Особливості сучасних збройно-політичних конфліктів

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНИХ ЗБРОЙНО-ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

Батрименко Олег Володимирович

УДК 327.5

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Губерський Станіслав Антонович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри політології.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Смолянюк Володимир Федорович,

Апарат Ради національної безпеки і оборони України, завідувач відділу;

кандидат політичних наук, доцент

Храбан Ігор Анатолійович,

Об'єднаний інститут при

Національній академії оборони України, начальник кафедри.

Провідна установа: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, відділ теоретичних і прикладних проблем політології,

НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “27 лютого” 2006 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60, к. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені

М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “23 січня” 2006 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

збройний політичний конфлікт

Актуальність теми. За підрахунками інститутів, що займаються питаннями воєнної історії, з часу закінчення другої світової війни було тільки двадцять шість днів абсолютного миру. Аналіз конфліктів за ці роки свідчить про збільшення кількості локальних збройних конфліктів, які при сформованих умовах взаємозв'язку і взаємозалежності держав і різних регіонів, при високій мобільності збройних сил і високій ефективності сучасних озброєнь здатні до швидкої ескалації, перетворення у великомасштабні війни з усіма їхніми трагічними наслідками.

Це є свідченням на користь того, що варто розглядати і вивчати особливості всіх сучасних форм збройної боротьби - від невеликих збройних сутичок до широкомаштабних збройних конфліктів. Мета такого дослідження полягає в тому, що воно сприятиме пошуку ефективних науково-обгрунтованих способів запобігання даним конфліктам, а якщо цього не вдається зробити, то локалізації і припинення на більш пізніх етапах їхнього розвитку.

Актуальність обраної теми підсилюється особливостями того періоду, який переживає Україна: перехід від тоталітаризму до демократії, становлення громадянського суспільства, що супроводжується гострими політичними конфліктами, які ризикують перетворитися в збройно-політичні.

Як у зарубіжній, так і у вітчизняній науці спостерігається дефіцит системного аналізу об'єкта дослідження. Застосування створених класиками конфліктології методологічних розробок, які мають досить високий рівень абстракції, суттєвого результату не приносить через те, що вони не дозволяють виявити особливості сучасних збройних конфліктів, які відбуваються саме в політичній сфері суспільного життя.

Отже, актуальність обраної теми обумовлена, насамперед, відсутністю грунтовних концептуальних розробок дослідження сучасних збройно-політичних конфліктів, які останнім часом зазнали суттєвих змін, набувши нетрадиційного асиметричного характеру, що потребує подальшої розробки понятійного апарата, типології, доповнень і уточнень в описі їх структурно-функціональних характеристик для пошуку ефективних методів діагнозу, прогнозу та оптимізації способів їхнього врегулювання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, науково-дослідної теми філософського факультету “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” (01БФ041-1).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розкриття сутності збройно-політичного конфлікту, з'ясування особливостей сучасних збройно-політичних конфліктів і виявлення на цій основі ефективних способів їхнього врегулювання. Досягненню цієї мети підпорядковане розв'язання низки дослідницьких задач. Зокрема необхідно:

виявити сутність збройно-політичного конфлікту як особливого суспільного явища;

виокремити характерні витоки та закономірності сучасних збройно-політичних конфліктів;

розробити типологію збройно-політичних конфліктів;

віднайти ефективні методи діагнозу й прогнозу сучасних збройно-політичних конфліктів;

знайти оптимальне поєднання силових та несилових способів врегулювання сучасних збройно-політичних конфліктів;

з'ясувати принципи, які можуть слугувати основою для вироблення стратегії реагування України на збройно-політичні конфлікти.

Об'єктом дослідження є збройно-політичний конфлікт як суспільний феномен.

Предметом дослідження є особливості сучасних збройно-політичних конфліктів та способи їхнього врегулювання.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою аналізу такого складного суспільного феномену як збройно-політичний конфлікт є низка як загально-наукових, так і спеціально-наукових методів пізнання. Метод сходження від абстрактного до конкретного дозволив з'ясувати сутність збройно-політичного конфлікту. Системний, структурно-функціональний, порівняльний методи дали можливість визначити поняття “збройно-політичний конфлікт”, виявити й розглянути структурні елементи, особливості сучасних збройно-політичних конфліктів та розробити їхню типологію. Метод моделювання сприяв вдосконаленню діагнозу сучасних збройно-політичних конфліктів з метою ефективного прогнозування й оптимізації способів їхнього врегулювання.

Емпіричною базою дослідження стали конкретні збройно-політичні конфлікти, що мали місце за останні шістдесят років після другої світової війни.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є однією з перших в Україні робіт, де здійснюється системний аналіз сучасних збройно-політичних конфліктів та способів їхнього врегулювання. У цьому контексті сформульовано наступні результати дослідження, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію дисертації і виносяться на захист:

систематизовано існуючі підходи до розуміння таких родових понять як “збройний конфлікт“, “війна”, “воєнний конфлікт”, “воєнно-політичний конфлікт”, на підставі чого введено в науковий обіг поняття “збройно-політичний конфлікт” та подано його авторське визначення як зіткнення політичних інтересів суб'єктів політики у формі збройної боротьби;

уточнено та систематизовано основні закономірності сучасних збройно-політичних конфліктів. Встановлено, що не стримуючись в рамках двох блоків, які існували в період “холодної війни”, вони важко піддаються управлінню, відзначаються асиметричністю, локальністю, різкими переходами від деескалації до ескалації та слабкою інституціоналізацією, все частіше прямими учасниками збройно-політичних конфліктів виступають не тільки держави в єдності їхніх інститутів, а різні соціальні спільності, політичні, економічні, кримінальні організації, відбувається і їхня інтернаціоналізація, зростає коло держав, національних інтересів яких вони торкаються, що може підірвати стабільність всієї системи світової безпеки. Продемонстровано, що причини сучасних конфліктів майже завжди мають змішаний характер і що в більшості з конфліктів явно визначений агресор, якому швидко вдається реалізувати свої політичні інтереси. Виявлена тенденція до зникнення прямих кровопролитних масових сухопутних зіткнень, адже відбувається конструювання нової парадигми збройної боротьби, яка ставить на перше місце не зіткненя армій на полі бою, а дезорганізацію управління державою, позбавлення збройних сил супротивника тилової інфраструктури;

на основі вдосконалення методологічного підходу К. Боулдінга до типології конфліктів, запропонована авторська типологія збройно-політичних конфліктів, яка сприяє прийняттю більш ефективних рішень щодо їхнього врегулювання. Обгрунтовано, що доречним виглядає поділ збройно-політичних конфліктів відповідно до типів суб'єктів політики на інституціональні та неінституціональні. Встановлено, що ескалація збройного насильства в сучасних збройно-політичних конфліктах характерна в основному для неструктурованих груп, у яких відсутня чітка організація й керівництво;

вперше у вітчизняній політичній науці використано метод моделювання для діагнозу і прогнозу збройно-політичних конфліктів та доведено, що для одержання найбільш точних даних конфліктний аналіз необхідно проводити на двох рівнях: використовуючи інтуїтивні методи й експертні оцінки, а також застосовуючи методи кількісного аналізу й ігрове моделювання. Доповнено основні статичні й динамічні параметри діагнозу сучасних збройно-політичних конфліктів. Запропоновано для кожного з параметрів необхідний набір характеристик, за якими можна оцінити вплив змін параметрів на перебіг конфлікту. Продемонстровано, що як оперативний показник спостереження за зміною стану конфлікту доцільніше всього брати потенціал конфліктної ситуації, адже він володіє майже безінерційним реагуванням на будь-які дії конфліктуючих сторін, широким спектром інформаційних потоків, можливістю безпосереднього виміру та високою вірогідністю;

поглиблено розуміння процесу врегулювання збройно-політичних конфліктів, доведено, що воно повинне розглядатися у широкому розумінні як діяльність, яка охоплює у своєму обсязі вирішення різних завдань: запобігання збройному зіткненню на предконфліктному етапі; локалізація та припинення вже розпочатого збройного зіткнення; остаточне врегулювання конфлікту на етапі постконфліктного будівництва. Встановлено, що знаходження оптимального співвідношення у використанні силових і несилових способів врегулювання конфліктів вирішується індивідуально для кожного конфлікту, проте можна виокремити наступні загальні підходи: пріоритетність надається несиловим способам врегулювання, але при необхідності уможливлюється короткострокове застосування силового підходу, який в обов'язковому порядку супроводжуються відповідними несиловими методами; способи врегулювання узгоджуються з етапом розвитку конфліктного процесу;

набуло подальшого розвитку тлумачення миротворчості як способу силового примусу, який найчастіше використовують для реалізації національних інтересів країн, що володіють достатнім ступенем економічної й військової могутності. Встановлено, що в силу особливостей сучасних конфліктів, оскільки сьогодні більшість миротворчих операцій являють собою реакцію на внутрішні, а не міждержавні конфлікти, миротворчість зазнає ряд змін, збагачується її зміст, інституціональне оформлення, способи миротворчої діяльності, від операцій з підтримки миру вона переходить до операцій з примусу до миру, які припускають застосування засобів збройної боротьби. Доведено, що за таких умов суб'єкт миротворчих операцій фактично перетворюється на прямого учасника збройно-політичного конфлікту;

запропоновано авторське бачення принципів, які можуть слугувати теоретичною основою для вироблення стратегії реагування України на виникнення і розвиток збройно-політичних конфліктів, для розробки й прийняття Концепції миротворчості України. Встановлено, що в умовах непростої економічної і соціально-політичної ситуації всередині держави, однією з найважливіших умов забезпечення національної безпеки і реалізації стратегічної мети зовнішньої політики України є її активна участь у врегулюванні сучасних конфліктів на основі мандату ООН. Доведено, що особливо активну участь Україна повинна брати у врегулюванні конфліктів на території СНД та забезпечувати контрольовану інтернаціоналізацію цих конфліктів. При цьому пріоритет повинен надаватися несиловим способам врегулювання, що найбільш відповідає реальним фінансовим і військовим можливостям сучасної України.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані в діяльності аналітичних центрів, державних структур під час розробки діагнозів і прогнозів збройно-політичних конфліктів для підвищення ефективності прийнятих рішень щодо їхнього врегулювання.

Зміст дисертаційного дослідження, фактичний і аналітичний матеріал про особливості сучасних збройно-політичних конфліктів та можливості їхнього врегулювання може знайти застосування при підготовці лекцій, спеціальних курсів, навчально-методичних посібників і рекомендацій у допомогу викладачам і студентам при вивченні деяких тем політології, конфліктології, геополітики, теорії міжнародних відносин, воєнних дисциплін.

Науково-практичне значення дослідження полягає також в тому, що матеріали, положення та висновки дисертації можуть бути використані в якості теоретичної основи для розробки зовнішньополітичних і воєнних стратегій, підготовки миротворчих сил, посередників, спостерігачів, дипломатів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дисертаційного дослідження були повідомлені й обговорені на методологічних семінарах і засіданнях кафедри політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на Міжнародних наукових конференціях у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка: Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету - 2003” (Київ, 2003), Міжнародна наукова конференція “ЛЮДИНА - СВІТ - КУЛЬТУРА” (Київ, 2004), Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету - 2005” (Київ, 2005).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано три статті у фахових виданнях, та троє тез виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 185 сторінок. Список використаної літератури включає 307 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, зазначається її зв'язок з існуючими програмами науково-дослідної діяльності, формулюється мета і задачі дослідження, визначається його об'єкт, предмет, методологічна база, розкривається наукова новизна положень, що виносяться на захист, з'ясовується теоретичне і практичне значення отриманих результатів, а також вказуються основні форми апробації результатів дисертаційного дослідження та фіксується структура роботи.

У першому розділі “Збройно-політичний конфлікт: сутність та зміст” здійснено огляд літератури з теми дослідження та розкрито сутність і зміст такого складного для пізнання феномену як збройно-політичний конфлікт.

Осмислення сутності й змісту війн, збройно-політичних конфліктів належить до проблем, які в усі часи хвилювали відомих істориків, філософів, правознавців, теологів, соціологів, політологів, що й дістало своє теоретичне відображення у різноманітних концепціях цих мислителів.

Зазначений напрям розвитку суспільно-політичної думки представлений уже в давньоєгипетських, давньоіндійських, давньокитайських текстах. Так, давньокитайський мислитель Суньцзи в “Трактаті про військове мистецтво” одним з перших здійснив спробу проникнути в сутність війни, розкрити її зв'язок із політикою держав, запропонував класифікацію війн та сформулював принципи їхнього ведення.

Положення, що стосувалися сутності війн, збройних конфліктів в контексті поглядів на суспільну організацію висловлювалися мислителями античності Гераклітом, Фукідідом, Платоном, Аристотелем, Полібієм, Цицероном.

Надалі ці ідеї розроблялися тією чи іншою мірою у зв'язку з проблемами узгодження духовного (церква) і світського (держава) начал суспільного буття, забезпечення оптимального правління, правових основ регулювання суспільних відносин, аналізу конфліктного чинника в теорії природного права, взаємодії конфліктно-консенсусних засад А. Августином, Ф. Аквінським, Н. Мак'явеллі, Г. Гроцієм, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Беконом, Т. Гоббсом, І. Кантом.

У часи К. Маркса його теорія досить точно описувала головні тенденції політичного конфлікту. Великі політичні битви XIX - початку XX ст. були в основному класовими в марксистському розумінні терміна "клас". Інші фактори - релігійні, національні, расові - були маскуванням класових інтересів і мали другорядне значення. Однак у сучасних умовах ця теорія не може адекватно відбивати всіх причин виникнення політичних конфліктів.

Аналіз класичної конфліктологічної спадщини базується на працях відомих зарубіжних фахівців в даній галузі науки, зокрема Р. Дарендорфа, Л. Козера, К. Боулдінга. Велике значення мають праці Т. Шеллінга, А. Рапопорта, С. Ліпсета, Дж. Бьортона, Р. Фішера, У. Юрі, де розкрито основні положення, підходи, методи дослідження конфліктів і способи управління ними.

Проте застосування методології, створеної західними конфліктологами, суттєвого результату не принесло через те, що вона не дозволяє виявити особливості сучасних збройно-політичних конфліктів.

Відносно самостійний напрям складають роботи представників школи "політичного реалізму", проте дослідження конфліктів в іхніх працях носять здебільшого публіцистичний характер, хоча й містять багатий фактичний матеріал про деякі воєнні конфлікти сучасності.

В Україні наукових праць, які б на грунтовному теоретико-методологічному рівні досліджували сучасні збройно-політичні конфлікти, публікується обмаль. Серед них слід відзначити дисертаційні дослідження та монографії Г. Перепелиці, який запропонував ряд цінних ідей і доктринальних установок з приводу проблеми врегулювання воєнно-політичних конфліктів; В. Смолянюка, який систиматизував миротворчі операції за участю України й визначив особливості впливу останньої європейської війни ХХ ст. на процес подальшого формування, розвитку та коригування військової могутності України, та І. Храбана, який систематизував категоріально-понятійний апарат теорії і практики забезпечення національної і міжнародної безпеки та розглянув історію розвитку людської цивілізації протягом останніх 400 років у контексті упорядкування на міжнародному рівні процесу створення системи безпеки, однією з основних загроз якої є збройні конфлікти.

Серед російських дисертаційних досліджень на близьку тему можна виокремити роботу М. Рильської “Внутрішній збройний конфлікт: проблеми врегулювання (організаційно-правовий аспект)”, яка в більшій мірі присвячена аналізу дієвості конституційно-правового механізму врегулювання Чеченського збройного конфлікту й особливостей застосування правоохоронних сил в умовах розширення внутрішнього збройного конфлікту.

Таким чином, здійснений аналіз літератури з теми дослідження доводить, що існує потреба у системному аналізі особливостей сучасних збройно-політичних конфліктів.

В даному розділі з'ясовано, що вирішальною і найбільш загальною стороною сутності збройно-політичного конфлікту є його розуміння як особливого роду політичних відносин, які складаються з приводу завоювання, утримання, перерозподілу політичної влади в суспільстві та у процесі її здійснення.

На основі існуючих підходів до розуміння таких родових понять як “збройний конфлікт“, “війна”, “воєнний конфлікт”, “воєнно-політичний конфлікт” та використовуючи структурно-функціональний і порівняльний методи дослідження, запропоновано авторське визначення терміна “збройно-політичний конфлікт” як зіткнення політичних інтересів суб'єктів політики у формі збройної боротьби. Збройна боротьба, в свою чергу, - це двосторонній процес застосування зброї і бойової техніки.

Використовуючи засади системного аналізу, виокремлено характерні витоки, закономірності сучасних збройно-політичних конфліктів.

Сучасні конфлікти вже не стримуються в рамках двох блоків періоду “холодної війни”, характеризуються асиметричністю, локальністю, різкими переходами від деескалації до ескалації, важко піддаються управлінню. Все частіше прямими учасниками конфліктів виступають не тільки держави в єдності їхніх інститутів, а різні соціальні спільності, економічні, кримінальні організації, особливістю яких в сучасному світі є те, що вони набувають політичного характеру. Одночасно відбувається інтернаціоналізація конфліктів, зростає коло держав, національних інтересів яких вони торкаються.

Основними причинами сучасних конфліктів є: боротьба за володіння світовими ресурсами й територіями; розпад поліетнічних держав, соціальних структур і норм і, як наслідок, зростання соціально-політичної напруженості; втрата цілими народами національної ідентичності, що породжує й загострює етнонаціональні й релігійні протиріччя; боротьба за домінування певних духовних і культурних цінностей, що виливається у прагнення певних політичних сил до зміни суспільно-політичного ладу, зміни правлячої верхівки. При цьому важливо підкреслити, що на практиці причини конфлікту майже завжди мають змішаний характер.

В більшості конфліктів явно визначений агресор, котрий виступає за застосування засобів збройної боротьби для вирішення політичних протиріч. Нападаючій стороні, як правило, й вдається здобути перемогу, що свідчить про впевненість агресора в здатності створити значну воєнно-стратегічну, морально-психологічну і технологічну перевагу над супротивником.

Усе активніше в конфліктах застосовуються нові види озброєнь, що дозволяє завдати максимально ефективного ураження супротивника і зменшити прямі втрати серед мирних жителів.

Відбувається конструювання нової парадигми збройної боротьби, яка ставить на перше місце не зіткненя армій на полі бою, а дезорганізацію управління державою, руйнування економіки і транспорта, позбавлення збройних сил супротивника тилової інфраструктури, а отже, і можливостей вести збройну боротьбу. Головне в ній - ураження не людей, а матеріально-технічних об'єктів. Прослідковується тенденція до зникнення прямих кровопролитних масових сухопутних зіткнень. Та це не зменшує кількість жертв і жахливі наслідки збройної боротьби, в якій тепер дуже важко провести розмежування між комбатантами й некомбатантами, що, у свою чергу, створює нові труднощі в застосуванні норм міжнародного права, у тому числі гуманітарного права.

Також в даному розділі запропонована типологія збройно-політичних конфліктів. Доведено, що доречним виглядає поділ збройно-політичних конфліктів відповідно до типів суб'єктів політики на інституціональні та неінституціональні, оскільки першою дією, стадією врегулювання конфлікту слід вважати інституціоналізацію, яка передбачає діяльність, спрямовану на приведення несумісних інтересів у відповідність з деякими порядками - “правилами гри”, а неорганізовані індивіди потенційно являють собою більш небезпечне джерело підтримки для екстремістських сил чим ті, що належать до організованих груп. При залученні у конфлікт політичних партій чи інших політичних інститутів, конфлікт переходить із фази відносної стихійності у фазу, що характеризується певною колективною дисципліною. Ескалація ж збройного насильства в сучасних конфліктах характерна в основному для неструктурованих груп, у яких відсутня чітка організація й керівництво.

Підсумовуючи даний розділ, можна констатувати, що зміст збройно-політичних конфліктів розширився. Ще століття тому, в переважній більшості, він, майже, вичерпувався збройною боротьбою, а зараз усе більше доповнюється дипломатичною, економічною, інформаційно-психологічною, розвідувально-диверсійною, терористичною та іншими формами боротьби, які підпорядковуються єдиній меті й розгортаються не тільки на території певних країн, але й на глобальному геополітичному просторі. На дійсний момент у світі явно простежується тенденція до зростання рівня конфліктної напруженості, тому досить актуальним питанням є розробка адекватного прогностичного механізму для виявлення потенційних вогнищ напруженості.

У другому розділі “Діагноз та прогноз сучасних збройно-політичних конфліктів”, здійснивши структурно-функціональний аналіз, автор уточнив, доповним та систематизував основні статичні й динамічні елементи й параметри, за якими здійснюється діагноз сучасних збройно-політичних конфліктів, а також висунув гіпотезу, що системне моделювання є одним з ефективних методів діагнозу збройно-політичних конфліктів з метою прогнозування й застосування оптимальних способів їхнього врегулювання та спробував обґрунтувати її на конкретних історичних прикладах.

В якості основних структурних елементів й параметрів сучасних збройно-політичних конфліктів розглядаються учасники конфлікту, форма й рівень їхньої залученості в конфлікт, їхні інтереси, ресурси, цілі, причини, об'єкт, предмет, масштаб конфлікту, конфліктні установки, конфліктна поведінка, етапи конфлікту, потенціал конфлікту, середовище, інформаційне спостереження за розвитком збройно-політичного конфлікту. Для кожного з параметрів пропонується набір характеристик за якими можна оцінити вплив змін параметрів на хід конфлікту.

Зроблено важливий, із практичної точки зору, висновок про те, що як оперативний показник спостереження за зміною стану конфлікту доцільніше всього брати потенціал конфліктної ситуації, під яким розуміється рівень загострення протиріч між учасниками конфлікту, обумовлений їхньою цілеспрямованістю, рішучістю, залученими засобами, ресурсами й можливостями їхнього поповнення. Якісною характеристикою потенціалу є напруженість відносин між учасниками конфлікту. Потенціал конфлікту володіє майже безінерційним реагуванням на будь-які дії конфліктуючих сторін, широким спектром інформаційних потоків, можливістю безпосереднього виміру та високою вірогідністю.

Метод моделювання дозволяє вибудувати цілісну картину конфлікту, з одного боку, виокремлюючи збройно-політичний конфлікт із контексту політичних відносин, а, з іншого, - даючи можливість врахувати об'єктивні історичні умови еволюції конфлікту, встановити причинно-наслідкові зв'язки між структурними елементами конфлікту, ступінь впливу зміни структурних характеристик на потенціал конфлікту й імовірність переходу конфлікту з одного етапу в інший.

У результаті проведеного в другому розділі дослідження сформульовано висновок про те, що для одержання найбільш точних результатів діагноз і прогноз необхідно здійснювати на двох рівнях: використовуючи інтуїтивні методи або експертні оцінки, а також застосовуючи об'єктивні методи дослідження з використанням методів кількісного аналізу й теорії ігор.

Однак слід зазначити, що використання моделювання сполучено з рядом труднощів. Одним із найбільших недоліків, що знижують можливості його застосування є обмеженість врахування в рамках подібних моделей впливу людського чинника. Доводиться навмисно спрощувати реальну ситуацію з тим, щоб математичне завдання мало рішення. Неможливо врахувати або кількісно виразити деякі якісні характеристики, що впливають на характер розвитку конфлікту.

У той же час, результати дослідження показують, що застосування моделей, незважаючи на складність їхньої побудови, дає ряд переваг у порівнянні з логіко-інтуїтивним аналізом і повинно бути досить корисним допоміжним інструментом у роботі експертів. По-перше, це дає можливість кількісно оцінити деякі параметри конфлікту, причому інтерес представляють не абсолютні значення величин, а їхні співвідношення чи рівень досягнутих показників. По-друге, виявляються всі можливі стратегії поведінки конфліктуючих сторін, частина з яких може бути упущена через їхню неочевидність при інтуїтивному підході й відшукуються найбільш оптимальні способи врегулювання конфлікту. Нарешті, по-третє, побудовані моделі піддаються обробці за допомогою інформаційно-аналітичних систем, зокрема СRISISСОМ (Сrisis Computег), САSСОN (Computег-Aided System оn Соnflict), WEIS (Wогld Еvеnt/Intегаctions Survey), які дозволяють постійно обновляти інформацію про досліджуваний об'єкт не хаотично, а відповідно до розробленої структури (у нашому випадку у відповідності зі структурою збройно-політичного конфлікту), одержувати оцінки конкретних елементів конфліктної ситуації, прогнозувати розвиток конфліктного процесу, представляти отримані результати в наочному (графічному, табличному) вигляді, зручному для подальшої інтерпретації.

Отже, запропоновані принципи діагнозу та прогнозу сучасних збройно-політичних конфліктів, незважаючи на ряд труднощів і недоліків, істотно допомагають вибрати найбільш ефективні способи їхнього врегулювання, що, в остаточному підсумку, знижує кількість втрат, у тому числі й людських.

Третій розділ дисертації “Способи врегулювання збройно-політичних конфліктів сучасності та стратегія реагування на них України” присвячено дослідженню основних способів врегулювання збройно-політичних конфліктів сучасності та розробці принципів, які можуть слугувати базою для вироблення стратегії реагування України на виникнення та розвиток збройно-політичних конфліктів.

Врегулювання збройно-політичних конфліктів в даному розділі представлене у широкому розумінні як діяльність, що охоплює у своєму обсязі вирішення різних завдань: 1) запобігання збройному зіткненню на передконфліктному етапі (завдання, що особливо гостро стоїть на порядку денному в гарячих точках колишнього СРСР); 2) локалізація та припинення вже розпочатого збройного зіткнення, обмеження його як по розмаху, так і по застосовуваних засобах, запобігання поширення на сусідні країни й регіони; 3) остаточне врегулювання конфлікту на етапі постконфліктного будівництва, що охоплює закріплення підсумків переговорів, реалізацію мирної угоди, запобігання рецидивів, відновлення й підтримка інститутів громадянського суспільства, проведення виборів і відновлення політико-владних структур, дотримання прав людини, надання гуманітарної допомоги, відновлення економічної інфраструктури (це завдання найбільш характерне для ситуації, що склалася в колишній Югославії та Іраку). При цьому на першому плані стоїть пошук способів стримування сторін, вирішення протиріч і спорів між ними до того, як вони набудуть характеру збройної боротьби.

Особлива увага приділяється питанню переговорів і конфліктному врегулюванню через право, в тому числі й через міжнародне право й міжнародні інститути, адже, на сьогодні більше половини всіх конфліктів в західних країнах вирішується за допомогою правових методів, інша частина - засобами моралі і громадської думки, і тільки невелика частина не вкладається в інституціональні канали. В останньому випадку для розв'язання конфліктної ситуації використовують авторитетних посередників. В Україні розвиток правової держави та інституціоналізація громадянського суспільства потребують все більшої задіяності саме правових механізмів запобігання збройно-політичним конфліктам.

Здійснений в розділі аналіз основних способів врегулювання сучасних конфліктів свідчить про те, що безумовну перевагу слід надавати превентивній дипломатії.

Аналіз подій в Іраку свідчить, якщо час для використання превентивної дипломатії упущено, то за допомогою примусу до миру можна досягти реалізації лише вузьких, короткострокових завдань. Застосування силових методів може приносити позитивні результати лише в тому випадку, якщо вони не є самоціллю, а служать для вирішення конкретного завдання, чітко обмежені в часі та супроводжуються несиловими методами інформаційно-психологічного, гуманітарного, політико-дипломатичного характеру.

У силу особливостей сучасних конфліктів відбувається процес трансформації миротворчості. Збагачується зміст миротворчості, її інституціональне оформлення, способи миротворчої діяльності. Зокрема, оскільки сьогодні більшість сучасних миротворчих операцій являють собою реакцію на внутрішні, а не міждержавні конфлікти, то від операцій з підтримки миру вони переходять до операцій з примусу до миру, які припускають застосування засобів збройної боротьби. При цьому миротворчість все частіше використовується як засіб реалізації національних інтересів країн, що володіють достатнім ступенем економічної й військової могутності. Суб'єкт миротворчих операцій фактично перетворюється на прямого учасника збройно-політичного конфлікту. Відкидаються норми й правила, що регулюють миротворчу діяльність, миротворчі інститути, які склалися в епоху “холодної війни”. Операції з примусу до миру, запобігаючи повномасштабним війнам, у той же час породжують нові види загроз: загибель мирного населення, дестабілізацію сусідніх регіонів, потоки мігрантів, фінансово-економічні втрати. Тому для досягнення позитивних результатів операцій з примусу до миру необхідні мандати з чіткими формулюваннями й правилами застосування, політична воля провідних держав, військово-технічна й фінансова підтримка.

Остаточне врегулювання конфлікту можливо тільки на етапі постконфліктного будівництва. Підтвердженням даної тези може слугувати конфлікт в Афганістані, коли після підписання Женевських угод і виводу радянських військ, був відкинутий план вирішення внутрішніх аспектів афганської проблеми, що передбачав припинення вогню, створення нейтрального “національного уряду миру”, повернення біженців - це значною мірою сприяло продовженню кровопролиття.

В даному розділі також запропоновано принципи, які можуть слугувати теоретичною основою для вироблення стратегії реагування України на виникнення та розвиток збройно-політичних конфліктів. Встановлено, що стратегія реагування нашої держави на конфлікти й участь в їхньому врегулюванні ефективна в тому випадку, якщо вона: 1) базується на оперативних даних, отриманих у результаті постійного моніторингу й прогнозу, на принципах системного аналізу можливої зміни балансу сил у світовій системі, зниження чи підвищення статусу й ролі України на міжнародній арені; 2) відповідає стратегічній меті зовнішньої політики України: на сучасному рівні - це інтеграція у євроатлантичні структури (тому необхідне збереження і зміцнення статусу й ролі у врегулюванні збройно-політичних конфліктів на основі мандату ООН); 3) способи участі у врегулюванні того чи іншого конфлікту чітко обумовлені тим впливом, що даний конфлікт чинить на національні інтереси України (пріоритет надається несиловим способам врегулювання, що найбільш відповідає реальним фінансово-економічним і військово-політичним можливостям сучасної України); 4) дотримується збалансованість і гнучкість позицій (не вступати у відкриту конфронтацію з опонентами, співробітництво з якими необхідне для реалізації українських національних інтересів); 5) забезпечується контрольована інтернаціоналізація конфліктів у плані активізації участі України у врегулюванні конфліктів, особливо на території СНД. Контрольованість означає ключову миротворчу або посередницьку роль України й ініціативу з підключення міжнародних структур, зокрема ООН, ОБСЄ, НАТО до врегулювання даних конфліктів.

Отже, можна констатувати, що сучасні збройно-політичні конфлікти є однією з основних загроз як національній, так і міжнародній безпеці, тому необхідно втручання світового співтовариства у їхнє врегулювання. Проблема знаходження оптимального співвідношення у використанні силових і несилових способів врегулювання конфліктів вирішується індивідуально для кожного конфлікту, проте можна виокремити наступні загальні підходи: а) пріоритетність надається несиловим способам врегулювання, але при необхідності уможливлюється короткострокове застосування силового підходу, який в обов'язковому порядку супроводжується відповідними несиловими методами; б) способи врегулювання узгоджуються з етапом розвитку конфліктного процесу. Якщо діагноз та прогноз здійснюються на всіх етапах конфлікту, то врегулювання здійснюється на різних етапах конфлікту в такий спосіб: превентивна дипломатія на предконфліктному етапі, примус до миру, підтримка миру на етапі збройної боротьби, і нарешті, будівництво миру на постконфліктному етапі.

ВИСНОВКИ

Проведене автором системне дослідження особливостей збройно-політичних конфліктів сучасності дозволяє зробити наступні висновки:

1. Як свідчить практика, нерідко останнім переконливим аргументом для сторін, що відстоюють свої політичні інтереси, є “мова зброї”, яка перетворює політичний конфлікт у збройно-політичний. Збройно-політичний конфлікт - це зіткнення політичних інтересів суб'єктів політики у формі збройної боротьби.

2. Дослідження сучасних збройно-політичних конфліктів дозволяє систематизувати їхні основні особливості. Сучасні конфлікти характеризуються асиметричністю, локальністю, різкими переходами від деескалації до ескалації, важко піддаються управлінню. Все частіше прямими учасниками збройно-політичних конфліктів виступають не тільки держави в єдності їхніх інститутів, а різні соціальні спільності, політичні, економічні, кримінальні організації. Одночасно відбувається інтернаціоналізація конфліктів, зростає коло держав, національних інтересів яких вони торкаються. Причини сучасних конфліктів майже завжди мають змішаний характер. В більшості конфліктів явно визначений агресор, котрий виступає за застосування засобів збройної боротьби для вирішення політичних протиріч і якому, як правило, й вдається здобути перемогу. Усе активніше в конфліктах застосовуються нові види озброєнь (інформаційна, високоточна зброя). Прослідковується тенденція до зникнення прямих кровопролитних масових сухопутних зіткнень, адже продовжується конструювання нової парадигми збройної боротьби, яка ставить на перше місце не збройне зіткненя на полі бою, а позбавлення збройних сил супротивника тилової інфраструктури.

3. Типологія збройно-політичних конфліктів повинна сприяти прийняттю більш ефективних рішень щодо їхнього врегулювання. Звідси, доречним виглядає поділ збройно-політичних конфліктів відповідно до типів суб'єктів політики, які відіграють неоднакову роль у політичному житті суспільства, на інституціональні та неінституціональні. Ескалація насильства в конфліктних ситуаціях характерна в основному для неструктурованих груп, у яких відсутня організація й керівництво.

4. Особливості сучасних збройно-політичних конфліктів обумовлюють використання ефективних методів їхнього діагнозу і прогнозу. У результаті проведених досліджень зроблено висновок про те, що, для одержання найбільш точних даних, діагноз і прогноз необхідно проводити на двох рівнях: використовуючи інтуїтивні методи й експертні оцінки, а також застосовуючи моделювання з використанням методів кількісного аналізу й теорії ігор.

5. Проблема врегулювання сучасних збройно-політичних конфліктів повинна розглядатися у широкому розумінні як діяльність, яка охоплює у своєму обсязі вирішення різних завдань: 1) запобігання збройному зіткненню на предконфліктному етапі; 2) локалізація та припинення вже розпочатого збройного зіткнення; 3) остаточне врегулювання конфлікта на етапі постконфліктного будівництва.

Проблема знаходження оптимального співвідношення у використанні силових і несилових способів врегулювання конфліктів вирішується індивідуально для кожного конфлікта, проте можна виокремити наступні загальні підходи: пріоритетність надається несиловим способам врегулювання, але при необхідності уможливлюється короткострокове застосування силового підходу, який в обов'язковому порядку супроводжуються відповідними несиловими методами; способи врегулювання узгоджуються з етапом розвитку конфліктного процесу.

6. У силу особливостей сучасних конфліктів відбувається процес трансформації миротворчості. Збагачується зміст миротворчості, розширюються способи миротворчої діяльності. Оскільки сьогодні більшість сучасних миротворчих операцій являють собою реакцію на внутрішні, а не міждержавні конфлікти, то миротворчість від операцій з підтримки миру, переходить до операцій з примусу до миру, які припускають застосування засобів збройної боротьби. При цьому відкидаються норми й правила, що регулюють миротворчу діяльність. Суб'єкт миротворчих операцій фактично перетворюється на прямого учасника збройно-політичного конфлікту.

Звідси, повинна бути реформована система реагування на кризи ООН з врахуванням природи сучасних збройно-політичних конфліктів. Пристосування ООН до нових умов потребує насамперед глибоких інституціональних і правових змін: розробки чітких критеріїв та процедури ухвалення рішення про зовнішнє втручання в рамках ООН з гуманітарних міркувань (так звана гуманітарна інтервенція), створення та удосконалення деяких наднаціональних інститутів, таких, як міжнародні сили швидкого реагування, міжнародна система збору данних і раннього попередження конфліктів, міжнародна система постконфліктного кредитування.

7. В умовах непростої економічної і соціально-політичної ситуації всередині держави, однією з найважливіших умов забезпечення національної безпеки та реалізації стратегічної мети зовнішньої політики України є її активна участь у врегулюванні сучасних конфліктів на основі мандату ООН. Особливо активну участь Україна повинна брати у врегулюванні конфліктів на території СНД, що дозволяє їй одночасно вирішити дві важливі проблеми: по-перше - підтримка стабільності периметру своїх кордонів, адже існує ризик поширення збройних зіткнень на територію України, напливу біженців, контрабанди зброї; по-друге - можливість послабити вплив Росії на країни Співдружності і їхню політичну орієнтацію.

Враховуючи наявні слабкості в миротворчій діяльності України, відсутність систематизованої теорії в цій сфері, буде доцільним розробити й прийняти Концепцію миротворчості України. Необхідно часткове оновлення Концепції національної безпеки України і Військової доктрини України. В цих документах варто не просто констатувати наявність загроз національній безпеці України, але й, узагальнивши досвід провідних країн світу з питань об'єднання зусиль усіх інститутів політичної системи для підвищення ефективності боротьби з загрозами виникнення збройно-політичних конфліктів, визначити реальну стратегію їхнього запобігання й протидії.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Типологія збройно-політичних конфліктів // Політологічний вісник: Зб. наук. праць. - К.: ТОВ “ХХІ СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР”, 2004. - Вип. 16. - С. 84-93

2. Деякі особливості та витоки сучасних збройно-політичних конфліктів // Політологічний вісник: Зб. наук. праць. - К.: ТОВ “ХХІ СТОЛІТТЯ: ДІАЛОГ КУЛЬТУР”, 2004. - Вип. 17. - С. 226-236.

3. Способи врегулювання сучасних збройно-політичних конфліктів // Вісн. Київ. ун-ту. Серія : Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. - Вип. 76. - С. 43-47.

4. Збройно-політичний конфлікт: сутність та дефініція // Вісн. Київ. ун-ту. Серія : Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. - Вип. 54-55. - С. 87-88.

5. Особливості збройно-політичних конфліктів // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень. (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка) : Мат. Міжнар. наук. конф. “ЛЮДИНА - СВІТ - КУЛЬТУРА” (20-21 квітня 2004 року, Київ). - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - С. 27- 28

6. Кооперація України і НАТО у сфері врегулювання збройно-політичних конфліктів // Міжнар. наук. конф. “Дні науки філософського факультету - 2005” (26-27 квітня 2005 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. - Ч. VIІ. - С. 3-5.

АНОТАЦІЯ

Батрименко О.В. Особливості сучасних збройно-політичних конфліктів. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню особливостей сучасних збройно-політичних конфліктів та ефективних способів їхнього врегулювання.

В ній розкрито сутність збройно-політичного конфлікту, виокремлено характерні витоки, закономірності, структурні елементи збройно-політичних конфліктів сучасності, розроблено типологію збройно-політичних конфліктів та доведено її практичну цінність при розробці експертних рекомендацій щодо врегулювання даних конфліктів.

Узагальнивши світовий досвід, проаналізовано способи врегулювання сучасних збройно-політичних конфліктів та доведено, що їхня ефективність залежить від оптимального поєднання силових та несилових підходів до врегулювання на кожному з етапів еволюції конфлікту. Запропоновано принципи, які можуть слугувати теоретичною основою для вироблення стратегії реагування України на виникнення та розвиток збройно-політичних конфліктів.

Ключові слова: війна, врегулювання збройно-політичних конфліктів, засоби збройної боротьби, збройна боротьба, збройно-політичний конфлікт, політична влада, політичний інтерес.

АННОТАЦИЯ

Батрымэнко О. В. Особенности современных вооруженно-политических конфликтов. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2005.

Диссертация посвящается исследованию особенностей вооруженно-политических конфликтов современности, а также эффективных методов урегулирования данных конфликтов.

В ней раскрыта сущность вооруженно-политического конфликта как особого общественного явления, показано отличия от таких близких по смыслу понятий как “война”, “вооруженный конфликт“, “международный вооруженный конфликт“, “внутренний вооруженный конфликт“, “военный конфликт”, на базе чего предложена авторская дефиниция понятия “вооруженно-политический конфликт“.

Систематизировано характерные источники, закономерности, структурные элементы вооруженно-политических конфликтов современности. На базе усовершенствования комплексного критерия К. Боулдинга, разработана типология вооруженно-политических конфликтов и доказано ее практическую ценность при разработке экспертных рекомендаций для принятия эффективных решений относительно урегулирования данных конфликтов.

Использовано метод моделирования для диагноза и прогноза вооруженно-политических конфликтов современности и доказано, что для получения наиболее точных данных конфликтный анализ необходимо проводить на двух уровнях: используя интуитивные методы и оценки экспертов, а также используя объективные методики исследования с применением методов количественного анализа и теории игр.

Обобщив мировой опыт, проанализированы способы урегулирования современных вооруженно-политических конфликтов, уточнено их содержание и доказано, что эффективность способов урегулирования вооруженно-политических конфликтов современности зависит от оптимального объединения силовых и несиловых методов урегулирования на каждом из этапов эволюции конфликта.

Предложены принципы, которые могут служить теоретической основой для выроботки стратегии реагирования Украины на возникновение и розвитие вооруженно-политических конфликтов.

Ключевые слова: война, урегулирование вооруженно-политических конфликтов, средства вооруженной борьбы, вооруженная борьба, вооруженно-политический конфликт, политическая власть, политический интерес.

SUMMARY

Batrymenko O.V. The features of contemporary military and political conflicts. ? Manuskript.

The dissertation for Ph.D. in political Sciences, speciality 23.00.02 ? Political Institutes and Processes. ? Kyiv National Taras Shevchenko University. ? Kyiv, 2005.

The dissertation studies the features of modern military and political conflicts and effective ways of their settlement.

It highlights the essence of military and political conflict; defines the characteristic grounds, regularity and structural elements of contemporary military and political conflicts, gives a typology of military and political conflicts and proves its practical value in the development of expert recommendations as for the settlement of these conflicts.

Accumulating world experience it analyzes the ways of settlement of contemporary military and political conflicts and proves that their effectiveness depends on optimal combination of force-engaged and no force-engaged approaches to the settlement on every stage of conflict evolution.

The Ph.D. thesis gives the principles which can serve as a theoretical basis for the development of a strategy for Ukraine to react to the origin and run of military and political conflicts.

Key Words: war, the settlement of military and political conflicts, facilities of the armed struggle, armed struggle, military and political conflict, political power, political interest.

Размещено на Allbest.ru