Концепція регіоналізму в сучасних етнополітичних дослідженнях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепція регіоналізму в сучасних етнополітичних дослідженнях

Панчук М.І., Зварич І. Т.

Регіоналізм є багатовимірним явищем, котре впродовж останніх десятиліть набуло якнайширшого тлумачення. Здебільшого дослідники розглядають його як процес регіонального структурування національного етнополітичного простору, підвищення значення регіонів у соціально-економічному та політичному житті суспільства в цілому і громадян зокрема; при цьому іноді виокремлюють соціокультурну, економічну, політичну (національне самовизначення) та інші форми регіоналізації, яка, на думку канадського соціолога В. Заславського, також «виявляється в незадоволенні, протестах чи навіть у повстаннях найрозвинутіших частин країни проти центрального уряду, котрий перерозподіляє державний бюджет на користь менш розвинутих регіонів, аби досягти певного вирівнювання розвитку та політичної стабільності» [1, с. 562]. Стосовно багатоетнічних держав з виразними регіональними відмінностями такий перерозподіл їх ресурсів нерідко створює передумови для виникнення сепаратистських і націоналістичних рухів.

Сучасні класифікації регіоналізму здебільшого базуються на теоретичному доробку англійського дослідника М. Кітінга, який виокремлює два його типи: низхідний (topdown regionalism) та висхідний (botton-up regionalism), щодо котрого він наводить шість таких основних форм, як: консервативний, буржуазний, модерністський, прогресивний, популістський та сепаратистський. Власну класифікацію регіоналізму запропонували також Дж. Луфлін, П. Сліві, М. Форсіс. В цілому ж визначенню сутності цього концепту, аналізу досвіду формування та здійснення регіональної політики зарубіжних країн присвячено чимало наукових публікацій (М. Верушевська, Л. Вірт, Б. Гурне, Ж. Зіллер, У Ізард, С. Келроу, А. Макмастер, Е. Маркузен, А. Пробст, Ф. Содербаум та ін.). При цьому C. Tappoy узагальнює три найпоширеніші точки зору на сутність регіоналізму: як політичного курсу чи сукупності політичних курсів; як ідеології державного втручання; як організаційної основи захисту периферійних територій. Фінський політолог П. Юкарайнен вважає, що регіоналізм є природним, органічним принципом територіальної організації соціальних, політичних, економічних, культурних процесів.

На тлі активізації інституціональної інтеграції у 90-х pp. XX ст. з'явились праці, автори яких вважають регіон найкращим організаційним вирішенням для сучасного суспільства в епоху глобалізації (Е. Куннінгем, К. Охмае, Л. С. Рамірес, А. Скот, М. Сторпер та ін.). У працях американських дослідників В. Барнза і Л. Ледебура «Нові регіональні економіки» (1998 р.) здійснено спробу створити «нову політичну економію», що ґрунтується на регіональній структуризації економіки.

Останнім часом дослідники оперують поняттями відкритий і закритий регіоналізм (в інтерпретації М. Гуннарсона, Б. Хеттне та ін. -старий і новий регіоналізм). За М. Гуннарсоном, регіоналізація відноситься до процесів, котрі мають емпіричний характер та слугують становленню відносно цілісного регіону; процес регіоналізації може бути генерований як тим чи іншим регіоном зсередини, так і ззовні [2].

Серед сучасних дослідницьких підходів до системного аналізу явища регіоналізму виокремимо такі, що акцентують увагу на:

- розвитку та застосуванні різних його індикаторів;

- з'ясуванні вірогідного збігу економічної, соціальної, культурної та політичної складових регіоналізації як ключової умови для того, щоб регіон вважався самодостатньою адміністративно-територіальною одиницею (Б. Рассет);

- характеристиці динаміки інтеграції (неофункціоналісти JI. Ліндберг, А. Моннє, Е. Xaac та ін.);

- походженні феномену регіоналізму, обумовленого головним чином мотивацією правлячих політичних еліт (Дж. Най).

Дехто з учених намагається знайти відповідь на питання, як вплине подальший розвиток процесів регіональної інтеграції на рівень міжнародного співробітництва (Б. Репорт), вбачає в регіоналізмі можливість створення мультиблокової міжнародної системи (Р. Мастер). При цьому головна їх увага зосереджена сьогодні на детальному розгляді специфічних аспектів регіоналізації (А. Барбера, P Бйорчо, І. Д'яманті, М. Мільйо, П. Перуллі, Ф. Піццетті, С. Романо, Г. Русконі, Г. Онето та ін.). В умовах сучасних глобалізаційних процесів проблематику їхнього впливу на регіони активно досліджують представники неорегіоналізму.

Пріоритетним напрямом дослідницької діяльності є проблематика європейського регіоналізму. Якісним змінам у європейській регіоналістиці сприяли наукові дискусії наприкінці 90-х pp. XX ст. початку XXI ст., висунення вченими ідеї регіоналізації глобального простору, обґрунтування необхідності територіального планування і прогнозування. Представники Ніццької школи розуміють під регіоналізмом політичну доктрину, котра передбачає поєднання світових інтеграційних процесів з внутрідержавною децентралізацією (Ф. Кінські, А. Марк, JI. Ремхельд та ін.). У контексті загальноєвропейської інтеграції цю проблематику досліджують Д. Андерсен, А. Бенц,

С. Боррас-Аломар, Б. Б'янкері, Г. Гожеляк, Дж. Крезе, А. Куклінскі, М. Петерсен, Дж. Сопел, Г. Таллок, JI. Шарп та ін. М. Кітінг і Дж. Лонглін опублікували у 1997 р. монографію «Політекономія регіоналізму», що на Заході була сприйнята як «Біблія європейського регіоналізму», особливо після виходу вже наступного року у світ книги М. Кітінга «Новий регіоналізм у Західній Європі. Територіальна реструктуризація та політичні зміни».

Окремі європейські політологи розглядають регіоналізм як вияв субетнічними та етнографічними групами спротиву уніфікаційній політиці національних держав (К. Кваснєвський, 3. Стащак). Інші дослідники зміст цього концепту пов'язують з процесами регіоналізації під впливом регіональних політичних рухів; розуміють під регіоналізмом відносно цілісну систему політичних поглядів, центральною ідеєю котрої є надання регіонам додаткових повноважень та збереження їх власної самобутності (Д. Гоулд, В. Колб, Е. Томпсон, В. Фукс та ін.). Значна група науковців застосовує з цією метою просторовий підхід до аналізу різноманітних суспільних явищ (і серед них В. Бернсдорф, М. Даймок, Г. Мур, Г. Одум, А. Теодорсон, Е. Юбенк та інші).

При цьому Б. Хеттне і Ф. Содербаум у своїх працях оперують терміном регіонність (regioimess), розуміючи під ним ступінь регіональної здатності (regional solution) артикулювати інтереси того чи іншого регіону, що знаходиться у процесі свого розвитку, котрий включає три стадії: пре-регіональну (у потенційному регіоні визрівають соціальні та географічні передумови); стадію регіоналізації (створюються формальні та неформальні канали для регіонального співробітництва); заключну стадію регіоналізму (формується помітно відмінна ідентичність, інституціалізуються можливості, здатності, легітимність, що перетворює регіон у самодостатній).

Водночас порівняльний аналіз сучасного стану вітчизняної регіоналістики дає підстави з переконаністю констатувати, що вона також вступила в якісно нову стадію свого розвитку. Це насамперед стосується формування нових політологічних і культурологічних моделей сучасного розвитку в координатах «центр регіони» або «центр провінція», критики традиційної моделі регіону, котра впроваджувалась у центрі (імперському, радянському та й пострадянському) і за якої вони сприймались передусім як господарсько-виробнича інфраструктура.

На наше переконання, основні принципи етнонаціональної політики знаходять своє відображення в загальних тенденціях соціально-політичного, економічного та духовного розвитку суспільства, у конкретних проблемах етнічних груп того чи іншого регіону. При цьому будь-яким діям у такому напрямку повинен передувати попередній аналіз соціально-економічної та етнопрофесійної структури конкретних регіонів, їхніх найбільш важливих характеристик з позицій наявних і потенційних етнокультурних проблем. На основі цих принципів можна сформувати програми співробітництва держави та національних спільнот, відродження етносів. Основна ж мета етнорегіональної політики полягає у сприянні формуванню громадянського суспільства, здатного гармонійно узгоджувати та забезпечувати реалізацію на практиці потреб різних етнічних спільнот у контексті забезпечення загальнонаціональних стратегічних інтересів. Тобто, мова йде, зокрема, про створення необхідних умов і механізмів активізації етнонаціонального життя в усьому його багатстві, збереження та розвиток національних культур, мов і традицій народів. Регіони, будучи етнічно неоднорідними за складом населення, територіально відтворюють культуру різних національностей, мають власну програму розвитку міжетнічних відносин та врегулювання конфліктів. Етнічні протистояння частіше за все виростають саме з місцевих проблем і розв'язувати їх легше зусиллями місцевої влади, традиційних інститутів громадського контролю.

І. Ф. Kypac особливо наголошував на необхідності комплексного розв'язання завдань етнонаціональної та регіональної політики; на тому, що «небезпека перетворення регіональної політики у « заручницю» політичного протиборства надто реальна, щоб зволікати із здійсненням реальних кроків у напрямі її оптимізації з урахуванням інтересів і потреб етнічних груп, які там компактно проживають». При цьому він застерігав, у зв'язку зі спробами певних політичних сил розіграти «етнічну карту» в Криму, гратися на відмінних ціннісних орієнтаціях населення Сходу та Заходу України, від впровадження стандартизованих підходів до визначення пріоритетів з регіональної політики [3, с. 9].

Зростання ролі регіонів повинне сполучатися із сильним місцевим самоврядуванням через розширення їх прав і ресурсів. У цьому розумінні регіони можна вважати самоврядними територіальними спільностями. Україна як держава з поліетнічним складом населення є по суті майже асиметричною системою з домінуванням однієї етнічної групи українців. З огляду на етнічну структуру її регіонів вона складається з декількох етнічних систем. Існують, зокрема, регіони з дисперсною етнічною системою, населення яких складає невелика кількість етнічних груп. Деякі з них є асиметричними з безумовним домінуванням однієї етнічної групи.

У контексті зазначеного потребує детального вивчення питання щодо унеможливлення консолідації власне тих територіальних угруповань, котрі використовують фактор етнічності в суто прагматичних цілях, у проведенні економічних реформ в інтересах окремих національних груп, нехтуючи правами іноетнічного населення. На часі створення на міжетнічній основі громадських контрольних структур при регіональних органах виконавчої влади, вжиття термінових заходів економічної підтримки тих регіонів компактного проживання національних меншин, що мають вкрай негативні екологічні, демографічні та соціально-культурні характеристики.

Аналіз чинної політико-правової бази відродження етносів України з урахуванням регіональних особливостей підсилює нагальну потребу у здійсненні цілої низки цілеспрямованих заходів, серед яких:

- розробка оновленої наукової концепції стосовно правового статусу національних меншин в Україні, зокрема, змісту прав етносів (субетносів), їхнього співвідношення з конституційними правами громадянина;

- уточнення повноважень органів виконавчої влади щодо створення належних умов для відродження, збереження і розвитку усіх етносів України;

- правове забезпечення більшої самостійності та самодостатності національних меншин у розв'язанні питань, що торкаються їх інтересів і вільного вибору ними шляхів свого національного відродження та розвитку;

- проведення системних наукових досліджень у галузі етнополітики з урахуванням зарубіжного досвіду.

Серед пріоритетних напрямів наукових досліджень у цій сфері виокремимо такі:

- розвиток та зміцнення української державності як гарантії політичного, економічного і соціально-культурного розвитку українського народу в умовах спільного проживання та тісного співробітництва усіх етносів України;

- правові засади здійснення етнорегіональної політики;

- форми і засоби забезпечення прав та інтересів українців, котрі мешкають у близькому і далекому зарубіжжі.

При цьому необхідно підкреслити, що такі наукові розробки слід орієнтувати на уникнення одноманітності, пошуку єдиного алгоритму розв'язання національних і соціальних проблем, позаяк вони мають бути покладені в основу політики, спрямованої на заохочення соціокультурної діяльності. Тому не менш важливо враховувати у цьому національну та конфесійну специфіку, культурно-історичне середовище.

Звернемо увагу і на те, що довідниково-енциклопедична література наводить чимало визначень регіоналізму (англ. regional, від лат. regionalis місцевий, обласний). Це поняття, наприклад, у «Короткому Оксфордському політичному словнику» тлумачиться як «практика регіонального врядування або віра в таке врядування». При цьому наголос робиться на тому, що «регіоналізм слід відрізняти від федералізму, за якого нижчий рівень урядування має свою захищену сферу компетенції, в яку не може втручатися верхній рівень, та від деволюції передачі з верхнього рівня врядування на нижчий повноважень, які згодом важко повернути». Через це, вказують укладачі словника І. Маклін і А. Макмілан, «термін регіоналізм краще застосовувати до режимів, де існують або можуть існувати регіони, однак ці регіони створені центральним урядом, що може ліквідувати їх не менш легко, ніж створити» [4, с. 586]. На думку відомого американського політолога JI. Снайдера, цим терміном позначається стан або процес: «розподілу країни на невеликі адміністративні частини»; «утворення комбінації кількох держав, що діють як ціле».

При цьому такі базові терміни, як «регіон», «регіональна політика», «регіональний розвиток», «регіональні пріоритети та інтереси» тощо, в більшості сучасних наукових праць європейських вчених охоплюються поняттям «регіоналістика». Однак, як зазначав академік І. Ф. Курас, «сучасного розуміння вказаних категорій і понять не існує ані серед вітчизняних політиків, які найчастіше спекулюють ними, ані у більшості вчених». Аналіз правової нормативної бази свідчить, що їхнє розуміння є неповним і нерідко позбавленим теоретичної основи. Нерозробленість цих по суті ключових понять відображає загальну методологічну кризу нашого суспільствознавства, у тому числі незавершеність формування характеру взаємозв'язку міжнаціональних відносин з державотворчими процесами [5, с. 192 І95].

Спеціального розгляду заслуговує праця академіка І. Ф. Kypaca «Етнополітологія. Перші кроки становлення» (2004 p.), яка є продовженням його книги «Етнополітика: історія і сучасність» (1999 р.) і присвячена ґрунтовному аналізу широкого спектру етнополітичних проблем у їх історичному та сучасному вимірах. Тут чільне місце відведено теоретико-методологічним засадам, понятійно-категорійному апаратові державної регіональної політики, глибокому дослідженню поліетнічної структури та етнополітичних процесів в Україні під кутом зору викликів «нового регіоналізму». При цьому автор особливо наголошував на тому, що «на часі аналіз регіональних, етнічних, цивілізаційних особливостей українського соціуму та пов'язаних з ними факторів конфлікгогенності і загрози стабільності», вважав актуальними дослідження взаємопов'язаних проблем регіоналізму, толерантності і консолідації народу України, етнополітичних аспектів нації державотворення [5, с. 9].

У цій площині варто також виділити ті роботи вітчизняних вчених, у яких проаналізовано етнополітичні аспекти розбудови Української держави, основні тенденції сучасних трансформаційних процесів, зокрема у контексті проведення адміністративно-територіальної реформи, модернізації територіального механізму організації влади, реформування системи місцевого самоврядування, зокрема, О. Антонюка, Горбатенка, В. Євтуха, О. Картунова, В. Котигоренка, І. Кресіної, Ю.Куца, В. Лісничого, О. Майборода, Н. Макаренко, JI Нагарної, П. Надолішного, Ю. Римаренка,

B. Римаренка, Л. Шкляра та інші.

Вчені-економісти, які активно займаються проблемами регіональної економіки, наголошують на тому, що однією з прикметних ознак розвитку досліджень у галузі соціально-економічної політики є посилення інтересу до поглибленого аналізу регіональної проблематики в усіх її вимірах, а регіоналістика стає нині своєрідною формою теоретичного і практичного опанування новітніми інтеграційними процесами, що визначають долю держав і особливості історичного поступу людства в цілому [6, с. 9].

Як показує аналіз наукової літератури, серед дослідників існують суттєві розбіжності у визначенні сутності та змісту не лише концепції регіоналізму, а й поняття «регіональна політика». Часто його ототожнюють з поняттям «регіональний розвиток» або ж надається перевага економічним аспектам над іншими складовими регіонального буття. Однак, регіональні процеси є значно багатограннішими. При цьому академік М. І. Долішній принципово наголошував на тому, що звужувати поняття регіональної політики до суто економічного регулювання є некоректним, тим більше в період системної трансформації всіх сторін суспільного життя [6]. До того ж фундаментальні засади сучасної регіональної соціально-економічної політики визначають соборність і територіальна недоторканість (цілісність) України, на які, безумовно, великий вплив мають етнополітичні процеси в країні, явище політизації етнічності.

Загалом вітчизняні вчені під регіоналізмом розуміють політику, спрямовану на об'єднання групи держав певного регіону, залежних одна від одної в економічному, політичному та військовому аспектах. При цьому незаперечним є те їхнє твердження, що регіоналізм як явище, котре поширюється і на окремі країни та знаходиться у процесі свого розвитку, повинен враховувати національні, економічні, а також інші особливості, притаманні певним їх регіонам. Водночас ключовим підходом до з'ясування сутності цього поняття є застосування системного методу, коли під регіоном розуміють частину території держави, що характеризується комплексом властивих тільки їй природно-географічних та інших ознак. Вона, до речі, може збігатися з межами адміністративно-територіальної одиниці або об'єднувати території таких одиниць.

На нашу ж думку, регіон як територіальна система у сенсі цього дослідження це встановлена адміністративно-територіальним устроєм держави частина її національного економічного простору з притаманними їй етнічним складом населення і ринковою інфраструктурою, котра, як відомо, є основою для періодичного обчислення загальних та середньодушових обсягів ВВП і національного доходу. По-перше, це утворення є відносно цілісним. По-друге, у його складі можна виділити, зокрема, такі елементи (підсистеми), як: мезоекономіку (регіональне господарство), природно-географічне середовище (природні ресурси), територіальні громади і різні суспільні, зокрема партійно-політичні та за етнічною ознакою, угруповання, що об'єднують населення. Ці елементи регіональних соціально-економічних систем, котрими в Україні є області, Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь (з їхнім особливим статусом), перебувають у різноманітних відношеннях між собою (економіка природні ресурси населення). Цей процес регулюється певними нормами і, що не менш суттєво, також регіональними органами управління та у взаємодії з ними територіальними структурними підрозділами центральних органів державної виконавчої влади. При цьому така система (мезоекономіка) сама є елементом цілісного територіального утворення вищого рівня держави (макроекономіка). Водночас кожна із підсистем цієї просторової системи несе у собі й певні етнонаціональні ознаки, котрі найбільш виразно виявляються власне у її соціальному середовищі, що дає підстави для дослідження його особливостей як частини цілого, визначивши регіон як складну соціоетномезоекономічну систему, до аналізу якої також доцільне застосування як системного підходу [7, с. 170], так і усього спектру відомих методів політичної науки.

Регіоном називають також різні інституційні форми і в деяких випадках вони є досить неоднорідними: можуть мати вигляд середовища здійснення регіональних заходів, в рамках якого відбуваються процеси деконцентрації влади, є особливою формою децентралізації управління. Проте в усякому разі як соціотериторіальний комплекс, що є загалом цілісною просторовою організаційною формою життєдіяльності населення, котра охоплює сфери проживання, професійно-трудової, суспільно-політичної, культурно-духовної та соціально-побутової діяльності, він підпорядкований єдиному політико-адміністративному центру та об'єднаний досить різноманітними зв'язками: виробничо-трудовими, соціально-економічними, культурно-духовними та ін.

У залежності від визначення (статусу) регіону вчені виділяють і різні аспекти такого явища, як регіоналізація. При цьому, на думку І. Ф. Кураса: «Регіоналізація у політичному розумінні має прихований зміст, оскільки вона за певних умов може підривати державу як таку, загрожуючи її єдності. Йдеться про державу, в межах якої регіоналізація є реальною спробою знайти вихід із політичного напруження, яке позначається на інституційній єдності держави через значну різноманітність її складових формувань»; до того ж «у політичному розумінні регіоналізація є концепцією, наближеною до федералізму, а, отже, виникає новий тип держави регіоналізована держава» [5, с. 193].

У науково-пошуковому з'ясуванні ролі регіоналізму в сучасних етнополітичних дослідженнях важливим вважаємо зроблений провідними вітчизняними науковцями акцент на дослідженні державної політики у сфері етнонаціональних відносин як передовсім міжрегіональної політики з врахуванням етносоціальних особливостей статусу і становища етнічних меншин усередині країни, розвитку їх економічного базису та культурних традицій тощо [8]. Серед публікацій, що започаткували процес класифікації і типологізації етносів України за системою певних ознак, варто виділити розробки М. Шульги, який обґрунтовує такі індикатори розвитку та зміни етнонаціональної структури держави, як її кількісний склад, мовна характеристика, етнографічні особливості побуту, фольклору, релігійно-конфесійні ознаки, а також регіональні відмінності [9, с. 11-19]. В історико-культурному аспекті розглядає поліетнічність як один з чинників, що спричиняють дезінтеграцію України, В. Зуєва, котра подає власну класифікацію регіонів держави з урахуванням поліетнічного складу її населення. Водночас власне регіональна розмаїтість, поряд з культурною, релігійною та мовною, на її думку, «повинна бути визнана як позитивний фактор», нова парадигма регіональної політики України «не припускає перспективи деетнізації й втрати своєї етнічної та регіональної самобутності» [10, с. 11, 13-14, 16]. Вважаємо, що ця дослідниця дещо однобічно підійшла до розгляду впливу поліетнічності на розвиток полікультурної країни, адже стан етносоціальної та етнополітичної розбудови України великою мірою зумовлений саме багатоетнічністю населення держави. Відтак, в основу державної етнополітики має бути покладено такий важливий принцип, як визнання поліетнічності та полікультурності українського суспільства його суспільною цінністю, котра потребує захисту і збереження, недопущення примусової асиміляції та акультурації етнічних спільнот. При цьому найактуальнішим є неухильне дотримання владою у своїй діяльності при формуванні та реалізації державної етнополітики принципу збереження територіальної цілісності України.

Звичайно, основні концептуальні засади та теоретико-методологічні підходи до визначення і трактування особливостей етнополітичного процесу, що характерний для України, містяться в законодавчій базі, яка створена для регулювання міжнаціональних відносин. При цьому реальна політична практика доводить, що забезпечення ефективного захисту національних меншин потребує відпрацьованої концепції державної етнонаціональної політики, коригування відповідних правових регуляторів на законодавчому, а також на підзаконному рівнях.

Практика багатьох країн свідчить про домінування суспільствознавчої думки стосовно майбутнього розвитку людства у напрямі органічної консолідації національне свідомих, культурно розвинених і політично незалежних націй. Обнародування концепції етнонаціонального розвитку тієї чи іншої з національних держав проходило не лише в міжпарламентських дебатах та непримиренних наукових дискусіях, а й за складних історичних реалій і обставин. І тут все закономірно. Про це твердить досвід регулювання міжетнічних відносин, нагромаджений розвиненими державами.

Так, зокрема, протягом цілих десятиліть у Сполучених Штатах Америки на офіційному рівні у політичній практиці домінувала теорія так званого «плавильного казана». Саме таке досить образне порівняння використовується для розкриття специфічних міжетнічних процесів, що відбувалися з іммігрантами різних національностей (англійці, ірландці, німці, французи), які прибували в Америку. Вони ніби «переплавлювалися» у єдину американську націю. За даними демографічних обстежень, проведених у першій половині 1990-х рр. Бюро перепису населення США, на території цієї держави проживає 197 різних етносів (національних груп). Чисельність деяких з них сягає лише 2 тис. осіб. Проте склад населення визначають окремі національності [11, с. 59].

Всі ті процеси, що відбувалися у багатоетнічному середовищі СІЛА, призвели до формування регіонів з різним національним складом шляхом виникнення етнічних анклавів неанглійського походження. Тому через високу поліетнічність населення влада всіляко підтримувала асиміляційні процеси. Було активізовано вивчення і конструювання нових різноманітних ідей, теорій та концепцій, присвячених зазначеним проблемам. Неминучій асиміляції нових мігрантів підпорядковувалась повсюдно впроваджена в Америці концепція англоконформізму.

Зазначена ідея широко культивувалася і в багатьох інших зарубіжних етнополітичних концепціях. Висновки вчених, котрі вивчали ці процеси, акцентували увагу на активному поглибленні взаємозв'язків між націями і державами. Вони наводили чимало аргументів, доказів необхідності асиміляції народів. Реальні етнонаціональні процеси, які відбувалися в багатонаціональних країнах, засвідчили, що все набагато складніше. Ігнорувати, а тим більше подолати етнонаціональні особливості, етнічну самобутність небезпечно і неможливо.

Для сучасних дослідників регіональних процесів важливими є два принципових аспекти у визначенні поняття «регіональна політика», на чому окремо наголошував М. Долішній. Перший з них характеризує довільне тлумачення дослідниками ключового слова цього поняття «політика», адже далеко не всі заходи, що реалізуються державою чи місцевими органами влади, є виразом практичного втілення певного виду політики як системи дій, орієнтованих на досягнення поставлених цілей. Що стосується іншого аспекту, то він полягає в осмисленні поняття інтересів суб'єктів регіональної політики, тобто мова йде не тільки про те, хто їх виражає і якими методами відстоює. Саме сутнісна невизначеність та правова нерегламентованість фундаментальних принципів регіональної політики у практичній площині набирає ознак спотворених форм так званого «регіонального егоїзму».

Отже, за висновком вченого, регіональну політику треба розглядати крізь призму конкретизації інтересів, котрі вона, власне, реалізує: «Наскільки специфічними є інтереси регіонів, які відображають історичні, етнічні, природні, економічні, соціальні, культурні особливості територій, настільки ж конкретно диференційованими є й інтереси держави по відношенню до них»... Таким чином, «у широкому розумінні сутнісний зміст поняття «регіональна політика» визначає наявність системи цілей і дій, що спрямовані на реалізацію інтересів держави стосовно регіонів та внутрішніх інтересів самих регіонів, яка реалізується за допомогою методів, що враховують сторичну, етнічну, соціальну, економісту та екологічну специфіку територій» [6, с. 13-16].

У цьому контексті відмітимо цілком слушне зауваження, зроблене C. Римаренком: «Етнонаціональні відносини, як складова соціальних відносин, опосередковують будь-яке буття економічне, політичне, моральне і т. д., взаємодію етносів один з одним. Ці відносини являють собою об'єктивний зріз суспільних відносин, процес життєдіяльності людини, яка включається в ці відносини задовго до того, як стає суб'єктом відносин виробничих,політичних,культурних, духовно-ідеологічних та ін.» [12, с. 344].

Питання про поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів має фундаментальне значення для розробки основ державної регіональної економічної політики. Справа у тому, що загальнодержавні та регіональні інтереси не завжди і не в усьому співпадають. Поряд із загальнодержавними кожен із регіонів має свої специфічні інтереси. Вони зумовлюються як особливостями їхніх господарських комплексів, складом населення, рівнем розвитку продуктивних сил в цілому, так і географічним положенням, наявністю мінерально-сировинних, водних, земельних та інших ресурсів.

Ці особливості, котрі, зрештою, кореняться саме в природних умовах, виробництві, соціальній сфері, історії, культурі того чи іншого регіону, формують їх специфічні економічні інтереси. І не рахуватися з цим було б великою помилкою. Тому вже сам факт врахування державою поряд із загальнодержавними економічними інтересами і регіональних потреб є важливим підґрунтям для розробки та реалізації сучасної регіональної економічної політики.

Слід зазначити, що ідеального узгодження загальнодержавних та регіональних економічних інтересів досягти, в принципі, неможливо. Між ними завжди є, були і будуть суперечності. І головне завдання при розробці заходів з реалізації державної регіональної політики і розробленої регіонами політики власного розвитку полягає у тому, щоб штучно їх не загострювати, а знайти таке збалансування цих інтересів в економічній площині, котре б в дійсності забезпечувало оптимальне поєднання як загальнодержавних, загальнонаціональних, так і регіональних суспільних потреб. Це особливо важливо в сучасних умовах пожвавлення ідей регіоналізації, що має своїм наслідком помітне підвищення уваги саме до регіональних проблем.

З цим також треба рахуватись. І так само, як об'єктивно існують інтереси регіонів, об'єктивною реальністю є загострення їх стосунків на тлі виходу з економічної кризи водночас з проведенням системних реформ. Тож, як тільки вдасться подолати ці економічні труднощі, як тільки поліпшиться соціальне становище людей, їх добробут, енергія цих відцентрових сил, потяг до відособлення, дедалі більшої самостійності самі собою значною мірою втратять свою актуальність, знизиться їх гострота. Хоч навіть за найкращих обставин, коли основні економічні проблеми будуть розв'язані, все-таки суперечності на базі інтересів центру і регіонів, безперечно, залишаться. І завдання науковців, політиків та управлінців полягають у тому, щоб знайти найліпший ступінь гармонійного їх поєднання і домогтися унеможливлення будь-яких негативних проявів цих міжрегіональних протиріч.

Такий підхід повинен стати і тим фундаментом, на якому Ґрунтується подальша реалізація базових засадничих основ державної регіональної політики України. Адже за інших умов сама по собі економічна політика ще нічого не значить. Тому потрібно, щоб у розпорядженні регіонів були необхідні можливості для забезпечення їх певної економічної автономії. Наскільки далеко Україна піде по цьому шляху, сказати важко, але обов'язковим має бути визначений Президентом України В. Ф. Януковичем напрям розширення економічної самодостатності регіонів, який без відповідних матеріальних і фінансових ресурсів є неможливим. Насамперед мова йде про такий могутній важіль їх розподілу, як державний бюджет.

Об'єктивно підсилює цю вимогу політичний курс України на подальше інтегрування в європейські структури, що потребує вироблення і реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу, сприяла утвердженню його підходів до взаємостосунків у форматі« центр регіони», вже загальновизнаній у Європі практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва та міжнародної співпраці територій.

Впровадження дійсно ефективної етнонаціональної політики вимагає обґрунтування теоретико-методологічних засад регіональної етнополітики України, глибокого вивчення впливу власне регіональної економіки на етнополітичні процеси, виявлення регіональних соціально-економічних особливостей сучасних трансформаційних процесів, оцінки ресурсного потенціалу регіонів, визначення ключових пріоритетів державної стратегії регіонального розвитку, механізмів і засобів їх реалізації тощо, що загалом визначає актуальність дослідження етнополітичних процесів у контексті новітніх концептуальних побудов.

Актуалізує здійснення нових наукових досліджень з широкого кола етнорегіональних проблем нинішній перехідний стан розвитку українського етносоціуму, нові завдання суспільно-політичної його трансформації на загальному тлі тривалої незавершеності процесів конституційної реформи, формування ринкових відносин та інститутів громадянського суспільства, необхідності проведення дієвої політики розвитку регіонів та їх територій, що підсилює потребу у невідкладній розробці загальнонаціональної стратегії випереджального (навздогінного) розвитку, відпрацювання ефективних механізмів зворотного зв'язку між владними інституціями та різними суб'єктами етнополітичного організму держави, створення ефективно працюючої технології управління складними етнополітичними процесами. Існує також нагальна потреба в реалізації спеціальних науково-дослідницьких проектів, спрямованих, в числі іншого, на виявлення зумовленої дією саме етнонаціональних чинників регіональної специфіки розвитку сучасних трансформаційних процесів, котрі відбуваються в українському суспільстві.

Свого подальшого наукового осмислення й узагальнення потребують питання залежності структури міжетнічних відносин від низки чинників політичного, соціально-економічного, гуманітарного та іншого характеру. Вельми актуальним уявляється нам дослідження динаміки тенденцій в етнополітиці у нерозривному взаємозв'язку з трансформаційними змінами, проведенням адміністративно-територіальної реформи, а також існуючої практики розробки та реалізації регіональних програм з різних напрямів етнонаціонального розвитку.

Більш оптимальне групування державних і регіональних програм, безсумнівно, надасть змогу визначити пріоритетні заходи щодо подолання негативних тенденцій етнонаціонального розвитку полікультурної держави. Відбір таких заходів, що базується на їх тісному взаємозв'язку, основу якого складають цільові орієнтири, спрямовані на взаємну підтримку, об'єктивно вимагають чіткого визначення мети (цілей) кожного заходу, надання їм конкретних вимірювальних характеристик. Сформована на базі саме так визначених пріоритетів свого роду «метапрограма», концептуальні засади якої ґрунтовно окреслені у щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України «Модернізація України наш стратегічний вибір [13], дозволяє чітко визначити комплекс форм і методів ефективного впливу владних інститутів й на етнонаціональні процеси, підпорядкувати максимальному використанню наявних потенціалу і всіх можливостей для їх подальшого конструктивного розвитку необхідні інституційні перетворення ж на рівні держави, так і у регіонах зокрема.

регіоналізм етнополітичний інтеграція співробітництво

Список використаних джерел

Політологічний енциклопедичний словник / упоряд. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. [2-е вид., доп. І перероб.] K.: Вид-во «Генеза», 2004. 736 с.

Gunnarsson М. Regionalism and security twy concept in the wind of change. URL: http://www. umu.se/cerum/publicationer/pdfs/NSB_l_006_l.pdf

Kypac I. Ф. Державна етнонаціональна політика в умовах становлення відкритого суспільства /1. Ф. Kypac // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? зб. K.: ІПіЕНД HAH України, -С. 3-12.

Короткий Оксфордський політичний словник. K.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006. 789 с.

Kypac І. Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення/ Kypac І.Ф. -K.: Генеза, 2004. -736 с.

Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі XX XXI століть: нові пріоритети / Долішній М. І.-К.: Вид-во «Наукова думка», 2006. 512 с. (НАН України; Ін-т регіон, досліджень).

Зварич І. Т. Етноекономіка і деякі ментальні особливості управління персоналом за її сучасного розвитку / Ігор Теодорович зварич // Наукові записки Ін-ту політ, і етнонаціональних досліджень ім.. І. Ф Kypaca HAH України. K., 2008. Вип.41. С. 166-182. (під серія «Курасівські читання»).

Галенко О. Етнополітичний регіоналізм в сучасній Україні / Олександр Галенко // Наукові записки / Зб. K.: ІПіЕНД, 2002 Вип. 19 С. 30-72. ( Серія «Політологія і етнологія»).

Шульга М. О. Міжнародний досвід захисту прав національних меншин / Микола Олександрович Шульга // Права людини в Україні. 1998Вип.21: Права меншин. С. 6-30. (Інформ.-аналіт. Бюлетень Українсько-американського Бюро захисту прав людини).

Зуєва В. О. Інститути і механізми регіонального розвитку в умовах політичної трансформації українського суспільства: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. політ, наук: спец.23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / Вікторія Олександрівна Зуєва. K., 2003. 20 с.

Корявин JI. Плавильный котел наций. Взгляд на этническое полотно Соединенных Штатов /Л. Корявин // Российская Федерация. 1995. -№14. С. 59-63.

Римаренко С. Регіоналізм та регіоналізація // Наукові записки / Курасівські читання. 2005. К.: ІПіЕНД HAH України, 2006 Вип.ЗО, Кн. 1. -- С. 344-350 (Серія «Політологія і етнологія»).

Модернізація України наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. -K., 2011. -- 416 с.

Размещено на Allbest.ru