Державницька концепція Р. Лащенка в контексті розвитку політичної науки міжвоєнного періоду

Політичні реалії сучасної України доводять потребу створення національної стратегії розвитку держави, яка б відповідала ментальним характеристикам та потребам українського народу. У контексті вирішення даної проблеми, незаперечного значення набувають державотворчі ідеї українських вчених-емігрантів міжвоєнного періоду, який датується 1918-1939 рр. Відомий український дослідник І. Лисяк-Рудницький зазначав, що державницькі ідеї тогочасної української суспільно-політичної думки можна співставити з «неораним перелогом», які потребують не лише теоретичного переосмислення, а й втілення у сучасну державотворчу практику.

Актуальність теоретичних підходів цих вчених до вирішення політичних проблем визначається кількома факторами, зокрема, в еміграційних умовах українська діаспора не розгубила свого етнічного коріння, національних традицій, світогляду, мови, віри і розуміння української ідеї. Чималу частину своїх праць українські вчені-емігранти присвятили аналізові причин поразки державницьких устремлінь українського народу, що дає можливість на сучасному етапі державного розвитку уникнути помилок минулого. Суспільно-політичні погляди та державотворчі ідеали представників української діаспори найбільш адаптовані до світогляду та національних уподобань українського народу. Процес повернення та використання напрацьованого потенціалу вчених емігрантів дослідники вважають вагомим внеском у сучасний процес державного будівництва в Україні.

Початок 90-х років XX ст. ознаменувався відродженням наукового інтересу до політичної та державницької історії українського народу без її заідеологізованих оцінок. Основні ідеї вітчизняної політичної думки міжвоєнного періоду знайшли своє відображення у перших роботах з цієї проблематики В. Потульницького та Б. Кухти, а також М. Кармазіної. Окремі аспекти розвитку українських державницьких ідей того чи іншого напрямку політичної думки, їх вплив на політичне життя українського суспільства були висвітлені М. Гордієнком, Ю. Римаренком, С. Гелеєм, І. Бегеєм та іншими. Разом з тим можемо констатувати, що зроблені лише перші кроки у напрямку дослідження концепцій української державності міжвоєнного періоду. Зокрема, малодослідженою залишається значна частина творчого спадку представників народницько-демократичного напрямку української політичної думки, а також особливості народництва зазначеного періоду.

Метою даної публікації є співставлення різних підходів до класифікації напрямів української політичної думки міжвоєнного періоду і визначення в них місця відомого державного діяча, ідеолога національно-визвольних змагань українського народу за державну незалежність 1917-1921 pp., правника Р. Лагценка через аналіз його суспільно-політичних поглядів.

Сучасні дослідники, зокрема І. Лисяк-Рудницький, пропонують чотирьохкомпонентну структуру української політичної думки, виділяючи демократично-народницький, консервативний, комуністичний та інтегрально-націоналістичний напрями. Так, вчений визначив народництво та комунізм як «ліві» а консерватизм як «праві»; народництво і консерватизм назвав плюралістичними течіями, тоді як комунізм та інтегральний націоналізм як такі, що поділяють тоталітарний світогляд. Аналізуючи розвиток народницької ідеології, останнім її представником, І. Лисяк-Рудницький вважав М. Грушевського. На його думку, у післяреволюційний період народницька ідеологія втратила провідні позиції через поразку національно-визвольних змагань українського народу за державність у 1917-1920 рр. Саме народники значною мірою долучалися до тогочасного процесу державного відновлення, а, отже, несли безпосередню відповідальність за поразку української революції.

Найбільш вживаною є класифікація напрямків української політичної науки, запропонована сучасним українським вченим В. Потульницьким. Зокрема, вчений виділяє народницький, консервативний та національно-державницький напрями. Згідно із запропонованою класифікацією, представниками народницького напряму є М. Грушевський, С. ШелухінтаР. Лащенко.

В. Потульницький доводить, що спільним у дослідженнях вчених народників міжвоєнного періоду було те, що вони присвячували свої праці найбільш актуальним проблемам розвитку українського народу. Найвищим критерієм історичної оцінки народники вважали народний добробут і народоправство, досліджували історію українського народу як окремої етнокультурної одиниці, ідею його можливих федерацій з іншими народами, а також питання демократичних традицій в Україні, історико-правових підстав українського народу на державне самовизначення. Основними підвалинами української державності народники називали принципи народоправства, демократизму, безкласовості як ознак, що були історично притаманні українській нації. Народ у їх розумінні трактувався як територіальне об'єднання усіх громадян, що проживають в Україні, незалежно від їх національної, партійної і класової приналежності, віросповідань і мов. Права народу взагалі і кожної окремої людини зокрема трактувалися вище від права держави, обґрунтовувався примат інтересів трудового народу в Україні, який, на їх погляд, був єдиним представником української нації, домінанту визволення праці від експлуатації капіталу, переважання соціальних інтересів над національними.

Схожу класифікацію запропонував і відомий український історик першої третини XX століття В. Заїкін У своїй праці «Історико-правнича наука української еміграції та головні ідеологічні напрямки в ній» він виділив основні ідеологічні напрямки української історико-правничої науки в еміграції. Поряд з християнсько-консервативним і націоналістично-державницьким вчений особливе місце відводить народницькому напряму, вважаючи його найвпливовішим. В. Заїкін вказує, що витоки народницької ідеології пов'язані із заснуванням Кирило-Мефодіївського братства, основоположником якого був М. Костомаров. На думку В. Заїкіна, еволюція «народницької» школи сприяла позитивним наслідкам у науці, у тому числі у розвитку об'єктивних методів дослідження, які були позбавлені надмірного ідеологізму. Він вказує на те, що погляди народників в дореволюційний і післяреволюційний періоди суттєво різнилися. До характерних ознак «старого» українського «народництва» В. Заїкін, насамперед, відносить переконання у неспроможності українського народу до державного будівництва, зосередження основної уваги на житті народу, а також легковажному ставленні до історії української державності.

У післяреволюційний період, переконував В. Заїкін: народництво «…ослабло, еволюціонувало, проте не зникло зовсім». До найвизначніших представників «старої» народницької школи на еміграції вчений відносить М. Грушевського, П. Христюка, М. Шаповала. Натомість теоретиками новонародницької ідеології, на його переконання, були РЛащенко, О. Мицюк, І. Шимонович, О. Саліковський, С.ІПелухін, І. Огієнко. Свої наукові дослідження вони проводили у сфері теорії держави і права, а також державно-церковних відносин. В. Заїкін наголошує на тому, що їхня політична ідеологія значною мірою відрізнялася від народницьких ідей М. Грушевського, адже була «…більш етична, більш поміркована й більш державницька».

Виразним і послідовним представником новонародницької ідеології в еміграції, на думку В. Заїкіна, був і Р. Лащенко, до наукових досліджень якого входили такі тематичні напрями: 1) особливості українського державного устрою; 2) розвиток та трансформація ідеї народоправства; 3) встановлення правової системи і правових відносин в українському суспільстві.

Аналіз праць Р. Лащенка засвідчує, що світогляд дослідника формувався під впливом таких українських вчених як М. Владимирський-Буданов, В. Антонович та М. Грушевський. їхні погляди стали основою ідеалістично-народницького бачення Р. Лащенка, адже захоплення народницької ідеєю проявляється вже в перших його працях. Водночас, В. Заїкін не погоджується з думкою окремих науковців про те, що P. Лащенко є носієм української «націонал-фашистської» ідеології. Навпаки, вказує дослідник, ідеалізація народних установ, народного права і народоправства є характерною ознакою науково-теоретичного світогляду Р. Лащенка. На відміну від М. Костомарова та В. Антоновича, Р. Лащенко акцентує увагу на проблемах українського державотворення, становлення України як незалежної держави. Він заперечує твердження попередників про неспроможність українського народу до державного будівництва, але, водночас, погоджується з тим, що найбільшою вартістю і найвищим критерієм історичної оцінки є народне добро і народоправство. Р. Лащенко у своїх працях відтворював ідею демократизму як історичну ознаку українського народу.

Дещо відмінною з наукової точки зору є класифікація представників української політичної думки, яку запропонувала О. Мошак. Дослідниця бере за основу запропоновану І. Лисяком-Рудницьким систематизацію головних напрямів української політичної думки новітнього часу, розглядаючи її як процес, що охоплює кілька паралельних і окремих, взаємозалежних та взаємопов'язаних напрямів. Водночас, О. Мошак вказує на потребу уточнення такої класифікації. Вона зазначає, що в післяреволюційний період народницька ідеологія значно ослабла, а втрата національної незалежності та більшовицька політика розвіяли соціалістичні та комуністичні ілюзії патріотично налаштованих українських інтелігентів. Це спричинило еволюцію поглядів багатьох соціалістів в бік цінностей традиційної ліберальної демократії. З огляду на це, намагання втілити принцип соціальної справедливості, який завжди був пріоритетним для більшої частини українських демократів, поступилося прагненню до громадянської та національної свободи.

Разом з цим, українська політична думка розвивалась в умовах відсутності національної державності, що надало їй специфічних ознак. Мова йде, перш за все, про нехарактерне для класичної європейської ліберальної демократії поєднання боротьби за утвердження громадянських свобод, її наднаціональних принципів з національним питанням, устремлінням до побудови національної держави. Ідея демократизму виступає тут як бачення майбутньої держави і національної, і демократичної одночасно. Тому, на думку О. Мошак, для міжвоєнного періоду справедливо б було означити лівий плюралістичний напрям як демократичний, звертаючи увагу на ті зміни, які в середині нього були викликані революційними подіями 1917-1920 pp. На цій підставі дослідниця виділяє три напрями української політичної думки міжвоєнного періоду: демократичний, консервативний і націоналістичний. До демократів дослідниця відносить тих представників української політичної думки міжвоєнного періоду, які більш за все прагнули бачити майбутню Україну демократичною державою українського народу. Виходячи з таких критеріїв, представниками цього напрямку вона вважає вчених, яких В.А. Потульницький у своїй класифікації відніс до різних наукових напрямів: С. Дністрянського, С. Рудницького, О. Ейхельманадо націонал-державницького, а С. Шелухіна та Р. Лащенка до народницького.

На наш погляд, аналізуючи зазначені підходи до систематизації української політичної думки міжвоєнного періоду, доцільно виділити три її напрями: народницько-демократичний, консервативний і національно-державницький. На цій підставі Р. Лащенка вважаємо представником народницько-демократичного напряму, оскільки домінуючою ідеєю в його наукових пошуках була організація незалежної України на основі демократичних принципів. Важливо, що ідею демократії Р. Лащенко ототожнював із народоправством як характерною рисою історичного розвитку українського народу.

Для розуміння і з'ясування змісту фундаментальних державотворчих поглядів Р. Лагценка важливо розглянути теоретико-методологічні основи обґрунтованих ним ідей народоправства, правової держави та федералізму. Державотворчі пропозиції вченого спрямовуються на розв'язання важливих завдань у процесі становлення новоствореної Української держави. Насамперед, мова йде про запровадження принципів народоправства, захисту прав і свободи людини, політичного плюралізму, відповідальності та підконтрольності влади тощо.

Аналіз наукових розробок Р. Лащенка доводить, що пріоритетне значення він надавав ідеї народоправства та демократизму. Принцип народоправства він розглядає як важливу характеристику історичного розвитку українського народу і на цій підставі доводить доцільність республіканської форми державної організації України. Важливо, що ідея демократизму стала основою федералістичної концепції P. Лащенка, принципом взаємовідносин України з іншими державами в системі міжнародних стосунків. Саме ці політологічні категорії потребують подальших досліджень, з метою формування цілісного уявлення про концепцію державного будівництва P. Лащенка.

міжвоєнний політичний думка лагценко

Размещено на Allbest.ru