Політичні детермінанти зближення України з Європейським Союзом

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут світової економіки і міжнародних відносин

НАН України

УДК 327(477)

Політичні детермінанти зближення України з Європейським Союзом

23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Вакулич Володимир Михайлович

Київ 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі Європи та європейської інтеграції Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

Науковий керівник: доктор політичних наук Канцелярук Борис Іванович, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, головний науковий співробітник відділу трансатлантичних досліджень

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Кириченко Василь Прохорович, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, вчений секретар

кандидат історичних наук, доцент Дудко Ірина Дмитрівна, Київський національний економічний університет

Провідна установа: Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Захист відбудеться " 27 " грудня 2001 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26.176.02 при Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м.Київ-30, вул. Леонтовича, 5

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.

Автореферат розісланий " 26 " листопада 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат політичних наук Сушко О.В.

політичний західноєвропейський євросоюз

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Стратегічною метою України є входження до кола цивілізованої світової спільноти. Одним з посутніх механізмів реалізування цього задуму є інтегрування у міжнародні структури, зокрема, зближення з Європейським Союзом.

Актуальність теми обумовлена наявністю теоретичних і практичних проблем, пов'язаних з вирішенням означеної стратегічної мети. З особливою гостротою це проявляється на теренах Старого континенту.

Автор дисертації доводить, що в складному процесі системних змін у міжнародних відносинах одну з вирішальних ролей відіграє стратегія розширення ЄС. Адже власне поглиблення інтеграційних процесів за рахунок включення до них нових держав, що утворилися на пострадянському просторі, засвідчило потребу парадигмального переосмислення змісту і напрямку нинішнього поступу.

Політичні аспекти проблеми недостатньо висвітлені українською політологією. Переважна зосередженість на вивченні проблеми розширення НАТО певною мірою спричинила негативістське ставлення до європейського вектору інтеграції. Поза увагою залишаються актуальні політичні аспекти глобалізації. Економічні, безпекові домінанти або аналітичні розвідки політологічного характеру на теми вірогідності перспектив входження нових незалежних країн до європейських процесів, зрозуміло, не заповнюють цю прогалину.

В зарубіжній політичній думці донині превалюють досить критичні тлумачення можливостей швидкого інтегрування України та інших пострадянських країн (крім прибалтійських) до ЄС. Це обумовило потребу з'ясування глибинних причин такого підходу, відтак - об'єктивної оцінки ситуації.

Потребує адекватного наукового обґрунтування і докладання до специфічних умов України ініційована в політичних колах Заходу ідея розширення кількості країн з демократичним суспільним ладом та вільною ринковою економікою. Адже в нашій країні вона нерідко подається в суто інтеграційному контексті. Спостерігається навіть певна розірваність понять "розширення" та "інтеграції" в оцінках і тлумаченнях західними політиками і політологами. Тим самим утверджувалася думка про те, що формування ринкової економіки і створення громадянського суспільства недостатньо для того, щоб претендувати на приєднання до ЄС. Проблемі критеріїв надається другорядного значення, а наявність нових постулатів і вимог засвідчує, що в наукових і політичних колах Західної Європи й досі не подолано упередженості щодо нових суверенів і перспектив їхнього інтегрування в європейські процеси.

Стан розробки теми. Проблемам інтегрування пострадянських країн і, зокрема, України в європейські структури присвячено чимало наукових праць зарубіжних авторів. Це, передусім, Г. Моргентау, Ю. Ростоу, М. Майєр, Г. Кіссінджер, Д. Ачесон, Дж. Маршалл, Т. Еріксен, А. Сміт, В. Фрідман та ін., наукові доробки яких багато в чому впливають на формування офіційної позиції Заходу до процесу розширення його впливу на нові регіони та субрегіони європейського континенту.

Водночас, у вітчизняній політології політичні аспекти даної проблеми досліджені значно менше, ніж економічні та військово-політичні. Більше того, можна вважати, що основні зусилля політологів спрямовані на дослідження процесу розширення НАТО.

Дослідження безпосередньо пов'язане з науковими програмами, планами і темами досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України "Проблеми інтеграції, кризового управління і безпеки на євроатлантичному просторі" (державний реєстраційний номер 0199V000993, шифр ІІ.93/02.99).

Наукова новизна дослідження полягає у спробі застосування багатофакторного аналізу основних векторів зближення України з ЄС, з'ясування механізмів реалізації прозахідної політики засобами політологічної компаративістики; відтворенні стану і перспектив європеїзації світосприйняття громадян України; визначенні внутрішньої логіки і рушійних елементів розробки ключових вимог ЄС до держав-претендентів на інтегрування в європейські процеси; аналізові легітимної бази розширення ЄС, уточненні його політологічних трактувань стосовно нових незалежних держав. У дисертації вперше подано порівняльний контекст зближення України з ЄС у функціонально-договірному вимірі політичного процесу. Обґрунтовані висновки, що мають не лише теоретичний, а й рекомендаційний характер.

Об'єктом дослідження є політичні явища та процеси, котрими супроводжуються критеріальні вимоги ключових органів і договорів ЄС до країн, керівництво яких проголосило стратегічний курс на приєднання до Союзу, не маючи для цього достатніх економічних та суспільно-політичних підстав. Предметом дослідження є трансформація політичних критеріїв, позицій і вимог ЄС у контексті наростаючого домінування взаємозалежності з урахуванням її оцінок західноєвропейською спільнотою, різними політологічними школами та керівними структурами Союзу.

Головна мета роботи полягає в розробці політологічних положень і висновків, які прислужилися б поглибленому розумінню політичних, національно-громадянських та функціональних аспектів зближення України з ЄС, а також характеру інтеграційних стратегій цієї міжнародної структури та її провідних членів щодо можливостей розширення за рахунок пострадянських країн.

Досягнення цього потребує вирішення таких завдань:

- розкрити політичні передумови "зближення" нових незалежних держав з ЄС як запоруку для повноправного входження України до Євросоюзу;

- відтворити особливий політичний зміст позиції західноєвропейської і американської політичної думки про спільні або відмінні демократичні, культурні та соціальні цінності європейських народів;

- встановити ключові політичні елементи стратегії Євросоюзу, базованої на ідеї дотримання певних етапів розвитку взаємовідносин України з ЄС у політичній, економічній, соціально-правовій, науково-технічній та культурній сферах;

- приділити особливу увагу аналізові функціональної ролі Європейської Ради у формуванні спільної зовнішньої політики Євросоюзу;

- виокремити проблеми характеру, причин і ступеня впливу Cполучених Штатів на рішення, які приймалися щодо питань розширення керівними структурами Європейського Союзу в останні роки 20-го століття;

- дати авторське тлумачення перспектив зближення України з ЄС з урахуванням відомих внутрішньополітичних, зокрема, регіональних, труднощів реалізації західноєвропейського інтеграційного курсу української держави;

- визначити офіційне ставлення Європейського Союзу як цілісності до ідеї включення України в Європейський інтеграційний процес через системний аналіз правової основи розширення, вираженої в договорах, прийнятих Європейською Радою після набрання чинності Маастрихтського договору;

- розробити висновки і пропозиції щодо форм і методів здобуття Україною політичної підтримки в ЄС.

Недостатня вивченість політичних аспектів інтеграційної стратегії, проблем взаємозалежності, їхня багаторівневість обумовили вибір методологічних принципів дослідження теми. Зокрема, це спроба поєднати аналіз політичної складової інтеграційної політики України в напрямкові ЄС як цілісної структури, що вперше в історії людства набуває ознак органічної єдності, з системними характеристиками зазначених двох основних суб'єктів. Методологічний підхід автора визначається і його суб'єктивною позицією, ґрунтованою на особистому світосприйнятті та розумінні перспектив розвитку інтеграційних процесів в Європі. Прагнення України до зближення з Євросоюзом розглядається багатовимірно: на тлі перехідного стану економіки, незавершеності процесу системного вибору та пошуків свого місця серед світової спільноти, наявності розбіжностей серед політичних партій та рухів, населення різних регіонів тощо. Для дослідження двох політичних реальностей - української і західноєвропейської - використано методи дескриптивного аналізу, емпірико-аналітичного, порівняльно-політологічного та структурно-функціонального принципів аналізу.

Хронологічно рамки дисертації загалом обумовлені початком другого президентства Л.Кучми, хоча політологічне дослідження зазвичай не передбачає суворого дотримання певної хронології, чим і нерідко послугувався автор.

Практична значущість дисертації полягає в тому, що:

- Матеріали здійсненого дослідження доповнюють сприйняття сучасного інтеграційного явища і процесу здебільшого під кутом зору економічної науки та відповідних практичних потреб нових незалежних держав, що дає додаткові аргументи для комплексного і цілісного сприйняття Міністерством закордонних справ, іншими зацікавленими міністерствами, відомствами та установами стану і перспектив зближення України з ЄС.

- Дисертаційні положення і висновки можуть бути використані в універсальних курсах не тільки з політології, а й політичної історії, політекономії та на інших кафедрах і відділеннях гуманітарного профілю при вивченні еволюції регіональної економічної інтеграції, становлення і розвитку різних інтеграційних блоків і формувань, політологічної переоцінки витоків і причин появи радикально нової системи міжнародних відносин наприкінці ХХ ст., базованої на нових проявах глобалізації за появи багатьох відносно слабко розвинутих держав-претендентів на включення в регіональну інтеграцію.

- Авторські положення і висновки придатні до використання при написанні підручників і навчальних посібників, розробці спецкурсів та проведенні семінарських занять з політології міжнародних відносин.

- Запропоновані положення, рекомендації та ідеї дають можливість внести певні уточнення в розуміння позиції різних управлінських структур Євросоюзу щодо зближення з Україною як підґрунтя для її подальшого входження в ЄС.

Джерельною базою дисертації є:

- офіційні документи ЄС та його керівних структур щодо проблем розширення у східному напрямкові, зокрема "Спільна стратегія Європейської Ради щодо України";

- офіційні документи українського уряду з питань вибору європейського курсу розвитку та розв'язання низки проблем для його реалізування;

- праці західноєвропейських суспільствознавців з проблем інтегрування нових незалежних держав;

- науковий доробок американських дослідників проблематики зовнішньої політики США щодо європейського регіону;

- публікації вітчизняних аналітиків процесу зближення України з Європою та з ЄС;

- публікації російських авторів з питань розширення Європейського Союзу;

- поточні документи європейської і американської дипломатії.

Апробація дослідження. Дисертація обговорена та рекомендована до захисту на засіданні відділу Європи та європейської інтеграції ІСЕМВ НАН України (18.ІХ.2001р.). Основні положення дисертаційної роботи викладено в 4 наукових публікаціях. Вони також апробовані під час українсько-російсько-німецького експертного семінару "Україна і Росія після президентських виборів: політичні орієнтації еліт та політична свідомість населення" (Львів, 19-20 травня 2000 р.), у роботі автора на посаді помічника Глави Адміністрації Президента України. Дисертант брав участь у міжнародній науковій конференції "Стратегічне партнерство України та Польщі. Подолання фактору посткомунізму. Обмін досвідом демократичних реформ (1991-2000 рр.)" (Київ, 10-12 червня 2001 р.); в роботі міжнародного семінару "Шлях України та Польщі до порозуміння. Важкі питання сусідства" (Київ, 11-13 березня 2001 р.).

Структура дисертації зумовлена метою і наміченими завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, восьми підрозділів, висновків та приміток (13 сторінок, 177 найменувань). Основний зміст викладено на 152 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовуються вибір теми дослідження, її актуальність, визначаються об'єкт і предмет, цілі та завдання роботи, наукова новизна і практичне значення, головні завдання, методологічні принципи, авторське концептуальне сприйняття проблеми інтеграції, ідеї, положення та висновки, що виносяться на публічний захист, а також йдеться про зв'язок дисертації з науковими програмами і апробацію результатів.

В першому розділі "Процеси глобалізації та регіональної інтеграції в західноєвропейській політичній думці" розглядаються загальні й окремі позиції та підходи зарубіжних суспільствознавців до проблеми інтеграції. Увагу фахівців привертали загальнонаціональні ілюзії громадян України в 1991 р. щодо перспектив економічного розвитку. Сподівання на західну допомогу ґрунтувалися на вигідному геополітичному становищі України, яка здатна взяти на себе функцію "моста" між Заходом і Сходом. Оптимізму додавали й надії на те, що перша в історії цивілізації країна, котра добровільно відмовляється від свого ядерного потенціалу, має підстави розраховувати на моральну, фінансову і матеріально-технічну підтримку з боку західних демократій. Тим часом господарський спад, криміналізація економіки і управлінський хаос спричинили розкол суспільства на прихильників протилежних зовнішніх орієнтацій. За такої ситуації адміністрація Л.Д.Кучми обрала політику так званої "багатовекторності" з акцентом на європейський вибір України.

Міжнародний і національний досвід показує, що держави з неврегульованими і просякнутими корупційними елементами управлінськими структурами прирікають себе на одинокість у взаємозалежному світі, а свої народи - на бідність та безробіття. Відтак стають сумнівними сподівання на можливість прискореного зближення з ЄС.

Для розуміння розмаїття позицій європейської політичної думки щодо теорії і практики інтеграції потрібно, передусім, з'ясувати, що єднає різні наукові школи. Аналіз літератури дав підстави зробити висновки. По-перше, спільним для західноєвропейських дослідників економічних і політичних аспектів регіональної інтеграції є принципове розходження з американськими колегами, котрі віддають перевагу принципові "вільного ринку". По-друге, для європейців характерний постійний пошук нових дефініцій, понять і стратегій, ґрунтований на прагненні вивести інтеграційний процес за рамки економічного розвитку як єдиного визначального елементу національного розвитку. Такий підхід притаманний більшості західноєвропейських дослідників в їхніх спробах концептуально забезпечити розвиток та перспективи ЄС.

В наукових школах північноамериканського континенту домінує "економічна" складова не лише в обґрунтуванні інтеграційного процесу загалом, а й ЄС як його організаційного втілення. Основними елементами інтегрування в рамках ЄС дослідники вважають вільний потік товарів, послуг і капіталу, вільне переміщення робочої сили, координацію дій у монетарній та фіскальній сферах. Нинішня адміністрація США своєю позицією підтверджує такий підхід науковців. Означена політика інтеграційного об'єднання тривалий час замовчувалася або подавалася виключно у військово-політичному аспекті, зокрема, діяльності НАТО, в певному відриві від економічної інтеграції. Показово, що такий підхід зазвичай обмежується декларацією про верховну роль демократичності суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини.

Для західних європейців вже сьогодні є спільними, принаймні, зовнішня політика та проблеми захисту навколишнього середовища як концептуально обов'язкові складові стану і розвитку регіональної інтеграції. Відчутні розбіжності в підходах спостерігаються і в питанні щодо ступеня присутності політекономічного елемента. Йдеться не стільки про суто прагматичний контекст економічної політики, скільки про намагання посісти передові позиції в сучасному тлумаченні поняття міжнародної політичної економії. Окремо політична і економічна науки виявилися неспроможними подолати негативний вплив на сучасний стан речей колишніх моделей.

Ключові ідеї американської політичної думки превалюють і в підходах їхніх європейських колег (про це свідчать, зокрема, п'ять європейських сценаріїв перспектив розвитку європейської інтеграції). Принципових розходжень в цьому питанні між різними політологічними школами не існує.

Повнішому розкриттю теми слугує дослідження аспекту витоковості інтеграційної ідеї загалом, і в європейському вимірі зокрема. В різних формах вона зринула в давнину для вирішення питань суто воєнного характеру. І лише в минулому столітті набула нових сутнісних ознак політичної та економічної доцільності об'єднання зусиль міжнародних акторів. Європейська інтеграційна ідея, на думку автора, формувалася приблизно упродовж трьох десятиліть, починаючи від переосмислення положень Версальського мирного договору.

Другий розділ "Політичний контекст позиції керівних органів ЄС" обумовлений завданнями багатовимірного аналізу проблеми дослідження: Союз являє собою інтеграційну модель, що може стати перспективною для об'єднавчих процесів. Хоч поки що ставлення до неї об'єднаної Європи досить неоднозначне, Єдина Європа для багатьох залишається певною ідеологічною ілюзією через те, що зберігаються не лише разючі відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку, а й особливості світосприйняття мешканців північної і південної, західної і східної частин континенту.

Розглядаючи проблему європейської ідентичності, дисертант виходить з того, що це поняття пов'язується з єдиним громадянством і стало своєрідною реакцією населення на нові технології та геополітичні зміни. Прагнення європейців до об'єднання за межами ЄС частіше сприймається в контексті економічних трансформувань та появи нових форм міжнародної конкуренції.

Спробу перейти до узаконеного терміну "Європа громадян" було здійснено на завершальній стадії етапу регіональної інтеграції, який тривав від підписання Римських угод 1957 р. до прийняття Маастрихтської угоди 1992 року. Якщо Римськими угодами узаконювалися права європейців в основному в контексті свободи переміщення товарів і робочої сили, то Амстердамський договір 1997 р. фактично затвердив відданість ЄС принципові єдиного громадянства. Дослідники підкреслюють, що "Ідентифікація зі спільнотою може підтримуватися кооперуванням, солідарністю, освітою, культурними і соціальними зв'язками. Маастрихтська угода містить посилання на роль політичних партій у формуванні європейського світорозуміння". Однак тут же зауважують : "Дослідження громадської думки показують, що відносно мало громадян почувають себе спершу європейцями. А вже потім представниками нації; біля половини опитаних мають почуття подвійної лояльності".

Чіткіше визначення європейської ідентичності в її політико-легітимному розумінні дали фахівці у процесі підготовки Конференції представників урядів країн-членів ЄС, що відбулася в Римі у грудні 1990 р., де було досягнуто згоди про розширене розуміння функцій Європейського Економічного Співтовариства з наміром його поступового перетворення в політичний союз. У Маастрихті було затверджено (лютий 1992 р.) документ, за яким визначалася низка політичних рішень про практичне втілення ідеї європейської ідентичності.

Західноєвропейська політична думка досі не виробила концептуально завершеного підходу до європейської ідентичності, особливо щодо так званої "спільної самосвідомості" громадян континенту. Тут позначаються традиції минувшини: вплив давньогрецької культури, відданість римській моделі законності й побудови державних структур та інститутів, виразний прагматизм, законослухняність; християнство з елементами іудаїзму, що сприяють глобалізації мислення, моральності та духовності поведінки і ставлення до інших народів.

Ключовим елементом у структурі цінностей, здатних найбільше сприяти європеїзації європейських націй і держав, є гуманізм. Однак Європа не раз переживала складні колізії, пов'язані з тоталітаризмом, нацизмом і марксизмом, а це спричинює гетерогенність процесу інтеграційного поступу.

На інтеграційних процесах в Європі, безперечно, найбільше позначається домінування ідеї, за якою держава і нація вважаються єдиним цілим. Зазвичай для європейців ці поняття є більше синонімічними, аніж доповнюючими. Це означає також, що "національне" та "етнічне" є дещо віддаленими поняттями. З одного боку, такий стан речей є наслідком завершеності на Заході процесу творення політичних націй в українському розумінні. З іншого - у свідомості більшості населення країн-членів ЄС держава сприймається як така, що не зможе вижити без збереження як національних і етнічних відмінностей.

У третьому розділі "Американо-європейські відносини і ЄС" розглядається такий посутній чинник, як відносини Європейського Союзу з США та їх вплив на ідею і процес розширення Євросоюзу. Потреба аналізу цього аспекту обумовлена як тим, що назагал розширення в широкому розумінні (явище, концепція, ідеологія, стратегія) має суто американське походження, так і тим, що чинник США часто буває вирішальним і в конкретному переговорному контексті.

Дисертант вважає ситуацію складнішою, що пробує довести за допомогою здійсненого аналізу, результати якого можна звести до наступного. Перше. Відігравши роль каталізатора інтеграційного процесу в Європі у перше повоєнне десятиліття, США наприкінці 20-го ст. продовжують зберігати причетність до перебігу подій на континенті, прагнучи впливати на його спрямованість і характер. Друге. Зростаюча економічна конкуренція між Євросоюзом і Америкою відбувається за пом'якшення у триваючому зіткненні культур, цінностей і світобачень. Третє. Значною мірою під впливом, а подекуди й тиском США, ідея європейської економічної інтеграції реалізується в тісному поєднанні з розширенням НАТО.

Американська позиція щодо європейських інтеграційних процесів базувалася на мінімумі втручання, максимумі переговорів і дискусій. Тим самим прискорювалася їх реалізація, тобто, можна говорити не лише про вдало обрану тактику, а й про ефективність застосовуваних заходів для реалізації стратегічної мети - вкорінення Вашингтона в європейські справи. Водночас США вдалося відіграти роль посередника і зміцнити рейтинг світового лідера.

В останнє десятиліття 20 ст. США і Європейське співтовариство увійшли під впливом потреби переосмислення двостороннього партнерства в умовах постбіполярності. Це партнерство здійснюється з урахуванням глобалізації принципу взаємозалежності. Обидві сторони усвідомлюють цей факт, але на практиці все ще керуються міркуваннями залежності, надто коли йдеться про країни "третього світу" або пострадянські держави. Нова адміністрація Білого дому вирішила продемонструвати всім свою готовність перейти до нового modus vivendi, зокрема, врахувати концепцію взаємозалежності як глобального чинника в діяльності НАФТА. Проте, як зазначають американські дослідники, суперечки і дискусії тривають - тепер вже не про саму угоду, а про те, як узгодити політичні курси і неспівмірні цивілізаційні підходи.

Американо-європейські відносини в їх політичному вимірі потребують врахування множинності їх суб'єктів. Адже співробітництво і взаємодія здійснюються на урядовому та неурядовому рівнях, між корпораціями і окремими фірмами, парламентарями обох сторін і т.д. Крім того, актори міжнародних відносин діють в різних контекстах - національному, регіональному, глобальному. Зрештою, їхня діяльність координується через певні структури та інститути.

Здійснений аналіз показує: тривалий час для офіційного Вашингтона двосторонні відносини з Лондоном, Бонном і Парижем мали не лише більше значення, ніж зв'язки з будь-якою іншою західноєвропейською державою, а й власне з Європейським Співтовариством як окремим актором міжнародних відносин. Принаймні, вплив провідних європейських країн на позицію США щодо ЄС був і залишається визначальним.

В четвертому розділі "Процес розширення ЄС та інтеграційні перспективи України" проаналізовано стан та інтеграційні перспективи нашої держави в контексті розширення ЄС. З цією метою об'єктами дослідження обрано основоположні правові акти ЄС і матеріали Гельсінкського самміту.

Головним офіційним правовим актом, що регламентує діяльність Євросоюзу, є Маастрихтський договір, теоретичний і прикладний аспекти якого дисертант пробує поєднати через призму політичного інтересу України, пов'язаного з реалізацією її європейського вибору. Визначальним в Договорі слід вважати положення: "Будь-яка країна може подати заявку на членство в Союзі. Своє подання вона надсилає до Ради, що діє на правах одностайності після консультацій з Комісією та після отримання згоди Європейського Парламенту, який ухвалює рішення на засадах абсолютної більшості держав, що входять до його складу". Відтак, маємо таку передумову: якщо Україна свого часу розпочне офіційну процедуру входження в ЄС, їй доведеться не лише узгодити всі нюанси з кожною із держав-членів цього об'єднання, а й домогтися ратифікації відповідної угоди кожною з цих країн згідно з їх конституційними вимогами.

Для України сутнісним є положення Договору про необхідність поваги до національної ідентичності та конституційного права всіх країн-членів, системи управління яких обов'язково мають базуватися на принципах демократії. Функціонально цілі реалізуються через Конференцію урядових представників.

Особливість Єдиного Європейського Акту (ЄЄА) полягає в тім, що він вперше в історії еволюції європейської регіональної інтеграції на перше місце поставив питання "координації держав, які його підписали, у сфері зовнішньої політики як формі забезпечення Союзу необхідними засобами діяльності". Для кращого розуміння Україною та її політичним істеблішментом суті нового етапу інтеграції, започаткованого Актом, слід брати до уваги, що наступною його важливою складовою є "сприяння демократії на основі фундаментальних прав, визнаних у конституціях і законах країн-членів, Конвенції з питань захисту прав людини і фундаментальних свобод та Європейської соціальної хартії". У цих вимірах особлива роль відводиться подальшому поступові економічної інтеграції і політичної кооперації з наданням особливих повноважень Європейському парламентові та дотриманням принципів і засад ООН.

ЄЄА визначає загальні принципи і стратегічні підходи. Вони важливі як в теоретичному плані, так і в практичному аспекті, бо дають Україні уяву про комплекс планів держав-членів регіонального інтеграційного угруповання. Зважаючи на прагматичний інтерес України до теоретичних і практичних підходів країн-учасниць ЄС до стратегії розширення, важливе значення мають положення загальноєвропейської наради в Мадриді (грудень 1995 р.), в яких відбиті принципові аспекти взаємодії з новими незалежними державами. Учасники продемонстрували прагнення перенести на рівень зовнішньої стратегії явища і процеси, котрі досі були об'єктами та предметами аналізу теоретиків. Мадридська нарада проголосила стратегію підготовки переговорів про розширення ЄС в контексті побудови нової архітектури європейської безпеки. Причому, акцент зроблено на пролонгуванні діалогу, кооперації та асоціюванні з сусідніми країнами, зокрема, з Україною, Росією, Туреччиною та державами середземноморського регіону.

Самміт у Гельсінкі (грудень 1999 р.) став своєрідним проривом від вузького розуміння розширення в межах НАТО до його перенесення в економічну та політичну сфери з безумовним наголосом на ЄС. Рішення самміту слід оцінювати як обережні і, водночас, радикальні. Обережні через те, що буквально всі рішення щодо розширення обумовлені контекстом збереження ефективності ЄС як структури, метою якої є спільна безпека її учасників, об'єднана оборонна політика, підвищення конкурентоспроможності економіки, постійне генерування робочих місць, здатність до саморозвитку та внутрішнього реформування. Саме ця прагматична позиція в першу чергу має братися до уваги Україною в конкретних діях, спрямованих на зближення з ЄС.

В документі "Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України" говориться: "...Європейська рада наголошує на важливості появи демократичної, стабільної, відкритої, економічно успішної України як визначного актора в новій Європі. Спільна стратегія бере до уваги європейські устремління України та її європейський вибір". Така оцінка зобов'язує Україну реальними справами підтверджувати свій історичний вибір і не зважати на українських політиків, які розцінюють будь-які дії нашого керівництва щодо реалізування європейського вибору як такі, що спрямовані на входження до НАТО. Тим більше, що передбачається запрошення Росії і України як учасників політичного діалогу з ЄС до участі в операціях під егідою ЄС.

ВИСНОВКИ ТА ПОЛОЖЕННЯ, ЩО ВИНОСЯТЬСЯ НА ЗАХИСТ

1. Прийнята Європейським Союзом "Спільна стратегія Європейської ради щодо України" не лише визначає стратегічну позицію Союзу до нашої держави, а й містить комплекс критеріїв зближення з цією інтеграційною структурою.

2. Фундаментальне значення має частина перша Стратегії "Бачення Єропейським Союзом партнерства з Україною", де зазначається, що партнерство ґрунтуватиметься на спільних цінностях та інтересах, чинниках підтримки миру, стабільності і процвітання в Європі, а в загальному рейтингові пріоритетів ЄС відносить Україну до найбільших здобутків на шляху позбавлення Європи від розмежовуючих ліній. В цьому сенсі, на наш погляд, українському керівництву слід звернути особливу увагу на те, що означена позиція Союзу обумовлена унікальним географічним розташуванням України, котре в сукупності з іншими чинниками підносить її значення як регіонального актора.

3. Керівництво України, всі політичні сили мають пройнятися відповідальністю за розв'язання проблеми розширення зони "українських пріоритетів" у виробленні подальшої стратегії ЄС. Це, зокрема, стабілізація економіки, завершення розбудови демократичної системи суспільних відносин, наближення законодавчої бази до європейських критеріїв, подолання організованої злочинності та корупції, боротьба з міжнародним тероризмом, перехід на сучасні напрямки економічного розвитку з акцентом на новітні технології та інформатизацію.

4. Стаття друга Стратегії, де йдеться про налагодження Україною добросусідських відносин, а також позитивні зрушення в державному будівництві та консолідуванні демократичних сил, відмову від ядерної зброї (Україну названо джерелом регіональної стабільності), обумовлює доцільність розширення інтеграційних зусиль в напрямку країн Центрально-Східної Європи, насамперед, Польщі. При цьому варто врахувати, що всі східноєвропейські кандидати на вступ до ЄС уже прийняли і виконують рішення щодо повного дотримання "вимог членства". Якомога швидше слід здійснити такий крок й Україні, закріпивши його на законодавчому рівні з огляду на позицію європейців, котрі не без підстав наголошують на існуючих в цих питаннях розходженнях між "гілками влади" в Україні.

5. Зважаючи на рішення Гельсінкського самміту про перспективи позитивного впливу прикордонних сусідів-членів ЄС на економічну динаміку і політичну стабільність в регіоні, Україна отримала нові можливості для масштабного кооперування з Союзом. Передумовою тут, вважає дисертант, має бути нагальне розв'язання проблеми закриття північно-східних кордонів, позаяк

у противному разі ЄС буде відгороджений від нашої держави.

6. Ключовою є також п'ята стаття, в якій чітко визначені стратегічні цілі ЄС щодо майбутнього України. Маємо на увазі, зокрема, зазначену взаємну доцільність кооперування у сфері стабільності та безпеки на континенті, тобто спільний пошук адекватних варіантів відповідей на спільні виклики. Аналіз документальної бази уможливлює такий висновок: перед Україною постала актуальна проблема зняття (подолання) цілого комплексу бар'єрів на шляху налагодження ділового співробітництва. Більшість з них має внутрішнє походження й потребує відповідних зусиль всередині країни (формування ринкової економіки, впровадження демократичних засад, вироблення механізмів дії існуючих законів і т.д.). Проте існує й серйозна потреба в поліпшенні інформування європейців про реальний стан справ в Україні і справжні наміри її лідерів.

7. Що ініціатива має бути за Україною, свідчать більшість статей Стратегії. Хоч вони мають переважно характер побажань і обіцянок, проте суть коротко зводиться до наступного: майбутнє України в її власних руках, а повне дотримання положень цього документу є передумовою для успішної інтеграції в європейську економіку та реалізації ідеї європейської ідентичності. За всієї важливості нашої держави для ЄС, зацікавленість і мотивація самої України є значно вищою. Якщо показники в економічному і суспільно-політичному житті України будуть негативними, процес зближення з ЄС може затягнутися на десятиліття.

ПУБЛІКАЦІЇ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Вакулич В. Політико-історичний вимір європейської традиції. - Кіровоград. - 2000. - Кіровоградське державне видавництво. - 61 с.

2. Вакулич В. Відносини "США-ЄС" і перспективи поширення інтеграційного процесу в Європі. - Кіровоград, - 2000. - Кіровоградське державне видавництво. - 52 с.

3. Вакулич В. Загальне й особливе в американських і західноєвропейських концепціях європейської інтеграції // Дослідження світової політики. Зб.наукових праць. (Гол.ред.Л.О.Лещенко). - К.: ІСЕМВ НАН України. - Вип.17.- 2001. - С.19-25.

4. Вакулич В. Україна у спільній стратегії Євросоюзу // Дослідження світової політики. Зб. наукових праць. (Гол.ред.Л.О.Лещенко). - К.: ІСЕМВ НАН України. - Вип.18. - 2001. - С.3-8.

Размещено на Allbest.ru