Майбутнє режиму нерозповсюдження ядерної зброї в регіоні Близького Сходу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Майбутнє режиму нерозповсюдження ядерної зброї в регіоні Близького Сходу

Актуальність теми даного дослідження полягає в тому, що проблема нерозповсюдження ядерної зброї в сучасному світі є глобальною і потребує міжнародних зусиль. Регіон Близького Сходу вважається найбільш вірогідним місцем застосування ядерної зброї, зважаючи на високу конфліктогенність регіону, а також перспективу набуття країнами регіону ядерного статусу в найближчому майбутньому. Зважаючи на територіальну наближеність регіону до України, а також той факт, що балістичні ракети, якими володіють ряд держав Близького Сходу, можуть досягати території нашої країни, події, що відбуваються в регіоні є актуальними і для нашої держави.

Об'єктом даного дослідження є режим нерозповсюдження в регіоні Близького Сходу. Предметом дослідження виступає ядерний потенціал країн регіону.

Метою роботи є вивчення та з'ясування перспектив розповсюдження ядерної зброї в близькосхідному регіоні. Мета роботи конкретизується завданнями:

• виявити особливості режиму нерозповсюдження в регіоні Близького Сходу

• здійснити класифікацію країн регіону за їх ядерним потенціалом

• визначити перспективи поширення ядерної зброї в регіоні. Короткий огляд літератури по проблемі. Рівень дослідження даної проблематики досить низький як у вітчизняній, так і у зарубіжній літературі. Проблемою ядерного розповсюдження в регіоні Близького Сходу займається ряд західних (Л. Спектор, А. Коен, К. Бейлі), російських (В. Орлов, В. Давидов,

Н. Ромашкіна) та українських дослідників (С. Галака, П.Сіновець). Більшість досліджень по Близькому Сходу присвячені арабо-ізраїльському конфлікту та перспективам його врегулювання, а проблема ядерної зброї та її розповсюдження в регіоні практично залишається поза увагою. Це свідчить про необхідність її детального вивчення.

На перших порах появи ядерної зброї проблема її нерозповсюдження не стояла на порядку денному. Навпаки, держави, що вже отримали ядерну зброю, допомагали розвивати ядерні програми неядерним державам. Наприклад, США допомагали Великобританії, СРСР Китаю, Франція Ізраїлю тощо. Ще ряд держав почали розвивати власні ядерні програми, зокрема Швеція, Швейцарія, Південна Африка, Бразилія, Південна Корея тощо.

Активізувався процес ядерного розповсюдження, який відбувався у двох вимірах: «вертикальному» і «горизонтальному». «Вертикальне розповсюдження» відбувалося у формі вдосконалення та нарощування ядерного потенціалу країн, що вже володіли ядерною зброєю. Яскравим прикладом такого процесу була гонка ядерних озброєнь між США і СРСР/РФ, що закінчилася підписанням ряду угод про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО_1, ОСО_2, СНВ_1, СНВ_2, СНВ_3). Отже, процес «вертикального» розповсюдження був припинений політичною волею двох наддержав, але говорити про остаточне його вичерпання не доводиться, оскільки інші ядерні країни до нього не приєдналися.

Процес «горизонтального» розповсюдження виявився в розширенні кола ядерних держав: в 1952 року такий статус отримала Великобританія, в 1960 Франція, в 1964 Китай. Йеофіційну ядерну програму з початку 60_х pp. почав розвивати Ізраїль. До того ж існував ще цілий ряд держав, які вже були на порозі створення власної ядерної зброї: Швеція, Швейцарія, Італія, ФРН та інші. Саме тоді реальна загроза розповзання ядерної зброї стала гостро сприйматися світовою спільнотою в якості серйозної загрози миру та міжнародній безпеці. За приблизними оцінками експертів, якби цей процес вчасно не зупинили, то зараз ядерною зброєю володіли щонайменше 50 держав.

Тому саме на початку 60_х pp. гостро постала проблема недопущення розповсюдження ядерної зброї. В 1968 році був підписаний Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, завдяки якому вдалося створити режим нерозповсюдження.

Згідно з цим договором, лише 5 держав, які володіли ядерною зброєю на момент його підписання (США.CPCР. Великобританія, Франція і Китай), зберігали за собою право на її володіння. В той час, як всі інші країни добровільно відмовлялися від цього права. П'ять ядерних держав взяли на себе обов'язок не передавати ядерну зброю, чи контроль над нею неядерним державам, а також не допомагати, не сприяти і не спонукати будь-яку державу до виробництва чи отримання ядерної зброї.

На основі Договору про нерозповсюдження ядерної зброї був створений режим нерозповсюдження ядерної зброї. Крім власне договору до режиму нерозповсюдження входять також без'ядерні зони, механізми експортного контролю в ядерній сфері (Група ядерних постачальників і комітет Цанггера), Договір про заборону ядерних випробувань і Міжнародне агентство з ядерної енергії (МАГАТЕ).

Регіон Близького Сходу привертає увагу міжнародної спільноти через ряд особливостей. По-перше, регіон є стратегічно важливим з точки зору паливно-енергетичного забезпечення світової економіки. До того ж, країни регіону є вигідним ринком капіталовкладень, імпорту продукції, в тому числі військової, а також передових технологій промислово розвинутих країн. По-друге, деякі близькосхідні країни виступають фінансовими донорами США і Західної Європи (лише Саудівська Аравія акумулювала близько 500 млрд. дол в західних банках).

Ще одна особливість регіону Близького Сходу пов'язана з роллю і місцем ісламу в сучасному суспільстві, особливо враховуючи його політизацію і зростання само ідентифікації мусульман в різних куточках світу. Особливу увагу заслуговує специфіка підходу країн Близького Сходу до забезпечення національної безпеки, висока конфліктогенність регіону, пов'язана з арабоізраїльським конфліктом, ситуацією в Іраку та нещодавніми революційними подіями, висока ступінь мілітаризації деяких країн регіону, в тому числі наявність у них зброї масового знищення, включно з ядерною. Поза увагою не може залишатися також проблема розміщення в регіоні опорних баз терористичних організацій.

З точки зору режиму нерозповсюдження регіон Близького Сходу є дуже нестабільним, враховуючи наявність в ньому неофіційної ядерної держави Ізраїлю яка до того ж не є учасницею Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також плани Ісламської Республіки Іран розробляти власну ядерну програму, що неминуче призведе до розповзання ядерної зброї в регіоні, враховуючи матеріально-технічний потенціал ряду країн регіону.

На відміну від інших регіонів світу, на Близькому Сході досі не створена зона, вільна від ядерної зброї, і враховуючи всі вищеперераховані фактори, навряд чи буде створена в найближчому майбутньому. Прагнення держав отримати ядерний статус обумовлюється кількома причинами. По-перше, володіння ядерною зброєю має вплив на регіональний статус держави. По-друге, ядерний статус збільшує військові можливості держави, що стримує розвиток регіональних конфліктів.

З точки зору ядерного потенціалу країни регіону можна умовно поділити на 3 групи: ядерні держави, порогові ядерні держави та держави, що володіють неядерними видами зброї масового ураження (хімічною, біологічною зброєю тощо).

До першої групи країн, тобто власне до ядерних, можна віднести Ізраїль, ядерний статус якого, тим не менш не є офіційним. Ядерна програма Ізраїлю була заснована ще в 1950_ті роки за сприяння Франції, коли був побудований ядерний плутонієвий реактор в пустелі Дімона. За приблизними оцінками, з плутонію, одержаного з цього реактору, Ізраїль зміг зробити першу ядерну бомбу в 1966-67 рр, розширивши клуб ядерних держав до шести [1]. Сьогодні ядерний потенціал цієї близькосхідної країни складає від 98 до 172 боєзарядів. Засобами доставки виступають тактичні і оперативно-тактичні ракети системи «Ієрихон_1», «Ієрихон_2» і «Ієрихон_2Б» з радіусом дії 480, 750 і 1300 км відповідно.

Особливістю ядерного статусу Ізраїлю є його «непрозорість», що полягає в тому, що офіційно ця країна не визнає наявності в себе ядерної зброї і не проводила явних ядерних випробувань.

Проте, незважаючи на офіційні заяви ізраїльського керівництва, існують досить об'єктивні підстави припускати, що ця держава володіє ядерною зброєю. Так, в таємній доповіді ЦРУ президенту Джонсону стверджувалось, що Ізраїль володіє ядерною зброєю з 1968 року [2].

Група експертів, призначених Генеральним секретарем ООН, дійшла схожих висновків у своїй доповіді від 19 червня 1981 року. Зокрема, в ній стверджувалось, що незважаючи на недоказовість факту володіння ядерною зброєю, існує багато доказів того, що Ізраїль стоїть на порозі такої можливості[3].

У жовтні 1986 року британська газета «Санді Тайме» оприлюднила свідчення ізраїльського техніка М. Вануну, який працював у ядерному комплексі Дімона з 1977 по 1985 pp. Він надав газеті фотографії комплексу та подробиці його діяльності. Згідно з повідомленнями газети, Ізраїль виробляв щорічно приблизно 40 кг плутонію на підземному заводі у Дімоні, що дозволило йому накопичити достатньо матеріалу для виробництва до кінця 80_х pp. від 100 до 200 ядерних боєголовок[4].

До порогових ядерних держав належить в першу чергу Іран, який з середини 1990_х років відновив власну ядерну програму. Сьогодні Іран володіє всіма циклами створення ядерної зброї, включаючи технологію збагачення урану. Експерти вважають, що з такими темпами розвитку ядерної програми Іран вже за 5-7 років створить першу ядерну бомбу. Що стосується засобів доставки, то вже були проведені випробування оперативно-тактичної балістичної ракети «Шахаб_3» з радіусом польоту 1500-2000 км[5].

До третьої групи держав, які на даний момент не розвивають власні ядерні програми, проте мають технологічні можливості для цього належать Алжир,

Єгипет, Сирія, Лівія, Саудівська Аравія. Деякі з цих країн вже мають певні досягнення у сфері ядерних технологій, володіють мирною ядерною енергетикою і дослідними центрами.

Наприклад, в 1997 р. Єгипет ввів в експлуатацію дослідний реактор аргентинського виробництва, що функціонує на легкій воді і проводить радіоізотопи для медичної, сільськогосподарської і промислової галузей. Також держава володіє підприємством з виробництва паливних елементів для реактора. На даний момент цієї інфраструктури недостатньо для створення військової ядерної програми. До того ж, до останнього часу керівництво Єгипту не демонструвало політичної волі створити власну ядерну програму. Проте зміна ядерного статусу однієї з близькосхідних країн Ізраїлю чи Ірану може змінити цю політику.

У цьому контексті можна згадати Сирію, яка не визнавала наявність у себе ядерної програми, поки в 2007 році ізраїльський авіа удар по ядерному реактору на сирійській території не спростував це. Зараз Сирія продовжує наполягати на виключно мирному характері власної ядерної програми, що суперечить заявам МАГАТЕ про те, що аналіз проб навколишнього середовища з об'єкта Ель-Кібар підтвердив наявність додаткових частинок урану, що є непрямим підтвердженням існування сирійської воєнної ядерної програми.

Лівія і Алжир також досягай певних успіхів у розвитку атомної енергетики, проте через жорсткий контроль міжнародного співтовариства, зокрема МАГАТЕ, жодна з цих країн не наблизилася до створення власних ядерних бомб.

Нестабільність ситуації на Близькому Сході полягає в тому, що вірогідність переходу держав з однієї категорії в іншу є досить високою. Особливо це стосується Ірану, який незабаром може перейти в групу ядерних держав, що неодмінно похитне баланс сил в регіоні та призведе до «ефекту доміно» в ядерній сфері.

Загроза ядерного розповсюдження в регіоні Близького Сходу в найближчому майбутньому може перейти з регіональної в глобальну проблему в силу ряду причин.

По-перше, на фоні тривалого арабо-ізраїльського конфлікту в регіоні Ізраїль, який фактично володіє ядерною зброєю, є невизнаною і офіційно неоголошеною ядерною державою.

По-друге, між багатьма мусульманськими країнами регіону існують конфліктні відносини, що посилюються внутрішньодержавними протиріччями між двома основними гілками ісламу сунітами і шиїтами.

По-третє, деякі країни регіону або мали воєнні ядерні програми в минулому (Ірак, Лівія), або розвивають їх зараз (зокрема, Іран).

І нарешті, в регіоні є значний потенціал для створення ядерної зброї, що виражається в наявності ядерних об'єктів енергетичного, науково-дослідницького характеру і ядерного паливного циклу.

Розглядаючи проблему ядерного розповсюдження в регіоні Близького Сходу, можна говорити про три його моделі: латентне розповсюдження, розповсюдження «першого рівня» та розповсюдження «другого рівня».

Латентне розповсюдження полягає в тому, що держава, будучи учасницею ДНЯЗ і зовні виконуючи умови договору, таємно розвиває військову ядерну програму. В певний момент вона може вийти з ДНЯЗ і навіть провести ядерне випробування, ставши черговою де-факто ядерною державою. Збереження членства в ДНЯЗ і продовження легальної мирної ядерної програми з використанням зовнішніх поставок об'єктивно створює науково-технічну передумову для створення ядерної зброї через досвід поводження з ядерними матеріалами і технологіями. Держава, таким чином, отримує можливість в досить короткий строк (від одного року до декількох років) створити ядерну зброю.

Розповсюдження «першого рівня» відбувається, коли матеріали і/чи технології купляються чи викрадаються у приватних компаній, чи ядерні держави (визнані чи невизнані) допомагають іншим державам нелегально здійснювати програми по створенню ядерної зброї і засобів її доставки.

Розповсюдження «другого рівня» має місце, коли держави з різними технологічними можливостями в ядерній сфері допомагають один одному в здійсненні вищезгаданих програм.

Існують серйозні підозри, що Іран іде по першому шляху ядерного розповсюдження. На даний момент, країна зосереджена на процесі збагачення урану, тобто на першому етапі паливного циклу. Від вирішення іранської ядерної проблеми залежить майбутнє ДНЯЗ, його адаптація до нових викликів та загроз, що дозволить розвивати мирну ядерну діяльність, виключаючи її переключення на військові програми.

Перспективи ядерного розповсюдження в регіоні Близького Сходу доцільно розглядати в контексті двох найбільш вірогідних в майбутньому сценаріїв.

Перший сценарій. Ізраїль залишається де-факто ядерною державою. Іран здійснює програму розвитку ядерної енергетики, зберігаючи членство в ДНЯЗ і виконуючи всі міжнародні зобов'язання. В цьому випадку можна припустити, що ядерна політика інших країн регіону (Єгипту, Алжиру, Сирії, Лівії, Саудівської Аравії) не зазнає суттєвих змін. Можливе відносне посилення інтересу до ядерної енергії, але під повним контролем Міжнародного агентства з атомної енергії.

Досить вірогідним є ріст критичних виступів представників цих країн на адресу офіційних ядерних держав, Ізраїлю, Групи ядерних постачальників і МАГАТЕ, пов'язаних з невиконанням «ядерною п'ятіркою» зобов'язань в сфері ядерного роззброєння згідно з ст. 6 ДНЯЗ, дискримінаційним підходом до мирного ядерного експорту, відмовою від надання доступу до мирних ядерних технологій, гарантованого Договором тощо. Проте якісні зміни у відношенні цих країн до питання долучення до «ядерного клубу» навряд чи матимуть місце.

Другий сценарій. Ядерна дестабілізація регіону, пов'язана, в першу чергу, з силовими діями СІЛА (можливо, в коаліції з іншими західними країнами) та / або Ізраїлю проти Ірану або якої-небудь іншої ісламської країни, а також з подальшими кроками Ірану до володіння ядерною зброєю.

За такого розвитку подій слід очікувати зростання інтересу до підвищення науково-технічних можливостей згаданих країн регіону до створення ядерної зброї. Оскільки поодинці домогтися цього їм буде надзвичайно важко, ймовірне об'єднання зусиль в ядерній сфері, організація офіційного (або секретного) співробітництва з метою спільного створення ключових ланок ядерного паливного циклу або купівлі достатньої кількості збройних ядерних матеріалів. He можна виключити й те, що Саудівська Аравія (наприклад, разом з Пакистаном) могла б сприяти розвитку ядерних можливостей інших країн групи, надавши їм фінансові засоби і технології.

Отже, режим нерозповсюдження в регіоні Близького Сходу має ряд особливостей. По-перше в регіоні відсутня без'ядерна зона, і одна країна регіону Ізраїль не підписала ДНЯЗ і фактично є неофіційною ядерною державою. По-друге, багато країн регіону володіють значним матеріальнотехнічним потенціалом для створення ядерної зброї. По-третє, зважаючи на наявність низки протиріч між країнами регіону і неврегульованого близькосхідного конфлікту, а також на існування гонки звичайних озброєнь в регіоні, бажання отримати ядерну зброю для забезпечення власної безпеки є досить сильним у ряду країн.

З точки зору ядерного потенціалу країни регіону можна умовно поділити на 3 групи: ядерні держави, порогові ядерні держави та держави, що не мають ядерних програм, проте володіють неядерними видами зброї масового ураження (хімічною, біологічною зброєю тощо) і мають технологічні можливості для створення ядерної зброї. Ядерною державою в регіоні Близького Сходу є Ізраїль, до порогових країн відносять Іран, а до країн з потенціал створення власних ядерних програм Єгипет, Саудівську Аравію, Сирію, Алжир, Лівію.

Розглядаючи проблему ядерного розповсюдження в регіоні Близького Сходу, можна говорити про три його моделі: латентне розповсюдження, розповсюдження «першого рівня» та розповсюдження «другого рівня». За латентного розповсюдження держава, будучи учасницею ДНЯЗ і зовні виконуючи умови договору, таємно розвиває військову ядерну програму. Розповсюдження «першого рівня» відбувається, коли матеріали і/чи технології купляються чи викрадаються у приватних компаній, чи ядерні держави (визнані чи невизнані) допомагають іншим державам нелегально здійснювати програми по створенню ядерної зброї і засобів її доставки. Розповсюдження «другого рівня» має місце, коли держави з різними технологічними можливостями в ядерній сфері допомагають один одному в здійсненні вищезгаданих програм.

Список використаних джерел

ядерний близький схід зброя

1. Сиренсионе Д. Израиль/ Д. Сиренсионе, Д. Уолфстол, М. Раджкумар // Ядерное распостранение, 2003.- № 47.-С. 45-56

2. Jerusalem Post.-April 26, 1981

3. Report of the Group of Experts to prepare a study on Israeli nuclear armament. United Nations. A/36/431. NY. June, 19,1981.-P.20

4. Revealed: The Secrets of Israel's Nuclear Arsenal // Sunday Times.-October 5, 1986.-P. I

5. Baghat G. Nuclear Proliferation in the Middle East: Iran and Israel/ Baghat G. // Contemporary Security Policy. - 2005.-Vol.26, № I, P.29.

6. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, 1968.

7. Ромашкина Н.И. Большой Ближний Восток: проблемы безопасности и ядерного распространения // Мировая экономика и международные отношения, 2008. - № 4.-с. 71-81

8. Галака С.П. Проблема ядерного нерозповсюдження на Близькому Сході // Актуальні проблеми міжнародних відносин, 2006. - № 62 (частина 2).-с. 28-37

Размещено на Allbest.ru