Екологічна компонента політичної культури українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Екологічна компонента політичної культури українського суспільства

Топоровський Д.В.

Умови суспільства, що трансформується, так званого перехідного періоду, диктують свою логіку розвитку: з одного боку, збільшуючи кризові явища і підсилюючи існуючу невизначеність екополітики, і як доктрини, і як політичної практики, але, з іншого боку, надаючи можливість переорієнтувати її зміст з адміністративної моделі прийняття (що не виправдує себе) рішень на активне залучення суспільства в цей процес. У такій ситуації особливу значимість набуває саме громадянська позиція, суспільна думка, тобто від того, яким чином поведе себе громадськість, багато в чому буде залежати і вектор напрямку подальшого розвитку. Екологічна модернізація передбачає не тільки високу ступінь стурбованості і зацікавленості цими питаннями, але, насамперед, наявність політичних можливостей суспільної самоорганізації, широких можливостей політичної участі в процесі прийняття владних рішень, розвиток позиції громадянської відповідальності за свої дії. А така постановка питання вимагає вивчення не тільки інституціональної рефлексії, але і політико-культурних основ взаємин суспільства і навколишнього природного середовища. Тим більше, що сформовані на даний час інституціональна і нормативно-правова основи управління охороною навколишнього середовища і природокористування недостатньо ефективні.

Загальновідомими в контексті пошуку екологічної парадигми співжиття людини і природи стали наукові праці М. Абіха, В. Вернадського, Д. Габора, Е. Гертнера, Е. Гірусова, А. Гора, О. Джарині, Ж. Дорста, Р. Дюбо, П. Ерліха, І. Коломбо, Б. Коммонера, Е. Ласло, В Лося, М. Медоуза, М. Месаровича, Г. та Е. Одумів, К. Паавера, Р. Парка, Е. Пестеля, А. Печчеї, П. Тейяр де Шардена, Я. Тінбергена, А. Урсула, Б. Уорда, Дж. Форреста, Г. Хефлінга, В. Хьосле.

Досить плідно в контексті взаємозв'язку екології і культури працюють українські вчені: В. Андрущенко, Г. Балюк, Г. Білявський, О. Васюта, В. Вербицький, Т. Галушкіна, Т. Гардашук, М. Горін, Б. Данилишин, М. Демчишин, К. Дергачова, А. Качинський, М. Кисельов, О. Кіндратець, В. Крисаченко, Л. Мельник, Г. Марушевський, Я. Мовчан, В. Мокрий, М. Ожелечко, С. Позняк, Л. Руденко, О. Салтовський, А. Сальнікова, С. Семенець, А. Сіленко, С. Степаненко, А. Толстоухов, О. Таріко, М. Хилько, І. Черваньов, С. Чумаченко, В. Шевчук, А. Яцик та ін.

Зявилися і перші дисертаційні дослідження еколого-світоглядного спрямування (О. Варго, О. Добридень, Л. Курняк, ІЛіпіча, Г. Науменка, І. Сухина. О. Романова та ін.).

Але, попри значну кількість публікацій, проблема впливу політико-культурних детермінант на екологічну політику держави ще не отримала достатнього наукового обґрунтування, не була поставлена так виразно, як того потребує сучасна практика життєдіяльності.

Перш ніж приступити до виявлення конкретних напрямків політико-культурної детермінації відносин українського суспільства до навколишнього природного середовища, слід зазначити, що ця залежність носить обопільний характер. Тобто не тільки цінності і норми сучасної політичної культури визначають відношення суспільства до навколишнього середовища, до екологічних проблем, але існує і зворотна залежність культурних архетипів, що сформувалися, від об'єктивних природних умов існування суспільства [1, с. 81-88].

Взагалі науковий інтерес до питань впливу об'єктивних природних умов існування на політичний лад держави виник досить давно і на сьогоднішній день добре вивчений, який у світовій так і у вітчизняній літературі. Оскільки це не є темою нашого безпосереднього дослідження то лише зазначимо, що він не втратив актуальності для сьогоднішньої науки і досить плідно використовується багатьма дослідниками в якості методологічної і фактологічної бази вирішення корінних екзистенціальних суперечностей "людина природа", "мирське сакральне", "індивід соціум", "традиція інновація", що лежать в основі формування українського менталітету.

Поняття "менталітет" або "ментальність" є досить затребуваним. Воно було запозичене з західної науки, але в даний час усебічно розроблено вітчизняними дослідниками. Під менталітетом, як правило, розуміють "сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення" [2, с. 352], стереотипів, архетипів соціальної поведінки, діяльності, що формуються в народу протягом історії і впливають на його сучасний спосіб життя, діяльність, тип суспільного мислення. Тобто, менталітет виступає аналогом якогось особливого антропологічного, етнокультурного типу суспільства і, власне кажучи, є центральним елементом політичної культури.

Сам же термін "ментальність" пов'язане з такими його латинськими аналогами як "менталіс", "мене", "ментіс" розумовий, розум, думка або інтелект. З погляду політологів ментальність це певний рівень індивідуальної і суспільної свідомості, а також пов'язаний з ним спектр життєвих позицій, політичної культури та моделей поведінки, які претендують на незалежність від офіційно-визначених ідеологічних установок і політичних орієнтацій; спільний для членів соціально-політичної групи чи організації "політично-психологічний тезаурус" [3, с. 192], який дозволяє одноманітно сприймати оточуючу соціально-політичну реальність, оцінювати її і діяти у відповідності з певними встановленими у суспільстві нормами поведінки. Відтак, виходячи з розуміння менталітету як об'єднавчого чинника, що утворює особливу політико-психологічну спільність людей, можемо розглядати його як певну суму потенцій, що зумовлюють неповторність світобачення і життєдіяльності певної нації.

Перша спроба виявити суму потенцій, що складають національний характер українського народу, пов'язана з іменем М. Костомарова, якого справедливо вважали не лише видатним українським істориком, а й політологом. В основу його концепції була покладена ідея вивчення історії народу ідеалів, прагнень, боротьби, здобутків і втрат, економічного, культурного і духовного становлення. Формування національного характеру, який в свою чергу впливає на формування політичної культури. М. Костомаров пов'язує з географічним положенням країни, яке було "першим приводом відмінності народностей взагалі". І саме географічні умови, на його думку, надають певному народові "своєрідного типу" [4, с. 53].

Зазначені особливості породили з одного боку козацький "лицарський" стиль життя і тип політичної культури, а з іншого стиль потаємного існування і маргінальний тип. Тривале перебування українського народу в імперських лещатах спричинило знищення мужнього, "лицарського" і збільшення прихованого, спрямованого на елементарне біологічне виживання у психіці й культурі українського етносу. Першою причиною наявності в українській політичній культурі стійких самоврядних потенцій є особливе геополітичне положення України, суспільно-політичний розвиток її народу в умовах кордонної цивілізації.

Не викликає сумніву, що політична культура в різних суспільствах фрагментована, а особливо в Україні. На думку Б. Цимбалістош, політична культура українців навіть глибоко фрагментована, бо поділяється на схід та захід, релігійні віросповідання (католики й православні) та на велику кількість політичних партій [5, с. 97]. Далі він зазначає, що "якщо проводи цих підкультур будуть взаємно толерантні, здатні співпрацювати, йти на потрібні компроміси, тобто не матимуть тієї міжгрупової ворожості, що панує в широких масах стабільність створеної демократичної системи не буде загрожена" [5, с. 99]. культурна екологічна політика суспільство

Фрагментарність політичної свідомості пояснюється тривалою бездержавністю української нації, насиллям над нею чужинської влади. Постійне відчуття національної образи з боку сильних сусідів та власні національні слабості притаманна українству розчуленість і схильність до анархії не могли бути підґрунтям політичної культури. Більш того, велика ставка робилася на животворчу силу релігії, незважаючи на значні конфесійні розходження та протистояння. Так, В. Липинський значне місце приділяв релігії, стверджуючи "наявність релігійного кореня в українського народу" [6, с. 14].

Якщо В. Липинський вважав, що в основі політичного життя в Україні повинні стояти моральний авторитет, традиційно гетьманська влада, дисципліна, послух і відповідна моральна сила усього народу, то Д. Донцов одстоює силу як таку, сильну владу й політичне володарювання над іншими. Д. Донцов свої політичні ідеї обґрунтував не на основі принципів природної раціональності, а на емоційному захваті, розрахованому на войовничість людини, на її жадобі до влади. Б. Цимбалістий підкреслює, що "політична культура це продукт історичного розвитку. У випадку України цей досвід був гірким. Оскільки для того, щоб зрозуміти політичну культуру українців, треба звернути увагу на джерела впливу, які протягом історичного шляху стримували чи спиняли розвиток української політичної культури" [5, с. 78].

На думку Н. Тархової українській ментальності властиві такі системотворчі ознаки:

- інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що проявляється в зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;

- кордоцентричність, що проявляється у синтементалізмі, чутливості, любові до природи, в пісенному фольклорі, яскравій обрядовості та естетизмі народного життя;

- перевага емоційно-чуттєвого над волею й інтелектом, морального буття над інтелектуальним у відношенні до екзистенціального значення;

- анархічний індивідуалізм, що виявляється в різних формах від центрового, партикулярного прагнення до особистісної свободи;

- меншовартість певний тип самооцінки, пов'язаний з визначенням недостатності своїх національних особливостей порівняно з іншими народами та націями. Скажімо, внаслідок браку внутрішніх національних якостей, що виникли в результаті зовнішніх обставин. Комплекс меншовартості породжує комплекс образи, що може в свою чергу породити міжнаціональні конфлікти;

- притаманні політичній культурі українців риси несталості, недостачі виразної мети, рвучкість руху, прямування до вибору нового, перевага особистості над громадянством [4, с. 54].

Тобто, українська ментальність має суперечливий характер. Це означає, що в культурі нації одночасно проявляються протилежні якості: героїзм і пасивність, індивідуалізм і конформізм, довірливість і підозрілість. Кожна з них має свої причини та умови виникнення та свою роль в історичному процесі і вплив на політичну культуру нації. І головним засобом подолання негативних рис та деформації української ментальності та політичної культури повинна стати реалізація спільної мети нації побудова суверенної, соборної, демократичної української держави [7, с. 121].

Ментальні особливості не тільки прямо пов'язані зі специфічними умовами розвитку історії, але й здійснюють на неї визначальний вплив. Очевидно, що, будучи підґрунтям політичної культури, зазначені вище архетипи української ментальності визначають повсякденне життя суспільства в політичному просторі і безпосередньо впливають на взаємини в системі "людина суспільство природа".

Взагалі існують десятки різних визначень і тлумачень політичної культури. Ми ж будемо дотримуватися наступного визначення: "Політична культура 1) якісний склад політичного життя суспільства, що визначається історичними, соціально-економічними і політичними умовами і відображає рівень засвоєння суб'єктом суспільством, групою, особою відповідних політичних відносин, способів діяльності, норм і цінностей, ступінь соціокультурного розвитку людини та ступінь її активності у перетворенні політичної, соціокультурної дійсності; 2) сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників системи, політичного процесу; суб'єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і надає їм відповідного значення" [8, с. 588]. Тобто, якщо поглянути на це визначення дещо спрощено, то можна виокремити два основні підходи до змісту поняття політична культура, які, проте, нерідко об'єднуються в єдине ціле. Згідно з першим підходом, політичну культуру розглядають як сукупність (систему) певних політичних знань, тверджень, духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду і традицій, а також відповідних політичних інститутів. Відповідно до другого підходу, у політичній культурі вбачають процес, спосіб конкретної форми реалізації сутнісних сил людини, її знань, суспільно-політичних тверджень [8, с. 588-589; 2, с. 435].

Здавалось би все правильно і наведене визначення не викликає заперечення. Але, у зазначених та ін. виданнях, які аналізують підходи до визначення, структуру, суб'єкти, функції, норми, риси ментальності політичної культури загалом і української зокрема, фактично відсутній екологічний контекст політичної культури. На наше переконання, це необачно, адже індустріальна цивілізація, спосіб господарювання останніх десятиліть учинили небачену екологічну кризу. Масштаб господарської діяльності і способи досягнення матеріального прогресу при домінуючій ціннісній орієнтації на економічне зростання створили реальну загрозу безпечному існуванню людського суспільства. Відповідно і вихід із ситуації, що склалася, бачиться у формуванні нових принципів розвитку, що отримали назву постіндустріального, постсучасного (постмодерн) суспільства.

Індустріальний світ, що породив новий середній клас з його баченням ієрархії потреб, заклав основу майбутньої екологічної модернізації західних суспільств, породив нові потреби, які виходять за межі традиційних цінностей індустріальної епохи.

Тобто постсучасність знаменує не тільки докорінні перетворення в системі господарювання, "але і породжує новий, особливий постмодерністський тип культури, у тому числі і культури політичної, де екологічні цінності займають свою, особливу, нішу, виграють важливу політичну роль, а можливо і визначальну нову ступінь суспільного розвитку" [9, с. 234].

Так, зокрема в ході вивчення феномену постмодерну вчені прийшли до висновку, що зростаюча роль екологічних мотивів у політичній культурі сучасних суспільств улаштовується зміною домінуючої економічної парадигми суспільної свідомості індустріального суспільства. Економічне зростання поступово перестає бути домінуючим соціальним орієнтиром, значення економічних критеріїв як стандарту раціональної поведінки знижується, матеріальний добробут поступається місцем турботі про якість життя.

У свою чергу модифікація цінностей індустріального суспільства породжує нові політичні проблеми і служить імпульсом для виникнення нових політичних сил, однією з яких стає екологічний рух, тому що екологічні стандарти все більше займають одне з перших місць у визначенні "якості життя". Екологічні цінності, виступаючи провідною опорою постматеріалізму, "стають найважливішою складовою політичної культури постіндустріальних суспільств, перетворюються в політичні проблеми, стають невід'ємною часткою політичного процесу, політичної модернізації. Задоволення екологічних потреб, тісно пов'язаних із соціальними, стає новим напрямком розвитку соціальної держави" [9, с. 235].

Хоча на цей рахунок існують й інші думки. Наприклад, дослідник Т.Г Ардашук вважає, що "екологізм" є новим типом ідеолога-політичного руху, популярність якого визначається не стільки гостротою власне екологічних проблем, скільки кризою традиційної політичної ідентифікації, характерним для західної цивілізації. Взагалі-то "екологізм визначають як філософсько-світоглядний та суспільно-політичний феномен XX ст. Проте, як і будь-який інший феномен такого рангу екологізм не виник раптово, а мав вагомі історичні, суспільно-політичні, світоглядно-філософські передумови свого становлення. У сучасній літературі існує ціла низка підходів до періодизації, класифікації, аналізу та інтерпретації течій і напрямків, що об'єднуються загальним поняттям екологізму" [10, с. 75].

Якщо звернутися до української історії, то період могутньої індустріалізації за рахунок необмеженого перетворення навколишнього середовища довівся на радянську епоху. Радянська стратегія форсованої екстенсивної індустріалізації цілком відповідала відношенню до природи як до безмежного ресурсу для обслуговування інтересів системи. Підсумком бурхливого індустріального розвитку стали не тільки численні локальні екологічні проблеми, але навіть екологічні ризики масштабу Чорнобиля, що на хвилі процесів демократизації суспільства викликали високий інтерес і стурбованість з боку населення, а також різноманітної громадянської ініціативи в сфері екології. Однак надалі ситуація докорінно змінилася, і екологічні питання були знову виключені з політичного простору. І причиною тому не тільки глибокий економічний занепад, фінансова криза, у якій опинилася наша держава. Хоча, це теж є вагомою причиною відходу проблем якості навколишнього середовища на другий план.

Основною ж причиною, на наш погляд, є те, що екологічні пріоритети були виключені зі сфери державних інтересів, тобто модель прийняття рішень залишилася адміністративно-управлінською, яка орієнтована на однобічне прийняття рішень без участі суспільства, а інститути громадянського суспільства не встигли скластися як самостійні політичні сили, продовжуючи залежати від держави. Більше того, на наш погляд, опозиційна роль екологічного руху в демократизації української політичної системи, також як і у формуванні громадянської культури, за термінологією Г. Алмонда, дещо перебільшена. Тобто, екологічні цінності не були укорінені в суспільній свідомості, а, політична участь населення контролювалася і направлялася самою державою. Навіть популярність західних стандартів життя з відповідною роллю питань екології (відомі доповіді Римського клубу "Межі зростання", зокрема, діяльність справді неурядової української організації "Зелений Світ", "Грінпіс" та інших екологічних організацій), характерна для початку і середини 90-х pp., не змогли відродити інтерес суспільства до цих проблем [11, с. 326-331].

Іншими словами, для української політико-культурної традиції характерна орієнтація на державу і його інститути як засіб дозволу чи заборони будь-яких проблем, а не на інститути громадянського суспільства і особисту політичну участь. У свій час складні умови "виживання" і ведення господарства заклали особливе відношення громадян до влади, як власне до держави, так і до конкретних носіїв державної влади. Звично цю властивість української ментальності пов'язують з чітко вираженим етатизмом, патерналістською роллю держави, злитістю суспільства і держави в масовій свідомості, пріоритетом суспільних інтересів над потребами особистості.

Можна припустити, що цей суттєво визначальний принцип української політичної культури діє і стосовно екологічних питань. Зокрема, проведені на початку 90-х pp. опитування суспільної думки наочно продемонстрували, що суспільство не готове саме приймати рішення в сфері екології, думаючи, що регулювати питання природокористування, займатися охороною навколишнього середовища повинні державні органи влади, а не громадські інститути чи мешканці [12, с. 472-473, 478-479]. Хоча, в той же час респонденти уявляють державу основною причиною існуючих екологічних проблем.

І це не новина. Проведені в різних країнах опитування громадської думки свідчать, що респонденти схильні звинувачувати державу в наростанні екологічної кризи [11, с. 48]. Очевидно справа в тому, що принципи екологічної політики, що застосовуються в умовах традиційних у більшості країн Заходу практик плюралістичної або представницької демократії, орієнтовані на високий рівень політичної участі громадян, на повсякденне залучення індивіда в процес прийняття рішень через різні інститути громадянського суспільства, на підвищення ролі особистості в політичному процесі і т.д. На жаль український народ у своїй більшості інертний у справі вирішення екологічних проблем. Про це свідчить і огляд результативності природоохоронної діяльності в Україні, зокрема дані Комітету з Екологічної Політики [13, с. 12-13].

Крім "ресурсного", утилітарного сприйняття навколишнього середовища й орієнтації на державу в постановці і вирішенні екологічних проблем важливим політико-культурним фактором, що визначає взаємини в системі "людина суспільство природа", є відсутність власницьких установок у суспільній свідомості українських мешканців.

Українській суспільній свідомості властиве переконання про те, що природні ресурси, земля повинні належати всьому суспільству, а значить регулюватися державою як виразником суспільних інтересів. Відсутність власницьких установок, що є основою ліберально-демократичних систем, не дозволяє сформувати й укоренити політичні цінності індивідуалізму, що лежать в основі західних моделей прийняття політичних рішень у сфері екології, заснованих на залученні громадян у реалізацію принципів екологічної політики "на місцях".

Крім цього, розвиток інституту приватної власності є однією з найважливіших умов формування середнього класу і громадянського суспільства як основного транслятора екологічних інтересів суспільства в структуру владних органів. Однак, на наш погляд, у даний час передчасно говорити як про формування принципу громадської відповідальності, так і про можливості побудови громадянського суспільства в Україні. Ситуація виглядає досить таки суперечливо. Звичайно, існують формальні показники, що свідчать про наявність досить великої кількості екологічних організацій різної спрямованості. Так за даними статистики на 2007 рік в Україні нараховується близько п'ятсот зареєстрованих екологічних організацій. Але ці рухи не однорідні, вони поєднують різноманітні напрямки, що розрізняються за метою, ідеологією, репертуаром дій. "Серед них виділяють екополітичні, екофілософські, екоанархіські, освітні, рухи за охорону дикої природи й ін. Формально це дозволяє оцінити український рух екологічної спрямованості як досить стійке явище. Але реально екологічний рух не виконує функції представництва екологічних інтересів, тому що знаходиться за межами політичної участі, оскільки населення в'яло бере участь в охороні навколишнього середовища" [9, с. 238-239].

Тобто стереотипи соціального мислення, що сформувалися в ході історичного розвитку не дозволяють розвиватися процесам екологічної модернізації за західним зразком. Пануючі в суспільстві культурні коди і стандарти визначили особливий тип відносини до навколишнього природного середовища, а значить і специфічні принципи взаємин у системі "суспільство навколишнє середовище", створили зовсім інші умови соціально-політичного й економічного розвитку суспільства, піддаючи сумнівові можливість "західного" шляху стратегії вирішення екологічних проблем.

Архетип сприйняття соціальної реальності містить у собі стійкі елементи, властиві епосі індустріального розвитку, сутність яких укладена в максимальному перетворенні навколишнього природного і соціального середовища. Тобто, ідеали індустріалізму органічно наклались на традиційні цінності українського суспільства, стали вираженням "традиційного" сприйняття навколишнього природного середовища. Тому індустріальні цінності змогли досить глибоко укорінитися в українській суспільній свідомості.

Характерно, що питання про динаміку стану навколишнього середовища в майбутньому показало одну з найглибших протиріч у суспільній свідомості (поряд з національним питанням). Суспільство розділилося практично нарівно, половина вважає, що екологічні цінності будуть превалювати в майбутньому, і суспільство стане приділяти їм більше уваги, інша половина висловилася за подальший технічний прогрес, розвиток раціоналізму, відмовлення від сентиментальності в цих питаннях. Тобто екологічна проблематика сприймається в українській суспільній свідомості досить суперечливо, і поки складно сказати, яка з цих тенденцій буде превалювати в майбутньому [14].

Таким чином, можна сказати, що українська політична культура являє собою якусь комбінацію архаїчних, традиційних і сучасних цінностей, що у реальній соціальній практиці складним чином переплітаються і нашаровуються один на одного. Виявлення культурної мотивації соціальних змін дає підставу припустити, що соціум, у якому ідентичність індивідів шукає опору в корпоративних зв'язках, де панують неформальні, тіньові політичні відносини, де інституціоналізація відбувається поза участі громадян, не може в даний час стати простором для оформлення і реалізації екологічних інтересів. У такому суспільстві будь-які екологічні ініціативи або приречені на провал, або змушені підкорятися пануючій системі корпоративних політичних відносин, тобто "бути бажаними влади". Другий варіант надає право на фізичне існування, але позбавляє політичної самостійності і суспільної довіри, а виходить, перетворює у формальний інститут вираження суспільних інтересів, що, власне, ми і спостерігаємо на прикладі Партії Зелених України.

З іншого боку, менталітет українського суспільства тяжіє до ідеалів колективізму, соціальної справедливості, соціальної відповідальності, що може стати ціннісною основою взаємин у системі "суспільство природа". Тобто вирішення екологічних проблем може бути досягнуте на основі відмовлення від крайнього індивідуалізму на шляху розвитку інтеграційних, комунікативних процесів на основі колективістського етосу. З цього погляду екологічні ідеї в умовах української політико-культурної традиції мають благодатне підґрунтя для реалізації.

Так чи інакше, але подальше міркування про напрямки політико-культурної детермінації суспільних відносин у сфері екології вимагає звертання до конкретних цифр, фактів, що підтверджують ті або інші висновки, тобто власне емпіричного дослідження екологічної складової політичної культури українського суспільства.

Список використаних джерел

1. Крисаченко B.C. Україна: природа і люди / B.C. Крисаченко, О.І. Мостяєв. K.: ШСД, 2002. -623 с.

2. Філософія політики: Короткий енцикл. словник / Авт. - упоряд.: Андрущенко ВП. та ін. К: Знання України, 2002. 670 с.

3. Топоровський Д.В. Еколого-політична компонента української ментальності: до постановки питання/ Д.В. Топоровський//Політологічний вісник. Зб-кнаук. праць. К.:ІНТАС,2007. -Вип. 28. - с. 185-198.

4. Тархова Н. Вплив національного менталітету на формування політичної культури / Н. Тархова // Нова політика. 2002. № 9. - с. 52-54.

5. Цимбалістий Б. Політична культура українців / Б. Цимбалістий// Сучасність. 1994. -№3. С. 78-102.

6. Липинський В. Релігія і церква і історії України / Липинський В. Нью-Йорк, 1956.

7. Корж C.А. Розкол ціннісних орієнтацій як сутнісна риса сучасного українського суспільства/ C.A. Корж // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - K.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. № 67. С. 158-166.

8. Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М.Ф. Еоловатого та О.В. Антонюка. К: МАУП, 2005. 792 с.

9. Топоровський Д.В. Екологічний чинник української політичної ментальності / Д.В. Топоровський // Політологічний вісник. Зб-к наук, праць. K.: ІНТАС, 2007. Вип. 29. - с. 233-243.

10. Екологічні виміри глобалізації: Монографія / [відп. ред. М.М. Кисельов]. - K.: Вид. ПАРАПАН, 2006. 260 с.

11. Хилько М.І. Екологічна політика: Монографія / Хилько М.І. - K.: Абрис, 1999. 363 с.

12. Крисаченко B.C., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку / B.C. Крисаченко, М.І. Хилько. K.: Знання України, 2002. - 598 с.

13. Огляд результативності природоохоронної діяльності. №6. Україна. K.: Друкарня вид-ва "АртЕк", 2000. 232 с.

14. Кіндратець О.М. Сталий розвиток: політологічний аспект / О.М. Кіндратець // Політичний менеджмент. 2004. № 4. С. 126-136.

Размещено на Allbest.ru