Українське питання в політиці Румунії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І.І. МЕЧНИКОВА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ РУМУНІЇ

Виконав:

Кройтор Володимир Костянтинович

Одеса - 20071. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Після здобуття незалежності в 1991 р. Україна стала важливим суб'єктом міжнародної політики. Обставини зумовили потребу розробити нову стратегію двосторонніх стосунків насамперед із сусідами, щоб подолати упередженість і недовіру до спільного історичного минулого. У цьому контексті значний науковий і практичний інтерес становить дослідження румунсько-українських відносин, зокрема румунської політики в 1918 - 1927 рр.

На початку ХХІ ст. Україна прискорила розвиток демократичних процесів, які потребують якісно нових засад формування її зовнішньої політики. Національна стратегія європейської інтеграції відкриває для України можливості формування нових партнерських відносин із Румунією. Перспективи розгортання українсько-румунських відносин вимагають подолання односторонніх, тенденційних підходів до висвітлення історичного минулого наших народів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника і є складовою частиною її колективної наукової проблематики Інституту історії і політології “Етнополітичні та культурні процеси в країнах Центральної і Південно-Східної Європи ХІХ-ХХ століть”.

Метою дослідження є висвітлення українського питання в політиці Румунії через призму румунсько-українських відносин, які ще в достатній мірі не стали об'єктом наукових пошуків. Ця мета реалізується на тлі виконання таких дослідницьких завдань:

- з'ясувати обставини формування національної ідеології політичних кіл Румунії в другій пол. XIX - поч. XX ст., обґрунтувати вагомість українського питання та його належність до конкретно-історичних умов;

- висвітлити умови розвитку українського національного руху на анексованих Румунією землях Буковини і Бессарабії;

- визначити історичні обставини захоплення королівською Румунією українських етнічних земель у період розгортання боротьби українського народу за свою державну незалежність;

- дослідити вплив міжнародних факторів на румунську політику щодо українців і з'ясувати їх наслідки;

- розкрити суть державної політики Румунії щодо української національної меншини в різних сферах життя;

- визначити місце українського питання у політиці правлячої верхівки Румунії;

- проаналізувати взаємозв'язок історичних процесів у Румунії та в Україні в загальному контексті європейської історії;

Цільова загальна установка полягає в тому, щоб розглянути українське питання в політиці Румунії через розвиток румунсько-українських відносин та з'ясувати їхній вплив на українські національні чинники.

Об'єктом дослідження є сукупність суспільно-ідеологічної, соціально-економічної, національно-культурної політики Румунії в українському питанні на протязі першого міжвоєнного десятиліття, а предметом - умови формування національної ідеології румунської політичної еліти, обставини анексії Румунією українських етнічних земель, розвиток національно-визвольного руху українців Буковини і Бессарабії, румунська політика асиміляції українців.

Методологічну основу дисертації становлять органічна єдність історико-логічного, порівняльного, проблемно-хронологічного і структурно-функціонального методів на основі принципів об'єктивності та історизму. румунія український національний рух буковина бессарабія

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1918-1927 рр.

Нижньою межею визначено 1918 р., який пов'язаний з румунською анексією українських етнічних земель і запровадженням стану облоги, асиміляційними заходами влади та постійним тиском державних органів на організаційні українські структури. Верхню межу дослідження становить 1927 р., протягом якого український суспільно-політичний рух започаткував зміну політичного режиму румунської держави.

Наукова новизна: вперше в українській історичній науці зроблено спробу комплексного дослідження українського питання в політиці Румунії 1918-1927рр., загальних закономірностей національного руху на українських землях Буковини і Бессарабії. У науковий обіг введено значну кількість архівних матеріалів і зарубіжних документів, які дали можливість розкрити роль українського національного фактору в політиці румунської держави. Залучення значної кількості фактичного матеріалу дало можливість висвітлити проблему української національності в Буковині і Бессарабії та її ставлення до політики Румунії.

Практичне значення: зібраний фактичний матеріал, узагальнюючі висновки можуть бути використані державними органами при опрацюванні концепцій і методів національної політики, підготовці підручників та навчальних посібників, лекцій та спеціальних курсів з всесвітньої історії, результати дослідження можуть сприяти вивченню історії українсько-румунських взаємин.

Апробація результатів дисертації. Наукові висновки і теоретичні положення дисертації обговорювались на кафедрах всесвітньої історії та історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, в доповідях на регіональних, всеукраїнських та міжнародних конференціях, а саме: Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 10-й річниці незалежності України “Україна між минулим і майбутнім” (Івано-Франківськ, 2002 р.), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 60-річчю УПА “Українська повстанська армія - феномен національної історії” (с. Середній Угринів, 2002 р.), Міжнародній науковій конференції “Західно-Українська Народна Республіка: до 85-річчя утворення” (м. Івано-Франківськ, 2003 р.), ІІІ Міжнародній науковій конференції “Духовна вісь України: Галичина - Наддніпрянщина - Донеччина” (м. Івано-Франківськ, 2004 р.).

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків. Її обсяг становить 218 сторінок ( в тому числі 185 сторінок основного тексту). Список використаних джерел та літератури містить 428 позицій.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, хронологічні межі дослідження, визначено об'єкт і предмет, мету і завдання, охарактеризовано його наукову новизну та практичне значення.

Перший розділ “Теоретико-джерельна база та історіографія дослідження” містить огляд методологічних засад і принципів дисертаційної роботи, аналіз стану наукової розробки та джерельну базу теми.

У підрозділі “Методологічні засади і принципи дисертаційної роботи” зазначено, що дослідження ґрунтується на базових принципах сучасної української науки - об'єктивності та історизму. Їх використання зумовлювалося охопленням різнобічних сторін українського питання в політиці Румунії на протязі 1918-1927 рр. У роботі застосовано історико-логічний, порівняльний, проблемно-хронологічний методи, а також структурно-функціональний та метод синхронного дослідження. Важливе значення мало використання набутого методологічного досвіду відомих сучасних українських учених: М.Кугутяка, О.Лисенка, М.Панчука, О.Реєнта, О.Удода, Д.Урсу та інших.

У підрозділі “Історіографія” проаналізовано стан наукової розробки теми. Зазначено, що актуальність і багатоаспектність боротьби українського народу за утворення незалежної держави зумовлюють підвищений інтерес істориків до українського питання у міжвоєнному періоді. У дослідженні проблеми вирізняються два підходи - партійно-класовий і національно-демократичний. У вивченні українського питання в політиці Румунії 1918-1927 рр. в історіографії можна виділити чотири основних періоди: перший - 1917 р. - кінець 1920-х рр., другий - 1930 р. - середина 1950-х рр., третій - друга половина 1950-х - середина 1980-х рр., четвертий - з другої половини 1980-х років.

Від початку доби визвольних змагань українського народу важливе значення для наукового осмислення проблематики мали праці видатних українських вчених і громадсько-політичних діячів, які теоретично обґрунтували ідею об'єднання всіх українських земель в єдину державу.

1920-і роки в історіографії характеризуються розвитком наукових досліджень проблеми в УСРР, на західноукраїнських землях, в діаспорі та Румунії. Оскільки марксизм став методологічною основою радянських істориків, то факти, які не вкладалися у визначену ідеологічну схему, залишилися поза увагою їх науковців. У румунських дослідників домінували заперечувальні постулати щодо права українців Буковини і Бессарабії на об'єднання з іншими українськими землями. Наукові підходи, що поєднувалися з аналізом проблеми, забезпечувала українська діаспора.

На протязі 1930-1950-х рр. з архівів було вилучено і втрачено значну кількість документів досліджуваної тематики. Українське питання розглядалося крізь призму класової боротьби за радянську владу і приєднання Буковини і Бессарабії до УРСР в складі СРСР. Це властиво для робіт В.Осечинського, І.Компанійця та ін. Нав'язувалася думка, що радянська влада своїм існуванням уже вирішувала національні проблеми. Ідеологічний напрям досліджень значно звужував об'єкт наукових пошуків. Автори відходили від об'єктивних закономірностей історичної дійсності, перекручували висвітлення подій у Буковині і Бессарабії на догоду пануючій ідеології. Національні традиції української історіографії зберігали вчені на західноукраїнських землях і діаспорі. Розглядаючи українське питання в політиці Румунії як частковий сегмент історичного процесу, вони розробляли синтезуючу концепцію історії України як частини всесвітньої історичної науки. Румунські історики Н.Йорга, І.Ністор, Т.Балан звужували фактологічну базу досліджень, намагаючись доказати історичне право Румунії на українські етнічні землі в Буковині та Бессарабії.

Надмірна заідеологізованість досліджень в 1950 - середині 1980-х рр. значно обмежувала роботу вчених. Перекручене тлумачення історичних подій, супроводжуване ідеологічною заангажованістю, характерне для робіт К.Ципка, В.Курила, окремих колективних досліджень, а також російських радянських істориків А.Язькової, Є.Карпещенко, І.Левіта, Ю.Писарєва, В.Виноградова, А.Зайончковського, В.Лунгу. Надто обтяжені класовим підходом до оцінки історичних подій, вони не дали змоги розкрити особливості українського питання у міжвоєнному періоді всесвітньої історії. Віддаючи данину пануючій комуністичній ідеології, румунські історики звертали частково увагу на позитивні фактори в українсько-румунських відносинах, ігноруючи, власне, українське питання.

Новий імпульс одержали дослідження даної тематики з другої половини 1980-х рр. Відновлення державності України заклало фундамент для розгортання наукових досліджень в українській та зарубіжній історіографії.

Легітимізуючи національно-визвольні домагання українського народу, сучасні вітчизняні історики О.Бетлій, В.Ботушанський, С.Гакман, О.Добржанський, В.Кушнір, В.Маленко, І.Піддубний, В.Орлик, О.Семотюк та ін. докладають зусиль щодо подолання застарілих стереотипів у трактуванні історичних подій минулого українського народу. Значний доробок у досліджувану проблематику вніс авторський колектив Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (В.Ботушанський, С.Гакман, Ю.Макар, О.Масан, І.Піддубний, Г.Скорейко), висвітлюючи місце Буковини у міжнародних відносинах європейських країн.

На початку 90-х рр. минулого століття румунські історики Ф.Константініу, М.Нєдєля, Р.Економу та ін. в певній мірі позбулися застарілих догм в оцінці українського питання міжвоєнного періоду, але поки що відсутні дослідження, в яких би акценти минулого румунсько-українських відносин були висвітлені з об'єктивних позицій сучасного і майбутнього наших народів. Англо-американські історики, приділяючи певну увагу досліджуваній проблемі, критично оцінюють румунські історичні обґрунтування на землі Буковини і Бессарабії. Ш.Спектор, К.Хітчинс та інші дотримуються поглядів про те, що вони перетворилися в частину політики.

Отже, історіографічний огляд дозволяє констатувати, що окремі складові частини досліджуваної проблеми висвітлено в працях як вітчизняних, так і зарубіжних авторів. Водночас історіографічний аналіз літератури, особливо зарубіжної, свідчить, що інтерпретація її окремих аспектів має загальний характер. Рівень методологічної розробки теми, стан її наукового осмислення недостатній. Тому тема потребує спеціального вивчення.

Джерельну базу дисертації складають як раніше опубліковані, так і вперше залучені до наукового обігу архівні документи, а саме: Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА України), Державного архіву Чернівецької області (ДАЧО), Державного архіву Івано-Франківської області (ДАІФО), Державного архіву Румунії в м. Бухаресті (ASB), Архіву Міністерства закордонних справ Румунії (AMAE), а також збірники опублікованих документів і матеріалів, матеріали тогочасної і теперішньої періодики, спогади політичних діячів.

У 2592 і 3766 фондах ЦДАВОВУ України містяться документи Народного Міністерства закордонних справ УНР і Міністерства закордонних справ Української Держави. Це, зокрема, листи Генерального Секретаріату закордонних справ УНР, телеграми до Української Центральної Ради з румунського кордону, від українських дипломатичних місій, листи, офіційні звернення румунського уряду до керівництва УНР, а також протоколи засідання Ради Міністрів Української Держави стосовно українсько-румунських відносин.

У ЦДАГО України опрацьовані матеріали 1-го і 57-го фондів (Центрального комітету Комуністичної партії України, Фотокопії виконавчого комітету Ради робітничих і солдатських депутатів м. Хотина). Це протоколи засідань Тимчасового Беспаркому, Бессарабського Міжнаціонального Народного Союзу (заклики, повідомлення, відозви, довідки), бюлетені штабу Бессарабської армії, а також фотокопії протоколів судових справ над учасниками Хотинського повстання, одержаних свого часу з Інституту історії при ЦК Компартії Румунії. Важливим джерелом є копії доповідей, повідомлень і висновків румунської влади про повстання солдатів 113-го полку в 1919 р., які були передані в 1950 р. Чернівецьким обкомом КП України.

Можливість з'ясувати нові обставини досліджуваної теми дають досі неопубліковані матеріали 702-го фонду Управління окремого начальника шляхових робіт Південно-Західного фронту ЦДІА України. Це накази Верховного Головнокомандуючого російської армії, накази і циркуляри управління шляхів сполучень Південно-Західного фронту.

Із 6-го, 12-го, 30-го, 1240-го, 2585-го фондів ДАЧО (Президійного бюро Міністра-делегата Буковини, Секретаріату Міністерства внутрішніх справ Буковини, Чернівецького обласного інспекторату поліції, Державного міністра по справах Буковини, Колекції документів про Хотинське повстання) опрацьовані різноманітні документи румунських органів державної влади: накази командування 4-го армійського корпусу та 8-ої піхотної дивізії, донесення комісара поліції і префектів, міжвідомче листування румунських силових структур, протоколи зібрань місцевих органів влади і розгляду судових справ, розпорядження буковинської крайової адміністрації, листування виконавчих органів влади, ордонанс дирекції Чернівецької поліції щодо підготовки і проведення виборів до парламенту.

Також використані документи про організацію спостережень румунської влади за діяльністю українських культурно-освітніх товариств, справи ліквідаційних комісій, розпорядження про посилення цензури, донесення таємних агентів поліції, анонімки на представників української інтелігенції, листи міністра-делегата Буковини, політичні вимоги Союзу залізничників, постанови Міністерства освіти про створення комісій для прийому екзаменів з румунської мови для державних службовців; циркуляр міністерства внутрішніх справ, заяви румунських землевласників, доповідні записки прем'єр-міністру, списки осіб, звинувачених в антирумунській діяльності, агентурні донесення та інформації інспекторів поліції, реферат Міністра освіти про український національний рух.

Велику частку джерел цього архіву складають неопубліковані раніше матеріали про визвольну боротьбу в Північній Бессарабії. Це листування військового відомства армії УНР з підпорядкованими їй підрозділами й службами, листи від командування румунською армією, а також рапорти, донесення і телеграми Генеральному штабу армії УНР в м. Києві.

Серед архівних матеріалів 2-го і 86-го фондів (Станіславського воєводського управління та Городенківського комісаріату прикордонної охорони) ДАІФО важливе значення мають статистичні звіти, листування повітових і воєводських органів державної влади Польщі, прохання громадян, апатридів, розпорядження Міністерства внутрішніх справ про надання притулку дезертирам з румунської армії, інструкція генерального штабу польської армії про роботу з порушниками польсько-румунського кордону та організації транзитного проїзду емігрантів з Румунії.

В архіві ASB у фонді Прем'єр-міністра Румунії - накази генштабу румунській армії, радіограми Прем'єр-міністра А.Маргіломана, укази, донесення листи, телеграми виконавчих органів державної влади. У фонді Я.Флондора є проект складу уряду Буковини, листування з держаними посадовими особами. Серед документів фонду 71/1914 Е2 AMAE цінними є меморандум для румунської делегації на Паризькій конференції про розмежування Буковини, радіограми, телеграми урядів Румунії та УССР.

У роботі використано опубліковані збірники документів, виданих в різні роки в Україні, СРСР та за кордоном. У них містяться матеріали Українських установчих зборів колишньої Австро-Угорської імперії, Української Центральної Ради, УСРР, Хотинського і Татарбунарського повстань. Також використано румунські документи, що висвітлюють обставини приєднання Буковини і Бессарабії, та англомовні збірники матеріалів, у яких містяться різноманітні доповіді, промови, листи, записки і рапорти керівників державних органів США, Великобританії і Канади стосовно українського питання в політиці Румунії.

Живу картину епохи, багатогранність її розвитку, окремі деталі досліджуваних подій допомогли з'ясувати часописи “Република”, “Стрілець”, “Народ”, “Трудова громада”, “Вперед!”, “Урядові вісті Косівського повіту”, “Український вісник”, “Покутський вісник”, орган Союзу українців Румунії “Український вісник”, “Dimineaюa”, “Monitorul oficial”, “Romвnia Mare”, “Glasul Bucovinei”, “Glasul naюiunii”.

У дослідженні використано мемуарну і публіцистичну літературу відомих політичних діячів того часу: К.Левицького, С.Сазонова, К.Арджетояну, братів Вінтіла та Іона Братіану, Н.Йорги, А.Маргіломана, М.Садовяну, В.Урекія. Важливе значення для роботи мали науково-довідникові та енциклопедичні видання.

Таким чином, попри зростання останнім часом інтересу дослідників до українського питання в політиці Румунії 1918-1927 рр., досліджувана в дисертації тема ще не була предметом спеціальної праці; історики висвітлювали лише окремі її аспекти. Джерельна основа теми вагома, однак у ній нерівномірно представлені документи політики Румунії щодо українців, а значна частина їх поки що залишається неопублікованою.

У другому розділі - “Формування національної ідеології румунської політичної еліти кінця ХІХ - початку ХХ століття” з'ясовуються теоретичні підвалини визнання права українського народу на власну державу, аналізуються особливості розвитку румунської держави, ідеологічне обґрунтування територіальних домагань її правлячої еліти, історичні обставини розвитку українського національно-визвольного руху Буковини і Бессарабії наприкінці Першої світової війни.

У розділі наголошено, що українське питання - це потреба незалежності та об'єднання всіх українських земель в єдину державу однієї з найбільших націй Європи. Українське питання особливо загострилося в час Першої світової війни. Домінуючою рисою українського визвольного руху було прагнення до об'єднання всіх українських земель.

Особливості формування румунської держави мали безпосередній вплив на її політику в 1918-1927 рр. Частина радикально налаштованих діячів висунула ідею “Великої Румунії”, яка передбачала приєднання значної кількості суміжних земель за рахунок зовнішньополітичних маневрів. В основі концепції “Великої Румунії” був державний централізм, тотальний контроль над громадськістю, який виключав будь-який національний вияв через страх сепаратизму. Політична стратегія опиралась на фінансові групи, організовані в найбільші партії, які відігравали провідну роль в країні.

Внутрішні й зовнішні пріоритети держави визначалися політичними доктринами національно-ліберальної, цараністської, консервативно-демократичної партій. Національні ліберали добивались консолідації суспільства, для яких пріоритетом був національний протекціонізм. Концепція румунського національного лібералізму випливала з орієнтації в зовнішній політиці на Антанту та об'єднання з румунами, що проживали за межами держави. Для збереження країни від впливу зовні вони намагалися консолідувати, насамперед, національну буржуазію всіх регіонів.

Політична доктрина царанізму відображала інтереси дрібного і середнього класу власників. Вона заперечувала ідеологію державного протекціонізму, вважаючи селянство рушійною силою суспільства. Враховуючи національні відмінності в ньому, цараністи стверджували, що в Румунії є соціальні, а не національні протиріччя між селянами і міщанами, з одного боку, і великими олігархами з іншого боку. Соціальна ідеологія цієї партії користувалася, на відміну від національно-ліберальної, певним впливом на українських землях. Концепція консервативно-демократичної партії передбачала конвергенцію приєднаних земель і поступову адаптацію до створених умов. Ця партія намагалась розширити свій вплив за рахунок реорганізації та приєднання до себе подібних за ідеологією політичних партій новоприєднаних земель. Інші партії не мали суттєвого впливу на політику держави. Жодна з партій не відстоювала ідеї регіональної автономії.

Звертається увага на те, що визначальний вплив на румунсько-українські відносини мали події, що передували анексії Румунією українських земель 1918 р. Не дивлячись на германофільську позицію короля Карла, румунські політики розгорнули в країні рух за вступ у війну на боці Антанти, тому що це забезпечувало більші територіальні надбання. Однак російське керівництво не бажало робити для Румунії поступки за рахунок українських земель, вважаючи їх частиною слов'янського етносу, на які поширювалися їхні домагання. В результаті дипломатичних перемовин сторони досягли компромісу за рахунок поділу Буковини на дві частини. Намагаючись встановити контроль над Балканами, російська держава не збиралася, у випадку перемоги, дотримуватися укладених з Румунією угод. Поразки на фронті румунської армії, укладення УНР та більшовицькою Росією Брест-Литовського миру з країнами Центрального блоку заставили Румунію також підписати мирну угоду. В січні 1918 р. більшовицька Росія розірвала з Румунією офіційні відносини, а УНР намагалася їх налагодити.

Таким чином, на основі розвитку ідеї національної незалежності на початку ХХ ст. посилилась боротьба українського народу за свою державу. Паралельно цьому в Румунії ішов процес активізації політичних сил, які прагнули прилучити частину українських земель. В умовах загострення міжнародних відносин була сформована державна ідеологія румунських політичних кіл, спрямована на анексію так званих “історичних земель”. Перша світова війна прискорила реалізацію цих планів.

У третьому розділі “Анексія Румунією українських етнічних земель у 1918-1919 рр.” зосереджено увагу на дослідженні бессарабської проблеми в українсько-румунських політичних взаєминах у 1918 - поч. 1919 рр., національно-визвольній боротьбі у Північній Бессарабії наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. та захопленні Румунією українських земель Буковини і військовій інтервенції на Покуття.

Бессарабська проблема рельєфно виявила політичні розбіжності між Румунією і Україною в добу розвитку національно-визвольного руху українського народу. Українська революція, що розпочалася в 1917 р. серйозно непокоїла як румунський, так і російський уряди. Намагаючись стримати розвиток українського визвольного руху, російське керівництво сприяло формуванням озброєних загонів румунських добровольців у російській прифронтовій смузі. Переговори УНР і радянської Росії із країнами Четверного союзу прискорили румунську анексію Бессарабії.

Зважаючи на індеферентну позицію Української Центральної Ради, король Фердинанд віддав наказ румунській армії про підготовку до анексії Бессарабії в грудні 1917 р. Після утворення Молдавської Народної Республіки румунське керівництво зажадало від УНР заходів щодо виведення із Бессарабії військового контингенту колишньої російської армії. Військове командування віддало наказ захопити Бессарабію. Підставою стало прохання Крайової Ради, яка звернулася до румунського керівництва направити війська для захисту населення від більшовицького впливу.

Вважаючи румунську окупацію Бессарабії тимчасовою, лідери УЦР намагалися налагодити з Румунією добросусідські відносини. Вони прагнули вирішити бессарабську проблему за етнічним принципом, шляхом референдуму. Українське керівництво пробувало встановити з румунською стороною конструктивний діалог, однак 9 квітня 1918 р. Крайова Рада оголосила про приєднання краю до Румунії. УЦР, як і пізніше уряд Української Держави, цього не визнали. Натомість Директорія УНР не ускладнювала стосунків з Румунією і не ставила питання про долю Бессарабії.

Наприкінці 1918 р. румунський уряд остаточно вирішив питання про анексію Бессарабії. Вимушено уклавши з державами Четверного блоку мирний договір у травні 1918 р., румунський уряд денонсував його 10 листопада і опинився серед країн-переможниць Першої світової війни. Це дало можливість наприкінці листопада остаточно завершити анексію Бессарабії. Більша частина зібраних членів Крайової Ради, яка була розпущена в травні 1918 р., проголосували за приєднання до Румунії.

Отже, бессарабська проблема стала для українства одним з перших політичних випробовувань. Спроби українського керівництва домогтися розв'язання цієї проблеми шляхом народного волевиявлення закінчилися безрезультатно. Багатобарвна у національному відношенні Бессарабія не стала об'єктом демократичних підходів в умовах повоєнного формування нової системи міжнародних відносин.

Важливе місце у контексті українсько-румунських відносин 1918-1919 рр. посідає Хотинське повстання. Воно було реакцією українців на румунську анексію Бессарабії і охопило значну частину краю. Прагнення українців до єдиної держави, невдоволення окупаційними заходами румунської влади підштовхнули місцеве населення до активної збройної боротьби.

Ідейними натхненниками повстання стали Є.Лисак та І.Дунгер, які висунули план створення Бессарабського Національного Союзу, що мав виконувати функцію перехідного тимчасового органу державної влади. На засіданні БНС у Кам'янці-Подільському 5 січня 1919 р. було обрано керівний орган повстання - Бессарабську (Хотинську) Директорію. Її головою став І.Ліскун. Директорія очолила повстанський рух для ліквідації румунської окупаційної влади у Бессарабії, долю якої планувалося визначити через референдум. Серед членів Директорії не було єдності політичних поглядів. Одна її частина прагнула створити незалежну Бессарабську Народно-Демократичну Республіку, інші - автономну Народно-Демократичну республіку в складі УНР. Поза тим, вони розраховували на військову підтримку і допомогу УНР. Сформувавши збройні підрозділи, Директорія визначила наступальну стратегію і тактику бойових дій.

Напередодні повстання українські підрозділи заволоділи важливими об'єктами у північній частині Бессарабії. Не дивлячись на концентрацію значних сил румунської армії в Хотинському повіті, повстанці швидко заволоділи стратегічною ситуацією в краї. Їхні дії підтримало більшість населення. Штаб Бессарабської народної армії провів мобілізаційні заходи.

Повстання розпочалося 19 січня 1919 р. Загони Г.Барбуци та І.Моєвського переправилися через Дністер у районі Могилева-Подільського на бессарабський берег і атакували румунські війська. У ніч з 22 на 23 січня повстання розгорнулося в Хотині, а вранці місто опинилося в руках Директорії. Незабаром її влада поширилася більш як на 100 сіл і містечок Хотинського і Сорокського повітів. Штаб повстанського руху звернувся за допомогою до українських військових на лівому березі Дністра. Деякі з них відгукнулися на заклик, але іншим зробити це заборонило командування УНР.

Хотинське повстання застало зненацька уряд Румунії. За повідомленнями румунського командування, ситуація вийшла з-під його контролю і становище ставало критичним. Прем'єр-міністр І.Братіану спершу висловився категорично проти застосування великих збройних формувань проти повсталих. Однак командування невдовзі переконало його в тому, що це повстання небезпечне для румунської держави і може призвести до втрати всієї Бессарабії, тому розгорнуло велику кількість військ проти повстанців.

Опинившись в складній ситуації, повстанці очікували підтримки УНР, але вона не могла ускладнювати напружені стосунки з Румунією. Зважаючи на безвихідну обстановку, Хотинська Директорія закликала бессарабців до загального повстання. Не дивлячись на значну військову перевагу румунської армії, бойові дії набули запеклого і непоступливого характеру. Для забезпечення боєздатності своїх підрозділів повстанці несанкціоновано користувалися ресурсами армії УНР. Однак, перебуваючи в ізоляції, вони не могли чинити опір румунській армії. Зосередивши проти повстанців додаткові жандармські підрозділи, румунське командування розпочало активні наступальні дії. В результаті 1 лютого 1919 р. вдалося захопити Хотин. Повстанці перейшли через Дністер на сторону УНР.

Румунська влада вдалася до жорстоких репресій проти учасників Хотинського повстання, що викликало обурення та осуд світової громадськості. Бессарабські політичні організації, що підтримували повсталих, розкололися на дві частини. Ліва група вступила в контакт із більшовиками і розпочала підготовку нового повстання, а інша, права, налагодила відносини з денікінцями, щоб просити Антанту замінити в Бессарабії румунську армію. Хотинські повстанці зуміли зберегти бойовий кістяк своєї армії, утворивши три полки. Однак спроба приєднатися до УНР була невдалою, і цим скористалися більшовики. Хотинці були реорганізовані в радянські полки під керівництвом командуючого Українським фронтом В.Антонова-Овсієнка. Незабаром вони взяли участь у повстанні проти УНР, а в червні 1919 р. влилися в 45-у стрілецьку дивізію Червоної армії.

Отже, Хотинське повстання мало національно-визвольний характер. Воно відбувалося протягом трьох етапів. Перший етап - 5-19 січня 1919 р. - був підготовчий; другий етап - з 19 січня до 1 лютого - це період розвитку повстанського руху; третій, завершальний етап, тривав від 1 лютого до березня 1919 р. - це період поразки повстання і політичної переорієнтації його учасників. Створивши напередодні повстання Бессарабську Директорію та визначивши свої пріоритети в розрахунку на загальне піднесення національно-визвольного руху, хотинці добивались ліквідації румунської окупації краю і поширення на її землях української влади. Трагедія повстання полягає в тому, що воно розпочалося в складній історичній обстановці, несприятливій для розгортання українського національно-визвольного руху і внаслідок цього не отримало підтримки поза межами Бессарабії. Обмануті бездіяльністю Директорії, повстанці згодом, в лавах Червоної армії, внесли свою частку в ліквідацію української державності.

Чільна увага в дисертації приділена захопленню Румунією північних земель Буковини і військовій інтервенції на Покуття. Приєднання Буковини до Румунії було частиною реалізації масштабного плану “Великої Румунії”.

В умовах розпаду Австро-Угорської монархії утворено Західно-Українську Народну Республіку, яка прийняла Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої габсбургської монархії. У відповідності до нього, до складу ЗУНР були включені українські землі північної частини Буковини. У Чернівцях було створено Український Крайовий Комітет на чолі з О.Поповичем, який розгорнув активну діяльність щодо переобрання державної влади від австрійських властей.

У свою чергу місцеві румунські політичні організації на своїх установчих зборах утворили Румунську Національну Раду, яку проголосили єдиним представницьким органом Буковини. Якщо українські політики вимагали поділу краю на дві частини за національною ознакою, то румунські діячі виступали рішуче проти. Вони наполегливо добивалися єдності всього краю і відкидали будь-які спроби, спрямовані на порушення його цілісності. Виходячи з цього, РНР приступила до підготовки Генерального конгресу Буковини, на якому планувалося легітимізувати повноваження румунського органу державної влади і юридично підтвердити неподільність краю.

Крайовий Комітет Буковини 3 листопада 1918 р. на багатотисячному віче у Чернівцях проголосив українську владу в північній частині Буковини. Віче вирішило приєднати Північну Буковину до ЗУНР. Такої масової політичної акції, як Всеукраїнське віче в Чернівцях, румунська сторона для підтримки своїх домагань провести не змогла. Виходячи з цього, частина її політиків на чолі з А.Ончулом запропонувала погодитися на український варіант вирішення проблеми для досягнення міжнаціонального компромісу. У більшої частини буковинського суспільства не було сумнівів щодо справедливості рішення ККБ. На зустрічі 6 листопада 1918 р. представників РНР і ККБ було вирішено поділити буковинський край на румунську й українську частини. В Чернівцях мали діяти румунська й українська адміністрації, а в змішаних громадах - за взаємною згодою.

Непримиренно налаштована частина політиків РНР у досягнутому компромісі звинувачувала А.Ончула та українських січових стрільців, які незабаром виїхали з Буковини до Львова для захисту північних рубежів ЗУНР. Вважаючи перебування в Буковині УСС суттєвою перепоною для реалізації румунських планів, ці політики вирішили офіційно звернутися до вищого керівництва румунської держави за військовою допомогою. З цією метою в м. Ясси було делеговано уповноваженого представники РНР В.Бондареску. Незабаром, 8 листопада 1918 р., було дано розпорядження про бойову готовність 8-ї піхотної дивізії для захоплення північної частини Буковини.

Румунські війська під командуванням Я.Задіка зайняли Глибоку, а 11 листопада вступили в Чернівці. У відповідь на це уряд ЗУНР надіслав ноту протесту. Одночасно з цими подіями РНР зініціювала формування “уряду Буковини” на чолі з Я.Флондором. Він вважав Буковину суверенною і розпочав перемовини із Румунією про приєднання краю на паритетних засадах, а тому був незабаром замінений І.Ністором. У відповідності з королівським декретом-законом від 2 січня 1919 р., Буковина була приєднана до Румунії. В свою чергу галицькі українці вважали Буковину невід'ємною частиною української території, а уряд ЗУНР не покидав надії на справедливе розв'язання міжнаціональної проблеми.

На захопленій румунськими військами Буковині встановлювався репресивний режим надзвичайного стану. Вводилися різноманітні заборони на свободу слова й друку, обмеження щодо пересування транспорту та цензура. Розпочалися масові арешти українців і перевірка їхньої благонадійності. В судах розглядалися справи проти представників української інтелігенції, яка очолила боротьбу проти румунської окупації.

Румунські політичні кола прагнули на міжнародному рівні узаконити анексію українських земель. З цією метою вони оприлюднили свій меморандум на Паризькій мирній конференції, у якому обґрунтовувались їхні історичні права на ці землі. Присутні делегації УНР і ЗУНР сподівалися на розв'язання проблеми на основі принципу права націй на самовизначення. Але Версальська система цього не дотримувалася, оскільки метою захисту прав і свобод були не національні меншини, а окремо взята індивідуальність.

Весною 1919 р. Антанта залучила Румунію до антибільшовицьких акцій. Румунсько-українські переговори у Бухаресті не принесли суттєвих результатів. Раднарком УСРР надіслав румунському урядові ультимативну телеграму з вимогою вивести війська з Буковини. Після цього Верховна рада Антанти рекомендувала передати край Румунії. Румунський уряд віддав розпорядження генеральному штабові скласти план військової операції.

Відповідно до плану під кодовою назвою “Покуття”, румунська армія в середині травня перейшла буковинсько-галицьке пограниччя і вторглася на територію ЗУНР. Не зустрічаючи опору, вона встановила румунський контроль над значною частиною Прикарпаття. Захопивши важливе в стратегічному відношенні Покуття, румунські війська з'єдналися із своїми частинами, розташованими у Північній Трансільванії. На окупованій території було введено режим військового стану. Після того, як проти УГА розгорнула бойові дії 80-тисячна армія Ю.Галлера, командування з 17 до 25 серпня передислокувало свої війська в Буковину. Румунська збройна інтервенція завдала відчутного удару по зовнішньополітичних планах ЗУНР. Воно було вимушене покинути власну територію і перейти через р. Збруч.

Румунський уряд проводив на українських землях жорстку інкорпораційну політику. Було встановлено персональне спостереження агентів поліції за представниками української інтелігенції, приватним життям мешканців української національності; чинився адміністративний тиск на українців, щоб заставити їх персонально визнати приєднання українських земель до румунської держави. Нелояльних до влади осіб позбавляли громадянських прав. Це викликало осуд міжнародної громадськості, а в Чернівцях у ніч з 17 на 18 листопада вибухнуло антирумунське повстання солдатів 113-го піхотного полку. В ньому взяли участь близько 2000 солдатів-українців, а 430 вояків-румунів цього полку залишилися в казармах, дотримуючись нейтралітету. Повсталі солдати не хотіли служити румунській державі та сподівалися на підтримку повстання ззовні. Однак владі вдалося оперативно локалізувати дії та роззброїти повсталих. Як видно з протоколів судового розслідування, повстання мало національно-визвольний характер і було спрямоване проти румунської окупації Буковини. Після підписання в 1920 р. Севрської угоди Буковина ввійшла до складу Румунії.

Отже, після Першої світової війни Румунія приєднала до своєї держави українські землі в Буковині й Бессарабії та завершила утворення “Великої Румунії”. Її територія збільшилась на 2/3 частини; така детермінація спричинила реакцію зовнішніх і внутрішніх чинників. Геополітична ситуація в регіоні сприяла Румунії, яка опинилася в центрі етнооб'єднавчих процесів, довкола яких розпадалися великі імперії. Частина їх земель дісталися Румунії по праву переможця. Вміло балансуючи між військово-політичними блоками наприкінці війни, Румунія використала політичну і міжнародну слабкість України й захопила частину її етнічних земель. Встановивши окупаційний режим, румунська влада наштовхнулась на організований опір українського народу і вирішила впровадити низку реформ, щоб закріпити ці землі за собою.

У четвертому розділі “Державна політика національної асиміляції українців (1920-1927 рр.)” висвітлено вплив зовнішніх факторів на політику деукраїнізації, а також дискримінацію українського національного руху в Румунії.

У 20-х роках ХХ ст. українське питання стало загальновизнаним дестабілізуючим фактором румунської правлячої еліти, оскільки утворилася протидіюча сила, яка стала детонатором повоєнних політичних змін у державі.

Міжнародна ситуація істотно впливала на Румунію, яка намагалась зберегти анексовані українські землі. Головним суперником Румунії в боротьбі за повернення захоплених земель була радянська Росія, пізніше - СРСР. Більшовицький уряд не визнавав підписаних Румунією міжнародних угод. На початку 20-х років відносини між ним і Румунією були особливо напруженими. Румунська держава намагалася забезпечити міжнародні гарантії кордонів через систему міжнародних угод. Більшовицьке керівництво вважало, що жодна з укладених Румунією угод щодо статусу Буковини і Бессарабії, без їх безпосередньої участі, не має жодної юридичної сили.

В рамках Версальської системи румунський уряд взяв на себе гарантії забезпечення прав національних меншин, але їх так і не виконав. У радянсько-румунському протистоянні румунський уряд намагався використати окремі сегменти українського руху. Правляча націонал-ліберальна партія всіляко обмежувала український національний рух, тому що він своїми інтегральними прагненнями дискредитував встановлену систему суспільних відносин. На протязі 1921-1923 рр. Міністерство національностей заборонило ввезення і розповсюдження українських видань. Відмова включити в нову конституцію договір Ліги Націй щодо гарантій прав національних меншин погіршила міжнародний авторитет Румунії. Враховуючи це, радянська Росія використала український національний фактор у взаємовідносинах з нею.

В умовах послаблення зовнішніх позицій Румунії радянське керівництво у своїх відносинах впровадило нову концепцію міжнародної політики на основі національних пріоритетів. Пропонуючи переговори з Румунією для вирішення конфліктних проблем, радянська сторона наперед обумовлювала в них обов'язкову участь УСРР як рівноправного партнера. Намагання румунської дипломатії заручитися додатковою підтримкою з боку США не дали результатів, оскільки американський уряд не бажав зв'язувати себе гарантійними обов'язками. В цих умовах румунський уряд погодився на радянську пропозицію провести конференцію для врегулювання територіальних конфліктів. На конференції, яка відбулася із 27 березня по 2 квітня 1924 р. у Відні, радянська сторона наполегливо вимагала провести в Північній Буковині і Бессарабії референдум, а румунська делегація цю пропозицію рішуче відкидала. Сторони так і не досягли консенсусу.

Після впровадження в УСРР політики українізації румунський уряд посилив тиск на українців, намагаючись прискорити політику деукраїнізації. Сподіваючись дестабілізувати становище в Румунії, радянське керівництво утворило Молдавську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку в складі УСРР. Це було продиктовано політичними інтересами московського партійно-державного керівництва. У вересні 1924 р. відбулося Татарбунарське повстання, спрямоване проти румунської політики. Повсталі селяни півдня Бессарабії проголосили в деяких селах радянську владу. Однак румунський уряд кинув проти повстанців регулярну армію і швидко придушив це повстання, заборонивши пропаганду комуністичних ідей. Оголошення татарбунарцями радянської влади означало, що в них, на відміну від хотинців у 1919 р., політичної альтернативи не було.

Після відставки в 1926 р. націонал-ліберального уряду І.Братіану його наступники вирішили внести корективи в політику, щоб стабілізувати становище в країні. В зовнішній політиці вони намагалася не допустити перегляду кордонів.

У розділі аналізується румунська політика дискримінації українського національного руху. Політика румунізації здійснювалася паралельно ліквідації попереднього територіально-адміністративного устрою в Буковині і Бессарабії в умовах надзвичайного стану і масштабних репресій. В процесі деукраїнізації провідне місце відводилося духовній сфері. Румунська держава прагнула навернути українців до суспільного устрою всупереч їх волі. Тотальний державний тиск викликав відкриті й приховані форми протесту й опору.

Після запровадження надзвичайного стану у всіх українських поселеннях Буковини і Бессарабії військова адміністрація та поліція одержали виняткові повноваження. За вказівкою Міністерства внутрішніх справ були взяті на облік всі українські села, в них функціонували військові суди. Намагаючись нейтралізувати українські національні прояви суспільного життя, органи державної влади на місцях широко розгорнули політику пацифікації, нехтуючи нормами елементарного права. Секретаріат внутрішніх справ домагався утримання всіх українців, які нелегально перебувають у Румунії, в спецтаборах. Розпочалося масове звільнення українських службовців із займаних ними посад і переселення їх в “старе королівство”. За розпорядженням президійного бюро міністра-делегата Буковини призначалися спеціальні комісії для кваліфікаційних іспитів із румунської мови, літератури, історії та географії Румунії.

Важливою складовою політики румунізації була заміна назв українських міст і сіл на румунські. Вона набула такого тотального характеру, що лише на протязі квітня 1919 р було замінено половину назв буковинських населених пунктів. У крайових і повітових центрах створювалися служби контрпропаганди, які складалися із секцій безпеки, фінансів та культури. До їх складу входили представники військової адміністрації, жандармерії, префектури, поліції, інспекції праці й церкви. Служба забезпечувала Буковину і Бессарабію кадрами службовців румунського походження. Секретаріат внутрішніх справ щотижнево інформував бухарестське керівництво про становище населення і його настрій та вимагав такої ж інформації з місць. Міністром-делегатом Буковини, пізніше президентом регіональної комісії був відвертий румунізатор І.Ністор. У повітах влада належала префектам, у волостях - преторам, а в територіальних громадах двірникам.

У дисертації показано реакцію політичних діячів, інтелігенції, жителів міст і сіл на румунську політику деукраїнізації. Вони висловлювали рішучий протест, чинили опір румунській владі, що ігнорувала українські національні проблеми, не рахувалася з інтересами етнічно неоднорідного суспільства Буковини і Бессарабії. Взявши рішучий курс на формування унітарної конституційної монархії, румунські політичні діячі намагалися насамперед вирішити політичні, соціально-економічні проблеми в державі, нехтуючи національними. Румунська влада впровадила цілу низку реформ, основне місце серед яких належало аграрній, оскільки країна була в основному селянською. В ході аграрної реформи складалися списки селян, відповідно до яких перевага надавалася особам румунської національності. Економічний визиск був складовою частиною політики румунізації урядів І.Братіану, А.Вайди-Воєвода, А.Авереску, Т.Іонеску.

Протягом першої половини 1920-х рр. становище українців погіршилося. В Конституції 1923 р. наголошувалося, що національні меншини зобов'язані підпорядковуватись діючим законам і користуватися такими ж правами, що й титульна нація. Фактично Основний Закон держави нехтував підписані угоди з країнами Антанти щодо забезпечення прав національних меншин. Відповідно до закону про освіту 1924 р. заборонялося навчання в школах українською мовою. Адміністративний закон 1925 р. посилив централізовану систему управління, підпорядкував місцеву владу урядовому апарату, після чого українські повіти перестали існувати. В державних установах і організаціях заборонялося спілкуватися українською мовою.

Румунська влада розгорнула тотальний наступ на українські організаційні форми суспільного, а також приватного життя. Румунізація охопила культурно-освітні, духовні, соціально-економічні організації і товариства, які були вогнищами українського національного руху. Сигуранца, жандармерія, таємні агенти поліції стежили за діяльністю громадських організацій, зібраннями, висловлюваннями українською мовою. Головного удару румунська держава завдавала українському культурно-освітньому товариству “Руська бесіда”, яке мало найбільш розгалужену мережу організаційних структур. Органи внутрішніх справ тотальним переслідуванням практично паралізували діяльність місцевих осередків товариства, тимчасово призупинивши його функціонування. Постійних утисків і переслідувань зазнавали й інші українські організації і товариства, видавництва, періодична преса. Тяжких ударів від румунської влади зазнало українське шкільництво. Спершу було переміщено в румунські регіони українських вчителів, а потім влада масово позакривала українські школи та навчальні класи з українською мовою навчання. Також були ліквідовані всі спеціалізовані українські навчальні заклади та кафедра української мови і літератури в Чернівецькому університеті, значно скорочено кількість студентів-українців. Румунізації зазнало й церковне життя. Було замінено майже все керівництво православної митрополії, ліквідовано українську мову навчання на богословському факультеті Чернівецького університету.

Відверта антиукраїнська спрямованість асиміляційної політики Румунії наштовхнулася на зростаючий опір українців. Його очолила національна інтелігенція. Українські педагоги посилали в органи державної влади протести з вимогами зупинити деукраїнізацію освіти, організовували приватне навчання українською мовою. Батьки учнів-українців бойкотували румунські школи. Юнаки українського походження масово ухилялися від дійсної військової служби в румунській армії, дезертирували, тікали за кордон. Українські священики читали в церквах проповіді рідною мовою. Депутати-українці виступали в парламенті, засуджуючи насильницьку румунізацію в Буковині й Бессарабії. Стійкий опір політиці деукраїнізації консолідував український народ, прискорив політичну кризу в Румунії. В 1927 р. було утворено Українську національну партію. Румунська політика національної асиміляції українців зазнала поразки. Українці Буковини, Бессарабії зберегли свою національну ідентичність. З 1927 р. розпочалося піднесення українського національно-визвольного руху в Румунії.

У висновках узагальнено результати дослідження, викладено його основні положення, які виносяться на захист, а саме:

- сформовану на основі запозиченої в Західній Європі форми державного правління політику Румунії визначала її пануюча олігархічна верхівка. Вона розглядала українські землі Буковини і Бессарабії як об'єкт своїх геополітичних інтересів. Цілі румунської держави й українського національного руху, що прагнув до об'єднання всіх українських земель в єдину державу не збігалися;

- експансіоністська політика правлячої верхівки Румунії виникла з постулатів “Великої Румунії” і полягала в обґрунтуванні територіальних претензій на суміжні, в тому числі й українські землі Буковини і Бессарабії в умовах існуючих міжнародних відносин, що не відповідали справедливим і демократичним принципам ХХ ст. права націй на самовизначення;

- захоплення Бессарабії стало можливим завдяки співучасті Румунії в несправедливій імперіалістичній Першій світовій війні та ігноруванні національних пріоритетів українського народу;