Дороговкази розвитку конституційно-демократичного типу соціально-політичного проектування в сучасну добу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дороговкази розвитку конституційно-демократичного типу соціально-політичного проектування в сучасну добу

Бутченко Т.І.

Наприкінці 80-х початку 90-х років минулого сторіччя раптове падіння авторитарних режимів у переважній більшості країн соціалістичного табору, що до того часу видавалися непохитними, надало певні підстави для ажіотажного піднесення віри в непереможність ідеалу правової та демократичної держави. Теза Ф. Фукуями щодо «завершення ідеологічної еволюції та універсалізації західної демократії як остаточної форми правління» [8, с. 134-135], ствердження С. Гантингтоном настання «третьої глобальної хвилі демократизації» [10] та інші подібні висновки теоретиків випромінювали впевненість у світлу конституційно-демократичну перспективу сучасних суспільств. Але незабаром оптимістичні настрої почали затухати, змиваючись потужною контрхвилею демократизації, яка нахлинула як на новостворені демократії, так і на усталені демократичні режими західних країн. Провідна проблема, з якою вони все більше зіштовхуються, полягає в деегалітаризації демократії, коли політична та громадянська суб'єктність широких верств населення розмивається, а натомість відбувається становлення особливого популістського типу елітарних суб'єктів, влада яких тримається на маніпулятивній експлуатації примітизованих споживчих інстинктів маси.

У більшості пострадянських країн, в тому числі і в Україні, ці загальносвітові кризові тенденції підсилюються внутрішніми суспільно-політичними негараздами. На цьому підґрунті виникає дуже сильна спокуса взагалі, тепер вже і на офіційно-ідеологічному рівні відмовитися від моделі конституційно-демократичного проектування та повернутися до авторитарних методів управління соціально-політичним розвитком. Останні, демонструючи переваги оперативного ухвалення політичних рішень поза неефективної, а часто і просто декларативної демократичної «балаканини» можновладців, починають приваблювати як значну частину населення (так, згідно соціологічного моніторингу, проведеним Центром Разумкова 34,2 % українських громадян віддають перевагу «жорсткій владній вертикалі, що керується з одного центру» [11]), так і окремих теоретиків і частину політичної еліти (яскравий приклад захисту авторитаризму виявимо в багатотиражному виданні «Проект Росія», який за визнанням видавців «у лічені дні осені 2005 року був поширений у Кремлі, ФСБ, Генпрокуратура Генштабі та Державній Думі, ставши однією з найбільш обговорюваних книг у російських політичних колах») [7, с. 4].

Крім того, авторитарне «звільнення» державної влади з-під впливу суспільства починає розглядатися як засіб попередження популістських потурань слабостям та примхам мас, ініціювання їх підйому на якісно новий рівень соціально-економічного та духовно-культурного добробуту. Зазначена точка зору, зокрема, лунає із самого ліберального табору, один із представників якого Фарід Закарія пише таке: «Проте протягом останніх 50 років практично всі «історії успіху» в світі, що розвивається, відбувалися за ліберальних авторитарних режимів, чи-то на Тайвані, в Південній Кореї, Сінгапурі, Чилі або навіть у Китаї. Уряди, які зуміли зробити правильний вибір на користь довготермінових цілей, добивалися інтенсивного зростання економіки, а також підвищення рівня тривалості життя та освіченості населення. Важко уявити, що за допомогою демократії у «третьому світі» можна було б добитися таких же стійких темпів розвитку, які демонстрували перелічені країни [3, с. 279]. Так, зокрема, Індія, що намагалася йти шляхами демократії, виявилася не в змозі займатися стратегічними перетвореннями переважно із-за того, що «її політики не хотіли заподіювати своїм виборцям незручностей, нехай і тимчасових» [3, с. 279]. Тобто «ліберально-просвічений» авторитарний уряд інтерпретується тут в якості своєрідного засобу припинення порочного кола нескінченного взаємоперетворення соціальної анархії та хаосу в найгірші форми державно-політичного свавілля: «добрий цар» має жорсткою політикою, а, можливо, і силоміць підняти культуру і добробут співгромадян, тим самим, підготувавши їх до наступного демократичного транзиту.

У той же час уважне врахування історичного досвіду підводить до розуміння надзвичайної хиткості цієї позиції. Справді, можливі випадки, коли високий управлінсько-експертний індекс авторитарної еліти, відповідність її інтересів потребам суспільства створюють підґрунтя для прискореної мобілізації соціальної енергії на важливих ділянках соціально-політичного розвитку. Водночас, на нашу думку, зазначена тенденція не має стійкого характеру, оскільки рано чи пізно монологічна перспектива політичного цілепокладання, що випливає з інтересів правлячих груп, стає завузькою, обмежуючись намаганням утримання колись захоплених панівних політичних позицій і входячи в різкий антагонізм із динамічною багатоманітністю соціального світу. Бодай, у ситуації сьогоденної України затвердження авторитарної моделі радше за все буде означати консервацію наявної системи соціально-політичних відносин, за якої інтереси великого компрадорського (а через нього і глобального) капіталу мають першість, а становлення середніх верств та інститутів громадянського суспільства штучно гальмується.

Ураховуючи це, проблема вибору найкращої моделі соціально-політичного проектування, напевно, має ставитися по-іншому, а саме як пошук оптимальної міри сполучення зовнішнього організуючого впливу окремих політично-державних суб'єктів, з одного боку, та громадянської самоорганізації, з іншого. Себто має йтися про пошук міри авторитетності політичних суб'єктів, дотримання якої уникає встановлення політичного авторитаризму, та міри громадянсько-демократичної свободи суспільства, дотримання якої, своєю чергою, уникає її спотворення в безвладдя і хаос.

Звідси метою цієї статті є розкриття провідних шляхів зняття декларативності конституційно-демократичного типу соціально-політичного проектування. Досягнення цієї цілі зв'язуємо зі встановленням форм реалізації діалогічного потенціалу соціально-політичної проектної діяльності, де політично-проектна ініціатива окремих соціально-політичних суб'єктів виконує роль своєрідного ідейно-організаційного імпульсу, що мобілізує творчий і патріотичний потенціал широких мас, стимулює процес установлення та артикуляції групових і суспільних інтересів, дає поштовх конституюванню громадянських недержавних суб'єктів, здатних спрямовувати і корегувати процес проектно-конструктивного оформлення прогресивних тенденцій соціального розвитку. Цей загальний імператив соціально-значущого політичного цілепокладання може бути конкретизований за допомогою принципів наукової обґрунтованості, наступності, демократичного централізму, комплексності та ресурсної забезпеченості. В своїй сукупності, як нам видається, саме вони і відіграють роль тих дороговказів, слідування якими сприяє подальшому розвитку конституційно-демократичного типу соціально-політичного проектування.

Дотримання принципу наукової обґрунтованості, на наш погляд, пов'язано з розробкою теорії соціального прогресу як форми пізнання об'єктивних закономірностей відновлення діяльної єдності людини, суспільства та природи і, тим самим, філософсько-наукового вирішення проблеми соціального відчуження. Як така, вона утворює собою логіко-гносеологічну базу для синтезу прогнозно-дескриптивних і проектно-нормативних систем соціально-політичного знання. В цьому плані концепція демократичної, правової держави та конституційна інженерія повинні розглядатися в якості органічної частини теорії соціального прогресу, в якій проблема сполучення зовнішньої юридичної і внутрішньої соціальної свободи людини одержує максимально повну експлікацію. Звісно, як показує історія соціально-філософської думки [2], ідея соціального прогресу не уникає різноманітних порушень єдності об'єктивної та суб'єктивної діалектики, коли абсолютизація одного з аспектів суспільного розвитку веде до волюнтаристського возвеличення суб'єкта або, навпаки, до детерміністської впевненості в дію «залізних» об'єктивних законів поступу, що реалізуються незалежно від бажань та волі людей. Проте, здається, що поставлена на ґрунт системного підходу, вона все-таки долає ці небезпеки, відтворюючи нелінійний характер соціального прогресу.

Розробка теорії соціального прогресу забезпечує конституційно-демократичне проектування не лише пізнавально-прогнозними висновками, але і виступає джерелом належних аксіологічних, нормативно-ціннісних засад. У зв'язку з цим особливе значення належить науково-теоретичному визначенню критерію прогресивного розвитку суспільства. Аналіз досвіду розв'язання цієї проблеми доводить неправомірність спроб звести цей критерій до показників покращення якоїсь однієї сфери соціального буття [1, с. 109-110]. Віддаючи перевагу поступу духовності та свідомості, перебільшуємо реальні можливості їхнього носія соціального суб'єкта та потрапляємо у пастку волюнтаризму. І, навпаки, зупиняючись на матеріальній сфері, опиняємося в обіймах економічного детермінізму, що недооцінює творчо-духовний потенціал соціальних суб'єктів. Тому приєднаємося до думки низки авторів, що встановлюють інтегративний критерій соціального прогресу у збільшенні свободи людини в розвитку нею своїх соціально значущих здібностей у всіх вимірах суспільної життєдіяльності [1, с. 110].

Разом із тим постає завдання з попередження необґрунтованого видавання окремих і випадкових форм збільшення свободи людини за всезагальні, дотримання яких буцімто може гарантувати майбутній суспільно-політичний прогрес. Зменшення небезпеки теоретично-проектного волюнтаризму (прикладів чому у вітчизняній історії, на жаль, не бракує) забезпечується виконанням принципу наступності, який спрямовує проектувальника на відновлення взаємозв'язку соціально-політичного новаторства та традицій. Новизна запроектованих змін завжди має певний поріг, переступаючи який, вона ризикує відірватися від потреб та інтересів суспільства, показником чого є її нездатність укорінитися в ньому в якості традиції, вільно відтворюваної народними масами. Навіть більше в цьому випадку (наприклад, як це трапилося в часи перебудови), вона може стати каталізатором процесів із відчуження реформаторів від власного народу, викликавши розлом органічної якості соціальної матерії. «Наявність таких соціальних катаклізмів означає, що нові сили, які вдалися до побудови складних суспільних відносин, не зуміли достатньою мірою врахувати потенціальні можливості соціального середовища і необґрунтовано сподівалися на спонтанне вибухове зростання масової творчості та підтримки» [5, с. 47].

Іншими словами, невміння забезпечити конструктивну міру відповідності між соціально-політичними інноваціями та усталеними формами життєдіяльності свідчить про те, що теоретичній і проектній думці бракує діалогічної відкритості суспільній волі та колективному практичному досвіду, закодованим у звичаях і традиціях. Звісно, некритичне перебільшення позитивної соціальної ролі традиційних форм, що ігнорує можливість їхнього окостеніння, зі свого боку, визначає спотворення проектно-констоуктивного діалогу, коли тепер вже масова косність і інерційність набувають закритого, монологічного характеру, протиставляючись мінливості суспільно-історичної практики і творчій динамічності особистості дослідника та новатора. Під цим кутом зору нагальною проблемою теорії соціального прогресу та соціально-політичного проектування є критичний відбір тих історичних і сьогоденних традицій, відродження або підтримка яких будуть сприяти суспільному поступу.

Принцип демократичного централізму орієнтує на залучення якомога більш широких соціальних верств населення у процес формування та реалізації політичних цілей, вибірність суб'єктів нормативно-організаційного оформлення проектних ініціатив, забезпечення підзвітності цих суб'єктів суспільству та водночас збереження єдиного політичного центру, здатного під власну відповідальність упорядковувати діалогічно-демократичний процес політичного цілепокладання, дисциплінуючи його учасників та забезпечуючи реалізацію загальнозначущих рішень. У такий спосіб, має забезпечуватися двобічна активна участь представників держави та громадянського суспільства у процесі соціально-політичного проектування, зв'язана з гарантуванням цивілізованого порядку інверсії суб'єктів громадянських рухів у політично-державних суб'єктів, відповідальних за реалізацію конституційно-демократичних проектів.

У загальносвітовому масштабі для суспільно-історичного розвитку виявляється характерними поступова демократизація та децентралізація політичної системи, спрямована на закріплення за органами центральної владою найбільш суттєвих повноважень в галузі стратегічного управління та делегування решти повноважень органам громадянської самоорганізації населення. Неодмінною умовою розгортання цих тенденцій є зміцнення культури колективних політичних дій, поширення цінностей соціальної співпраці та настроїв довіри. Ф. Фукуяма зазначає, що встановлення ліберальної держави залежить не просто від юридичних законів, але і від самообмеження індивідів, що її складають. «Якщо вони нетерпимі і не поважають один одного, їм виявиться потрібного сильна примусова держава, спроможна навести порядок. Якщо вони не можуть дійти до згоди відносно спільних цілей, їм буде потрібна держава, схильна до втручання в їхні справи і здатна забезпечити організацію, яку самостійно ці індивіди забезпечити не можуть. І, навпаки, «відмирання держави», про яке казав Маркс, мислимо лише в суспільстві з надзвичайно високим рівнем соціалізованості, де поведінка, обмежена тими або іншими нормами, мала би внутрішнє джерело, а не нав'язувалася ззовні» [9, с. 581--582].

Філософ вважає, що участь держави у формуванні громадянського суспільства повинна обмежуватися лише створенням належних конституційних рамок та гарантуванням їх дотримання. Водночас він вже не має того оптимізму, який колись дозволив йому проголосити «завершення ідеологічного прогресу» та, визначаючи програму першочергових соціально-політичних дій, не уникає песимістичних тональностей. Зокрема, певні нотки розчарування в конструктивних можливостях відновлення ресурсів довіри в сучасному суспільстві відчуваються, коли мислитель порівнює соціальний капітал із «храповиком», «який легко йде в одну сторону і не йде в іншу: він може бути легко розтрачений діями уряду, але його вже не вдасться зібрати знов» [9,с.589]. Звідси випливає заклик щодо нагальної потреби під час реформ всіляко намагатися зберегти ті традиційні моделі колективних дій, що добре зарекомендували себе протягом тривалого історичного часу, сконцентрувавши в собі живильні токи соціальності та довіри. І водночас висловлюється зневіра в широкомасштабне соціальне проектування, в здатність держави шляхом системних соціальних перетворень сприяти народженню нових традицій громадянської та політичної участі (один із підрозділів роботи Ф. Фукуями так і називається «Після кінця соціальних проектів») [9, с. 568].

Себто процес наповнення конституційно-демократичних форм відповідним громадянським змістом віддається на відкуп стихійним соціальним процесам, що можливо колись і виявляться спроможними подолати нескінченне порочне коло: «соціальний хаос політична сваволя», що утворюється внаслідок слабкості громадянського суспільства. Видається, що зазначена позиція навіює вкрай песимістичні настрої, що тим більше підсилюються, якщо згадаємо українське суспільство, де за останні десятиріччя відбулося безпрецедентне розтринькання дорогоцінного капіталу довіри та громадянськості, а процеси громадянської самоорганізації набули спотворених патронажно-клієнтальних і кримінально-мафіозних форм. За цих умов дотримання принципу демократичного централізму дуже сильно проблематизується, будучи пов'язане із реальними загрозами його олігархично-авторитарних або охлократично-популістських порушень.

На нашу думку, вихід із цієї проблемної ситуації пов'язаний із переглядом міри соціально-значущої політичної активності держави. В контексті реалій українського суспільства вона може і зобов'язана формувати та реалізовувати позитивну соціальну політику, спрямовану на реалізацію конституційних приписів, наповнення їх конструктивним соціальним змістом. Відтак вона повинна опікуватися творенням належних соціально-громадянських умов для відновлення оптимального режиму дії взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів. Разом із тим, державно-політична воля, звісно, не може виступати в якості єдиного джерела громадянського порядку. Йдеться про складний соціально-політичний процес, в якому суб'єкти державної влади повинні виконати своєрідну підготовчу роботу з пробудження громадянської самосвідомості суспільства, формування у нього відповідних суб'єктних якостей. «Зміцнення суспільної довіри, формування соціального капіталу є завданням усього суспільства в цілому, його неможливо вирішити лише засобами державної політики. Водночас цілеспрямована політика сприяння розвитку громадянського суспільства може відіграти роль «точки зростання» у формуванні нової культури взаємодії між органами влади і громадськістю» [4, с. 14].

Звідси проектно-новаторська ініціатива окремих державно-політичних сил не може цілковито підміняти собою суспільний рух із громадянської самоорганізації. Кишенькові громадсько-партійні об'єднання, створені під егідою олігархічних груп, або одержавлені профспілки все це штучно спотворені форми громадянської самоорганізації, які дезорієнтують населення, знецінюючи в його очах саму ідею громадянської самодіяльності. Натомість предметом державно-проектного сприяння становленню громадянського суспільства має виступати творення потрібних для цього соціально-економічних, інституційних і нормативно-правових передумов. На сьогодні найбільший поступ досягнутий на останньому конституційно-інженерному напрямку у зв'язку з впровадженням законів і підзаконних нормативно-правових актів, що мають наметі встановлення особливого громадянсько-правового формату взаємин між громадянами та державою.

Між тим, на нашу думку, найголовніші структурні перетворення, що можуть сприяти становленню та розвитку громадянського суспільства в оптимальному режимі, ще не реалізовані. Видається, що головною перешкодою на шляху становлення і розвитку соціально-значущих форм громадянської самоорганізації населення є порушення офіційно задекларованих принципів забезпечення рівності прав всіх суб'єктів права власності та їх відповідальності перед суспільством (ст. 13 Конституції України). Якщо у радянські часи абсолютизувалося право державної власності, наслідком чого ставало етатистське спотворення громадянських інституцій та відповідне встановлення політичної монополії партійно-державної номенклатури, то тепер право приватної власності, що, своєю чергою, зумовлює соціальну поляризацію суспільства, позбавляючи переважну частину його членів ресурсів потрібних для реалізації своїх громадянських прав та визначаючи невиправдане зміцнення політичних позицій украй вузької олігархічної групи. І в першому і в другому випадках все це заважає дотриманню принципу демократичного централізму в процесі покладання та реалізації політичних цілей, а натомість створює сприятливі умови для вузькогрупового спотворення державних інтересів.

У той же час приватна власність може виступати важливою умовою досягнення високих цінностей громадянського суспільства та конституційно-демократичної держави. Зрештою вона утворює економічне підґрунтя для вільної самоорганізації соціальних суб'єктів, здатних брати активну паритетну участь у суспільно-політичних відносинах. Проте, як і будь-яка інша форма свободи, приватновласницька свобода соціального суб'єкта має свою міру, вихід за межі якої зумовлює відчуження людини у всіх сферах економічній, політичній, громадянській і духовній. Для відновлення цієї соціально-значущої міри, напевно, слід врахувати досвід високорозвинених держав світу, де протягом II половини XX ст. відбулася відмова як від догматичного освячення непорушності інституту приватної власності, так і від проектів його суцільної державної націоналізації. «Під «усуспільненням» тепер розуміється не ліквідація інституту приватної власності, а соціалізація окремих її повноважень (функцій) за допомогою встановлення державного контролю за розподілом доходів та ін.» відзначає А.Г. Мисливченко [5]. У контексті України реалізація цієї настанови передбачає подальше будівництво цивілізованих ринкових відносин, де держава сумлінно контролює виконання умов приватизації, протидіє монополізації економіки, створює нормативно-організаційне підґрунтя для чесної конкуренції та гарантує соціальну відповідальність підприємців відповідно до розмірів тієї власності, яка належить кожному з них.

Крім формування належних соціально-економічних передумов, дотримання принципу демократичного централізму також передбачає створення організаційно-технічної інфраструктури, потрібної для забезпечення «зустрічі» державних і громадянських суб'єктів на всіх фазах соціально-політичного проектування, починаючи від розробки ідеї соціального прогресу та завершуючи нормативно-організаційним втіленням замислених перетворень. За цих умов теоретично-проектний процес повинний все більш і більш переростати рамки кабінетів академічного співтовариства та органів державної влади, максимально відкриваючись на зустріч багатоманітності сучасного суспільства. Виконання цього імперативу має закономірний характер, оскільки подолання відстані між соціальною теорією та практикою стає все менш під силу окремим найобдарованішим індивідуальним суб'єктам з огляду на неймовірне зростання нелінійної складності та динамічності суспільних процесів. Разом з цим уперше в історії виникає достатньо надійна інформаційно-комунікативна основа залучення широких мас до визначення привабливих, науково обґрунтованих моделей соціального майбутнього та забезпечення системи «всезагального обліку і контролю» їх практичного втілення. У той же час реалізація нових можливостей має суперечливий характер та може оцінюватися неоднозначно.

На думку деяких філософів постмодерністської орієнтації, розвиток інформаційних мереж відіграє роль значущого підґрунтя для становлення особливого децентрованого соціального простору, де замість традиційної ієрархічної структури встановлюється, так звана, «ризома» специфічна будова суспільної системи, що являє собою «відкриту множину» елементів, в якій координація операцій і синхронізація результатів спільної діяльності досягаються поза участі центральних органів управління [6]. На наш погляд, децентралізуючий вплив сучасних інформаційних мереж тут перебільшується, забувається про те, що вони відіграють роль дійсно важливої, але все-таки однієї з матеріальних форм функціонування сучасного суспільства, в якому зберігається дія вертикально-ієрархічного принципу соціального управління. Принаймні дотепер можливість «цифрової», інформаційної нерівності не виключається і не лише внаслідок того, що сьогодні більша частина населення планети через різноманітні причини (як об'єктивні, так і суб'єктивні) все ще не є користувачами послуг глобальних інформаційних мереж, але і тому, що зберігаються можливості встановлення обмеженого режиму доступу до окремих ресурсів та розвиваються технології керування масовими інформаційними преференціями.

До того ж, до певної міри централізоване державне керівництво інформаційними мережами в інтересах суспільства виявляється конче необхідним. Адже у своїх крайніх проявах збільшувана інформаційна свобода трансформується у власне заперечення, спотворення та знецінення вільної громадянської самоорганізації населення. В цю мить сучасне інформаційне розмаїття може загубити своє смислове духовне ядро і насправді перетворитися в «ризоматичну» множину постмодерністів, наповнену фрагментарними образами, фіктивними повідомленнями, симулякрами та ідеологемами, руйнуючими духовно-ціннісні та соціальні зв'язки індивідів, їхнє суспільне та культурне коріння.

Розвиток інформаційних технологій яскраво висвітлює зростання ступеню взаємозалежності матеріально-технічного, соціально-політичного та духовно-ціннісного поступу суспільства. Відповідно збільшується потреба забезпечення своєчасної адаптації політико-правових форм до новітніх соціально-економічних та культурних змін, викликаних стрімкими технічними новаціями. Зі свого боку, все більше загострюється потреба в попередньому прораховуванні соціально-політичних і духовно-культурних наслідків тих або інших науково-технічних винаходів. За цих умов актуалізується принцип комплексності, що орієнтує на взаємоузгодження проектних перетворень у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Формою реалізації зазначеного імперативу може стати побудова «древа проектів». На нашу думку, вихідне логічне підґрунтя цієї конструктивної процедури утворює місія соціального прогресу відтворення всебічно розвиненої людини, здатної вільно реалізовувати свій соціально-значущий потенціал у взаємодії з природним і соціальними світами. Наступним кроком стає визначення та обопільне узгодження стратегічних цілей, середньострокових і короткотермінових проектів, програм і планів науково-технічного, соціально-політичного та гуманітарного розвитку суспільства. Відтак розробка функціонально та конструктивно цілісного, завершеного та здійсненного конституційно-демократичного проекту повинна корелювати з завданнями розвитку всіх сфер соціального буття.

Із принципом комплексності тісно пов'язана настанова на ресурсну забезпеченість соціально-політичного проектування. Побудова «древа проектів» виявляється водночас методом розподілу в просторі та часі наявних економічних, організаційних, правових, політичних та духовно-інтелектуальних ресурсів, необхідних для практичного здійснення замисленої моделі політичних трансформацій. Власне, невиконання принципу ресурсної забезпеченості є головним недоліком багатьох конституційно-демократичних ініціатив вітчизняних політичних і громадянських сил. Масштабний характер завдань, що нині стоять перед українським суспільством, може, навіть, створювати враження про принципову неможливість їх розв'язати за умов хронічного браку потрібних для цього засобів.

Можливим виходом може стати застосування стратегії пошуку в системі суспільних відносин тієї провідної ланки, перетворення якої здатні викликати ланцюговий ефект та запустити процес соціально-значущої трансформації всієї соціально-політичної системи. Відтак ресурсний потенціал реформ не повинний розпорошуватися, але цілеспрямовано зосереджуватися саме на цій порівняно вузькій ділянці. Виходячи з розуміння особливої ролі відносин власності для налагодження взаємозв'язку між громадянським суспільством і державою, напевно, їх оптимізація і складає ту ключову проблему, від вирішення якої залежить здатність забезпечити поступальний розвиток вітчизняного суспільства.

Підсумовуючи, відзначимо, що реалізація всіх вищеназваних принципів забезпечує формування діалогічно-демократичної моделі замислення соціально-політичних реформ. Відповідно до неї конституційно-демократичне проектування виявляється тривалим і суперечливим процесом, де дотримання діалогічних рамок є дуже тонкою операцією, проведення якої вимагає від всіх зацікавлених сторін, а, насамперед, від політиківреформаторів зваженості і неквапливості, сполученої із системною і невпинною працею над освоєнням новітніх потреб та закономірних вимог поступального суспільного розвитку. Перспектива подальшого дослідження полягає в експлікації механізмів формування суб'єкта реалізації діалогічно-демократичної моделі політичного цілепокладання.

Список використаних джерел

авторитарний політичний суспільство

1. Воловик В.І. Філософія історії / Віталій Іванович Воловик. Запоріжжя: Вид-во ЗДІА, 1997. 126 с.

2. Гошовський М.М. Ідея прогресу в соціальній філософії / М.Гошовський, І. Кучерявий. K.: Вища пік., 1993. 159 с.

3. Закария Ф. Будущее свободы: нелиберальная демократия в США и за их пределами / Фарид Закария; [пер. с англ. под ред. В.Л. Иноземцева]. М.: Ладомир, 2004. 383 с.

4. Експертна доповідь НІСД до Послания Президента України В. Януковича до Українського народу / керівник авторського колективу А.В. Ермолаев // Стратегічні пріоритети. 2010. № 2(15). С. 5-82.

5. Кремень В.E. Україна: проблеми самоорганізації.: [В 2 т.] / [В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко]. К.: Промінь, 2003. Т. 1. Критика історичного досвіду. 384 с.

6. Назарчук А.В. Сетевое общество и его философское осмысление // Вопросы философии. 2008. № 7. С. 61-75.

7. Проект Россия. М.: Эсмо, 2008. 384 с.

8. Фукуяма Ф. Конец истории? / Френсис Фукуяма // Вопросы философии, 1990. № 3. С. 134-143.

9. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию / Френсис Фукуяма; [пер. с англ. Д. Павловой, В. Кирющенко, М. Колпатина]. М.: ACT, 2008. 730 с.

10. Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце XX века / Самюэль Хантингтон; [пер. с англ. JI.Ю. Пантиной]. М.: РОССПЭН, 2003. 368 с.

11. «Яка модель побудови держави була б кращою для України?» Опитування соціологічної служби Центру Разумкова 31.05.2007 18.06.2007 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://uceps.org/ukr/poll.php?poll_id=156. Размещено на Allbest.ru