Участь громадськості у формуванні партійної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь громадськості у формуванні партійної політики

Ємельянов В.М., Чупрін Р. В

Дискусія щодо статусу та місця політичних партій у суспільстві триває майже стільки ж, скільки існує сама політична наука у інститу- ціоналізованому вигляді. Особливий статус цих утворень, які за своєю природою є специфічними посередниками між державою та громадянами, привертав і привертає увагу науковців практично усіх сфер гуманітарних знань.

Проблеми ж політичної участі почали досліджуватися значно пізніше. Серед науковців, які опікувалися ними необхідно відзначити Л. Мілбрата, Г. Макклоскі, С. Хантінгтона та Дж. Нельсона, Б. Барбера, Р. Дальтона, М. Конвей, Г. Перрі, Дж. Мозера, Н. Дейя.

Основи досліджень політичної участі, закладені у 1960 х роках Л. Мілбратом, були успішно продовжені його наступниками. Результатом розвитку теорії політичної участі стала поява у1970 х роках робіт групи С. Верби (С. Верба, Н. Най, та Дж. Кім), які були визнані класичними за даної проблематики.

Втім, як у класичних роботах щодо політичної участі, так і у більш пізніх працях мова скоріше йде про відносини між громадянином та державою, в той час як роль політичної партії як посередника між ними та як об'єкта, на який так само, як і на державу, може чинити вплив своїми діями громадянин, недооцінюється.

Аналогічна ситуація спостерігалася і у сфері партологічних досліджень. Якщо спочатку увагу вчених привертали переважно проблеми загальнотеоретичного характеру, вивчення становлення та розвитку партій, дослідження коренів їх виникнення, зв'язок партій з великими соціальними групами (класами), типологізація, то на сучасному етапі акценти досліджень змінюються разом зі змінами, які відбуваються в самих партіях (ми будемо звертати увагу насамперед на ті системи, які Р. Арон визначив як багатопартійні такі, де "конституція встановлює мирну боротьбу за реалізацію влади" [16], це обумовлюється сучасною українською практикою). Ці зміни були передбачені класиками політичної та соціологічної думки та витікають із самої природи існування спільнот як таких.

Так, Г. Зіммель у своїй роботі "Соціальна диференціація" стверджував, що "чим простішими є реальні та ідеальні сили, які зв'язують певну спільноту, що охоплює суттєві життєві відносини окремої людини, тим більш тісним та солідарним є зв'язок між ними та цілим" [18,323 324]. Іншими словами, чим більш примітивною є форма існування партії, тим більш міцним є зв'язок всередині цієї групи. З розвитком партійної системи та розростанням партії пройшли шлях, який привів їх власного збільшення, появи професійного керівного апарату, але одночасно і до зменшення ступеню консолідованості та розширення і розмивання власної партійної програми

По мірі того, як розвивався процес інституціоналізації політичних партій та зростав мобілізаційний апарат (а разом з тим і спрацьовував "залізний закон олігархії" Р. Міхельса), на практиці і в настроях безперервно підсилювалася вага імперативів, пов'язаних з відтворенням апарату та пропонованих ним посад, які прив'язували до себе різного роду матеріальними і символічними інтересами. Так, на думку П. Бурд'є [17], партії поступово підійшли до того, щоб пожертвувати своєю програмою заради утримання влади та просто виживання.

В таких умовах програмні принципи, декларовані різними політичними партіями поступово втратили свою контраверсійність, вони стали розмитими і різниця між ними перестала бути зрозумілою пересічному громадянину. Навіть в країнах з тривалими традиціями існування та функціонування політичних партій стала розвиватися так звана "криза партійної ідентичності". В. Борисюк [13], аналізуючи президентську виборчу кампанію 2000 року у США, констатував виключну та історично небачену близькість результатів обох кандидатів (Дж. Буша молодшого та А. Гора). Такий результат виборів, на його думку, став можливим саме завдяки довгій еволюції ідейно політичних позицій як республіканців, так і демократів, пік якої прийшовся на 90 і роки XX ст.., і результатом якої стала втрата обома партіями притаманної їм раніше традиційної програмної та партійно політичної ідентичності.

С. Перегудов [14], аналізуючи виборчі кампанії у Великобританії, вказує і на інший наслідок трансформаційних процесів у суспільстві та в самих партіях: з посиленням впливу груп інтересів, зокрема, великих корпорацій, фінансових інститутів, некомерційних або недержавних організацій та груп, а також з розвитком процесів глобалізації, відносна роль партій у політичному житті знижується. Ту ж саму тенденцію у Сполучених Штатах відзначає і В.Борисюк [11,118], акцентуючи увагу на розвитку інформаційних технологій та створюваних з їх допомогою спільнот.

Таким чином, якщо коротко узагальнити сказане вище, то можна констатувати, що політичні партії пройшли тривалий шлях у своєму розвитку, еволюціонувавши від існування у формі невеликих сконсолідованих гуртків з чіткими програмними положеннями до великих утворень з власним, замкненим на самого себе бюрократичним апаратом, нестійкими та розпливчастими програмно ідеологічними позиціями, які можуть бути змінені залежно від кон'юнктури політичного ринку. При цьому партії поступово втрачають свій вплив та статус своєрідного мосту між суспільством і державою, з одного боку перебуваючи під тиском груп інтересів та великого капіталу, а з іншого поступово поступаючись іншим формам об'єднання громадян, які на сучасному етапі ще не встигли стати забюрократизованими та відірваними від суспільства.

Такий висновок виглядає досить песимістичним, проте зважаючи на негативну оцінку існуючої практики, в суспільстві існує бажання налагодити контакт з політичними партіями. Так, під час соціологічного дослідження 2004 року, більше 50% респондентів висловилися за проведення широких публічних обговорень програм політичних партій та виборчих блоків політичних партій, при цьому більше 40% висловило бажання взяти участь у такого роду обговореннях [5,19]. Під час телевізійної передачі "Свобода Савіка Шустера" у серпні 2007 року 70% аудиторії у студії, яка за своїми соціально демографічними характеристиками репрезентує склад населення України, виявило готовність надати політичній партії, яку вони підтримують, фінансову допомогу у розмірі як мінімум 5 грн. Це лише окремі свідчення того, що потреба створення механізмів для залучення громадськості до процесу формування партійної політики існує не лише на рівні наукових досліджень, але і на рівні пересічного громадянина.

Крім того, проблема полягає у тому, що альтернативи політичним партіям, в якості агентів, які мають виконувати представництво інтересів у органах влади на сучасному етапі розвитку парламентаризму практично не існує (ідеї прямої електронної демократії, пропаговані останнім часом все ще залишаються досить далекими від практичного застосування). Перефразовуючи відомий вислів У. Черчілля партії як інститути мають свої (і при тому великі) недоліки, проте нічого кращого людство запропонувати не може. Той же С. Перегудов [14] категорично стверджує, що жодна організація не в змозі взяти на себе дві найголовніші функції партії представництво усього спектру соціальних і політичних сил в системі влади та "вирощування" когорти професійних політиків, здатних взяти на себе управління суспільством і державою.

Не торкаючись другої функції, яка не має сенсу без належного виконання першої, звернемося саме до проблеми представництва політичними партіями інтересів, яка має ключове значення в Україні на сьогоднішньому етапі. громадськість партійний політика влада

З розвитком партійної системи в Україні та збільшенням ролі політичних партій як інституту, через який здійснюється (або, принаймні, має здійснюватися) воля народу, втілюючись спочатку у партійних програмах, а потім і у державній політиці, постала проблема забезпечення конституційних прав народу як джерела влади (ст. 5 Конституції України, "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування" [1]). Що може запропонувати для вирішення цієї проблеми політична наука?

Регулювання відносин на законодавчому рівні відбувалося і відбувається переважно на рівні стосунків держави та політичних партій. Визначається виключне право останніх (а також блоків) на висування кандидатів до представницьких органів влади та місцевого самоврядування; партії формують виборчі комісії, їх коаліція визначає склад уряду та прем'єр міністра країни; партії, які подолали загороджувальний бар'єр на парламентських виборах, отримують (а точніше, мають отримувати) державне фінансування тощо.

Іншими словами, взаємодія між цими двома сторонами трикутнику "держава" "політичні партії" "народ" законодавчо визнана і в певній мірі регламентована. Майже не виникає питань і стосовно визначення поняття політичної партії. Відомі і визнані його і політологічні, і юридичні трактування, чіткі критерії, у відповідності до яких міністерство юстиції має реєструвати політичні партії, відмовляти їм у реєстрації або позбавляти її.

Політологічне визначення у загальному партії звучить наступним чином: політична партія добровільне об'єднання людей, що прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задоволення суспільних інтересів [2,164].

Законодавче визначення загалом збігається з політологічним, проте дещо уточнює та формалізує його. Згідно з Законом України "Про політичні партії", ст.2, політична партія це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах [3]. Крім того, політичні партії згадуються і у Конституції України (ст.36, "політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах" [1]), що підкреслює їх роль у політичній системі такий підхід характерний для "нових" конституцій.

Таким чином, дане поняття цілком формалізоване та конструктивне за своєю суттю, особливо у своєму юридичному трактуванні. Однак як формалізувати третю вершину трикутника "народ", для того, щоб створити йому умови для впливу на політичну партії з метою забезпечення представлення ними інтересів самого народу. Поняття це є абстрактним. Той же словник С. Рябова взагалі не подає такого поняття. У Конституції воно також залишається на рівні абстракції. Як наслідок, ми не можемо так само легко оперувати даним поняттям у юридичній сфері одна лише ст.5 основного закону, в якій мова йде про народ, потребувала у трьох місцях офіційного тлумачення до Конституції [1].

Весь виключний статус політичної партії у законодавстві обумовлюється її специфічною роллю у політичній системі та суспільною корисністю, яка полягає у агрегуванні та артикуляції інтересів населення. Саме виходячи з постулату про цю корисність, партія одержує пряме та непряме фінансування від держави, набуває права висування кандидатів на представницькі посади у органах державної влади та місцевого самоврядування. Якщо ж партія не виконує покладені на неї суспільством функції, то з'являються підстави для сумнівів щодо її діяльності як інституту.

Якщо ж проігнорувати дане питання взагалі, то це прямо буде підривати легітимність політичних партій як виразників волі народу, а отже і держави, політику якої політичні партії формують через діяльність своїх членів органах влади. Участь народу у формуванні політики через політичні партії повинна бути формалізована та підтримана законом, з тим щоб узаконити саму політичну систему країни.

Ця проблема стосувалася і стосується не лише України, а тому її вирішенням наука почала опікуватися ще задовго до початку становлення партійної системи в Україні. Коротко вона зводиться на практиці до того, що всі громадяни не можуть бути суспільно активними, а тому роль виразників волі народу (в тому числі і у стосунках з політичними партіями) виконують лише ті, хто добровільно хоче взяти на себе такий обов'язок. Мова йде про використання конструкції "громадянського суспільства". У сучасному розумінні, це сукупність усіх громадян, їхніх об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами державних інституцій, їх директивного регулювання і регламентації, але гарантуються та охороняються державою [4,13].

Дане визначення є більш широким, ніж визначення народу, оскільки воно включає не лише фізичних осіб, але і їх об'єднання, проте одне єдине уточнення у цьому визначенні "що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури" робить його неоперабельним для законодавства та й, у великій мірі, для політичної науки. Як виміряти рівень суспільної свідомості та політичної культури? А навіть якщо і виміряти його, дійшовши згоди щодо певної шкали вимірювання, то з якого значення даний конкретний рівень можна визначити як "високий"?

Навіть якщо будуть визначені певні критерії, то, як правило, буде знаходитися контрпоказник, який нівелюватиме або ставитиме під сумнів їх значення. Наприклад, під час дослідження 2004 року, проведеного між виборами 2002 і 2006 років, з'ясовувався відсоток громадян, які є членами громадських організацій, а також тих, хто може назвати впливові громадські організації свого міста, тобто вимірювалися і кількісні, і якісні показники [5,21 22]. Візьмемо для порівняння результати, одержані в двох містах Західної України Вінниці і Коломиї. Так, у Вінниці членами громадських організацій були 13,3% опитаних городян, а Коломиї 4%. Одночасно з цим у Коломиї змогли назвати впливові громадські організації міста 13,5%, а у Вінниці 11,2%. Як за цими показниками можна сказати, де вищий рівень суспільної свідомості та політичної культури?

Це лише приклад того, що такого роду оцінка, індуктивна за своєю сутністю, позбавляється надійності одним контраргументом, а вже це дозволяє говорити дослідникам про відсутність або нерозвиненість в Україні громадянського суспільства, існування суспільства "не громадянського" (С. Полохало) [6]. У підсумку поняття залишається дискусійним та неоперабельним, більше того, відбувається його інфляція і воно поступово переходить з ряду наукових до ряду публіцистичних. Тому слід шукати іншу альтернативу.

Досить близьке до визначення громадянського суспільства трактування поняття "громадськість" дає Юридична енциклопедія [7]. Громадськість соціально активна частина суспільства, яка на добровільних засадах бере участь у суспільно політичному житті країни. Це визначення також потерпає від проблеми вимірювання в даному випадку вимірюванню підлягає соціально активність, що в підсумку викликає проблеми, аналогічні до наведених вище.

Втім, є і інші визначення громадськості, при цьому "офіційні", оскільки вони входять до низки міжнародних документів, ратифікованих Україною. Зокрема, у Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (ратифікована Україною 6 липня 1999 року) визначено, що "громадськість означає одну або більше фізичну або юридичну особу, їх об'єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою", також у Конвенції міститься визначення "зацікавленої громадськості" як громадськості, "на яку справляє або може справити вплив процес прийняття рішення з питань, що стосуються навколишнього середовища, або яка має зацікавленість у цьому процесі" [19].

У такому трактуванні поняття громадськості стає цілком операбель- ним, більше того, воно одержує юридичне підґрунтя і дозволяє у одній сукупності охопити одночасно фізичних та юридичних осіб (чого неможна зробити у понятті "народ") та позбутися важко вимірюваних якісних і суперечливих кількісних характеристик (характерних для поняття "громадянське суспільство").

В такому випадку ми можемо і цілком чітко дати відповідь на питання, що, власне, є "участь громадськості у формуванні партійної політики". По аналогії з участю громадськості у формуванні державної політики [20,7] її можна визначити як процес безпосереднього або опосередкованого залучення однієї або більше фізичних чи юридичних осіб, їх об'єднань, організацій або груп, які діють відповідно до національного законодавства або практики, до процесу підготовки, обговорення та прийняття рішень політичними партіями.

Якщо говорити простіше, то участь громадськості у формуванні партійної політики означає для неї можливість впливати на прийняття рішень стратегічного характеру. Адже політика (policy, не politics) це, власне, управлінський курс, стратегія діяльності, програма заходів, лінія поведінки [1,138]. При цьому, необхідно ще раз підкреслити, що мова йде не про членів партії, а про пересічних громадян, які хочуть вплинути на рішення партії, на її політику.

Таке визначення відкриває широкі перспективи для практичного використання зокрема, воно дозволяє класифікувати можливі форми участі громадськості у формуванні партійної політики.

П. Бурдьє досить чітко визначив основні два напрямки партійної боротьби, за підсумками якої і формується партійна політика [17]. На його думку, така боротьба носить двоступеневий характер, коли перемога у боротьбі за контроль над партійним апаратом у підсумку дозволяє включитися у боротьбу за голоси виборців. Перший ступінь внутрішньопартійна боротьба, а другий боротьба назовні.

Традиційно, у науці та законодавстві увага віддається саме другому різновиду партійної боротьби, в той час як перша, перебуваючи в тіні, залишається слабко регламентованою і відданою на відкуп політичним партіям та їх статутним нормам. Втім, така ситуація в умовах посилення партійного апарату та відсторонення рядових членів політичної партії від вироблення дійсно важливих рішень, викликала і викликає занепокоєння.

Оскільки діяльність політичних партій має загальну значущість, небезпечно створювати умови для повної узурпації влади над партійним апаратом всередині самої партії. Партія у своїй внутрішній діяльності має так само підпорядковуватися згадуваному вище зауваженню Р. Арона всередині її має відбуватися боротьба за право формувати партійну політику, яка (боротьба) при цьому не повинна виходити за межі чинного законодавства та норм, встановлених статутними документами політичної партії.

В іншому випадку, в умовах закритих партійних списків, чистої пропорційної системи та відсутності територіального представництва партія ризикує перетворитися на закриту олігархічну групу, в якій непрозоро розподіляються посади та місця кандидатів у списках, а громадянину буде абсолютно незрозуміло, хто ж, власне, з усієї цієї непрозорої структури конкретно має представляти його інтереси. Як свідчать результати опитувань, що їх наводить у своїй роботі Л. Ле Дюк, відсоток виборців, які відчувають, що обрана ними влада виявляє схильність до "втрати зв'язків" з електоратом складає: у Німеччині 86%, у Франції 85%, у Великобританії 84%, у Канаді 83%, у США 78% [20,6 7]. Наведені цифри є досить показовими та ілюструють масштаби проблеми і свідчать про те, що вона є актуальною не лише для України.

Повернемося до зауваження П. Бурдьє. Воно має велику вагу, оскільки дає чіткий критерій, за яким ми можемо класифікувати можливі форми впливу громадськості на формування партійної політики. Це впливи на внутрішню і зовнішню діяльність політичної партії. Якщо уточнити це визначення з точки зору визнання єдиним законним способом набуття влади політичною партією участі у виборах, то одержимо інший варіант цієї ж класифікації вплив на діяльність партії, пов'язану з участю у виборах (зовнішньо орієнтовану) та на діяльність, яка з участю у виборах не пов'язана (внутрішню).

Чи має право громадянин втручатися у внутрішні справи партії, членом якої він не є? Чи доцільне і виправдане таке втручання? Як свідчить досвід країн, які запровадили таку практику, зокрема США і Канади, таке втручання є корисним і навіть необхідним. Широке залучення громадян до внутрішньопартійних процесів (зрозуміло, що не всіх, але лише таких, що в підсумку матимуть суспільну вагу) підвищує легітимність самих цих процесів, робить їх більш прозорими з точки зору суспільства та сприяє посиленню внутрішньопартійної демократії.

У США таким механізмом залучення громадськості до внутрішньопартійних процесів стало використання первинних виборів. Ці вибори почали проводитися ще на початку ХХ ст. з метою обмеження влади партійних керівників. Практика первинних виборів надає можливість пересічним виборцям самим висувати кандидатів від кожної політичної партії. Кількість первинних виборів поступово зростала до Першої світової війни, проте потім почало скорочуватися. У1968 році з'їзд Демократичної партії висунув рішучу вимогу збільшити кількість первинних виборів. Згодом, тим же шляхом змушена була піти і Республіканська партія. У підсумку за наступні 30 років кількість штатів, в яких практикуються первинні вибори, у випадку з Республіканською партією зросла з 16 до 41, а у випадку з Демократичною партією з 17 до 37 [12].

Аналогічно канадська практика проведення жорстко регламентованих законом виборчих кампаній за посаду лідера політичної партії (та визначення кандидатів) створила умови для меншої залежності політичної партії від великого капіталу та стимулювала залучення громадян до участі у внутрішньопартійних процесах.

Чому тут приділена така увага саме "внутрішньому" впливу громадськості? Причина криється в тому, що він, на відміну від зовнішніх форм, які вже регульовані в Україні нормами закону, обов'язково потребує законодавчого закріплення. З точки зору практики та визначення можливих шляхів забезпечення участі громадськості у формуванні партійної політики саме даний критерій визначеність у законодавстві є найбільш цінним, оскільки він визначає можливі шляхи вдосконалення існуючої практики.

Такими чином, пропонується розділити форми участі громадськості у формуванні партійної політики на законодавчо закріплені форми участі та практики. Різниця між ними цілком зрозуміла. Перші мають юридичні наслідки та здійснюються відповідно до встановленої законом процедури. Другі, натомість, дозволяють здійснювати вплив не через юридичні наслідки, а через публічний резонанс.

Природно, що вага законодавчих форм більша, ніж вага практики, а тому по мірі можливості останнім необхідно надавати законодавчого підкріплення (як це вже має у випадку надання законодавчого права певному обмеженому колу громадських організацій за результатами проведеного ними моніторингу перебігу виборчої кампанії, звертати увагу органів державної влади на факти виявлених порушень та одержувати відповідь на дане повідомлення у встановлені терміни). Втім, беручи до уваги природний суб'єктивізм практично будь якого оціночного судження (а саме такий характер у багатьох випадках носить діяльність громадських організацій), перевести усі практики у статус законодавчо закріплених норм не тільки не видається можливим, але і не здається доцільним.

Отже, законодавчо повинні бути врегульовані форми участі громадськості у формуванні партійної політики, пов'язані з фінансуванням політичних партій, процедурами виборів лідерів політичних партій та висування кандидатів, а у сфері практик повинні залишитися аналіз та оцінка програмних документів політичних партій, моніторинг перебігу виборчих кампаній та виконання політичними партіями положень передвиборних програм.

Тут ми маємо змогу перейти до наступного варіанту класифікації форм участі громадськості у формуванні партійної політики прямий та опосередкований вплив громадськості. Практики, про які йшла мова вище, дають тут ілюстрацію опосередкованого впливу громадськості на формування партійної політики через громадську думку, вплив на яку, в свою чергу, чиниться шляхом оприлюднення результатів аналізу, оцінки та моніторингу партійної політики. В той же час заходи зі спільного написання громадянами передвиборних програм політичних партій (які в реальності скоріше можна розцінювати як рекламний хід) можна розглядати як приклад прямого залучення громадськості до формування партійної політики.

Якщо безпосередній вплив вимагає законодавчого закріплення або "доброї волі" політичної партії, то опосередкований вплив є результатом свідомої діяльності громадян та їх об'єднань, спрямованої на формування партійної політики.

Така діяльність вимагає певної підготовки та наявності інструментарію, з тим аби результати діяльності були певним чином формалізовані, а сама діяльність відбувалася не стихійно та хаотично, а відповідно до визначеної методики. Все перелічене є необхідним для того, аби результати, одержані в ході такої діяльності були визнані як суспільством, так і самими політичними партіями.

Такого роду визнання особливо важливе для України, яка поки що не має великого досвіду проведення комплексних громадських моніто- рингів партійної діяльності і відповідних традицій. У світі ж така практика є досить розповсюдженою. Моніторингом, аналізом та оцінкою партійної та державної політики опікуються так звані think tanks громадські дослідницькі організації, які є незалежними від політичних партій та неприбутковими за своєю сутністю [5,14].

За даними Науково дослідницького інституту зовнішньої політики (США), в світі існує більше 4500 think tanks, з яких більше третини розташовані на території США. Think tanks цінні тим, що вивчають суспільно важливі проблеми та досліджують можливі шляхи їх розв'язання. У посткомуністичних же країнах досі не вироблено єдиних підходів та єдиних методик для залучення громадськості до аналізу, оцінювання та моніторингу партійних програм.

З огляду на сказане вище, для української політичної науки на сучасному етапі важливо прияти розвитку такого роду організацій, забезпечуючи їх методичними матеріалами, які дозволятимуть впорядковувати діяльність подібного роду громадських об'єднань, підвищувати фаховий рівень їх членів, а в підсумку забезпечити об'єктивність одержуваних ними результатів та суспільне визнання цих результатів.

Нарешті, звернемо увагу на останній критерій, згідно з яким ми можемо виокремити ще два підвиди участі громадськості у формуванні партійної політики: до них відносяться індивідуальна участь та групова участь. Дійсно, якщо акт голосування за лідера партії або надання їй фінансової підтримки це справа індивідуальна, то проведення моніторингу, аналізу або оцінки діяльності партії вимагає колективної діяльності. В іншому разі визнання результатів такої діяльності може опинитися під загрозою. Як правило, це вимагає залучення до участі в процесі і публічних заходах керівників провідних громадських організацій (міста, регіону, країни), науковців, а також лідерів громадської думки.

Втім, у окремих країнах існують спеціального роду громадські об'єднання, які мають особливе відношення до суб'єктів виборчого процесу. Так, у США існують так звані комітети політичної дії КПД, які, спеціалізуючись на окремих проблемах, збирають кошти, з тим щоб надати їх на проведення виборчої кампанії тим кандидатам, які найбільше опікуються саме вирішенням даної проблеми. Не зважаючи на критику, що лунає на адресу КПД як інституції, необхідно відзначити, що жоден КПД не надає коштів виключно представникам однієї політичної партії (Республіканської або Демократичної). Проте складність функціонування КПД, наявність можливостей для фінансових зловживань не дозволяє говорити про впровадження подібної практики в Україні.

Підбиваючи підсумки щодо проблеми типологій, визначимо такі варіанти класифікації форм участі громадськості у формуванні партійної політики.

За сферою впливу:

- внутрішні;

- зовнішні.

За способом законодавчого регулювання:

- законодавчо закріплені;

- практики.

За ступенем впливу:

- прямі або безпосередні;

- непрямі або опосередковані.

За кількістю суб'єктів впливу:

- індивідуальні;

- колективні.

Розглянемо тепер конкретні форми участі громадськості у формуванні партійної політики. Для цього розділимо партійну діяльність на два великі блоки, як це випливає із тез П. Бурдьє та як, власне, зроблено у законодавстві України: це діяльність політичних партій під час виборчих кампаній (регулюється Законом України "Про вибори народних депутатів України", Законом України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів)" та ін.), та у між виборчий період (регулюється Законом України "Про політичні партії" тощо).

У міжвиборчий період найбільш важливою є така діяльність політичних партій, як:

- одержання фінансування;

- обрання керівництва політичної партії;

- внесення змін / прийняття нових програмних документів;

- звітування перед виборцями щодо проведеної роботи.

Під час виборчої кампанії найбільш важливими складовими діяльності політичної партії є:

- розробка і прийняття виборчої програми політичної партії;

- висування кандидатів від партії та визначення їх порядку у виборчому списку;

- одержання фінансування.

Звернемо увагу на те, що тут мова йде саме про питання стратегічного характеру. Це поворотні точки, які визначають подальшу тактичну діяльність політичної партії. Саме тому у даному списку відсутня, наприклад, передвиборча агітація.

Коротко розглянемо потенційні можливості, які існують у кожному з перелічених різновидів діяльності політичних партій, для залучення до неї громадськості.

Фінансування політичних партій у між виборчий період та під час виборів. Тут українське законодавство передбачає головним чином фінансування політичних партій, що не зовсім відповідає рекомендаціям Парламентської асамблеї Ради Європи щодо фінансування політичних партій, яка підкреслює необхідність заохочення державою громадян до надання фінансової підтримки політичних партій [8,151]. З огляду на це є сенс говорити про необхідність запровадження таких заохочень у формі надання громадянам можливості одержати податкову знижку (обмежену певною граничною самою), за рахунок якої вони зможуть надати кошти тим політичним партіям, які вони підтримують. Крім того такий підхід дозволить використовувати кошти більш раціонально, оскільки громадянин прямо зможе підтримати партію замість того, щоб держава на власний розсуд розподіляла сплачені ним у вигляді податків кошти між політичними партіями, які він, цілком можливо, і не підтримує.

Обрання керівництва політичної партії традиційно вважається суто внутрішньою справою політичної партії, яка стосується лише її членів та органів юстиції, які мають зафіксувати даний факт. Однак, українська практика показує, що таке самоусунення держави несе за собою внутрішньопартійні конфлікти та ставить під сумнів обрання лідерів політичних партій, призводить до розколів, що різко знижує імідж політичної партії як інституту взагалі (такі конфліктні ситуації виникали у під час розколу Народного Руху України, обрання лідерів Трудової партії України та Громадянської партії ПОРА, виходом частини членів із Соціалістичної партії України після її входження до Антикризової коаліції влітку 2006 року). У світовій практиці вже є приклади вирішення даної проблеми. Наприклад, у Канаді існує закон, згідно з яким держава жорстко регламентує процес обрання лідера політичної партії, у зв'язку з чим процес обрання лідера політичної партії у Канаді практично дуже мало відрізняється від процесу обрання членів партії до представницьких органів влади [9]. Даний процес передбачає фінансове звітування за підсумками таких перегонів і надання усім бажаючим можливості фінансово підтримати (в межах, встановлених законом) кандидата на посаду лідера партії. Така практика робить процес обрання максимально відритим і прозорим, даючи можливість не лише рядовим членам партії мати реальний вплив під час такого роду виборів, але і її прихильникам сприяти обранню того чи іншого кандидата, а отже того чи іншого шляху розвитку партії. В Україні подібна практика відсутня.

Звітування перед виборцями щодо діяльності партії. У даному випадку мова повинна йти скоріше про практики, ніж про законодавчі акти. Тому в цій площині завдання політичної науки полягає у розробці різного роду методик для моніторингу партійної діяльності. Такого роду методики вже почали розроблятися та застосовуватися в Україні (Лабораторією законодавчих ініціатив, Міжнародним центром перспективних досліджень тощо), проте їх головною проблемою є потреба подальшого вдосконалення, більш широке розповсюдження, а також відсутність юридичних наслідків, які могли б наступити за підсумками моніторингу. Остання проблема в загальному плані практично невирі- шувана, проте автори проекту Закону України "Про фінансування політичних партій" (Ст.16) О. Шумельда та А. Романюк вказують на можливий шлях вирішення даної проблеми в окремих випадках, пропонуючи надати громадським організаціям, що у своїх статутах включають задачі, зв'язані з аналізом політики право подавати до Центральної виборчої комісії свої письмові опротестування майнової декларації кандидата у депутати від політичної партії, визначаючи їх причини, з тим аби Державна податкова адміністрація протягом 10 днів з дня подачі опротестування, вмотивовано відповіла на опротестування майнової декларації в письмовій формі [10]. Запровадження такого роду норм може суттєво збільшити вагу громадського моніторингу діяльності політичних партій.

Розробка і прийняття виборчої програми політичної партії в сучасних умовах відбувається в досить короткий термін (особливо коли мова йде про програми партійних осередків, що беруть участь у виборах до органів місцевого самоврядування), тому програму партії громадськість одержує для ознайомлення вже post factum. З огляду на це, громадяни потребують вже скоріше інструментарію для аналізу та оцінки передвиборної програми, з тим, аби визначитися, наскільки вона є конкретною, наскільки визначені у ключових сферах суспільного розвитку пріоритети, наскільки представлені актуальні для громадян проблеми та яким чином і за який рахунок партія має намір їх вирішувати. Тому тут виникає потреба розробки та розповсюдження методик аналізу, оцінки передвиборних програм політичних партій, а також проведення їх публічних обговорень. Це дозволить громадянам принаймні опосередковано впливати якщо не на текст програми, яка подається партіями до виборчої комісії, то принаймні на тексти більш розгорнутих варіантів програми, які партії також готують у більшості випадків.

Висування кандидатів на виборах від партії та визначення їх порядку у виборчому списку також вимагає законодавчого втручання. В умовах чистої пропорційної системи закритих виборчих списків громадянин практично не має можливості вплинути на те кого саме від партії буде обрано до представницьких органів, а після їх обрання депутатами практично не має реально діючих важелів для відкликання того чи іншого обранця. В цій ситуації виникає потреба у більш жорсткому регламентуванні державою процесу висування кандидатів (наприклад, зробити обов'язковою практику проведення рейтингового голосування для визначення порядку кандидатів у виборчому списку) або зробити списки відкритими і проводити голосування з преференціями. У випадку ж визначення кандидатів на окремі посади (як от Президента, мерів міст) доцільно застосовувати ту саму процедуру, яка пропонувалася вище для обрання лідерів політичних партій.

Таким чином, якщо згрупувати перелічені вище форми участі громадськості у формуванні партійної політики, які існують у світовій практиці, то першочерговими завданнями для політичної науки в даній сфері можна вважати:

- роботу над вдосконаленням діючого законодавства щодо фінансування політичних партій з урахуванням потреб залучення і заохочення громадськості до участі в цьому процесі;

- чітке законодавче регламентування процедур обрання лідерів політичних партій та визначення кандидатів від політичних партій на представницькі посади із передбаченням державного контролю за дотриманням усіх необхідних процедур і надання громадськості можливостей для участі в даному процесі;

- розробка методичних матеріалів для здійснення громадськістю оцінки та аналізу програмних документів політичних партій, моніторингу виконання передвиборних програм і партійної діяльності взагалі, а також у разі можливості створення у законодавстві умов для набуття результатами такого роду моніторингів юридичних наслідків.

Література

1. Конституція. України // http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/ main.cgi?nreg = 254%EA%2F96%2D%E2%0.

2. Рябов С.Г. Політологія: словник понять і термінів. 2 ге вид., пере- робл. і допов. К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2001. 256 с.

3. Закон України "Про політичні партії" // http://zakon.rada.gov.ua/ cgibin/laws/main.cgi?nreg = 2365 14.

4. Партійна політика: вплив недержавних громадських організацій на формування та впровадження. К.: МЦПД, 2007. 128 с.

5. Участь громадськості в суспільному діалозі щодо суспільних програм. (Узагальнений досвід з аналізу, моніторингу та оцінки партійної політики). К.: МЦПД, 2005. 100 с.

6. Полохало В. Середній українець соціальна основа негромадянського суспільства // Політична думка. 1999. № 4. С.30 32.

7. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. К.: "Укр. енцикл.", 1998. Т. 1: А Г. 672 с.: іл.

8. Романюк А., ШведаЮ., Шумельда О. Політико правові аспекти фінансування політичних партій. Львів, 2003, 162 с.

9. Фінансування федеральних виборів. К., 2004.

10. Проект. Закону України "Про фінансування політичних партій" // http://www.geneza.lviv.ua/party_finance/draft_law_3.htm .

11. Борисюк В. Политология США об электоральных особенностях общества в конце XX века // МЭ и МО. 2002. № 3.

12. Согрин В. Политическая власть в США: характер, содержание, тенденции // МЭ и МО. 2001. № 6.

13. Борисюк В. Президентская кампания 2000 г. в США: кризис партийной идентичности // МЭ и МО. 2001. № 3.

14. Перегудов С. Великобритания после парламентских выборов // МЭ и МО. 2001. № 11.

15. Дилигенский Г. Политика и общественное мнение в России // МЭ и МО - 2001. № 10.

16. Арон Р. Демократия и тоталитаризм // http://bookz.ru/authors/ reimon aron/aronreim01.html.

17. Бурдье П. Социология политики // http://www.policy03.narod.ru/ burdie.html.

18. Зіммель Г. Социальная диффиренциация // http:// www.policy03.narod.ru/zimmel.html.

19. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля // http://zakon.rada.gov.ua/cgi bin/laws/main.cgi?nreg = 994_015.

20. Участь громадськості у законодавчому процесі // http:// parliament.org.ua/docs/files/8/1157622381_ans.pdf.

Размещено на Allbest.ru