соціальні ролі. А роль особи у політичній системі чітко визначена -- підтримання існуючої системи.

Конфліктна концепція влади. Представники її розглядають владу як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях. [9].

Психологічна концепція влади. Витоки влади трактуються як такі, що кореняться у свідомості і підсвідомості людей, а прагнення до влади розглядається як вияв, сублімація пригніченого лібідо, що являє собою трансформоване відчуття переважно сексуального характеру (Зігмунд Фрейд) або психічну енергію взагалі (Карл Густав Юнг). Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виконують функції суб'єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Психоаналітики акцентують увагу на таких механізмах, як командування і підкорення.

Марксистська концепція влади. У роботі « Німецька ідеологія» К. Маркс і
Ф. Енгельс навели поняття "соціальна влада" і визначили основні риси її: класовий характер у класовому суспільстві; відносини панування і підкорення; зумовленість соціального панування майновими відносинами. У наступних працях К. Маркс і Ф. Енгельс указували, що головне місце в системі соціальної влади посідає державна, політична влада. Отже, зазначені підходи до вивчення влади свідчать про великий інтерес у світі до проблеми влади, про її надзвичайну складність. [2].

Розуміння політичної влади ґрунтується на загально-соціологічному визначенні влади. Влада -- це реальна здатність суб'єкта соціального життя (соціуму) здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів -- авторитету, права, насильства тощо. Соціальна система влади створює цілісність, до якої входять її підсистеми -- політична, економічна, правова та ін. У суспільному житті всі вони взаємопов'язані і втілюють волю певної спільноти -- класу чи соціальної групи. Зауважимо, що волевиявлення соціального суб'єкта влади тим активніше, чим міцнішу він має матеріальну основу. Бідна людина не здатна розумно ставитися до влади, так само як бідне суспільство не здатне розумно розпорядитися нею. Оптимальний політичний устрій, політична організація влади потребують сильного « середнього класу» як прошарку матеріально забезпечених людей. У соціальній системі влади особливе місце посідає політична влада [3].

Політична влада -- реальна здатність соціальної спільноти, індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного інтересу і сформованих політичних потреб.

Особливості політичної влади:

1.Здатність, готовність суб'єкта влади виявити політичну волю. Підкреслюючи значення волевиявлення суб'єкта влади, слід зазначити, що його не можна абсолютизувати, оскільки це призводить до волюнтаризму в політиці. Волюнтаризм у політиці означає позицію суб'єкта політики, який розглядає волю як головний чинник політики і спрямовує її на довільне вирішення політичних проблем. Волюнтаризм пов'язаний з перебільшенням ролі й значення політичної влади у суспільному житті, наділенням її безмежними властивостями при регулюванні та змінах соціальних умов.

2.Охоплення всього політичного простору взаємодією різних політичних суб'єктів. Територія, населення у поєднанні їх із владою становлять складові ознаки держави. Територія -- просторова межа дії політичної влади. У цьому розумінні територія -- не тільки географічне або етнографічне поняття, а й політична категорія, якій властивий публічно-правовий характер. Він полягає у тому, що територія, в межах якої державна влада здійснює свою волю, є складовим елементом держави, одним з основних виявів її сутності. У « Декларації про державний суверенітет України » (16 липня 1990 р.) вказувалось на державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах[10]. В "Акті проголошення незалежності України" (24 серпня 1991 р.) підкреслюється: « Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України ». Територія входить у державу через людей, які на ній живуть і підкоряються цій владі. Сукупність індивідів і становить населення. Корінне населення держави іменують народом, на основі якого і формуються суб'єкти політики. Політичний простір як територіальний характеризується тим, що в межах території влада повинна мати певні "кордони", які визначаються межами компетенції в досягненні цілей. У правовій державі політична влада ні в якому разі не повинна поширюватися на неполітичні "приватні" міжособистісні відносини. В цьому сутність справжніх громадянських свобод як свобод особистості від політичного нагляду і контролю. Саме тоталітарна влада характеризується порушенням межі власної компетенції. Введення влади у необхідні кордони, а це властиве саме правовій державі, можливе, якщо суб'єкти влади володіють необхідною компетенцією і культурою. [5].

3. Наявність політичних організацій, через які суб'єкт політичного волевиявлення здійснює політичну діяльність. Влада -- засіб, за допомогою якого суб'єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи військово-політичні) або ненасильницьким, коротко- або довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада, залежить від рівня зрілості її елементів -- держави, політичних партій, рухів, інших громадських об'єднань, правильності їхньої політичної стратегії і тактики у внутрішній і зовнішній політиці, здатності сприяти суспільному прогресу.

4.Осмислення політичного інтересу і політичних потреб.

5.Забезпечення соціального панування в суспільстві суб'єкта політичної влади. Поняття "політична влада" пов'язане з такими явищами, як політичне панування, експлуатація, пригноблення та ін. Для здійснення політичної влади її слід упорядкувати, тобто насамперед закріпити у вигляді політичного панування. Політичне панування -- це встановлення структурованих у суспільстві відносин командування -- підкорення, що забезпечують політичний порядок. Встановлення організованої системи управлінської праці і виконавської діяльності має бути оформлене на законодавчій основі, що дає владі змогу інституціоналізуватися, набути діяльнісно-правового характеру, робить її стійкою. Суспільство в такому разі функціонує як демократичне. При порушенні права, на якому ґрунтуються діяльнісні взаємовідносини політичних інституцій, в суспільстві виникає антидемократизм, який може призвести до тоталітаризму. Політичне панування у науковому розумінні має позитивне навантаження, оскільки нерозривно пов'язане з наведенням порядку, з упорядкуванням відносин, з правопорядком. Його слід відрізняти від таких понять, як експлуатація, політичне гноблення, придушення. Експлуатація -- досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів чужої праці. Надзвичайно важливим для розуміння особливого політичного становища народів є поняття "пригноблення". Пригноблення -- це жорсткий і жорстокий примус, обмеження свобод і дій, привласнення чужої волі й оволодіння нею. Політичне придушення -- оволодіння панівним становищем на основі повного підкорення, приведення в повну залежність. Як приклад пригноблення особистості, населення в цілому, а в окремі періоди й придушення є радянська владна система, яка протягом десятиліть існувала за рахунок привласнення волі за умови обмеження політичних свобод і трималася на обмані.

6. Різноманітність ресурсів -- політичних, економічних, соціальних, культурних, силових, суб'єктних та ін. До ресурсів влади належать суб'єктні (персоналізовані), політичні, матеріальні, соціальні, культурні, інформаційні, силові, демографічні та ін. Кожен з них становить певну силу. Співвідношення цих сил у різні періоди може змінюватися.

Суб'єктні ресурси влади -- наявність необхідних соціальних якостей: особисті характеристики суб'єкта влади -- політична освіченість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, здібності до аналізу політичної ситуації і прогнозування, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість, визнаний авторитет.

Політичні ресурси влади -- наявність розвинених політичних партій, відпрацьованість державних механізмів, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних цінностей у суспільстві, наявність політичних лідерів і відпрацьованого механізму формування їх, розвинена політична теорія і механізми оволодіння нею, розвинена політична культура мас і політична культура функціонування політичних структур та ін.

Економічні ресурси влади -- розвинена матеріальна і технічна база суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багатство корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв'язки та ін [11].

Соціальні ресурси влади -- соціально структуроване суспільство з високими показниками освіти, посадової упорядкованості, утвердження престижності професій, соціального забезпечення, медичного обслуговування.

Культурні ресурси влади -- освіченість населення, темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність і освоєння сучасних політичних знань, вплив засобів масової інформації та ін.

Інформаційні ресурси влади -- володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронної технології, засобів масової інформації та ін.

Демографічні ресурси влади -- фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.

Правові ресурси влади -- наявність правових цінностей, розвинена система права, що відображає реальний стан у суспільстві, правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисну і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Силові ресурси влади -- інституції силового впливу: армія, міліція (поліція), служба безпеки, суд, прокуратура, техніка, пенітенціарна система та ін.

Політична влада має різноманітні форми виявлення, серед них -- державна і партійна влади, влада громадських організацій та інформаційна влада.

Отже можна зробити висновок, головним знаряддям політичної влади є державна влада. Найсуттєвіше у політиці -- це устрій державної влади. Державна влада -- це така форма суспільної влади, яка виражає волю економічно і політично панівної спільноти і спирається на спеціальний апарат примусу, має монопольне право видавати закони й інші розпорядження, обов'язкові для всього населення.

Особливостями державної влади є: публічний характер; монополія на наявність спеціального апарату примусу, засобів організованого і законодавчо інституйованого насильства; наявність певного територіального простору, на який поширюється державний суверенітет, що визначає межі державної влади; монополія на правове, юридичне закріплення влади; обов'язковість владних розпоряджень для всього населення. Державна влада реалізується у різних функціях, а саме: встановлення законів, застосування різних заходів управління, здійснення правосуддя [6.

Учення про поділ влади пов'язане з ім'ям видатного французького класика політичної думки Ш. Монтеск'є. У своїй праці « Дух законів », аналізуючи історію розвитку держав, він пише, що кожна з них має три влади: законодавчу, виконавчу, судову.

Державна влада не є незмінною. Вона розвивається, наповнюється новою державною культурою функціонування, втілює рівень правової культури суспільства. Державна влада взаємодіє з різними формами партійної влади, а також владними відносинами, що виникають при функціонуванні громадських організацій. Все це пов'язано з тим, яким чином влада встановлена. Суб'єкт влади повинен здобути її. Шляхи досягнення влади багато в чому визначають ЇЇ функціонування, діяльність структурних елементів влади.

РОЗДІЛ 2

СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається.

Основними елементами влади є суб'єкт, об'єкт і ресурси. Будь-яка влада відображає певну взаємодію, має як мінімум дві сторони. Одна -- це пануюча в політології, її прийнято позначати поняттям «суб'єкт»; це може бути індивід, організація, держава і навіть світова спілка (наприклад ООН). Суб'єкт є безпосереднім носієм влади. Інша сторона -- об'єкт, на який власне спрямовані дії суб'єкта. Суб'єкт повинен мати такі властивості, як бажання панувати, воля до влади, компетентність. Відомо, що не всі люди прагнуть до влади, а деякі навіть уникають керівних посад та пов'язаної з цим відповідальності. Однак багато й таких, для яких прагнення до влади пов'язане з можливістю одержання різних благ: високого прибутку, престижу, зв'язків, привілеїв тощо. Проте, крім бажання і волі, суб'єкт влади має бути компетентним, знати справу, за яку береться, становище і настрій підлеглих, краще інших бачити і знаходити вихід з будь-якої складної ситуації керівної соціальної групи. Суб'єкт визначає свою владу у наказах, розпорядженнях, командах, де окреслюється поведінка об'єкта влади, передбачаються санкції, які тягне за собою невиконання розпоряджень. Від наказу та його вимог залежить ставлення до нього іншого важливого елемента влади -- об'єкта.

Як уже зазначалося, влада передбачає наявність як мінімум двох партнерів -- здійснюючого владу (суб'єкта) і підкореного владі (об'єкта). Без підкорення влада неможлива -- якщо немає такого підкорення, немає і влади. Суб'єкт може мати бажання, волю до панування, усі необхідні засоби підкорення, але все це має бути застосоване до об'єкта влади. При цьому поняття «влада» не повинне впливати на відносини наділених свідомістю суб'єктів (індивіда, групи) і предметного світу, світу речей, тобто об'єктів, не здатних втілити волю суб'єкта в дії, як і влада речей, почуттів, дум над людиною. Якщо трапляються тлумачення влади як «сили речей», «влади грошей», «влади над природою» тощо, то це не більш ніж метафора, уособлення речей, що позначає будь-який вид залежності.

Стабільність будь-якої соціальної групи та суспільства в цілому залежить від взаємовідносин суб'єкта та об'єкта влади, від підтримки суб'єкта об'єктом. Відношення об'єкта до суб'єкта панування можуть виявлятись як у вигляді опору і заклику до боротьби на знищення, так і підкорення йому [4].

Поняття «ресурси влади» вживається у широкому і вузькому розумінні. У широкому -- це все те, що суб'єкт влади може використовувати для впливу на об'єкт: це особисті властивості суб'єкта (компетентність, організованість тощо); певні ознаки об'єкта (звичка підкорятися тощо); конкретна ситуація, в якій здійснюється влада (економічне становище, міжнародний стан тощо), а також інші засоби діяння. У вузькому розумінні ресурси -- це ті засоби, за допомогою яких суб'єкт влади здійснює вплив на об'єкт влади та за яких може домагатися реалізації своїх розпоряджень. Ресурсами можуть бути: будь-які цінності (гроші, предмети вжитку тощо); засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотивацію людини (засоби масової інформації); знаряддя та інструменти, за допомогою яких можна позбавити людину цінностей, у тому числі власного життя (зброя, карні органи в цілому).

Ресурси влади можна поділити на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові.

До економічних ресурсів належать всі матеріальні цінності, необхідні для виробництва та споживання, гроші, земля, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси частково збігаються з економічними, тому що підвищення соціального статусу індивіда пов'язане з прибутком і багатством. Але соціальний ресурс містить у собі і такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне обслуговування, мешкання.

У сучасний інформаційний вік дуже важливими є культурно-інформаційні ресурси -- знання та інформація, а також засоби їх одержання.

Проте юристи, правоохоронні органи зустрічаються переважно з силовими ресурсами. Силові ресурси, насильство -- це атрибути будь-якої влади, різниця лише у «дозах» їх використання. Особливостями насильства як ресурсу влади є:

-- низький творчий потенціал, його зв'язок, в основному, з руйнуванням, ліквідацією чого-небудь;

-- засноване на страху. За допомогою погроз, команд, наказів та заборон можна добитися зовнішньої слухняності і виконання конкретних вимог, але норми та цінності, які передаються людям таким чином, не стають частиною їх внутрішніх особистих переконань та легко зникають зі свідомості, як тільки зникає страх;

-- як правило, є дорогим засобом, особливо коли це насильство пов'язане із застосуванням військової техніки;

-- водночас завдає серйозної моральної шкоди, викликаючи у відповідь непокору, лють, помсту тощо.

Насильство, хоч і є одним із важливих ресурсів влади, має застосовуватись як крайній захід, коли всі інші не приносять бажаного результату, і що не менш важливо, насильство повинне бути суворо обмежене певними політичними, правовими, а також моральними рамками. Воно мусить мати відповідний характер, тобто реакцією на насилля, і бути останнім засобом, коли всі інші вже вичерпані; об'єктом насильства не може бути мирне населення; застосування насильства має бути вибірковим, пропорційним, без вандалізму, тотальної війни проти політичних противників. Крім того, суб'єкт насильства повинен максимально дотримуватися збереження фундаментальних прав і свобод людини, тобто діяти відповідно до правового закону (норм, прийнятих демократичним шляхом, причому обов'язок рівний для всіх громадян). Ці норми мають базуватися на правах людини[5, c. 24-26].

Орієнтиром для політичних суб'єктів повинні бути норми міжнародного гуманітарного права, зокрема Гаазькі та Женевські конвенції, додаткові протоколи до них, які регулюють внутрішні суперечки. Вони захищають права мирного населення, полонених, поранених, обмежують об'єкти нападу.

Зазвичай різні ресурси влади використовуються її суб'єктами комплексно. Але специфічним ресурсом влади є сама людина -- демографічні ресурси. Людина -- творець матеріальних благ (економічні ресурси), одержувач і поширювач знань та інформації (культурно-інформаційні ресурси). Людина не тільки ресурс влади, але і її суб'єкт та об'єкт.

Відповідно до поділу ресурсів, на яких влада ґрунтується, виділяють різні види влади.

Економічна влада -- це контроль над економічними ресурсами, право на різного роду матеріальні цінності.

Соціальна влада -- це можливість визначити становище у соціальній структурі статусів, посад, пільг і привілеїв. За допомогою соціальної політики сучасна держава може впливати на соціальний статус населення, викликаючи тим самим його лояльність та підтримку.

Духовно-інформаційна влада -- це влада над людьми, яка здійснюється за допомогою наукових знань та інформації. Знання застосовуються для підготовки урядових рішень і для безпосереднього діяння на свідомість людей з метою забезпечення підтримки ними уряду. Таке діяння здійснюється через школу, вузи, а також за допомогою засобів масової інформації. Інформаційна влада може служити різним цілям: поширювати об'єктивні відомості про дії уряду, але і впливати на свідомість, обманюючи людей, всупереч їх інтересам, а нерідко і волі.

Отже можна зробити висновок, що примусова влада спирається на силові ресурси та означає контроль над людьми шляхом застосування фізичної сили. її легальне використання у масштабах суспільства є ознакою політичної влади; проте насильство, фізичний примус може використовуватись і неполітичною владою, наприклад, у стосунках господаря і рабів, деспота-чоловіка та його дружини тощо.

Залежно від суб'єкта влада поділяється на державну, партійну, профспілкову, армійську, сімейну та ін. За масштабом поширення виділяють мегарівень -- міжнародні організації (ООН, НАТО, ЮНЕСКО), макрорівень -- центральні органи держави та мікрорівень -- влада у первинних організаціях і малих групах. Існує класифікація влади за функціями її органів -- законодавча, виконавча, судова[

.

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ ДОСЯГНЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

Політична влада здійснюється через механізм владовідносин. Визначимо їх структуру:

1) наявність не менш як двох партнерів, які беруть участь у владних відносинах;

2) волевиявлення владаря, який перебуває при владі, по відношенню до підвладного у вигляді певного акту, де передбачаються санкції на випадок непідкорення волі того, хто здійснює владу;

3) обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу,

4) соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших - їм підкорятись.

Ці елементи становлять основу владних відносин. Саме вони через якісний стан, чітку визначеність можуть показати розвиненість або слабкість влади, стабільність її або нестабільність. Нерозвиненість або відсутність того чи іншого елемента призводить до розхитаності влади, а згодом і до розпаду її. проте, перш ніж втратити владу, суб'єкт влади повинен здобути, досягти її. Шляхи досягнення влади багато в чому визначають її функціонування, діяльність структурних елементів влади.

Історично відомі такі шляхи завоювання, досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція; мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Спосіб здобуття влади зумовляє всю подальшу діяльність політичних сил, що прийшли до влади. Розкриємо зміст кожного способу.

Політична реформа (від лат. rеformarе - перетворювати)-є перетворення, зміна, переустрій політичного життя (порядків, інститутів, установ), що здійснюються в основному без змін основ існуючого ладу.

Політична реформа передбачає еволюційний розвиток суспільства і його інститутів влади. Вона являє собою певний крок, етап прогресивного перетворення. Такі політичні реформи владарювання можуть відбуватись різними шляхами.

Перший спосіб: реформа зверху. Зміст такої реформи полягає у тому, що автократичні правителі розуміють необхідність зміни системи влади за своєю волею і саме на цих засадах здійснюють програму перетворень. Прикладом таких владних змін може бути Туреччина, де реформа зміни влади зверху була здійснена Ататюрком, який зорієнтував державу на освічений Захід. У Бразилії зміни у владі почалися з реформ 1964 р. і, забезпечивши значний розвиток, зробили країну відкритим суспільством.

Однак слід мати на увазі, що реформи зверху не завжди приносять жаданий успіх. Значно частіше вони закінчуються поразкою. Прикладом цього можуть бути реформи, які прагнув провести у 60-ті роки у СРСР М. С. Хрущов. Однак, прагнучи змінити владні відносини, ліквідувати тоталітарний режим, демократизувати процес владарювання, реформувати механізм влади, він не зміг позбутися рис минулого і сам вдався до попередніх методів здійснення влади. Віддаючи належне М. С. Хрущову, який залишився у пам'яті народу як реформатор, важко забути що його політичний арсенал влади пов'язаний із розстрілом робітників у Новочеркаську, різким погіршенням матеріального становища людей тощо. Як лідер-реформатор, будучи непослідовним у своїх діях, опинився у пастці певних політичних сил М. С. Горбачов.

Другий спосіб: зречення влади, відмова від влади. Це відбувається при загибелі, капітуляції авторитарних режимів владарювання. Прикладом можуть бути відмова восени 1989 р. Е. Хонекера в НДР, Г. Гусака і Якеша в ЧССР від влади, коли вони опинились без підтримки власного народу і політичних сил, без підтримки радянських військ. Такий спосіб зміни влади зустрічається досить рідко.

Третій спосіб: поступове реформування влади погодженими зусиллями політичних сил, які перебувають при владі і в опозиції. Прикладом цього може бути розвиток подій в Угорщині і Польщі, Болгарії і Південній Кореї, Іспанії та в інших країнах. Це процес поступових і погоджених реформ владних структур, змін у владних відносинах, наповнення їх новими зразками політичної культури, взаємних поступок, переговорів, звернення до компромісів та ін. Спільна робота шляхом переговорів, проведення "круглих столів", обговорень, конференцій, діалогів забезпечує процес реформування влади, оволодіння нею новими методами, утвердження демократичного режиму.

Політична революція (від лат. revolutіо - поворот, переворот) - це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого ладу, встановлення нового режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади, здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.

Центральним питанням революції є питання про політичну державну владу, яким соціальним спільностям людей вона належатиме. В залежності від суб'єкта революційного руху, його спрямованості розрізняють буржуазну, буржуазно-демократичну, національну-визвольну, пролетарську (соціалістичну) революції та ін. Всі політичні революції в процесі підготовки до них і в процесі здійснення їх ставлять за мету утвердження демократичної влади. Проте, як свідчить історія, революції майже завжди, за рідким винятком, відкривають шлях недемократичного режиму. Малоймовірно, щоб насильницька революція народила демократію. Як свідчить розвиток XX ст., революції не дали демократичних режимів владарювання. Російська революція, яка поклала кінець монархії, не привела до встановлення влади демократичного типу. Лише у наш час ми є свідками прагнень до процесу здійснення демократичної влади, демократичної трансформації.

Після перемоги політичних революцій виникли недемократичні режими у країнах Центральної і Східної Європи, в Китаї, в Ірані та інших країнах.

Проте встановлення тоталітарних, авторитарних, теократичних режимів не означає, що революції не несуть у собі соціально-економічного прогресу. Деякі з них внесли значний вклад в історичний розвиток, активізували політичний процес. Однак політичним уроком революційних змін є те, що перехід до демократії владарювання відбувається саме в мирних умовах, тобто шляхом реформ. Контрреволюція (від франц. сопtrе - проти й revоlutіоп - революція) - це боротьба (поваленого) реакційного класу, соціальної групи або прошарку, які сходять з історичної арени, їхня реакція на революційну практику. Контрреволюцію не слід ототожнювати з реакцією і консерватизмом. Політична реакція являє собою соціальну позицію класів або прошарків, що сходять з політичної арени. Політична реакція являє собою соціальну позицію класів або прошарків, що сходять з політичної арени. Консерватизм - це стримання владою темпів розвитку, консервація попередніх форм політичної життєдіяльності. Контрреволюція ставить за мету реставрацію старих суспільних порядків, збереження влади тими чи іншими політичними силами, відновлення попередніх форм владарювання, припинення глибинних процесів соціально-політичного оновлення, створення нового ладу і відповідної йому форми влади[7]. Методами контрреволюції є саботаж, ідеологічна диверсія, підривна агітація, насильство, терор та ін. Мілітаристська форма досягнення влади являє собоюзахоплення політичної державної влади за допомогою військової сили. Це можливо як шляхом завоювання країни іззовні, так і за допомогою застосування воєнної сили всередині країни. Формою захоплення влади за участю військових є різного роду політичні перевороти. Ця участь може бути активною, а в разі вдалого перевороту - пасивною. Політичні перевороти - форма насильницької або ненасильницької зміни політичної влади, в результаті якої політичне управління країни переходить до рук нових політичних сил. Політичні перевороти є формою досягнення політичної влади, їх не слід ототожнювати з реформами і революціями. Вони не ведуть до докорінних соціально-економічних змін. Роль їх полягає в персональних змінах у центрі влади. Здійснюються вони по-різному - від прийняття рішення до прямого насильства над владою. Характер і політична спрямованість перевороту залежать від того, які сили (прогресивні чи реакційні) і з якою метою його здійснюють, чиї інтереси відбивають. Серед політичних переворотів відомі державний переворот, двірський переворот, путч, воєнна змова.

Державний переворот - форма насильницької або ненасильницької зміни глави держави або уряду, приведення до влади нових політичних сил з боку представників апарату влади або певних кіл правлячих класів. Двірський переворот - форма зміни влади певною групою осіб, яка знаходиться при дворі. Путч є формою боротьби за владу за умови широкого використання репресивних заходів і опори на військових, частину армії. Останні виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд з метою його повної відставки. Військова змова - форма встановлення влади військовими, яка не обмежена законами, спирається на військову силу і виражає насамперед інтереси військовослужбовців, всього військово-промислового комплексу.

Встановлення влади у будь-якій формі впливає на формування і функціонування елементів політичної системи суспільства, діяльність її як цілісності. Вплив влади на стабільність життєдіяльності політичної системи здійснюється у процесі владотворення. У структурі політичної системи, як елемент її, влада виконує свої соціальні функції щодо всієї системи[13]. До них належать:

Інтегративна функція. Влада прагне інтегрувати всі соціально-політичні сили, прогресивні політичні, ідеологічні, інтелектуальні ресурси суспільства, підкоряючи їх політичним, суспільнозначущим, історично визначеним цілям. На основі прогресивної політичної культури вона намагається перемогти конфронтації, уникати конфліктів, спрямовувати політичний хід подій як цілісний.Регулятивна функція. Влада виявляє і спрямовує політичну волю мас на створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів. Вона володіє таким інструментом, як право, а також системою політичних норм. Правотворча, політико-нормотворча діяльність - важливий фактор регулятивного впливу влади. Функція мотивації політичної життєдіяльності суспільства. Влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущим інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб'єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур. Мотивацію політичної поведінки, політичної дії влада здійснює, виходячи з політичних цілей і політичних можливостей досягнення їх.

Об'єднувальна функція. Влада об'єднує все політичне в єдину систему - політичну систему суспільства. Вона юридично забезпечує всім політичним і громадським об'єднанням участь у формуванні і функціонуванні органів влади, правовим чином підтримує політичні відносини між ними, формує певний тип політичної культури, усуваючи можливу конфронтаційність. Таким чином вона консолідує навколо усталеної системи влади всі соціальні спільності, втілюючи у собі їхні інтереси і потреби. Нездатність влади об'єднати соціальні структури та їхні організації призводить до її деформації, поразки.

Стабілізаційна функція. Влада націлена на стійкий розвиток політичної системи, всіх її структур, всього громадянського суспільства. Стабільність політичної системи забезпечується стійкістю самої влади, її здатністю до саморозвитку, самовдосконалення, демократичного перетворення. Стабільність влади означає: зміцнення і розвиток правової основи функціонування політичної системи суспільства як гаранта її демократичного розвитку; постійне демократичне оновлення політичного життя суспільства, розвиток демократичних політичних структур; вільний розвиток всіх елементів політичної системи на основі стабільної визначеності влади і еволюції її розвитку; захист політичних прав і свобод громадян. Влада може відігравати роль дестабілізатора функціонування політичної системи суспільства, його політичного життя. Це відбувається за умови, коли стара влада втрачає можливість управляти країною, а її накази не діють на тих, ким раніше вона управляла; або коли нова влада не склалась, не має підтримки з боку більшості населення, їхніх організаційних структур, а її накази не мають сили закону. В ситуації нестабільності у суспільстві і нестабільності у функціонуванні політичної його системи добре організована політична сила може захопити владу.

Функціонування влади у політичній системі є фактором і умовою саморозвитку її і розвитку всіх інших елементів політичної системи. Влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури. Виступаючи в демократично організованому суспільстві як законодавча, виконавча, судова в їх самостійних формах, але в неділимості змісту націленості, вираження інтересів, влада виступає гарантом політичного розвитку, ефективності політики в життєдіяльності всього суспільства.

Отже, влада може відігравати роль дестабілізатора функціонування політичної системи суспільства, його політичного життя. Це відбувається за умови, коли стара влада втрачає можливість управляти країною і її накази не діють на тих, ким раніше вона управляла, або коли нова влада ще не повністю склалась, не має підтримки з боку більшості населення, їхніх організаційних структур, а її накази не мають сили закону. В ситуації нестабільності у суспільстві і нестабільності у функціонуванні політичної його системи добре організована політична сила може захопити владу.

Функціонування влади у політичній системі є фактором і умовою саморозвитку її і розвитку всіх інших елементів політичної системи. Влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури. Виступаючи в демократично організованому суспільстві як законодавча, виконавча, судова, влада є гарантом політичного розвитку, ефективності політики в життєдіяльності всього суспільства.

ВИСНОВКИ

Таким чином розглянувши поняття політичної влади, її особливості;

проаналізувавши структуру політичної влади; дослідивши шляхи досягнення політичної влади можна зробити наступні висновки:

По-перше, розуміння політичної влади ґрунтується на загально-соціологічному визначенні влади. Влада -- це реальна здатність суб'єкта соціального життя (соціуму) здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів -- авторитету, права, насильства тощо. Соціальна система влади створює цілісність, до якої входять її підсистеми -- політична, економічна, правова та ін. У суспільному житті всі вони взаємопов'язані і втілюють волю певної спільноти -- класу чи соціальної групи. Зауважимо, що волевиявлення соціального суб'єкта влади тим активніше, чим міцнішу він має матеріальну основу. Бідна людина не здатна розумно ставитися до влади, так само як бідне суспільство не здатне розумно розпорядитися нею. Оптимальний політичний устрій, політична організація влади потребують сильного « середнього класу» як прошарку матеріально забезпечених людей. У соціальній системі влади особливе місце посідає політична влада. політична влада економічний соціальний

По-друге, є всі підстави стверджувати, що успіхи в розбудові державності та розвитку демократії в Україні багато в чому залежатимуть від таких чинників, як формування та співвідношення різноманітних форм власності, взаємозв'язок етнічного та соціального складу населення, характер відносин між політичними партіями та рухами, форми правління, історичні та культурні традиції, рівень політичної активності та політичної культури населення тощо.

Україні ще треба пройти тривалий та тяжкий шлях до демократичного устрою, до демократичних засад функціонування владних структур. На цьому шляху не може бути жорстко детермінованого просування до демократії. Не обов'язково, щоб кожний наступний етап розвитку був більш демократичним, ніж попередній. Розбалансованість економічних, соціальних, громадянських та політичних зв'язків в українському суспільстві може призвести до непередбаченого кінцевого результату, протиборства соціальних сил на кожному з етапів. Так триватиме доти, доки цей складний процес не сформує нормальне громадянське суспільство, а на його фундаменті не постане демократична політична система з чітким розподілом гілок влади і співвідношенням владних функцій між центром та регіонами.

По-третє, функціонування влади у політичній системі є фактором і умовою саморозвитку її і розвитку всіх інших елементів політичної системи. Влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури. Виступаючи в демократично організованому суспільстві як законодавча, виконавча, судова в їх самостійних формах, але в неділимості змісту націленості, вираження інтересів, влада виступає гарантом політичного розвитку, ефективності політики в життєдіяльності всього суспільства. влада може відігравати роль дестабілізатора функціонування політичної системи суспільства, його політичного життя. Це відбувається за умови, коли стара влада втрачає можливість управляти країною і її накази не діють на тих, ким раніше вона управляла, або коли нова влада ще не повністю склалась, не має підтримки з боку більшості населення, їхніх організаційних структур, а її накази не мають сили закону. В ситуації нестабільності у суспільстві і нестабільності у функціонуванні політичної його системи добре організована політична сила може захопити владу.

Функціонування влади у політичній системі є фактором і умовою саморозвитку її і розвитку всіх інших елементів політичної системи. Влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури. Виступаючи в демократично організованому суспільстві як законодавча, виконавча, судова, влада є гарантом політичного розвитку, ефективності політики в життєдіяльності всього суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Almond G. and Powel B. Comparative Politics. - N.Y., 1966.

Андреев С.С. Политические системы и политическая организация общества // Социально-политические науки. - 2010. - № 1.

Анохин М. Г. Политическая система: переходные процессы. - М., 1996.

Вебер М. Политика как призвание и професия. Избранные произведения. - М., 1990. - С. 644-707.

Истон Д. Политическая система. - М., 1953.

Истон Д. Системный анализ политической жизни. - М., 1965.

Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. - К., 2005. - С. 126-137.

Лузан Н. А. Политическая жизнь общества: вопросы теории. - К., 1989. - С. 47-96.

Політологія: Підручн. для вищих навч. Закладів / За заг. ред. Ю. І. Кулагіна, І. Полурізка. - К., 2002. - С. 445-463.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І. Дзюбка, К. М. Левківського. - К., 2008. - С. 51-61.

Скакун О. Ф. Теория государства и права: Учебник./О.Ф.Скакун - Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел.- 2000. - С. 44.

Тарасенко В. Г. Постулаты права/В.Г.Тарасенко;- М.: Издательский дом «Городец», 2009. - C. 217

Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень: Навч. посібник / Г.С. Цехмістрова. -- К.: Слово, 2003. -- С.240 .

Размещено на Allbest.ru