Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналітична модель політичної культури як засіб трактування політико-культурних явищ в політичному процесі

Веденєєв В.О.

Досвід розвитку державності переконливо свідчить про те, що політична культура є важливим фактором політичної еволюції, від якого залежить виконання людьми своїх громадянських обов'язків, успіхи політичних перетворень, баланс сил у суспільстві та інші аспекти політичного життя. Без розуміння особливостей культурної регуляції політичних інтеракцій неможливо зрозуміти підґрунтя багатьох традиційних для політики протиріч. Все це і обґрунтовує актуальність порушеної проблеми.

Тому мета статті питання, пов'язане з розробкою аналітичної моделі політичної культури, яка б дала можливість адекватно описувати і трактувати природу і роль політико-культурних явищ в політичному процесі. Виходячи з мети статті, автор ставить наступні завдання: по-перше, на основі аналізу аргументовано обраних антропоцентристського і цивілізаційного підходів розробити найбільш придатну (з точки зору мети) логіку вивчення політичної культури, по-друге, сформулювати відповідну синтетичну парадигму, використовуючи принципи і критерії якої, надати інтерпретацію природи і ролі політичної культури у політичному процесі.

Оскільки аналіз існуючих парадигматичних моделей, які розкривають природу культури і влади (політики) як родових по відношенню до політичної культури, не є ані метою, ані завданням статті тож обмежимось виключно перерахуванням цих моделей та прізвищ дослідників, які їх розробляли: теологічна (А. Августин, Ф. Аквінський), натуралістична (Р. Александер, К. Лоренц, Е. Уілсон.) та соціальна (Дж. Армстронг, УКуайн, Дж. Смарт).

Треба мати на увазі, що всі без винятку теоретичні моделі політичної культури, по-перше, вимірюють зміст політичного процесу та характеризують сукупність передбачуваних зв'язків між елементами цієї системи [1, с.18] специфічно, виходячи з особливостей тієї парадигми, в рамках якої вони існують, а, по-друге, "формуються свідомо або несвідомо. під впливом особи, що цю модель конструює" [2, с. З]. Ці емпірично або нормативно сформульовані уявлення суб'єкта що пізнає політичне життя, задають межі смислової інтерпретації політико-культурним явищам в політичному процесі, вводять певні обмеження на тлумачення їх природи, джерел їх формування і розвитку, межі соціального існування, а також, до певної міри. впливають і на способи обробки фактологічної бази даних, засоби кількісного аналізу історичного матсріалуї З. с.15-161.

Культурологічне вимірювання політичного процесу, інакше кажучи, побудова певної аналітичної моделі політичної культури є доволі складним процесом, а обрані підходи повинні створити той конструктив, який і дасть можливість адекватно описувати і трактувати природу і роль політико-культурних явищ в політичному процесі. Тепер більш докладно розглянемо обрані підходи.

Найбільш цікавою є та гілка антропологічної методології, яка виділяє як основу владних і культурних процесів не природні, а соціальні, тобто набуті риси і властивості людини. Зокрема, йдеться про науковий напрям, який в США має назву культурантропологія, а в Західній Європі "соціальна антропологія". Цей підхід виражає логіку, за аргументацією якої людина є самодостатнім джерелом соціального і політичного порядків, втіленням так званої "соціальної основи", статус якої не може заперечувати жодна соціальна структура і спільнота. У руслі цієї парадигми формулюються положення, які обгрунтовують розуміння людини, виходячи із розуміння природи самої людини, і оголошують його інваріантні, універсальні риси і властивості джерелом усіх суспільних форм і стосунків. Таким чином, не людина оголошується залежною стороною від групових форм життєдіяльності, а навпаки, ці форми життєдіяльності від людини. Політика, влада та інші сфери соціального життя визначаються цілісністю її (людини) універсальних, особистих якостей, які є проявом її інтеріорної діяльності та формою самовираження.

Таким чином, політична влада оголошується тут не зоною втілення економіки або протиборства еліт, а сферою самореалізації індивіда. Тому не влада і політика дають людині можливість, використовуючи їх спеціально створені структури і інститути, реалізувати свої потреби, а навпаки владні зв'язки виникають лише на основі людських інтенцій, за умови необхідності самовираження особою своїх переконань і уявлень.

Суверенний вибір людиною цілей і часу своєї політичної участі, які, втім, ні в якому разі не гарантують реалізації наміченого, надає політиці пошуковий, внутрішньо альтернативний характер. Тому політику можна визначити як "ризиковий, не зумовлений своїми підсумками вид діяльності, за допомогою якого люди. змінюють свій статус в суспільстві" [4, с.15-16]. Характерно і те, що політика, як писав французький культурантрополог П. Кластр, виникає, як і будь-яка сфера суспільного життя, "поза всяким примусом і. насильством" [5, с.11], як простір для здійснення соціальних дій. А отже і межі політики та ступінь її проникнення в соціальну царину в умовах мінливого вибору людини можуть модифікуватися в доволі широкій амплітуді.

Завдяки визнанню фундаментальної ролі (соціальних) інваріантних якостей людини, культура знаходить свій атрибутивний статус, що дає підстави розглядати її як форму інтеріорної переробки особою суспільного досвіду, спосіб існування і орієнтації в соціумі, засіб творчої відповіді людини на зовнішні виклики світу. Враховуючи здатність людини до вільного вибору безлічі різних варіантів реалізації політичних інтересів, виконання ролей, здатності змагатись за збереження або підвищення свого статусу і таке інше, політичну культуру можна було б трактувати як результат боротьби різних уподобань людей, їх поглядів і цінностей, що дають різні відповіді на одні і ті ж запити зовнішнього середовища. При цьому сама можливість спільної участі людей в політичній діяльності припускає, що всі загальні інтереси можуть носити виключно конвенціальний і переважно парціальний характер. Тим самим не лише відкидається і позбавляється обґрунтування груповий та індивідуальний диктат в політичній грі, але й обґрунтовується верховенство консенсусу як культурної і соціальної норми політики. В результаті культура постає як форма визначення індивідуального вибору людиною своєї стратегії політичної поведінки, стратегії, пов'язаної з індивідуальною вибірковістю, завдяки чому культура і має характер явища з самого початку невизначуваного і недетермінованого.

Наведені вище оцінки, як нам здається, дозволяють стверджувати, що культурантропологічна методологія інтерпретації політики і культури дають можливість глибоко та усебічно описувати роль і природу політико-культурних явищ в стосунках влади. Переакцентовуючи увагу з аналізу зовнішніх (структурних, інституалізованих) детермінант на аналіз діяльності активної, суперечливої, але одночасно цілісної за своєю природою людини, політична культурантропологія орієнтує на вивчення таких джерел і чинників політичного процесу, як цінності, символіка, корпоративний кодекс поведінки, міфологія, ментальність, одним словом на усі компоненти внутрішньо орієнтованої, змістовно визначеної поведінки людини.

Визнання вибіркового привласнення політичних цінностей, поступового визрівання культурних орієнтацій перетворює людину на носія можливого, а не зумовленого розвитку подій, розкриває політичний процес як форму співіснування альтернативних цілевизначення і цілездійснення. Принципово важливо і те, що пріоритет соціально набутих людиною рис, які визначають статус культури, а також визнання універсальних якостей і характеристик людини, як таких, що захищають її існування як специфічної, так і родової істоти, дають можливість в найзагальнішій формі ставити питання про якісну визначеність соціо- (політико-) культурних феноменів та їх відмінність від інших соціальних і політичних явищ.

Проте, незважаючи на ці очевидні переваги культурантропологічного підходу, що не втрачає гносеологічного-описового значення ні на мікро-, ні на макрорівні, все ж не можна не звернути увагу і на ряд властивих йому рис, які спотворюють певним чином, на наш погляд, і владні, і соціокультурні основи політико-культурних явищ. Зокрема, як макромодель, що трактує природу та межі розповсюдження політики, ця парадигма по суті виносить за рамки її аналізу цілий клас структурних і соціокультурних джерел, які мають груповий характер і здатні пояснити багато фундаментальних рис цієї сфери життя. Звичайно, в політико-правовій, соціологічній та філософській думці мали місце теорії, що закріплювали за явищами групового порядку такими, наприклад, як "колективна", "загальна" воля, "воля народу" та ін. напівміфічний зміст (М. Вебер, Н. Коркунов, Л. Петражицький та ін.). З нашої ж точки зору, явища групового характеру (не є простою сукупністю індивідуальної волі та інтенцій окремих людей, що їх становлять) виступають доволі специфічним і істотним джерелом як політичного, так і соціокультурного. Політична історія рясніє фактами групових конфліктів і мотивацій (у тому числі ціннісних), що існують поряд з індивідуальними мотивами і формами політичної поведінки. Групове, як самостійне джерело політичного, є однією з причин формування як соціокультурних, так і політичних феноменів.

Із запереченням сутнісного значення групового в культурантропологічній парадигмі треба зв'язати і відому неадекватність природи політичного процесу парціальній моделі поведінки і дії людини як політичного суб'єкта. Бо, як показує багаторічна практика еволюції державності, політики та влади в цій області діє величезна кількість не актуальних, а довготривалих, стратегічних цілей та інтересів. Тому, реалізуючи подібні установки, суб'єкт в принципі обмежений в можливостях діяти "відразу", "по ситуації", не звертаючи увагу на стратегічні міркування.

Такі ж істотні заперечення викликає і занадто оптимістична оцінка ролі людського вибору політичної участі. Це не просто виключає у ряді випадків вирішальну роль зовнішніх по відношенню до людини чинників, приховуючи специфіку мобілізаційних, неконвенційних форм політичної поведінки. Складається враження, що такий підхід все ж спрощує і характер самої індивідуальної політичної участі. Адже оскільки людина "непостійно бере участь у політичному процесі", бо політика має для неї "відносно невелике значення" [6, с.343,345], то сама по собі інтенція політичної участі навіть у рамках індивідуально-суверенного вибору може лежати в абсолютно іншому смисловому і емоційному просторі, який не має ніякого відношення до міркувань політичного самовираження. Думається, що людина звертається до політики з іншої, прямо протилежної причини. Оскільки включення в цю сферу людських взаємин визначається для неї можливістю задовольнити свої інтереси і потреби за рахунок використання владно-політичних механізмів, в умовах коли інші засоби неефективні. Тому політична участь є для людини швидше не засобом самовираження, а формою кризової соціальної поведінки. Розуміння ж переважно такого характеру політичної участі, у свою чергу, дає основу поставити під сумнів антиконфліктну інтерпретацію політичного процесу, а також притаманність політико-культурним явищам норм консенсусу і недопущення насильства.

Одним словом, плідність найбільш прийнятної концептуальної культурантропологічної моделі вимагає певного доповнення її такими підходами, які були б здатні пом'якшити ряд її внутрішніх рис, що обмежують її аналітичні можливості. На наш погляд, такі конструктивні можливості мають принципи так званого "цивілізаційного підходу". З одного боку, він зберігає пріоритет самоцінності людського існування, переваги прав і свобод особи як універсальних критеріїв громадського і політичного розвитку, а з іншого, пластичніше застосовує ці принципи для аналізу наростаючого різноманіття форм соціального і політичного життя, устроїв і умов існування народів, етносів, груп і індивідуумів.

Заперечуючи лінійну заданість соціального і політичного розвитку" [7], і відстоюючи ідею унікальності вже сформованих громадських порядків, логіка цивілізаційної різноманітності отримала якнайповнішу теоретичну інтерпретацію в концепції "гілок розвитку" (Я. Муракамі, С. Сато). Ця концепція закріплює за кожною вже існуючою спільнотою (цивілізацією) право на власну "історичну правду", на власну версію еволюції, існування та організації, що пов'язані з матрицею цієї цивілізації [8].

Новий (в порівнянні з А. Фєрпоссоном) понятійний образ цивілізації, що тлумачиться не як "останній" компонент тріади після дикості та варварства або як цивільний політичний стан суспільства, а як "сукупність у dx форм життєдіяльності, що розвинулися з генетичної матриці і відображували себе в релігії,. мистецтві, економіці, тобто, в усій сукупності проявів. колективної особи" [9, с.49], перетворив на основний об'єкт нової історичної логіки "поліфундаментальний різноманітний світ", світ, де кожна компонента суть рівноцінний суб'єктивований вимір цілого, а їх розвиток не пов'язується з протистоянням один одному, а навпаки сприяє і доповнює один одного [10, с.88-100]. Характерним є те, що навіть в поглядах, які визнають провідну роль матеріальних чинників виробництва, під впливом ментальних модифікацій була сформульована позиція, що переносить акценти на специфічність для кожного історичного суб'єкта засобів і методів "обробки природи" [11, с.32].

В цілому, вищезазначена постановка питання, по суті, урівноважила статус різноманітних (економічних, ментальних, територіальних, технічних і інших) чинників і елементів суспільства, що впливають на характер і темпи організації і еволюції соціального і політичного процесів. Переплетення і дія ментальних і інституціональних структур, інтеграційних і дезінтегративних зв'язків, макроі мікромутацій в принципі не дозволили виявити домінуючий чинник організації соціуму, здійснення влади, протікання політичного процесу.

Сенс такого розуміння цивілізації неминуче акцентує увагу дослідника на механізми спадкоємності в передачі досвіду, традицій або, інакше кажучи, на чинники, що забезпечують цілісність і якісну визначеність (унікальність) етосу, суспільства. Можна сперечатися про "непроникність" людських світів (О. Шпенглер) або про спільний рух до "постцивілізаційної стадії розвитку людства" (А. Тойнбі), або про протилежні перспективи їх еволюції, проте у будь-якому випадку провідним поняттям, що пояснює і природу цивілізацій, і тенденції їх еволюції є поняття культури. Саме культура вбирає у своїх нормах особливості архетипів свідомості і типових зразків діяльності специфічного суб'єкта, об'єднує різносторонні прояви його активності. Культура формує цивілізацію як щось ціле, фіксуючи в ній специфічні для неї "людські сліди" тих або інших суспільних вчинків. Як писав свого часу К. Леонтєв, "загасання, гниття, танення" культури веде до того, що цивілізація втрачає свої історичні особливості. До такого ж стану речей може привести і псевдоморфоз, коли застаріла культура не дає молодій культурі проникнути у свої власні форми, затвердити таким чином неповторні риси нової стадії розвитку цивілізації.

Через культуру, її зовнішні і внутрішні форми знаходять своє вираження різні види соціальної детермінації, різні логіки суспільного розвитку, що впливають на ті або інші зміни змістовної складової цивілізації. При цьому культура може не лише виявляти унікальні і неповторні характеристики соціальної, політичної і інших сторін окремої цивілізації, але і описувати формування цивілізацій, які базуються на дифузійних процесах, інокультурній взаємодії соціумів і етносів.

Свого часу потреба в розширенні перспектив історичного бачення, включення в об'єкт теоретичного дослідження сфери матеріального життя, яке не укладалося в рамки традиційного аналізу культури, привело до розмежування понять культури і цивілізації [12]. Культура тоді розглядалася як внутрішня, духовна, творча, а цивілізація як зовнішня матеріально-духовна сила, спрямована на забезпечення людини засобами для існування. Зараз же у рамках нового підходу до інтерпретації цивілізації по суті виявилися здоланими її протиріччя з культурою, на які свого часу вказували О. Шпенглер, І. Гердер і інші мислителі.

Проте при такому високому статусі культури, її рольове значення в еволюції цивілізації може оцінюватися по-різному [13, с.13-31]. І, не дивлячись на те, що в теорії все ж зустрічаються твердження, що заперечують за політичною культурою статус чинника, який детермінує політичний процес [14, с.52] (як політична форма цивілізаційного устрою), все ж більшість теоретиків розуміють її як окремий компонент, специфічне джерело соціальної енергетики, що поєднує офіційні і реальні структури влади [15, с.44]. Політична культура соціокультурний чинник політики, який характеризує відношення співпадання елементів культури соціальному устрою [16, с.83], є однопорядковим в порівнянні з іншими компонентами, які також впливають на розвиток політичної системи.

Таке відношення до оцінки ролі культури допускає навіть (у той або інший період) переважання природних чинників, які порушують культурну самодетермінацію соціального розвитку суспільства і політичного процесу.

Звичайно, "цивілізаційна" методологія не може дати вичерпних пояснень соціогенеза, усіх причин і передумов формування культури і влади (політики). Більше того, її феноменологічна логіка, схильність до релятивізму до певної міри підриває значення універсальних принципів культурантропології. Проте принципово важливим є те, що при поясненні природи політико-культурних явищ і цивілізаційний, і культурантропологічний підходи повинні використовуватися спільно.

Підґрунтям цієї синтетичної парадигми є принципи антропоцентризму, які становлять антитезу теоі природоцентризму, а також утверджують фундаментальний статус людини як джерела соціокультурних і владнополітичних процесів. Єдина логіка антропо-цивілізаційного підходу визначає, по-перше, головну роль вільного самовизначення суб'єкта у виробництві соціального і політичного процесів, по-друге, підтримує розуміння нелінійності соціального і політичного розвитку, по-третє, стверджує пріоритет вільного людського волевиявлення як основи існування тих або інших культурних етосів. Одночасно цим заперечується пріоритет надіндивідуальних, анонімних рис соціальної взаємодії як фундаментальної основи соціокультурних явищ, рис, які найчастіше тягнуть ідеологізованість політичної культури і недооцінку персональних якостей політичних суб'єктів. Тому і сама культура розуміється як результат здійснення специфічної активності специфічного суб'єкта, який володіє одночасно з універсальними (родовими) властивостями також і набором унікальних, тобто персоніфікуючих його рис і характеристик.

Інакше кажучи, в руслі цього синтетичного підходу домінує принципова установка на переважання в організації соціального і політичного процесів природної активності живої, реальної людини, примат його свавілля, самовираження, творчості. У будь-яких цивілізаціях від локальних до всесвітніх влада і її політична форма складаються залежно від реально існуючих джерел і ресурсів впливу, а культура виступає як чинник, здатний якісно змінити її зміст і спрямованість, провести селекцію варіантів розвитку. Тому антропоцивілізаційний підхід виходить з ідеї культурного плюралізму, наявності альтернативної логіки в розвитку політичного процесу. У цьому сенсі упор робиться, по-перше, на специфічні, сформовані природним чином риси специфічного суб'єкта, носія політичної культури і актора політичного процесу, по-друге, на необхідність розкриття характерних для цього часу конфліктів і протиріч, в яких цей суб'єкт бере участь.

Цей підхід також дозволяє уникнути редукції причин як соціального розвитку в цілому, так і культурних явищ зокрема, до біологічних, економічних, правових або будь-яких інших чинників, які нібито володіють привілейованим положенням в детермінації цих явищ. Виходячи з визнання багатовимірності світу, цивілізаційна методологія припускає враховування різноманітних умов, детермінант, що беруть участь в опосередковуванні культурних і владно-політичних явищ. В той же час нею відкидається штучне втручання у формування соціального і культурного простору.

Скріплюючи різноманітні фрагменти, образи соціального і політичного розвитку, ця парадигма не дає розпастися світосприйняттю дослідника на окремі складові, наповнюючи його бачення об'єктів дослідження певним сенсом, примушуючи побачити цілісність картини світу і її культурних компонентів. У свою чергу це дозволяє уникнути помилкових уявлень про владу і політичну культуру як про явища, що хаотично формуються і не несуть в собі внутрішньої логіки і доцільності.

Важливо також і те, що різноманітно пояснюючи мотиви і передумови соціального і політичного розвитку, антропо-цивілізаційний підхід раціонально окреслює коло первинних мотивів і способів взаємодії людини з політичною владою. У цьому сенсі він дає можливість враховувати не лише індивідуальні (наприклад, пов'язані з потребою в самовираженні особистості), але і групові джерела культурної мотивації залежно від тих або інших тимчасових або постійно існуючих обставин. Це орієнтує як на конкретне розуміння змісту політико-культурних явищ, так і на враховування їх реальної ролі в політичному процесі.

Цей підхід позбавляє і антропологічну логіку від надмірностей антропоморфізму, які пов'язані з тим, що людина постає як епіцентр соціального порядку, а її соціальні права як центр її земного існування, що таким чином і зводить людську суть до суто соціальних начал. Адже цивілізація, що інтерпретована як одна з форм природного існування людини в геополітичній, природній, соціокультурній і інших середовищах, а, отже, і як така, що має певний зв'язок з космічною організацією життя, здатна розкрити в культурних явищах і глибший зміст, що характеризує зв'язки людини і з позасоціальними формами буття. У цьому плані культура може оцінюватися як форма перешкоди або зближення з космічною суттю людини. А в суто прикладному значенні політична культура цивілізації може розглядатися як чинник формування або руйнування ноосфери, форма відповідальності або безвідповідальності нинішніх держав перед майбутніми поколіннями за збереження життя на Землі, за екологічну чистоту навколишнього середовища і таке інше. Інакше кажучи, такий аспект цивілізаційного аналізу, представляючи культурні об'єкти як чинник коеволюції, розкриватиме їх додаткові риси і властивості, що формуються в тому або іншому співтоваристві, на тих або інших фазах соціального і політичного процесів.

Отже, як бачимо, пізнавальні і смислові рамки цієї синтетичної парадигми, що пропонує специфічні критерії соціокультурного виміру політичного процесу досить широкі і придатні для будь-яких теоретичних підходів, що визнають людину як епіцентр соціальних і політичних змін. Одночасно ці концептуальні рамки відсікають ті тлумачення політичної культури, які, по-перше, базуються на односторонніх підходах до її природи, по-друге, абсолютизують її фізіологічні підґрунтя або позбавляють її власне людських контурів і представляють, наприклад, як анонімний прояв економічних або інших соціальних процесів. Тому соціокультурні виміри політичного процесу, засновані на таких помилкових, односторонніх тлумаченнях природи і джерел культурних об'єктів, в принципі нездатні відобразити увесь зміст політико-культурних явищ, розкрити їх справжню роль в організації державної влади та управління. З'єднання антро по центристських і цивілізаційних підходів надає лише найзагальніші, первинні критерії соціокультурного виміру політичного процесу. Більш предметні принципи інтерпретації політико-культурних явищ може надати аналіз типових форм активності людини у відповідній сфері її життєдіяльності.

політична культура аналітична модель

Список використаних джерел

1. Льюнг JI. Идентификация систем. Теория для пользователя / Пер. с англ. / Под ред. Я.З. Цыпкина М.: Наука, 1991.432 с.

2. Ripley R. B. PolicyAnalysis in Political Science. Cliicago: Nelson-Hall Publishers, 1985. - 229 p.

3. ИрхинЮ.В. Человеческое измерение политики: теоретико-философские аспекты проблемы. М.: Луч, 1993.222 с.

4. ПанаринА.С. Политология на рубеже культур // Вопросы философия. 1993. №8. - С.15-31.

5. Claster Р. La societe contre FEtat. Paris: Les editions de minuit, 1974.186 p.

6. AhnondG., Verba S. Tlie Civic Culture: PoliticalAttitudes and Democracy in five Nations. Princeton: Princeton University Press, 1963.562 p.

7. Осборн P. Цивилизация. Новая история Западного мира / Пер. с англ.М. Колопотина. М.: ACT: ACT Москва: Хранитель, 2008.764 [4] с.

8. Столяров А. Запад и Восток: новая "эпоха пророков" [Електронний ресурс] // Plienomen.ru.08.08.2005. Режим доступу: http://www.phenomen. ni // public/joumal. php? article=18

9. Формации или цивилизации? (Материалы "круглого стола") // Вопросы философии. 1989. - № 10. - С.34-59.

10. Алтухов В Л. Смена парадигм и формирование новой методологии (попытка обзора дискуссии) // Общественные науки и современность. 1993. - № 1. - С.88-100.

11. Benoist A. de Europe-tiers nionde: la nouvelle alliance // Elements. Hiver 19831984. - №48-49.

12. Ефимов Ю. И.,Рромов HA. Человеческий фактор и культура-Л: Нгука, 1989.189 с.

13. Павленко Ю. Итоги цивилизационного развития человечества // Социология: теория, метода, маркетинг. 2000. № 4. С.13-31.

14. Devine D.Т. The Political Culture of the United States: The Influence of Member Values on Regime. Maintenance. - Boston_jMass.: Little, Brown and Company, 1972. - 383 [xxi] p.

15. Badie B. Culture et politique. P.: Economica, 1983.140 p.

16. Митрошина И.А. Значение социокультурных факторов для теории развития и практики // Социология культуры: современные зарубежные исследования. Реф. сб. / Отв. ред. : И.С. Андреева, И.Л. Еалинская; Сост.: И. JL Еалинская. М.: ИННОЙ АН СССР, 1987. - С.82-95.

Размещено на Allbest.ru