Трансформаційні та модернізаційні аспекти політичної системи сучасної України: політологічний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Трансформаційні та модернізаційні аспекти політичної системи сучасної України: політологічний аналіз

Спеціальність: Політичні інститути та процеси

Категоренко Олександр Іванович

Київ, 2004 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Проблема дослідження політичної реформи в нашій країні набуває як науково-теоретичного, так і суспільно-практичного значення. Лише завдяки цьому є можливість ефективно вирішувати політичні проблеми суспільного розвитку в інтересах громадянського суспільства і держави, а не окремих груп корпоративних інтересів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження виконаний у межах науково-дослідної теми відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України «Політична система та інститути грамодянського суспільства в сучасній Україні (І кв. 2002 р. - ІV кв.2004 р.)» НДР № 0102 U 002865.

Результати особистої участі автора у цьому дослідженні публікувалися у наукових фахових виданнях України та у вигляді тез науково-теоретичних та науково - практичних конференцій.

Об'єктом дослідження є політичний процес в сучасній Україні як єдність стабільних і змінних складових політичного життя, об'єктивних й суб'єктивних факторів політичного розвитку.

Предметом дослідження виступають інституційні зміни у системі влади України як процес і мета здійснення політичної трансформації і модернізації.

Вказані фактори обумовили мету дисертаційного дослідження. Вона полягає у визначенні об'єктивної необхідності та доцільності здійснення реформування політичної системи українського суспільства на етапі її трансформаційного розвитку і модернізації.

Для реалізації вказаної мети необхідно виконати наступні завдання:

- окреслити теоретико - методологічні принципи політологічного аналізу трансформаційних процесів;

- розкрити характеристики аналітичних і синтетичних методів дослідження політичної модернізації в пострадянських країнах;

- здійснити порівняльний аналіз авторитаризму і демократії як інституційних типів політичних систем;

- методом системного аналізу визначити особливості політичних систем і політичних режимів у пострадянську добу;

- оцінити доцільність трансформації президентсько-парламентської моделі влади в парламентсько-президентську;

- визначити роль конфлікту політичних інтересів як детермінанти реформування влади;

- охарактеризувати етапи здійснення інституційних змін протягом періоду державності України;

- показати місце виборчих систем у контексті тактики і стратегії реформування політичної системи.

Методи дослідження. З огляду на складність проблеми, дисертант спирався як на філософські, загальнонаукові, так і конкретні методи політології, адекватні об'єкту та предмету пізнання. Щодо загальнонаукової та філософської методології, то при дослідженні автор спирався, насамперед, на принципи розвитку, історизму, детермінізму, об'єктивності.

Важливе місце тут посіли також принципи системного підходу та структурно-функціонального аналізу, емпіричного узагальнення подій і фактів, а також методи моделювання, порівняльного аналізу та екстраполяції. Виходячи із специфіки предмета дослідження, дисертант користувався також методами інституційного та сценарного політологічного аналізу, конфліктології, експертних оцінок, вибору альтернатив та політичного прогнозування в аспектах, які використовують політичні науки.

Поєднання різного характеру і рівня методологічних принципів та підходів політичного пізнання зумовило своєрідність дисертаційного дослідження та його результатів.

Наукова новизна дисертації полягає в обґрунтуванні політичної реформи як доцільного чинника трансформаційно-модернізаційних змін політичної системи України на етапі переходу від посттоталітарних (квазідемократичних) моделей політичних систем до демократичних. На захист виносяться наступні положення:

- Визначено, що концептуальною системою знань щодо політичних відносин на етапі докорінних змін від посттоталітарної політичної системи до демократії може виступати транзитологія - сукупність теорій перехідного періоду, яка дозволяє здійснювати системний аналіз детермінант і факторів модернізацій постсоціалістичних країн;

- Конкретизовано і узгоджено між собою систему аналітичних методів дослідження процесів політичної модернізації, серед яких провідне місце, на думку дисертанта, належить методам історично-порівняльного та інституційного аналізу, експертних оцінок, вибору альтернатив та сценарного підходу, які у сукупності дозволяють створити пізнавальну концепцію політологічного аналізу таких перехідних країн, як Україна;

- Обґрунтовано положення, згідно якого інститути політичної системи авторитарного типу вибудовуються та функціонують за принципом ієрархічної підпорядкованості та жорсткої централізації влади, тоді як політичні інститути демократії функціонують за принципами співробітництва і творчої, «м'якої» конкуренції, горизонтальної і вертикальної взаємодії, самоорганізації та децентралізації управління;

- З'ясовано, що особливістю системи влади у пострадянську добу є симбіозність раніше набутих політичних технологій, політичної культури і нових суперечливих технологій здійснення влади, сутність яких полягає у домінуванні корпоративних зв'язків над легітимними відносинами, з одного боку, та декларативними демократичними політичними цінностями і стандартами управління суспільством і державою, які закладені в Конституцію України, але дуже повільно стають нормами практики політичного життя, з іншого;

- Доведено, що реформування системи влади в Україні є політичним засобом розв'язання конфлікту інтересів між традиційними (консервативними) методами політичного управління та сучасними (конституційними) засобами політичного регулювання політичного життя в Україні, які за зразок беруть Європейські технології управління і самоврядування;

- Визначено головні етапи реформування владних інститутів в українській державі і показано, що одним з найважливіших напрямків реформи політичної системи України є трансформація владно-централізованих відносин у владно - самостійної організаційні. Такий шлях дозволяє гармонізувати взаємовідносини центру і регіонів, держави і громадянського суспільства;

- Проаналізовано моделі виборчих систем, що діяли протягом усього періоду державної незалежності, крізь призму стратегії і тактики переходу від пострадянської (квазі демократичної) моделі влади до демократії. Зроблено висновок, що на сучасному етапі політичного розвитку України виборча система на пропорційних засадах буде більше сприяти демократизації суспільства і підвищенню відповідальності влади перед народом.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації дають можливість для нарощування потенціалу політичних наук при аналізі політичних процесів в перехідних суспільствах, при розробці теоретичних моделей реформування політичних систем транзитних суспільств, рекомендацій з стратегії і тактики реформування політичної системи сучасної України та удосконалення виборчої системи.

Здійснений аналіз сприяє напрацюванню нових підходів у державотворчій практиці, істотно розширює горизонт розуміння проблем перехідного періоду, а також розширює можливості для розробки й вдосконалення навчальних програм з політології, підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих учбових закладах освіти, написанню підручників та навчальних посібників, довідникових видань з політології та державознавства. Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення і висновки дисертації апробовані автором в публікаціях у фахових виданнях. Окремі положення дослідження проблеми висвітлювалися на 7 науково-практичних, науково-теоретичних конференціях та на засіданнях «круглих столів»: «Зовнішні та внутрішні чинники розвитку політичної ситуації в Україні. Україна і світовий політичний процес» («Круглий стіл» м. Дніпропетровськ, 11 квітня 2001 р. ДОДА, ДНУ), «Обговорення проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» («Круглий стіл» м. Дніпропетровськ, 12 березня 2003 р. ДОДА), «Підсумкові громадські слухання щодо всенародного обговорення політичної реформи в Україні» (м. Дніпропетровськ, 13 травня 2003 р. ДОДА), «Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції». (Науково-практична конференція за міжнародною участю. Київ, 29 травня 2003р. УАДУ).

«Політична реформа в контексті проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (Засідання політичної Ради при голові ДОДА, м. Дніпропетровськ, 22 червня 2003 р. ДОДА), «Про хід політичної реформи в Україні» (Регіональний Громадянський Форум, м. Дніпропетровськ, 16 жовтня 2003 р. ДОДА), «Глобальні трансформації та виклики сучасного глобалізму» (Міжнародна конференція. Київ, 15 грудня 2003 р. Інститут стратегічних досліджень).

Дисертація обговорювалася у відділі теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнічно-національних досліджень НАН України і рекомендована до захисту спеціалізованою вченою радою з наукової спеціальності 23.00.02 - "політичні інститути та процеси".

Структура дисертації.

Специфіка проблем, що стали об'єктом даного дослідження, їхня різноманітність зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 183 сторінки, з них 19 - список використаних джерел (включає 233 найменування).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначено об'єкт та предмет, мета й завдання дисертації, розкрито її теоретико-методологічні та джерельні засади, практичне значення, апробація теоретичних положень і структура. Сформульовано концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист.

Перший розділ - «Теоретичні засади, методологія та методи аналізу трансформаційного розвитку політичних відносин» - присвячено теоретичним засадам дослідження політичних відносин суспільства у перехідний період його розвитку. Крім цього, предметом уваги дисертанта виступає аналіз ідейно-теоретичних та методологічних принципів сучасної транзитології - сукупності концепцій про мету, засоби і результати політичних трансформацій і модернізацій. У розділі йдеться також про джерельну та інформаційну основу наукового вивчення політичних аспектів реформування суспільного організму. Торкаючись проблем трансформаційного розвитку та його науково-теоретичного аналізу, дисертант акцентує увагу на проблематиці політичних відносин, характерних для стадії перехідного періоду становлення і розвитку політичних систем і політичних режимів. У зв'язку із цим він звертається до ідей та концепцій сучасної західної транзитології, де найбільш глибоко і послідовно досліджуються процеси політичної трансформації. Дисертант підкреслює, що особливістю транзитологічного аналізу є два аспекти:

а) аналіз детермінуючих чинників політичної модернізації;

б) вектор змін цілей, ідеалів, у напрямку яких вона здійснюється. Таким напрямком для представників транзитології є демократизація політичних систем та відносин як домінуюча світова тенденція.

Саме демократія слугує критерієм якості політичних реформ, спираючись на який аналітики оцінюють характер системних змін того чи іншого суспільства, країни чи регіону.

У контексті транзитологічного дискурсу автор звертає увагу на неоднозначність інтерпретації самого поняття демократії, його не лише семантичну поліфонію, а й структурну неоднорідність. Зважаючи на це, дисертант використовує концепцію Р. Даля, згідно якої демократію характеризує насамперед стан «змагання, відкритого для участі». Крім цієї позиції для сучасного уявлення про демократію, на думку автора, принципового значення набувають ідеї Х. Лінца, котрий пов'язує демократію з такими цінностями як гарантії прав і свобод людини, створення умов для вільних виборів, рівність можливостей для участі у політичному процесі представників різних соціальних верств, груп та класів.

Дисертант також аналізує слушні думки та міркування щодо умов здійснення демократії як системи влади, що формулюються сучасними українськими політологами: В. Бакіровим, В. Бабкіним, О. Бабкіною, В. Бебіком, Є. Бистрицьким, Д. Видриним, В. Горбатенком, В. Євтухом, І. Кресіною, І. Курасом, Ю. Левенцем, М. Михальченком, О. Майбородою, Л. Нагорною, М. Панчуком, В. Погорілком, Ю. Римаренком, Ф. Рудичем, Д. Табачником, Ю. Шаповалом, Л. Шкляром, Ю. Шемшученком та іншими, а також російськими політологами - М. Ільїним, А.Мельвілем, О. Панаріним, Ю. Федоровим та ін. У цьому зв'язку він солідаризується з ними у тому, що будь-яке формальне визначення демократії є модельним і не може претендувати на універсалізм, оскільки кожна країна чи регіон вносять нові риси у процес демократичного транзиту. Відтак, поняття демократії набуває, з одного боку, аксіологічної якості, а, з другого, виступає регулятивним принципом аналізу політичної модернізації.

Серед відомих сучасних західних транзитологів дисертант розглядає ідеї та концепції Д. Ростоу, С. Ліпсета, Г. Алмонда, С. Верби, Л. Пая, яких він відносить до представників структурного (інституціонального) напрямку транзитолгічних студій. Певну альтернативу їм складають представники так званого процесуального підходу - А. Пржеворський, А. Степан, Ф. Шміттер, О. Доннел та ін.

На наш погляд, це два найбільш впливові теоретико - методологічні напрямки у сучасній західній транзитолгії, які, конкуруючи між собою, разом з тим доповнюють одне одного. Якщо представники інституціонального підходу вбачають причини політичних реформ насамперед в економічних, соціальних, культурних та національних чинниках, то «процесуалісти» такими вважають конкретні дії та рішення впливових політиків чи політичних еліт, дії яких є вирішальними для політичних процесів.

У контексті теорії «хвиль всесвітньої демократизації» автор торкається також поглядів відомого західного політолога С. Хантінгтона, котрий виступає адептом зовнішнього впливу політичних реформ та модернізації, беручи за основу чинник глобалізації.

Саме зовнішні імпульси, що надходять з країн, які уособлюють центр світової демократії, на думку цього знаного фахівця, є вирішальними для внутрішніх трансформацій окремих країн і навіть цілих регіонів.

В той же час, на думку дисертанта, є великим перебільшенням вважати конфлікт цивілізацій провідним чинником трансформаційних процесів, враховуючи домінування США в однополюсному політичному світі.

Розглянувши транзитологічні підходи та інтерпретації, що на сьогодні побутують і певним чином визначають інтелектуальний клімат у західній політології, автор доходить висновку, що на загал транзитологія, уникаючи категоричних оцінок та висновків, що випливають з відповідних студій, скоріше за все виступає своєрідним методом політичної діагностики, аніж цілісною та універсальною теорією політичної трнсформації. У зв'язку із цим транзитологія якісно відрізняється від класичних теорій суспільно-політичних трансформацій та модернізацій, які однозначно стояли на позиціях детермінізму і у певному розумінні обстоювали фіналістські ідеї. Натомість, транзитологія, уникаючи жорсткої детермінації при визначенні політичних змін, а також однозначної заданості їх результату (демократичній перспективі завжди є недемократична альтернатива) зовні нагадує теорію «політичної ймовірності», що відкриває значні можливості для застосування методів сценарного підходу, прогнозування, експертних оцінок тощо. Характерними особливостями транзитології можна також назвати схильність до елітизму при визначенні політичного процесу та культурно-цивілізаційного регіоналізму при розгляді проектів політичних модернізацій. Досить показовою тут є інтерпретація та співставлення деякими транзитологами процесів і тенденцій політичної динаміки на прикладі Латинської Америки чи Центральної та Східної Європи. У цьому відношенні транзитологія обстоює принципи поліваріантності переходів до демократії як політичної системи влади і як моделі політичних цінностей. В арсеналі методів аналізу політичних відносин, до яких вона вдається, поряд з класичними методами - логіко-дедуктивного аналізу та морально-аксіологічного підходу, знаходимо й більш сучасні - біхевіорістську та постбіхевіорістську методологію. Крім цього, вона активно використовує методи системного підходу, політико-культурного аналізу, політичну компаративістику, принципи дискурсивного аналізу тощо.

Таким чином, завдяки панорамності методологічних підходів та гнучкості їх застосування, сучасна транзитологія більш-менш адекватно відтворює динамічні процеси політичних змін, які, в одних випадках, характеризуються як модернізаційні перетворення, а в інших - інституційні реформи.

Торкаючись проблем науково-емпіричної та фактологічної бази політологічного аналізу, автор здійснив систематизацію джерельно-інформаційної основи дослідження, на ґрунті якої створив класифікацію відповідних джерел інформації, спираючись на які можна вивчати і досліджувати трансформаційні процеси вітчизняної політичної системи. До цієї бази увійшли:

- довідникові видання, словники та енциклопедії;

- статистичні дані та матеріали соціологічного опитування громадської думки, моніторингові обстеження політичних процесів;

- засоби масової інформації;

- законодавчі акти, їх проекти та політичні документи;

- політичні угоди, заяви, програми, концепції владних органів та суб'єктів політичних відносин;

- наукові, аналітичні, публіцистичні матеріали зарубіжних та вітчизняних дослідників.

Спираючись на вказану джерельно-інформаційну базу даних, дисертант здійснив системний аналіз процесів, пов'язаних з обговоренням та реалізацією концепції політичного реформування як ключового аспекту суспільної трансформації та модернізації української держави і соціуму.

Спираючись на ідеї транзитологічних студій, автор обстоює думку, що у здійсненні стратегії і тактики політичної реформи провідне місце належить демократично налаштованим елітам, які обстоюють позиції національних інтересів. Солідаризуючись з підходами Х. Лінца та А. Степана, згідно з якими «політичне суспільство» передує «суспільству економічному», дисертант обстоює ідею, що українське суспільство за наявної політичної системи вичерпало реформаторський ресурс економічних змін у цивілізованому напрямку, а тому його подальший рух може забезпечити лише політична реформа, сутністю якої є зміна системи влади.

Таким чином, здійснивши теоретико-методологічний аналіз політичних трансформацій з позицій транзитології та, спираючись на джерельно-інформаційну базу політологічного дискурсу інституційних змін в українському суспільстві, автор доходить висновку про відсутність уніфікованих схем демократизації, що актуалізує проблему конкретно-історичного та національно-своєрідного підходу щодо проблем політичного реформування в цілому та в Україні, зокрема.

У другому розділі - «Політична система як головний об'єкт політичної реформи» - розглядається політична система як сукупність владних інститутів та зв'язків між ними, що забезпечують її функціональну цілісність. Зокрема, подається порівняльний аналіз інститутів політичної системи авторитарного та демократичного типів, окреслюються їхні характерні риси та особливості. Крізь призму діалектичного принципу суперечностей досліджуються передумови реформування політичних систем першого і другого типів, акцентується увага на особливостях системи влади у пострадянську добу, визначається механізм її реформування як спосіб розв'язання конфлікту інтересів, зокрема в Україні.

Дисертант визначає політичну систему як комплекс ідей, норм, методів, інститутів, та дій, пов'язаних з реалізацією політичної влади. При цьому політична система не повинна зводитись до суми політичних інститутів. Будучи цілісним та автономним утворенням, разом з тим є структурним елементом соціуму як суспільного організму, а тому її реформування є відповіддю на його виклики. На думку дисертанта, політична система нерідко функціонує в автономному режимі відносно системи економічних відносин. Прикладом цього є співіснування ринкової моделі «економічного суспільства» та авторитарної «суспільства політичного», що має місце, наприклад, у Китаї та цілому ряді країн Південно-Східної Азії. Проте, як показує досвід, така невідповідність економічної та політичної підсистем соціуму довго тривати не може. Питання розв'язується на користь або ж демократичної, або ж авторитарної моделі суспільного розвитку.

Теоретиком сучасної політичної системи демократичного типу вважається Д. Істон, котрий створив концепцію «динамічної рівноваги», в основі якої - здатність політичної системи до адекватного реагування на зовнішні та внутрішні зміни. На відміну від цього, авторитаризм не має механізмів «швидкого реагування» і як такий має тенденцію до накопичення гальмівних чинників суспільного розвитку. Такий стан, на думку дисертанта, не лише підвищує вірогідність різких соціально-політичних трансформацій, а й зумовлює їх радикалізацію. Тому зміна таких систем часто-густо відбувається не еволюційно, а революційно.

Аналізуючи структуру політичної системи, автор спирався на розробки даної проблематики вітчизняними науковцями, а саме, В. Бебиком, В. Горбатенком, М. Михальченком, А. Пойченком, Ф. Рудичем та іншими фахівцями. При цьому у структурі політичної системи дисертант відокремлює кілька функціонально важливих елементів, які надають їй сталості та завершеності. Йдеться про інституційну, інформаційно-комунікативну та нормативно-регулятивну складову вказаної системи. Інституційна основа політичної системи являє собою сукупність політичних установ, що перебувають як у ієрархічних, так і горизонтальних відносинах та зв'язках і забезпечують здійснення політичного процесу у суспільстві. Інформаційно-комунікативна структура становить мережу зв'язків, що виникають та функціонують між інституційними компонентами. Що ж стосується нормативно-регулятивної складової, то вона є ні чим іншим як сукупністю формальних та неформальних норм, у відповідності з якими діє система і яка, власне кажучи, визначає «правила гри» у політиці. Характеризуючи, насамперед, інституційні риси політичних систем, автор обмежується лише порівняльним аналізом авторитарної та демократичної моделей. Цей вибір умотивовано як теоретичними, так і суто практичними обставинами, зважаючи на актуальність трансформації нині діючої у нашій країні політичної системи.

Базовим елементами авторитарної моделі є

- домінування держави над суспільством;

- примат виконавчої влади над іншими її гілками за умови, якщо такий поділ існує бодай формально;

- маніпулювання суспільством як вирішальним технологічним засобом спілкування влади з народом;

- примус як ключовий метод політичного управління.

Соціальним підґрунтям авторитаризму є економічна та соціальна залежність індивіда від держави та різного роду соціальних утворень: родини, громади, соціальної групи тощо, у яких він шукає моральну та духовну підтримку. Демократична система влади характеризується:

- ринковою структурою економіки;

- наявністю міцних структур громадянського суспільства;

- поділом влади;

- парламентаризмом;

- місцевим самоврядуванням;

- прозорістю та підконтрольністю виборів з боку громадських організацій;

- незалежністю ЗМІ та верховенством права.

Порівнюючи інституційні особливості авторитарної та демократичної систем влади, дисертант доходить висновку, що принципові відмінності між ними полягають, насамперед, у характері інституціоналізації політичних відносин та процесів. Якщо за умов авторитарної влади правила політичної гри формуються верхівкою, що узурпує владу - диктатор, партія, олігархічна група, то за умов демократичного правління головним джерелом влади та її носієм є народ, консолідований у політичні партії, рухи та громадські організації. Отже, головним принципом демократичної системи влади, на думку дисертанта, є принцип народного суверенітету, свого часу обґрунтований ще Ж.Ж. Руссо, але який не втратив актуальності й донині, коли час від часу здійснюються спроби обмежити право народу на прямі вибори, на участь у референдумах і т. ін.

Торкаючись проблем особливостей організації влади у пострадянський період розвитку, автор наголошує на притаманній їй суперечливості, конфліктності гілок влади. Її характеризують певні невідповідності між зовнішньою демократичною атрибутикою та внутрішніми залишками тоталітарно-авторитарного правління. Цей іманентний конфлікт всередині політичної системи й визначає, на думку автора, специфіку пострадянської доби, яка, власне, висуває перед країнами цього регіону два варіанти політичних стратегій, а саме:

а) варіант авторитарного правління;

б) варіант демократичної модернізації.

Значна частина пострадянських країн після декларування демократичних цінностей та формального запровадження демократичних інститутів пішла шляхом авторитарного відкату. Це, насамперед, країни Центральної Азії, Закавказзя та Білорусь. Натомість, країни Балтії обрали демократичну альтернативу, тоді як Україна (разом із Росію та Молдовою) до останнього перебували у фазі перехідної невизначеності. Саме тому політична реформа має стати адекватною відповіддю на цивілізаційний виклик, продиктований євроінтеграційним вибором України.

Розділ третій - «Етапи політичної реформи в Україні: тенденції та механізми реалізації» - присвячено аналізові етапів інституційних змін в українській державі, які розглядаються під кутом зору відповідності критеріям політичної модернізації. Окремим аспектом дослідження виступає порівняльний розгляд виборчих систем у контексті їх впливу на стратегії і тактики здійснення політичних реформ у нашій країні через зміни в кадровому та інституальному потенціалах держави.

Спираючись на поняття політичної системи як сукупності інститутів та організацій, на ґрунті яких здійснюється політична організація соціуму, автор безпосередньо звертається до центрального інституту політичної системи - держави. Саме навколо цього владного інституту концентруються як інтереси політичних суб'єктів, так і діяльність владно - політичних та адміністративних органів управління. А боротьба за владні повноваження та важелі державного управління є квінтесенцією політичного процесу будь-якої країни. Тому особлива увага до інституційних змін органів влади є цілком умотивованою та обґрунтованою.

Під кутом зору інституційного аналізу держава - це система, елементами якої є виконавчі (президент або уряд), законодавчі (парламент) та судові органи влади, діяльність яких забезпечує політичну цілісність суспільства, національний суверенітет і незалежність країни. Виходячи з цього, продуктивним є аналіз становлення і розвитку української державності як процесу поступових конституційних змін як самої структури, так і функцій органів державної влади протягом років незалежності. Останнє безпосередньо стосується становлення і розвитку владних структур пострадянського типу і в концептуальному відношенні носить характер політичної модернізації суспільства. Розуміючи під політичною модернізацією тривалий, але цілеспрямований процес інституційних змін політичної системи, дисертант аналізує процес становлення нових владних структур в Україні, що розпочалися ще напередодні проголошення державної незалежності. Перший етап таких змін, за думкою дисертанта, припадає на 1990-1991 рр., тобто йдеться про спробу реформування владних інститутів радянської політичної системи, що потребували відповідних конституційних поправок. Другий етап - створення та розбудови владних інститутів незалежної держави, вибір стратегії розвитку у форматі співвідношення парламентської та президентської форми правління (друга пол. 1991-1995 рр.). Третій етап - зміцнення президентських структур, посилення впливу адміністрації президента на механізм прийняття політичних рішень за рахунок звуження впливу і послаблення позицій парламенту та місцевих рад, посилення режиму президентського правління і спроба закріпити цей статус у тексті нової Конституції України (друга пол. 1995 - перша пол. 1996 рр.). Четвертий етап - відносне послаблення інституту президентства внаслідок політичної кризи (друга пол. 2000 - поч. 2001 рр.). Нарешті, п'ятий етап, умовно, розпочався з другої половини 2002 р., коли були висунуті декілька проектів політичної реформи по внесенню відповідних змін до чинної Конституції з боку законодавчої і виконавчої гілок влади.

Розглядаючи питання інституційно-функціональних змін у діяльності органів влади у весь цей період, дисертант аналізує законодавчо-нормативну базу, яка стосується Конституції, починаючи з 24 жовтня 1990 року, коли з тексту діючого на той час Основного Закону було вилучено ст. 6, що закріплювала однопартійність політичної системи радянського типу. Наступні конституційні зміни торкалися введення нових посад - прем'єр-міністра та президента, запроваджених протягом 1991 року. На думку дисертанта, політична реформа на цьому етапі була продиктована двома обставинами:

а) процесами суверенізації держави;

б) реформуванням радянської однопартійної системи у багатопартійну.

Наступний етап конституційних змін здійснювався на внутрішній основі незалежної держави і був продиктований логікою політичної боротьби всередині країни. У цей час з'явилося, фактично, два центри влади в особі парламенту та президента з досить невизначеними повноваженнями прем'єра. Проте, у цей період президентові вдалося зміцнити свої позиції, особливо після дострокових виборів 1994 року, по суті підкоривши собі уряд шляхом відповідних поправок до Конституції та запровадженням інституту представника президента на місцях. Завдяки цьому вдалося обмежити монополію рад на місцевому рівні влади, але при цьому відчутного удару було нанесено по місцевому самоврядуванню. Важливою інституційною реформою у цей період стає запровадження третього червня 1992 року Конституційного Суду України.

В цілому зміни, що відбулися на цьому етапі, носили прогресивний характер і були зумовлені процесами модернізації влади, яка мала пострадянський характер. Разом з тим, саме у цей час посилилося гостре протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади і на повну силу запрацював механізм їх протистояння, знижувалася роль місцевого самоврядування. Частково його вдалося зняти шляхом підписання Конституційної угоди 8 червня 1995 р., терміном на один рік. На думку дисертанта, протягом цього періоду в Україні де-факто конституювався режим президентського правління. Тому невипадково ухвалена 28 червня 1996 р., нова Конституція України носила компромісний характер між головними центрами влади, що конфронтували. Політико-правовим виразом цього компромісу стала президентсько-парламентська форма правління.

Проте дедалі очевиднішим ставало те, що головні економічні та соціальні проблеми наявна політична система ефективно вирішувати не здатна. Тому логічною спробою розв'язати цей конфлікт стає «оксамитна» революція у Верховній Раді (січень - лютий 2000 р.) та Всенародний референдум за народною ініціативою (16 квітня 2000 р.) Оскільки результати референдуму не були імплементовані Верховною Радою України, то спроба у такий спосіб запровадити режим президентського правління виявилася невдалою.

Парламентські вибори 2002 року показали, що у державі виникли нові впливові суб'єкти політичного процесу: невтішна ситуація в економіці та суспільстві, негативний імідж України на міжнародній арені, майбутні президентські вибори, що незабаром спонукали владу до рішучих ініціатив у напрямку демократизації політичної системи, серцевиною якої стає ідея парламентсько-президентської форми правління. Серед низки реформаторських пропозицій, запропонованих усіма проектами конституційних змін, знайшлося місце й трансформації виборчої системи. Йдеться про негайний або поступовий перехід від виборів на змішаній основі до виборів за пропорційною системою.

На думку дисертанта, це суттєва новація, яка безпосередньо торкається механізму і технології творення єдиного законодавчого органу влади у напрямку його внутрішньої структуризації і, насамперед, по створенню інституту парламентської більшості та опозиційної меншості. На прикладі аналізу та співставлення виборчих систем, що діяли в Україні раніше, автор доводить, що саме пропорційна система найкращим чином сприяє розв'язанню тих завдань, які висуваються політичною реформою щодо інституційних змін в організації влади.

У результаті проведеного дослідження, дисертант дійшов висновку, що на сьогодні система влади в Україні залишається значною мірою незбалансованою, що суттєво знижує її потенціал позитивного впливу на економічну, соціальну та духовну сферу суспільного життя. Саме тому постає необхідність проведення глибоких і послідовних реформ. Разом з тим, діюча змішана виборча система лише сприяє відтворенню аморфності парламенту, живить конфліктні відносини між партіями, владою та опозицією, державою і суспільством, тому вона потребує змін у рамках політичної реформи.

Щоб зняти деструктивні конфлікти і створити умови для політичної консолідації суспільства, сприяти інтеграції нашої країни у європейський політичний простір, для цього необхідно здійснити перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління на засадах пропорційної виборчої системи. На думку дисертанта, це створить передумови для формування стабільної парламентської більшості, а отже й коаліційного уряду, що спирається на більшість. Затримка ж з проведенням політичної реформи лише підвищує ціну переходу від напівдемократичної моделі влади до демократії.

У "Висновках" до дисертаційної роботи сформульовано ряд положень, що мають теоретичне і практичне значення для подальшої розробки концептуальних засад модернізації політичної системи та її здійснення в Україні.

З моменту проголошення незалежності в український державі і до теперішнього часу політична система України знаходиться на етапі політичного транзиту, який включає в себе трансформаційні та модернізаційні процеси.

Спираючись на критичний аналіз ідей, принципів та підходів сучасної західної політології, автор обґрунтував тезу, згідно з якою адекватною концептуальною парадигмою політичної трансформації є транзитологія як комплекс теорій перехідного стану суспільного розвитку. Екстраполюючи цей теоретичний висновок безпосередньо на вітчизняну політичну дійсність, дисертант стверджує, що такі транзитологічні ідеї, як пріоритетність політичної реформи порівняно з економічною, багатоманітність цивілізаційних моделей переходу від авторитарної (тоталітарної) політичної системи до демократії, складність і різноманітність шляхів демократичного транзиту, провідна роль політичних еліт у цей відповідальний період історичного розвитку, консолідація владних еліт і громадянського суспільства заради національних інтересів тощо мають творчий потенціал і можуть розглядатися як базові методологічні засади щодо аналізу процесів політичної трансформації та модернізації політичної системи в нашій країні. З метою дослідження політичної системи як головного об'єкта реформування на сучасному етапі, було запропоновано скористатися методами структурно - функціонального та порівняльного аналізу, експертних оцінок та конфліктології. У результаті комплексного застосування вказаних методів наукового підходу було встановлено, що політичні системи - це відносно автономні утворення, що становлять підсистему соціуму, яка здатна функціонувати у режимі самодостатності, активно впливаючи, зокрема, на економічну, інформаційну та духовну підсистеми соціального організму. Тобто, йдеться про те, що за певних умов і політичних традицій країни, наприклад, авторитарна політична система може співіснувати з ринковими, тобто, в основі своїй демократичними відносинами у сфері виробничих відносин. Детермінація політики економікою, у даному разі, є нелінійною, а опосередкованою, що створює значний простір для маневрування і втілення політичних ідей на практиці. Дисертант акцентує при цьому увагу, що такий характер взаємодії політичної та економічної підсистем соціуму мають також регіонально-цивілізаційну специфіку і є певним відображенням політичних традицій та культури. Політична система значно автономніша відносно економічної в авторитарних чи тоталітарних системах, і залежніша у демократичних. Оскільки в Україні політичні традиції схожі до європейських і вона прагне інтегруватися у європейські політичні структури, то таки виникає об'єктивна необхідність привести у відповідність політичну та економічну системи, зробивши і першу, і другу прозорими, контрольованими з боку інститутів громадянського суспільства. Ось чому політична реформа, епіцентром якої є реформування системи влади або політичної системи як такої, є проявом прогресивної модернізації і відповідає європейському вектору зовнішньополітичної стратегії країни.

Доведено, що ключовим моментом політичної реформи став перехід від компілятивних систем і органів влади перших років незалежності до систем і органів демократичної, соціально-правової держави, перерозподіл повноважень між парламентом, президентом та урядом, а також налагодження цивілізованої взаємодії між державою і громадянським суспільством. Такий підхід до удосконалення влади в Україні передбачає внесення істотних змін до Основного закону держави - її Конституції.

За змістом, здійснювана політична реформа означає пошук оптимальних форм поєднання форм правління президентсько-парламентської та парламентсько-президентської. політичний влада демократичний

Принциповим питанням тактики реформи є визначення механізму її реалізації. Що ж стосується стратегічного аспекту проблеми, то тут йдеться, насамперед, про суттєве підвищення дієвості влади та розширення і зміцнення інституційної бази демократизації суспільства і держави. У цьому відношенні, на думку дисертанта, політична реформа має стати логічним завершенням трансформаційного періоду становлення економічної та політичної систем пострадянського типу.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації дають можливість для формування системного погляду на політичну реформу як досить тривалий етап становлення і розвитку якісно нового типу політичної системи, що перетворює посттоталітарну політичну модель на демократичну. Матеріали і висновки дисертаційного дослідження відкривають новий напрямок концептуального аналізу політичного процесу як такого, ознаками змін якого є конституювання нових інстуційних відносин в українському суспільстві та державі.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Категоренко О.І. Політико-правові аспекти реформування виборчого законодавства в Україні // Політологічний вісник. Зб - к наук. праць: Вип.. 14. - К.: Т - во «Знання» України - К.: 2003. - С. 118-129.

2. Категоренко О.І. До проблем методології аналізу процессів політичноі модернізації // Наукові записки інституту політичніх і етнічно-національних досліджень НАН України. - 2003. - Випуск № 24. - С. 126-137.

3. Категоренко О.І. Політичний вибір суспільства: від авториторизму - до демократії // Трибуна. - 2003. - №9-10. - С. 26-28.

4. Категоренко О.І. Модернізація політичноі системи як спосіб імплементації європейських цінностей // Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції: Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю. Київ, 29 травня 2003 р. - К.: Вид-во УАДУ, - 2003. - С. 452-455.

Размещено на Allbest.ru