Размещено на http://www.allbest.ru/

Громадські організації у політичній трансформації України

Лисенко Р.В.

В умовах формування державної незалежності України особо актуальної стає проблема визначення державних пріоритетів, серед яких ключовими є розбудова правової держави та громадянського суспільства. Важливою складовою громадянського суспільства є громадські організації, оскільки активна громадянська позиція та участь громадян у державному житті є необхідним елементом буття цивілізованої спільноти. Формування державної, партійної, регіональної політики, процеси прийняття політичних рішень, законотворчість загалом не повинні обмежуватися лише вищими владними інститутами, а потребують широкої участі громадян у цих процесах. Природним для демократичного суспільства є налагодження зв'язку між громадянином і державою через інститут політичних партій. Проте часом діяльність партійно-політичного сектору не відповідає реальним потребам та інтересам суспільства. Громадські організації є універсальнішим посередником між суспільством і державою, вони презентують ширший спектр соціальних інтересів, краще розуміють природу окремих суспільних проблем та шляхи їх подолання.

У вітчизняній політичній науці наукові підходи щодо діяльності та функціонування громадських об'єднань розвивають українські вчені В. Авер'янов, В. Барков, Є. Бистрицький, О. Вінніков, В. Головенько, Г. Зеленью, А. Колодій., В. Кравченко, І. Кресіна, М. Михальченко, М. Обушний, О. Палій, М. Пашков, В. Погорілих В. Ребкало, Ф. Рудич, В. Скуратівський, М. Ставнійчук, А. Ткачук, В. Цвих, В. Чалий, М. Шевченко, Ю. Шемшученко та інші. Питання сутності і типологізації громадських організацій розглядали Є. Базовкін, О. Ващук, JI. Кормич, В. Кравчук, В. Кремень, О. Сунгуров, О. Ярошта інші. Історію виникнення і розгортання громадського руху досліджували С. Бондаренко, Р. Берест, М. Головко, JI. Кормич, М. Пашков, Д. Шелест. Важливими є публікації, які розкривають окремі аспекти діяльності громадських організацій, насамперед, їх взаємодію з основними політичними інститутами. Питання взаємодії та співпраці громадських організацій та політичних партій розкривають Ю. Опалько, О. Процик, П. Удовенко. Тісно пов'язані з темою даної наукової статті проблеми участі громадських організацій у виборчих процесах, якими займалися О. Барановський, JL Кочубей, А. Куліш, О. Мазур, П. Манжола, Ю. Опалько, І Попов., Н. Ревеню, М. Шевченко.

У вітчизняній політичній науці менше уваги приділяється дослідженню громадських організацій саме як політичному інституту. Політичні функції громадських організацій розглядаються в українській політології лише через призму їх взаємодії з іншими політичними інститутами, хоча, на нашу думку - це лише один з можливих етапів політичного процесу, на якому громадські організації можуть долучитися до нього і вплинути на характер його протікання.

Метою даної наукової статті є розкриття змісту та характеру участі громадських організацій в сучасній українській політичній системі, з'ясування їхнього впливу на політичний процес в країні. Для досягнення цієї мети в статті розглядаються історичні передумови виникнення та розвитку громадських організацій в Україні для розуміння специфіки їх функціонування в сучасних умовах, визначаються основні механізми впливу та форми співпраці громадських організацій з провідними інститутами сучасної політичної системи України, виявляються ефективні способи впливу громадських організацій на процеси підготовки, прийняття та реалізації політичних рішень, а також розкриваються деякі особливості контролю громадських організацій за виконанням політичних рішень та функціонуванням політичних інститутів.

Ставлення до громадських організацій в Україні є неоднозначним: одні називають їх чи не єдиною надією на становлення в Україні громадянського суспільства, інші "грантожерами", загрозою для національної безпеки. Таким же неодностайним є і підхід науковців до розуміння ролі, що відіграють громадські організації у політичних процесах, їхнього місця у політичній системі. Можемо також констатувати низький рівень інформованості громадян України про існування та діяльність громадських організацій, що і породжує міфи навколо громадського сектору.

Поява інституту громадських організацій в Україні та законодавче закріплення їх діяльності є ознакою становлення та розвитку демократичної політичної системи в нашій країні. Попри тривалий час одержавлення громадського життя в Україні за часів радянської влади, громадські організації відіграли значну роль у процесах відродження національної ідеї та становлення української державності на початку 90-х pp. Сучасні громадські організації мають всі можливості функціонувати на основі принципів добровільності, незалежності, політичної незаангажованості, їх статус повністю легалізований та юридично закріплений, у тому числі й на найвищому конституційному рівні. Зараз в Україні нормативно-законодавча база стосовно даних інституцій складається з більш ніж 20 законів України, указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів України.

Однією з основних форм участі громадських організацій у формуванні та реалізації державної політики є консультативно-дорадчі органи громадські ради. Громадські ради (колегії) створені при 72 органах виконавчої влади України. Аналіз функціонування громадських рад при основних урядових структурах, дає підстави зробити висновок, що діяльність більшості громадських рад ще має формальний характер, висвітлюється недостатньо, в деяких органах влади таких структур взагалі не існує. Нерідко інструменти співпраці тримаються виключно на особистій ініціативі окремих керівників урядових структур: у випадку зміни керівника вся напрацьована схема взаємовідносин може бути зруйнована або переведена у суто символічні рамки. Протягом 2005-2010 pp. при Президентові України було створено низку важливих консультативно-дорадчих органів, серед яких Національна комісія із зміцнення демократії і верховенства права. Політична рада при Президентові України, Стратегічна рада з розвитку державної політики. Рада громадськості при Президентові України, Рада з питань етнонаціональної політики та інші. Спираючись на експертні оцінки діяльності цих органів, можемо зробити висновок, що вони, за певними винятками, ще не стали засобом вироблення стратегічних політичних рішень. Основною умовою покращення співпраці між громадськими організаціями та органами державної влади має стати зростання перших в професійному, організаційному та ресурсному плані так, щоб ця співпраця була взаємовигідною.

Основними формами співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування є участь у проведенні громадських слухань, діяльність громадських, консультативних рад, проведення семінарів, круглих столів, конференцій тощо. Питання громадських слухань юридично врегульоване лише в 15 з 25 обласних центрів. Аналіз статутів і положень, що регулюють порядок скликання і проведення громадських слухань в обласних центрах України показує, що більшість таких документів значно ускладнюють реалізацію права на громадські слухання На нашу думку, необхідно закріпити на законодавчому рівні право громадських об'єднань ініціювати громадські слухання, а також можливість звернення громадян до суду в разі зволікання посадовими особами з розглядом рішень громадських слухань. Найбільш дієвими механізмами залучення громадських організацій до спільного вирішення соціально-економічних проблем з боку органів місцевого самоврядування є соціальне замовлення та закупівля послуг громадських організацій за кошти місцевих бюджетів.

Існують вісім найбільш поширених форм участі громадських організацій у виборчих процесах в Україні: трансформація громадських організацій або їх коаліцій у політичні партії та блоки; взаємодія громадських організацій з певною політичною силою; участь у виборчому процесі офіційних спостерігачів від громадських організацій; здійснення громадського контролю за прозорістю та законністю виборчого процесу (моніторинг); правове та організаційне забезпечення виборчого процесу (правозахисна та модернізуюча діяльність); просвіта та активізація виборців; аналіз програмних документів партій, моніторинг практики їх здійснення, відповідність реальних дій передвиборчим обіцянкам; пасивне спостереження та невтручання у виборчий процес.

Формування та прийняття політичних рішень є центральною стадією політичного процесу, яка сама по собі є складним і багаторівневим процесом, який можна зобразити у формі послідовності дій політичних суб'єктів. Кількість і порядок етапів процесу прийняття політичних рішень залишається дискусійним в сучасній політології.

Особлива увага заслуговує питання щодо формування інституту лобіювання, як одного з найпоширеніших механізмів впливу на процес прийняття політичних рішень, де центральне місце має зайняти "громадське лобіювання" як суб'єкт лобістської діяльності. Чому? По-перше, характерною ознакою громадського лобіювання є те, що інтерес, який лобіюється, співпадає з інтересами громадян, для задоволення і захисту яких така громадська організація була створена, а сам процес лобіювання спрямований на досягнення статутних цілей. По-друге, громадська організація виступає як виконавцем, так і замовником, клієнтом лобістських послуг. Виключення може становити, коли громадська організація звертається від імені своїх членів за послугою до професійних лобістів, якщо відчуває свою неспроможність провести ефективну кампанію самостійно. Але за сучасних умов в Україні така ситуація неможлива, так як питання професійного лобізму не унормовано. Громадські організації, які створюються виключно для лобіювання конкретного політичного рішення, не беручи участі у його формуванні, постановці проблеми, або такі, що просувають інтереси, які не стосуються власне членів цієї організації, на нашу думку, є квазігромадськими.

З питанням участі громадських організацій у процесі формування і прийняття політичних рішень тісно пов'язано питання контролю за їх виконанням. Однією з стратегічних помилок українських громадських організацій є те, що, ініціюючи певне політичне рішення та впливаючи на його прийняття, вони не контролюють подальшу його реалізацію. Завдання громадського контролю не зводиться лише до виявлення розходжень між заданими та фактичними результатами, а полягає у тому, щоб не допустити дій контрольованих суб ' єктів за межами законності й правопорядку, попередити можливі відхилення від намічених цілей, а також інтересів суспільства, а у разі появи цих відхилень усунути їх негативні наслідки.

Однією з поширених форм громадського контролю є звернення громадян, за допомогою яких вони у режимі зворотного зв'язку повідомляють державні та недержавні інституції про виконання, невиконання або неналежне виконання ними або підвідомчими їм органами соціальних функцій та вимагають застосування відповідних заходів. Звернення громадян України до органів держави є їх конституційним правом. Однак, незважаючи на переваги механізму, можливості, які він надає для контролю як з боку громадських організацій, так і окремих громадян, він потребує суттєвого вдосконалення, оскільки існує ряд недоліків, що призводять до чисельних випадків ігнорування та порушення закону. Дієвим механізмом громадської участі, зокрема механізмом громадського контролю виступають також громадські ради, за умови, що їх діяльність не є формальною і епізодичною.

Серед механізмів громадського контролю особливе місце посідає громадська експертиза, яка передбачає проведення інститутами громадянського суспільства оцінки діяльності органів виконавчої влади, ефективності прийняття і виконання їх рішень, підготовку пропозицій щодо розв'язання суспільно значущих проблем для їх врахування органами виконавчої влади у своїй роботі. Вирішальним для практичної реалізації механізму громадської експертизи в Україні стало прийняття Постанови уряду № 976 від 5 листопада 2008 року та ухвалення Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади.

Спорідненим механізмом до громадської експертизи є громадський моніторинг, під яким ми розуміємо систематичний збір даних про конкретну проблему, діяльність, а також опрацювання, аналіз і доведення підсумків аналізу і рекомендацій до всіх зацікавлених осіб. На відміну від громадської експертизи, моніторинг не обмежений лише органами виконавчої влади, проте і не передбачає, що результати моніторингу будуть обов'язково враховані під час прийняття державних рішень. Напрями моніторингової діяльності можуть бути різноманітними і залежать від статутних цілей громадської організації. Найчастіше моніторингова діяльність громадських організацій носить антикорупційний характер контроль за розподілом бюджетних коштів, земельних ділянок; подоланням хабарництва у сферах освіти, охорони здоров'я, судочинства; оцінка якості державних послуг та прозорості проведення конкурсів на надання державних грантів тощо.

Простеживши історичний досвід діяльності українських громадських організацій, необхідно підкреслити, що вони мають безпосереднє відношення до конституювання політичної системи України. Історичні події кінця 80-х початку 90-х pp. свідчать, що саме з громадського руху та діяльності громадських організацій активізувався рух за незалежність України. Перші українські політичні партії утворились на основі громадсько-політичних організацій (Народний Рух України, Гельсінська спілка та інші). Одне з найважливіших громадянських прав та свобод (право на свободу об'єднання) та принципів демократії (принцип плюралізму) реалізуються саме через діяльність громадських організацій.

Таким чином, функціонування громадських організацій в Україні та законодавче забезпечення їхньої діяльності стало ще одним чинником становлення демократичної політичної системи в нашій країні. На сучасному етапі громадські організації мають всі можливості функціонувати на основі принципів добровільності, незалежності, політичної незаангажованості, їх статус повністю легалізований та юридично закріплений, у тому числі й на найвищому конституційному рівні.

громадська організація політична система

Список використаних джерел

1. Громадські організації в Україні у 2009 p.: Статистичні бюлетень / Державний комітет статистики України. K., 2010.

2. Держалюк О. Динамика та розширення спектру діяльності громадських організацій як складові демократизації українського суспільства. // http: www.niss.gov.ua

3. Михайловська О. Держава і розвиток інститутів громадянського суспільства. // Політичній менеджмент. K., 2005. № 3. С.108-114.

4. 4. Опалько Ю. Розвиток громадянського суспільства в Україні: відповідність стандартам Ради CBpomi // http: www.niss.gov.ua

5. Політологічний енциклопедичний словник. K., 1997.

6. Савко Ю. Громадські організації та їх вплив на суспільно-політичний процес сучасної України // Вісник львівського університету. Філософські науки. 2004. Вип.

7. С. 201-211.

8. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки /За ред. .О. Власюка. K., 2005. - 608 с.

Размещено на Allbest.ru