Етнічна та національна самоідентифікація: перспективи національних меншин України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнічна та національна самоідентифікація: перспективи національних меншин України

Ергемлідзе М.З.

Актуальною теоретичною і практичною проблемою сьогодення є намагання створення держав-націй одночасно з присутністю в їх складі національних меншин. З одного боку, з позиції полегшення державного управління, країна зацікавлена мати культурно-мовну однорідність населення. Однак, з іншого у сучасних умовах для демократичної держави така практика може створити потенційну загрозу придушення етнокультурної своєрідності національних меншин та сприяти процесу їхньої асиміляції.

Виходячи із зазначеної проблематики, метою представленої статті є з'ясування сутності етнічної та національної само ідентифікації, а також визначення їхньої ролі для У країни. Наразі у науковій літературі існують різні трактування понять етнічної та національної самоідентифікації. Перша формується в процесі первинної соціалізації людини, коли усвідомлення приналежності до певної етнічної спільноти постає одним з перших проявів соціальної сутності людини. Цей різновид самоідентифікації формується завдяки спрямованості в минуле, шляхом плекання свого історичного коріння та повернення до витоків історичної долі власного народу.

Національна самоідентифіація має вектор спрямування у теперішнє, постає динамічною та рухливою, перебуває у процесі змін та адаптацій. Оскільки нація, на відміну від етносу, є утворенням політико-правовим та соціально-економічним, національна ідентичність має за основу свідомий вибір, залежить від того, наскільки окремий індивід, група індивідів чи нація в цілому усвідомлюють та сприймають історичні, політичні та громадянські цінності. Національна ідентичність, без сумніву, є одночасно проявом національної самосвідомості і політичною ідентичністю, оскільки нація це політична спільність [2]. He випадково класична модель національної держави вже не сприймається як оптимальна. Значна частина дослідників (П. Ашар, Е. Балібар, Ж. Деланнуа, Е. Кіс) віддають перевагу розумінню нації як співгромадянства й багатокультурності і доводять, що національно-державна модель зовсім не обов'язково має сполучатися з підвищенням статусу етнічної культури більшості і з асиміляційним напрямом політики. В російській етнополітичній думці найбільш послідовним виразником цієї точки зору виступає В. Тішков, який пропонує "стратегію поступової деетнізації держави і деетатизації етнічності".

Теоретичні підходи В. Тішкова ґрунтуються на особистісній парадигмі: "важлива не людина в етносі, а етнос в людині". "У нормальному заможному суспільстві громадянська ідентичність і лояльність, відчуття громадянської спільноти, громадянської нації завжди превалює над поняттям етнічної нації. Загальногромадянська ідентичність не виключає етнокультурної належності, без якої жодна держава не може існувати" [6,с.179]. '

Йдеться про обстоювання пріоритету поняття політичної нації як більш прийнятного для членів поліетнічних соціумів і менш конфліктогенного.

Етнічна самоідентифікація розуміється як віднесення себе індивідом до конкретного етносу на основі позитивної оцінки його культури, що сприяє закріпленню етнічної самосвідомості групи та збереженню її цілісності як етнокультурного організму. Така етнічна самоідентифікація проявляється у вигляді позитивного "ми-образу", включаючи її етнокультурні особливості, почуття згуртованості, емоційної прихильності групі і загальної задоволеності її представників своєю етнічною належністю. "У сфері міжетнічної перцепції це передбачає наявність позитивної оцінки іноетнічної групи та її культури, а також взаємовідносин з нею" [3,с.27-28].

Суть в тому, що в поняття етнічної ідентичності вкладаються насамперед спільні уявлення, що виникають внаслідок усвідомлення членами певної етнічної групи спільності походження, культури, мови, традицій, території, історії тощо. Саме етнічність, як правило, відіграє роль того специфічного, неповторного, що притаманне саме цій спільноті. Її характеристики особливості психологічного складу, характеру, темпераменту, своєрідність етнодемографічного потенціалу все те, що вкладається в поняття "етнічний стереотип".

На думку грузинського етнолога Г. Нодії в основі етнічної самоідентифікації лежить спільність походження, мови, традицій, своєрідний "голос крові". А феномен етнічності полягає у поширенні ідеї сім'ї на макросоціальний рівень. Спільнота уявляється собі великою сім'єю, що має спільних предків [8].

Як зазначав американський науковець З. Бжезінський: "Великий провал комунізму з його класовою парадигмою вкрай актуалізував етнічність як єдиний остаточний чинник соціальної ідентифікації особи. По-перше, етнічна ідентичність є більш природною і стійкою, ніж класова; по-друге, для доведення свого етнічного походження не треба докладати певних особливих зусиль; по-третє, і це головне, належність до певної етнічної групи обіцяла й обіцяє певні соціально-економічні і політичні привілеї".

З приводу природи етнічності серед науковців вже понад півстоліття тривають дискусії. Опоненти примордіалісти і конструктивісти не можуть дійти згоди щодо того, чи є етнічність вродженою, чи ситуативною. Перші доводять, що етнічність вроджена властивість людини, така сама, як колір волосся чи шкіри, і передається з покоління до покоління; багато хто відшукує в ній біологічні корені. Другі вважають, що етнічність конструюється людьми і є засобом етнічної мобілізації; вона розглядається як психологічне явище і певна форма ідеології. "Останнім часом стають дедалі більш популярними інтегративні соціофеноменологічні підходи: етнічність трактується водночас і як ментальність, що набувається людиною в дитинстві від батьків і найближчого оточення, і як конструкція групової солідарності, яка вибудовується в процесі соціалізації особи" [4, с. ЗЗ].

Згадані дискусії свідчать про головне: етнічність (етнічна ідентичність) є рухливим поняттям, суть якого становить складне переплетення вроджених і набутих рис, міфологізованих уявлень і реальних інтересів.

Зрештою етнічність виступає засобом не тільки обстоювання культурної самобутності, але й територіально-державного самовизначення. Прагнучи до таких форм життя, які б повніше відповідали їх історичному досвіду, культурним та духовним потребам, етнічні спільноти дедалі активніше шукають альтернативу традиційній державі.

Ідентифікація з етносом є в своїй основі культурною, в ідентифікації з нацією значно виразнішим є територіальний компонент. Підґрунтя етнічної самоідентифікації біологічне, лінгвістичне, культурно-релігійне. Підґрунтя національної самоідентифікації інституційне, політичне, територіальне. На відміну від етнічної національна самоідентифікація знаходить свій головний прояв у горизонтальній ідентифікації членів певної спільноти як співгромадян. Акцент робиться при цьому на загальнонаціональних цінностях національному інтересі, національній безпеці тощо.

Якщо етнічна ідентичність ґрунтується на певній системі об'єктивних ідентитетів, тобто тих сутнісних показниках, що дають змогу максимально адекватно визначити належність певної групи до конкретної спільноти расових, культурних, психологічних (антропологічний тип, мова, релігійні догмати, традиційна обрядовість), то конститутивною основою національної ідентичності виступають ознаки, значно менш відчутні на дотик, свідомість, політична воля, громадянство. Національний принцип за Й.-Г. Фіхте, не є природний, він не біологічний, не вроджений, а духовний. З ким або чим виявляє особа свою духовну спорідненість це її особистий вибір. Можна бути етнічним українцем і не бути ним у духовному сенсі.

Проблема етнічної та національної самоідентифікації виникає перед людиною не стільки як пізнавальна, скільки як практична. Індивід стихійно опирається уніфікаційним процесам, "дев'ятому валу" загальної стандартизації. Психологічний засіб від знеособлення він дістає, ідентифікуючи себе із певною етнічною спільністю.

Як правило, людина легко обирає свої етнічні пріоритети, і вони для неї не є обтяжливими. Проте і у етнічної ідентифікації є свої тіньові сторони. Адже, ідентифікуючи себе із певною спільнотою, індивід мусить співвідносити свою поведінку із нормами, правилами, зразками, прийнятими цією спільнотою. У певних обставинах, пов'язаних насамперед з асиміляційними процесами, цей зв'язок може стати для нього джерелом дискомфорту.

Під впливом уніфікуючої раціональності, яка є опосередкованим виявом впливу процесів глобалізації та інтеграції, етнічна самоідентифікація дедалі більше поступається місцем соціокультурній. Людина водночас ідентифікує себе і з певним соціальним типом, і з певною культурою; етнічність у таких самоідентифікаціях присутня радше на підсвідомому рівні і перебуває на периферії особистісної мотивації. Причому чим вища загальна культура особистості, тим більшу питому вагу в її ідентифікаціях посідають загальноцивілізаційні, соціальні в своїй основі цінності.

Інтегративна здатність поняття "національна самоідентифікація" перебуває у залежності від співвідношення етнічного та загальногромадянського змісту, який у неї закладено. Вона тим вища, чим дієвіше горизонтальна ідентифікація членів суспільства. Національна ідентичність формує національну самосвідомість і сприяє поглибленню інтеграційних і консолідаційних процесів у суспільстві, злагодженому функціонуванню соціальних структур. Водночас вона убезпечує від різних соціальних загроз, що можуть виникати на ґрунті аномїі, фрустрації, маргіналізації та інших супутників сучасної цивілізації. У суспільствах, що сформувалися як політичні нації, національна ідентичність і є по суті відчуттям належності до такої нації.

Основи розрізнення етнічної і національної самоідентифікацій дуже влучно формулює російський вчений С.Рибаков. Він підкреслює, що об'єктивні корені етнічного лежать у підсвідомих структурах самої людини, а відповідні поведінкові установки формуються в процесі соціалізації "зсередини". Щодо нації, то вона не базується на глибинних сутнісних структурах особи. Об'єкт національної ідентичності знаходить не в людині, а в соціумі. Поведінкові установки при цьому формуються "ззовні", через впровадження аксіологічних аспектів громадянства у свідомість людини. "Етнічність має несвідомо-свідому природу, національна ідентичність народжується і локалізується у свідомості. Тому ґенеза національної ідентичності означає початок боротьби всередині людини між етнічною та штучно створюваною новою громадянською ідентичностями, між якими виникає суперечність, що виводить на особистісний рівень суперечність між етнічними і політичними принципами соціального структурування" [5,с.39].

У сучасному світі межі реальної і символічної самобутності розмиваються двома протилежно спрямованими процесами. З одного боку, іде процес утвердження метаідентичностей типу європейської. З другого боку відбувається процес згуртування спільнот на основі мікроідентичностей етнічних, культурних, конфесійних. У першому випадку індивід вбачає у груповій ідентифікації засіб поліпшити свій соціальний статус, у другому відстояти свою самобутність перед загрозою загальної стандартизації. Ці процеси йдуть поруч і саме їхнє взаємопроникнення мінімізує деструктивний потенціал. Зрештою, для людини обидва процеси виконують своєрідну захисну функцію. Адже із соціально-психологічної точки зору вони являють собою засіб спрощення реальності. І очевидно, що у цієї ідентифікації може бути і конструктивний, і деструктивний потенціал залежно від того, навколо якої ідеї фокусуються інтереси і уподобання [4].

Виходячи з огляду на сучасні політичні практики та результати наукових досліджень, випливає загальне уявлення, що найбільш перспективним для сучасного світу, в тому числі для У країни, є підхід, за якого культурне розмаїття розглядається як розмаїття форм людської ідентифікації, включаючи існування культурної складності на рівні як індивіда, так і колективу. Іншими словами, має бути визнана та змістовно визначена на науковому і державному рівнях соціокультурна спільнота "українська нація", чия етнічна ідентичність може визначатися складними словами: український поляк, український румун тощо.

Мається на увазі розширення поняття українськості в тому значенні, що українські прізвища можуть мати закінчення "ян" або "ов", а зовнішній вигляд їх носіїв взагалі не має відношення до національної самоідентифікації. Перш за все це стосується нащадків від змішаних шлюбів, які по суті і є національними меншинами в Україні. Такі люди жодним чином не відносяться до категорії етнічних маргіналів, це, швидше, норма для українського суспільства і переважної більшості інших країн. Петра Струве про російський народ казав так: "росіянин це той, хто бере участь у культурі". Аналогічна формула має діяти і в Україні.

Чи обов'язково подвійна ідентичність супроводжується такими складностями та ідентифікаційним роздвоєнням особистості? Відповідь на це питання формулює М.Шульга, розрізняючи два якісно різних типи подвійної ідентичної самосвідомості. Подвійна ідентичність може виступати як єдність, взаємо наповнення цінностями, орієнтирами, нормами двох культур. Але вона ж може породжувати і такий перехідний, класично маргінальний стан, коли людина відмовляється від одних цінностей і норм і ще не в змозі прийти до інших. У таких випадках на подвійність свого становища вона реагує по-різному від надмірного афішування лояльності і патріотизму до хизування космополітизмом і демонстрації презирства до всього національного.

Як правило, якщо цінності двох культур, до яких відчуває свою причетність особа, внаслідок надмірної "етнізації політики" уявляються їй несумісними, такими, що перебувають у стані конфлікту. Саме на такому ґрунті найчастіше виникають втрати ідентичності, здатні призводити до взаємовідчуження в конфліктності [7].

Із викладеного зрозуміло наскільки своєрідними є завдання української держави у етнополітичній сфері. Ключовим є те, що національна самоідентифікація національних меншин У країни має базуватися на двох принципах: територіально-громадянському, який передбачає, що члени української нації це представники як корінного українського етносу, так і національних меншин, які є громадянами України та етнічному принципі, який полягає у тому, що національна держава отримує назву від корінного українського етносу, його мова, традиційна символіка отримує статус національних державних [1].

Так виглядає теорія, однак на практиці в Україні процес національної самоідентифікації ускладнюється не завжди послідовною етнополітикою та залежить від низки чинників. По-перше, від здатності політичних сил та інтелектуальної еліти консолідувати навколо українського ядра усіх українських громадян. Елементарна політична відповідальність вимагає від національних лідерів припинити спекуляції на тому, що розділяє українське суспільство на частини і робить їх дуже різними. По-друге, важливо згуртувати різні соціальні групи навколо національної ідеї у формі європейського вибору, в політико-державному, економічному, та етнокультурному аспектах. По-третє, від успішного впровадження радикальних реформ у всіх суспільних сферах: політичній, правовій, економічній і культурній. суспільство національний меншина етнічний

Необхідним чинником, за умов існуючої слабкості громадянської складової української ідентичності, є необхідність консолідації громадян У країни навколо культурного ядра. Розбудова національної ідентичності в українському суспільстві зумовлює постійну потребу пошуку делікатного балансу у здійсненні державної гуманітарної політики між пріоритетністю української етнічної культури та ефективною підтримкою процесів відродження та розвитку культур національних меншин.

Список використаних джерел

1. Гелей С.Д. Політологія: навч. посіб / С.Д. Гелей, С.М. Рутар. K.: Знання,

2004.

2. Куцепал С. Етнічна і національна ідентичність: філософський аналіз / С.Куцепал // Філософські семінари. Випуск 6. Матеріали наукового семінару "В'ячеслав Липинський: між історією і сучасністю". До 125-річчя з дня народження В'ячеслава (Вацлава) Казимировича Липинського (17 квітня 2007 року). Полтава: ПолтНТУ, 2007.

3. Лебедева Н.М. Теоретико-методологические основы исследования этнической идентичности и толерантности в поликультурных регионах России и СНГ / Н.М. Лебедева // Идентичность и толерантность: Сб. статей; [под ред. Н.М. Лебедевой]. М., 2002.

4. Нагорна Л.П. Національна ідентичність в Україні / Л.П. Нагорна. К.:ІПіЕНД, 2002.

5. Рибаков С.Е. Анатомия этнической деструктивности / С.Е. Рибаков // Вестник Московського университета. Сер. 18. Социология и политология. 2001. № 3.

6. Тишков В.А. Нация это метафора / В.А. Тишков // Дружба народов. 2000. №7.

7. Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности / Н.А. Шульга. К, 1996.'

8. Nodia Ch. Rethinking nationalism and democracy in the light of post-communist experience / Ch.Nodia // National identity as an issue of knowledge and morality. Washington, 1994.

Размещено на Allbest.ru