Політичне просвітництво як засіб формування та стабілізації демократичних систем XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичне просвітництво як засіб формування та стабілізації демократичних систем XX століття

Іванов М.С.

Дана стаття є певною спробою дослідження ролі політичної освіти в функціонуванні різних політичних систем. Але тут торкнемося переважно демократичних типів політичних систем, які формувалися в історично близький період до сьогодення, а тому мають безпосередній зв'язок з нашим часом, а інколи певним чином зберігають свої риси і в сучасних суспільствах.

При цьому головна увага буде приділена питанням вивчення досвіду політичної соціалізації освітніми засобами в умовах перехідного суспільства і дослідженню шляхів оптимізації процесу поширення політичного знання в умовах розбудови демократичних політичних систем. С цією метою здійснюється аналіз досвіду вжитку освітніх систем в суспільствах, які змогли подолати тоталітарні форми і накопичили досвід застосування політико-дидактичних засобів у зміцненні демократичних засад свого історичного і сучасного розвитку. При цьому основну увагу буде приділено досвіду таких країн як США та ФРН, які мають відмінний, але дуже важливий досвід розвитку системи політичної освіти. Безумовно, цей цінний досвід є надзвичайно актуальним для нашого суспільства, яке здійснює перехід до демократичного влаштування.

Слід зазначити, що на межі новітньої доби людство виявило здатність до реального втілення таких феноменів, як тоталітарні та розвинуті форми представницької демократії. В значній частині держав Заходу демократія поступово перетворювалася на переважаючу форму організації політичного життя. Але на цьому етапі свого розвитку демократія отримала риси, які відрізняли її як від античних зразків, так і від філософського ідеалу. Саме ці відмінності спричинили масштабні дискусії серед вченого люду щодо трансформацій демократії, які тривають і сьогодні. Деякі вчені взагалі заперечували саме демократичний характер політичного процесу на Заході. Слід відзначити, що підставою критики перехідних демократичних процесів була їх декоративність без залучення в політичний процес громадян як творців і гарантів даної системи. З цього приводу Ален Турен писав: "Демократія є постійним зусиллям по створенню сфери громадянського стану та забезпеченню того, щоб приватні переконання та групова належність могли збігтися та з'єднатися в ній, в атмосфері взаємної поваги" [1,15].

В той же час залучення громадян, наділених індивідуальними правами, в політичний процес наштовхувалося на їх нездатність творити демократичне співтовариство в силу недоліків в характері політичної культури. В цьому зв'язку спочатку в практиці, а пізніше і в теорії демократичного процесу велика увага почала приділятися політичній освіті та громадянському вихованню як важливим чинникам політичної соціалізації та формування і підтримки системи.

З цього приводу американський філософ Джон Дьюї висловив думку про те, що теорію і практику демократичного устрою громадяни повинні отримувати вже в школі. "Відомо, що демократія немислима без освіти. Цей факт можна поверхово пояснити тим, що обраний народом уряд не досягне успіху, якщо виборці, якими він керує, не матимуть освіти. У демократичному суспільстві, що не визнає принципу примусової влади, мають панувати добровільна відданість і зацікавленість, а вони виникають лише завдяки освіті. Проте існує глибше пояснення. Демократія - це більше, ніж форма уряду, це, насамперед, спосіб співжиття, форма спільного досвіду. Збільшення кількості осіб, які беруть участь у певній справі й через це мусять співвідносити власні дії з діями інших людей і зважати на дії інших людей, розпочинаючи і спрямовуючи власні дії, еквівалентне руйнації тих класових, расових і національно-територіальних бар'єрів, які не давали людям можливості повністю усвідомити значення своєї діяльності" [2, 57].

У своїй роботі "Демократія та освіта" Дж. Дьюї виділив два елементи, які є типовими для демократичних режимів. Першим елементом виступає зростання кількості та варіантів перетину спільних інтересів, які ведуть до осмислення взаємного інтересу як фактору соціального контролю. Другим елементом називається вільна взаємодія соціальних груп, соціальна значущість яких неодмінно призводить до змін та постійної переоцінки соціальних звичок.

Освіта, як і культура в цілому, виступає у Дж. Дьюї як можливість розширити та вточнити межі індивідуального розуміння. Освіта, таким чином, трактується як розширення контексту. Іншими словами, демократія як форма організації соціального життя, на його думку, базується на плюралізмі інтересів та досвіді.

Демократична політична система характеризується толерантним ставленням до різних політичних поглядів, переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадські права і свободи. Оскільки в демократичних суспільствах громадяни є вільними у виборі брати чи не брати участь у політиці, то реальна політична активність є середньою. При цьому більшість членів суспільства внутрішньо готові до політичної участі.

Як ніколи в умовах зростаючої індивідуалізації суспільного життя керівництво держав, які йшли шляхом демократичних перетворень, були стурбовані цілісністю існуючих систем та єдністю соціумів в межах їх політичних кордонів. Скоріше, на противагу процесу усвідомлення соціальних ролей індивідами, державні інституції намагаються в цей час загострити увагу на питаннях єдності нації, закликаючи до патріотизму, громадянськості, незважаючи на реальні соціальні, професійні та географічні відмінності. освіта суспільство політичний соціалізація

Суспільство вимушене підкорятися правилам, які встановлюється державою в силу того, що воно має як базову цінність прихильність політичному порядку. Самуель Хантінгтон у своїй роботі "Політичний порядок в суспільствах, які трансформуються", посилаючись на оцінки Уолтера Ліппмана щодо розвитку політичного процесу в США, вказує, що "найбільшою потребою для тих, хто живе в спільноті, є потреба в тому, щоб останні були керовані, самокеровані, якщо це можливо, добре керовані, якщо пощастить, але в будь-якому випадку керовані" [3, 66]. Таким чином, демократична система як сукупність демократичної держави, демократичного суспільства і демократичної особистості у своєму існуванні занепокоєна проблемами цілісності системи і розвитку, тобто досягнення більш високого рівня соціально-економічного розвитку на основі соціальної та політичної стабільності і консенсусу з приводу законності цієї системи і правомірності її політичної стратегії. А це на базовому рівні забезпечується політичною освітою та вихованням громадян. Сфера освіти - це галузь формування нових парадигм мислення та поведінки, джерело інноваційного розвитку.

Свідомий чи стихійний інтерес до феномена демократичної освіти був далеко не випадковим. Цілі напрямки політичної соціології і політичної психології намагалися виробити відповідний універсалізму "людини політичної" підхід, який пояснює його поведінку і мотивацію участі в демократичному процесі.

Теоретичну основу відповідного процесу в реальному політичному процесі заклали відомі мислителі періоду новітньої доби (Е. Даунс, М. Олсон, Г. Саймон, П. Лазарсфельд, Р. Петнем, А. Пшеворський та ін.). Безумовною їх заслугою стало глибоке вивчення проблем цілеспрямованої політичної соціалізації і постановка проблеми громадянина як найважливішого фактора демократичної політики [4].

Однак, на думку автора статті, вивчаючи проблеми одержання політичної інформації громадянином демократичного суспільства, автори випустили таку базову властивість прилучення до демократичної політики, як політична освіта, яка починається ще в дитячому віці. Саме вона згодом дає можливість громадянину класифікувати селективну інформацію про політичний процес і відповідно займати ту чи іншу позицію. У цьому зв'язку більш повно розглядає механізм включення громадянина в демократичний процес концепція політичної культури.

Досліджуючи доводи, наведені в класичній роботі Габріеля Алмонда і Сіднея Верби "Громадянська культура і стабільність демократії", зокрема, А. Скерроу виділив наступні відмінності політичної культури демократичних країн від інших: знання про політичну систему, демократію, про те, як ця демократія працює; визнання значимості впливу пересічного громадянина на політику держави; безумовне визнання партиципації громадянина; почуття внутрішньої свободи; готовність до політичного співробітництва з іншими громадянами; гордість за демократичний устрій; довіра до демократичних інститутів; нарешті, "інтерес до політики, рівень знання змісту і розуміння сутності політики уряду і політичних процесів" [5, 163]. Саме ці відмітні риси сучасної демократичної політичної культури йдуть своїми коренями в ґрунт політичної освіти і громадянського виховання. Втім, існували й особливості в середині кожної національної політичної культури, пов'язані з так званими "трьома хвилями демократизації".

Варто помітити, що в рамках "першої хвилі" початкова спроба будувати політичну освіту на безжиттєвих онтологічних схемах і піднесених ідеалах, в ході розвитку суспільства і політичних відносин, все більше суперечила реальним політичним процесам XX століття. Більш життєздатними показали себе функціональні завдання політичної освіти.

Так, перші американські підручники з "основ громадянства" вийшли в світ, коли метою політичної освіти стала національна єдність країни. Стійкій і систематичній підготовці емігрантів до життя в американському суспільстві сприяло те, що в неї була включена програма діяльності Академії політичних наук (1880), журналу "Вісник політичних наук" (1886), Американської асоціації суспільних наук (1865), які з іманентних науці причин сприяли виникненню і розвитку ряду предметів політичного навчання. Політична освіта в Сполучених Штатах Америки з початку свого зародження мала деякі відмінні ознаки, які пов'язані з особливостями їх політичного розвитку.

По-перше, в силу того, що США - єдина наддержава, яка відноситься, за класифікацією Р. Даля, до "старих демократій", що не відчули серйозної зовнішньої чи внутрішньої погрози насильницької зміни політичної системи протягом більше 200 років, сформувалася стійка позиція, яка поділялася урядом і громадськими організаціями відносно важливості навчання демократії, громадянськості не тільки для молодих, але і для старих демократичних держав. Тому що "демократія - тендітний організм, який вимагає безстрокової підтримки і піклування" [6, 1-2].

По-друге, положення демократичної наддержави визначає для США позицію "демократичного наставника" для держав, які покінчили з тоталітаризмом чи іншими формами недемократичного правління. Особливо в цій позиції США зміцнилися після Другої світової війни, коли, наприклад, у Німеччині в комплекс заходів денацифікації входила і програма реедукації і, більше того, військова адміністрація США створювала своєрідні інкубатори для саморозвитку демократичної, громадянської освіти. Як приклад, можна згадати відкриття в травні 1948 року в Західному Берліні "Вільного університету", де сьогодні тільки на факультеті політології навчається близько 6 тисяч студентів - потенційних носіїв громадянської освіти [7].

Подібні програми відпрацьовувалися в наступні роки для країн-неофітів демократичного процесу. Свідчення тому - активне видання і поширення матеріалів, подібних "Навчанню демократії" чи "Стратегії навчання основам демократії", де не тільки пропонується власний досвід, але й акумулюється урахування національних особливостей громадянського навчання і виховання в "нових демократіях".

По-третє, при домінуванні в змісті громадянської освіти синтезу власної американської історії, особливостей свого політико-правового механізму і специфіки американської демократії федеральний уряд не виступив єдиним суб'єктом політичної освіти. Так, в 1987 році уряд штату Каліфорнія виступив з ініціативою підвищення ролі теорії й історії демократії та підвищення, в цілому, рівня викладання історії і суспільних наук у початковій і середній школах [8, 5-6]. Свідченням того, що американська політична дидактика не страждає снобізмом, є перенесення костаріканської програми "Діти голосують" в освітньо-виховну практику штату Арізона (95% початкових і середніх шкіл). Причому вплив на загальнодемократичний процес даної програми був таким, що вона "виявилася єдиною причиною - за заявою 3% дорослих виборців, - за якою вони взяли участь в останніх виборах" [8, 6]. Успіх у штаті Арізона дозволив розгорнути програму в масштабі всієї країни.

Особливу роль у політичній освіті грають приватні і громадські організації, такі як "Центр громадянської освіти", відомий своїм ефективним співробітництвом з урядом США. Саме йому належить розробка міждисциплінарної програми "Civitis", створення збірника "Національні критерії громадянського суспільства і керування", проведення разом з міністерством освіти США конкурсу "Ми, народ...", у якому могли брати участь тільки цілі класи, на краще знання Конституції і Білля про права. Йому належить і видання доступних у методичному відношенні підручників, як, наприклад, "With Liberty and Justice for All" (Ca., 1991). Громадська організація "Фонд Клоузап" у 1985 р. провела загальнонаціональну олімпіаду "Бути громадянином".

Необхідно віддати належне організаційним зусиллям правозахисної організації "The House of freedom", величезній ролі, яку виконують не тільки для США, але і для нової Європи Американська федерація вчителів і її проект "Навчання демократії", Центр освіти для демократії й ін. З політико-освітніми програмами виступають окремі університети - "Мічиганська програма політичного лідерства", громадські організації, наприклад, Сьєрра Клуб, що має понад 60 відділень з захисту і порятунку природи як на території США, так і за її межами [9]. Міжнародна просвітительська діяльність для демократії і стабільності у світі знайома українським громадським організаціям і об'єднанням.

До сказаного слід додати, що не тільки об'єктивні умови американської демократичної системи, але і роль політичної науки, у якій американці, безперечно, займають лідируючі позиції, вирішальним чином впливають на рівень політичної освіти, на демократичний процес у США і в усьому світі. Не слід забувати і про те, що на саму політичну дидактику у величезному ступені вплинули відкриття американських вчених у таких важливих галузях, як політична культура, політична соціалізація, партиципація й ін.

Зрозуміло, висловлені короткі зауваження лише частково відображають ситуацію у становленні та розвитку політичної освіти в Сполучених Штатах Америки і може створити лише деяку схему. Самі американці досить критично оцінюють положення в цій сфері освіти. Однак саме американський історичний досвід багато в чому став основою подальших кроків світового співтовариства в удосконаленні системи цілеспрямованої політичної соціалізації, формування громадянської політичної культури в багатьох демократичних державах світу.

В преамбулі Загальної Декларації прав людини, яка була прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю у 1948 році, наголошується, "щоб кожна людина і кожна структура суспільства, постійно враховуючи положення Декларації, прагнули шляхом проведення просвітницької та освітньої діяльності сприяти поважанню цих прав та свобод" [10, 3].

В 1978 році до справи розвитку громадянської освіти свій внесок зробила Рада Європи в особі свого вищого політичного органу - Комітету Міністрів, який прийняв Резолюцію R (78) 41 "Про навчання правам людини", де рекомендувалося вводити навчання правам і основним свободам людини в систему освіти, заохочувати дослідження в галузі прав людини, навчати правам людини державних службовців [11].

У 1985 році Комітет Міністрів Ради Європи підтвердив принципи своєї попередньої резолюції, прийнявши Рекомендації за № R (85) 7 "Про викладання та вивчення прав людини в школах", де конкретно були визначені навички, які мають набуватися в процесі освіти з прав людини, та знання, які повинні бути включені до змісту [12].

Додаток до Рекомендації під назвою "Пропозиції стосовно викладання та навчання прав людини в школах" містить шість головних розділів: права людини в навчальному плані школи, знання та навички, що мають набуватися в процесі вивчення прав людини, клімат школи, підготовка вчителів, міжнародний день з прав людини. Так, зокрема, в розділі "Права людини в навчальному плані школи" наголошується, що усвідомлення та реалізація прав людини є важливим елементом підготовки молоді до життя в демократичному та плюралістичному суспільстві. Це є частиною соціальної та політичної освіти і залучає міжкультурне та міжнародне розуміння. Діти мають оволодівати поняттями з освіти прав людини в ранньому віці. Наприклад, набуття вмінь ненасильницького вирішення конфліктних ситуацій та формування поваги до інших мають відбуватися в дошкільному віці та в початковій школі [12].

У 1997 році Парламентська асамблея Ради Європи приймає Рекомендації за № 1346 "Про Освіту з прав людини", де констатується, що, "на жаль, в деяких державах рівень культури в сфері прав людини все ще низький, відсутнє справжнє розуміння прав людини, ситуація з правами людини в Європі незадовільна" [12] і тому необхідно вживати подальших дій в цьому аспекті.

Тема формування "європейської свідомості", "громадянина Європи" знаходить своє відображення та є характерною для змісту і спрямованості шкільного навчання взагалі і громадянської освіти зокрема в Західній Європі.

В країнах Східної Європи склалися інші політичні й соціальні умови, що впливають на підходи до громадянської і політичної освіти. Але загальні тенденції і логіка їх суспільного розвитку відбуваються у напрямку сприйняття тих цінностей, які відповідають глобальній ідеї європейської спільноти щодо створення загальноєвропейського освітнього простору.

Отже, глобальна стратегія громадянської і політичної освіти, що включає мету, принципи, формування змісту, методи та форми, розроблені та продовжують вдосконалюватися на міжнародному рівні і в Європі - це, передусім, на рівні Ради Європи.

В той же час зміст та форми громадянської і політичної освіти в кожній окремій країні обумовлюються певною мірою системою цінностей, які суспільство вважає за необхідне передавати підростаючому поколінню.

Необхідність створення системи політичної освіти була усвідомлена німцями після Другої світової війни, коли було необхідно вирішити завдання будівництва нового соціально-політичного організму. В його основі лежало збагнення злочинів націонал-соціалістського режиму. Історія політичної освіти відображає проблеми громадського життя і неоднозначність оцінки "темного" періоду минулого Німеччини.

Обидві частини Німеччини пройшли різними шляхами усвідомлення новітнього історичного досвіду і витягу з нього уроків. На сході країни, де комуністичний уряд за підтримки радянських окупаційних військ у короткий термін знищив політичні залишки колишнього режиму, вже наприкінці 40-х років було оголошено про завершення денацифікації і перехід до будівництва "першого на німецькій землі соціалістичної держави робітників і селян". Обставини глибинного історичного і духовного плану, які привели у свій час до перемоги Гітлера, не були враховані.

Інакше і складніше протікав процес подолання й осмислення минулого у ФРН. Тут не відразу була усвідомлена важливість постійної роботи в галузі політичного виховання, і спочатку вона проводилася з ініціативи окупаційних військ західних держав, які прагнули відвернути німців від ідеї "особливого шляху", яка стала у свій час основою фашистської ідеології, і затвердити в суспільній свідомості демократичні цінності. Вони повинні були сприйматися не стільки як основи державного устрою, скільки як фундамент громадського життя в цілому. Саме суспільний вимір історії, а не державне чи національне стало однією з головних ідей освітньої політики західних союзників.

В 1952 році в ФРН був створений спеціальний державний орган, який займався пропагандою демократії через політичну освіту. Спочатку він звався "Федеральний центр на службі батьківщині", а потім був перейменований у "Федеральний центр політичної освіти".

Вже в 1954 році у кожній із західнонімецьких земель відкрилися і свої центри політичної освіти, головним завданням яких, з огляду на бідність демократичної традиції, було "подолання минулого". Втім, це завдання і сьогодні не скасовано. Ефект боротьби з нацистською спадщиною засобами політичної освіти оцінюється по-різному, але в тому економічному стані, в якому знаходилася післявоєнна Німеччина, навіть вихід перших підручників (найчастіше обсягом ледве більше 100 сторінок і на поганому папері), брошур, журналів для вчителів - це дуже високий внесок у формування демократичної політичної культури.

Порівняльний аналіз країн "другої хвилі демократизації" показує, що Німеччина була і залишається в питаннях сприяння демократичному ладу засобами політичної освіти безперечним лідером не лише серед нових демократій, але і старих.

Цікавим для України є досвід Німеччини у визначенні пріоритетних завдань системи політичної освіти. Зокрема, серед найважливіших завдань на етапі її становлення було поширення об'єктивних історичних знань, які до цього фальсифікувалися пропагандою. Це своєрідне лікування суспільства за допомогою засвоєння реальної історії вважалося важливим засобом подолання тоталітарних стереотипів у свідомості громадян.

Не менш важливими завданнями у цій сфері було поширення знань про механізми функціонування демократії та форми самоорганізації громадян. їх мета полягала у збудженні політичної активності людей, їх свідомої участі в демократичному керуванні державою, стимулюванні феномену так званого громадянського суспільства. З цим завданням тісно було пов'язане питання поширення інформації про зарубіжні країни, перш за все європейські. Діяльність у цьому напрямку давала можливість поступово долати в свідомості громадян синдром "виключності", вірогідність регенерації реваншистських настроїв та виховувати нагальне почуття спільності європейського дому.

До цього слід додати, що вказані завдання не залишалися незмінними. В ході зміни поколінь та суспільних проблем виникали нові орієнтири системи політичної освіти. Зокрема, актуальними для німецького суспільства з часом стали питання ефективних засобів подолання в демократичних утвореннях конфліктів їх регулювання. Ще пізніше на передній план постали питання охорони оточуючого середовища, жіночого руху, допомоги слабко розвинутим країнам, імміграції та інші. Таким чином, на досвіді Німеччини можна бачити, що тематика політичного просвітництва весь час актуалізується, але при цьому зберігається головна її спрямованість - сприяння поширенню серед населення розуміння особливостей політичного життя, готовності до участі в ньому та зміцнення демократичної свідомості.

До зазначеного слід додати, що система політичної освіти в Німеччині, як і в багатьох інших демократичних державах, завжди особливу увагу приділяла молоді і так званим мультиплікаторам, тобто тим, хто використовує отримані знання для їх подальшого поширення і від кого багато в чому залежить формування громадської думки (вихователі, вчителі, викладачі, журналісти, вчені, працівники системи освіти дорослого населення, а на Сході це ще й керівники і політики різного рівня).

Такий підхід створює ефект "сніжного кому". При цьому система політичної освіти в цій державі завжди була відкритою та доступною для кожного громадянина, який виявляв зацікавленість у підвищенні своєї громадянської та політичної культури.

Зрозуміло, кожна з посттоталітарних чи поставторитарних країн більшою чи меншою мірою, в різний термін і з різними зусиллями, одночасно з будівництвом демократії переборювала і буде переборювати індоктринацію по-своєму. Важливо те, що накопичений досвід дозволяє нам слідом за першопрохідниками зробити це швидше, а врахування політичної культури і політичної традиції власної країни - ефективніше.

Підводячи підсумок становлення нової системи політичної освіти в суспільствах, які успішно долали пережитки тоталітарних режимів, варто зазначити, що політична освіта в XX столітті стала найважливішим фактором конструювання і підтримки таких масових систем, як демократія. Вона ж було покликана зіграти одну з найважливіших ролей у демократичному транзиті в умовах другої і третьої хвиль демократизації. В сучасних демократичних спільнотах продовжують діяти могутні і досить ефективні системи політичної освіти.

Завершуючи статтю, відзначимо нові тенденції в політичній освіті Заходу. В їх констатації варто виходити з того, що сьогодні політичний світ незвично ускладнився, а політична свідомість як потенційний сукупний носій консервативного початку в суспільстві, як і раніше, віддає перевагу прийняттю традиційних політичних інститутів і політичних процесів. З великими труднощами сприймаються принципово нові політичні реалії, будь то політичні групи, що сформувалися чи вийшли на передній план політики у процесі модернізації, нові конфлікти і т.д.

Зрозуміло, що ці тенденції підсилюються політичною освітою, але щоб уникнути чисто політосвітньої функції, необхідне ретельніше проробляти проблеми, насамперед, самою політичною наукою, і лише після цього здійснювати вихід у політичну дидактику і практику політичної освіти з урахуванням нових реалій.

До числа найбільш актуальних проблем відносяться: розробка політичних і соціальних аспектів природно-наукового і технічного прогресу - біотехнологія, інформатика, автоматизація, екологія, європейське співробітництво і міжкультурна освіта, політичні компоненти професійної освіти, політична освіта для іммігрантів, розвиток діалогу між соціальними групами і віковими когортами, історико-політична освіта як зв'язок між вітчизняною і європейською, наприклад, політичною культурою і традиціями тощо. Це і є значною мірою політична освіта, яка націлена на те, щоб підготувати суспільство XXI століття і його громадянина до нових вимог.

Таким чином, мету політичної освіти в зарубіжних країнах стали визначати на рівні подвійної перспективи - суспільства та індивіду. З погляду суспільства політична і громадянська освіта мають гармонізувати соціалізацію кожної людини і передати їй знання, правила і цінності, необхідні для життя в демократичному суспільстві. При цьому наголошується, що акцент необхідно робити на формуванні громадянської культури учня.

Що ж стосується індивіда, то акцент має робитися на знанні громадянських прав та обов'язків, на механізмі захисту окремої людини і меншин, на необхідності дотримання громадянських норм і правил, на проблемах свободи та ін.

Сьогодні ми розглядаємо XX століття як час, коли ідеї і практика демократії стали надбанням широких народних мас, оскільки на сьогоднішній день понад 40% населення земної кулі живуть в умовах демократичного суспільства чи знаходяться в стані демократичного транзиту. Але при цьому варто пам'ятати, що до 20-х років XX ст. з 51 незалежної держави всього лише 10 повною мірою можна було віднести до демократій, за класифікацією Р.А. Даля.

Слід зазначити і той немаловажний факт, що XX сторіччя було не тільки епохою конструювання демократичної системи, але ще і століттям безпрецедентного протистояння двох глобальних політичних феноменів - демократії і тоталітаризму. Політологи нараховують понад 50 випадків поразок демократії в цьому сторіччі тільки в результаті внутрішніх переворотів, серед них найбільш криваві і масштабні за своїм впливом на світовий політичний процес катастрофи відбулися в Італії, Німеччині, Іспанії, Греції, Туреччині, Чилі, Аргентині. Тому не випадково, що до числа проблем, пов'язаних зі збереженням демократії - ключового питання політики, відноситься і демократична політична освіта, яка дає не тільки можливість громадянам орієнтуватися в політичному світі, бути повноправними учасниками демократичного політичного процесу, але й охоронцями та трансляторами демократичних цінностей.

Змагання демократичної і тоталітарної альтернатив у конструюванні нового вигляду політичного світу, у кінцевому рахунку, було змаганням з приводу ефективності політичного управління суспільством, місця суспільства й особистості в цих системах. Цілий ряд дослідників, серед яких І. Ільїн, С. Хантінгтон, А. Турен, Г. Маркузе, навіть виділяли як критерій у розходженні даних систем не ідеологічні чинники, а обсяг, ступінь управління. Це, на погляд автора, було продиктовано історико-соціальним контекстом виникнення і розвитку якісно нових систем у XX сторіччі.

Література

1. Турэн А. Возвращение человека действующего. Очерк социологии. - М.: Научный мир, 1998. - 458 с.

2. Dewey J. Democracy and education. - New York: Macmillan, 1963.

3. Власть и демократия: зарубежные ученые о политической науке. - М. - 1992. - 534 с.

4. Политическая наука: новые направления / Р. Гудин, Х.-Д. Клингеманн / Ред. русского перевода Е.Б. Шестопал. М., 1999. Гл. 8. Политическое поведение: общие проблемы. Э.Г. Карминес, Р. Хакфельд. - С. 346 - 362.

5. Рукавишников В.О, Халман Л., Эстер П. Политические культуры и социальные изменения. Международные сравнения. - М., 1998. - 644 с.

6. Гендел Метью, Фінн Честер Е. Обучение демократии // Материалы о свободе. - №2. - 1995. - С. 1-2

7. Das OSI. Studienfuhrer fur den Fachbereich Politische Wissenschaft. Berlin, 1994. 261 s.

8. Baacke Dieter, Sander Uve. Jugendkulturen und politische Kultur // Politische Sozialisation und Individualisierung: Perspektiven und Chancen politischer Bildung / W. Heitmeyer; J. Jacobi. Weinheim; Munchen: Juventa-Verl., 1991.

9. Пик М. Как спасти ваши города и местности рядом с вами: Руководство Сьерра Клуба по организации общинных действий в защиту окружающей среды. - М.: Олимп, 1995. - 224 с.

10. Загальна Декларація прав людини. - К.: Українська Правнича Фундація, 1995. - 12 с.

11. Texts of the committee of ministers Resolution (78)41 on "The Teaching of Human Rights" adopted by the Committee of Ministeries on 25 October 1978.

12. Strasbourg, 1984. Recommendation No. R(85)7 on "Teaching and Learning about Human Rights in Schools" adopted by the Committee of Ministeries on 14 May 1985.

Размещено на Allbest.ru