Політична участь в контексті модернізації: методологія дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична участь в контексті модернізації: методологія дослідження

Максимова О.М.

Аналіз концепцій демократії, теорій політичної модернізації і форм політичної участі дозволяє зробити висновок про те, що дана проблематика одержала розвиток, як у зарубіжній науковій літературі, так і у вітчизняній. На жаль, роботи багатьох українських і російських фахівців, що досліджують демократичні системи і демократичні переходи, конвенційні і неконвенційні форми політичної участі, носять описовий характер.

На даний час застосування лише традиційних методів виявляється недостатнім. Складність і багатомірність зазначених явищ і процесів вимагає пошуку адекватних методів дослідження.

Альтернативою традиційному (аналітичному) методові дослідження виступає системний підхід. Системний підхід дозволяє осмислити цілісність, (а не розрізнені елементи), динамічні взаємодії (а не причинно-наслідкові зв'язки), досліджувати політичні системи як динамічні (а не статичні), фіксувати всі моменти складності (на противагу аналітичній думці).

Актуальність застосування системного підходу в дослідженні політичної участі в перехідних системах пояснюється, по-перше, політичною й економічною нестабільністю перехідних систем, що вимагає урахування всіх динамічних факторів; по-друге, відірваністю національної еліти від мас, коли її діяльність не сприяє вирішенню задач оптимізації політичних процесів. По-третє, експерименти на живому соціумі можуть значно змінити його параметри і призвести до негативних наслідків.

Дж. О'Коннор і Я. Мак-Дермот - відомі фахівці в сфері системного мислення, вважають, що "якості системи - це якості цілого. Чим більш складною є система, тим складніше передбачати її системні якості. Системними їх називають тому, що вони виявляються лише тоді, коли починає діяти вся система. Щоб зрозуміти систему, потрібно розглядати її як єдине ціле" [1, 83].

Структурна складність (detaU complexly) позначає, що система складається з порівняно великої кількості різних елементів. Динамічна складність (dynamte complexly) позначає наявність порівняно великої кількості можливих зв'язків між її елементами, причиною цього є те, що той самий елемент може перебувати в декількох різних становищах. Кожний елемент системи може впливати на всю систему, якщо змінити один елемент, завжди виникає побічний ефект [1, 83-84].

Крім вищевказаних ознак системи (наявності елементів і взаємозв'язку між ними) необхідно вказати ще один критерій: системою буде така сукупність взаємозалежних елементів, якій відповідає якась якісна визначеність. Сукупність елементів утворить систему, тільки в тому випадку, якщо відносини між ними утворять інтегративну якість, що дозволяє відрізнити дану сукупність від навколишнього середовища. Інтегративна якість є такою властивістю сукупності, що властива кожному приналежному їй елементові [2, 101-102].

Як при традиційному (аналітичному), так і при системному підході, використовують аналіз (розчленовування цілого на частини) і синтез (об'єднання частин у ціле). Розходження полягає в сполученні, послідовності цих методів. Традиційне мислення містить наступну послідовність етапів: 1) розчленовування (аналіз) того, що має бути поясненим; 2) пояснення поведінки або властивостей частин узятих по окремості; 3) об'єднання (синтез) цих пояснень у пояснення цілого.

У системному підході також можна виділити три ступені: 1) визначення цілого (системи), частиною якого є цікавлячий нас об'єкт; 2) пояснення поведінки або властивостей цього цілого (системи); 3) пояснення поведінки або властивостей цікавлячого нас предмета з погляду його функцій у цьому цілому, частиною якого він є [3, 83-84].

Визначимо три ступені системного підходу стосовно до цікавлячого нас об'єкта. влада політичний неконвенційний суспільство

Перша ступінь полягає у визначенні системи більш високого порядку, частиною якої є перехідна політична система. Системою більш високого порядку стосовно перехідної політичної системи є демократична політична система. У свою чергу демократична політична система - підсистема політичної системи взагалі.

Друга ступінь полягає у визначенні системотворчих факторів (інтегративної якості) демократичних і перехідних політичних систем.

Третя ступінь - визначення ролі і форм неконвенційної політичної участі в демократичних і перехідних системах.

Фундаментом політичної системи є соціальна система. Умовами збереження соціальної системи є:

а) самовідтворення населення;

б) відносна сталість території;

в) розвинена національна культура (у т.ч. політична);

г) політична незалежність.

Відповідно до теорії організації соціальних систем існують дві форми руху соціальної системи: її поточна життєдіяльність і її еволюція на всьому історичному відрізку існування. Отже, можна виділити функціональний і еволюційний тип цілісності системи. Збереження цілісності соціальної системи досягається шляхом задоволення функціональних (ФП) і еволюційних потреб (ЕП). Якщо функціональні потреби виникають у системи в зв'язку з її життєдіяльністю, то еволюційні - в зв'язку з її динамікою, розвитком, тобто задоволення даних потреб необхідно для системи в цілому. Однак, це не означає що можна нехтувати функціональними потребами: "вони взаємопов'язані, ранжировані по ступеню їхньої важливості як для еволюціонуючого, так і для функціонуючого цілого, а, отже, являють собою якусь структуру" [4, 28].

Ступінь задоволеності функціональних і еволюційних потреб змінюється під впливом соціальної мобільності усередині системи, перевищення частоти соціального відновлення над частотою біологічного, а також взаємодії з іншими соціальними системами (глобалізація, утворення геоекономічних зон).

Функціональні потреби бувають індивідуальними і загальносистемними. Обсяг загальносистемних функціональних потреб соціальної системи й оптимальні значення її стійкого стану дозволяє визначити інформаційно-ентропійна модель політичного процесу Є. Сєдова. Ґрунтуючись на теоремах К. Шеннона, Є. Сєдов запропонував досліджувати всі стадії переходу системи від стану крайнього хаосу і максимальної ентропії до стану жорсткої детермінації і нульової ентропії [5, 95].

Схема Є. Сєдова представлена у вигляді витка спіралі, вихідною точкою якої (точка "Н") є стан хаосу і максимальної ентропії, а кінцевою точкою - жорстка детермінація (точка "К"). Доведено, що оптимальним співвідношенням ентропія / детермінація (громадянське суспільство / держава) є 20% / 80%; на схемі це місце задане точкою "Опт". Початковій точці "Н" відповідає співвідношення 100% / 0%, кінцевій "К" - 0% / 100%.

Розвинені демократичні політичні системи шляхом зворотньо-поступової роботи так званої "політичної гойдалки" - чергування у влади лівих і правих партій утримуються в області точки "Опт". Максимальна задоволеність функціональних потреб (як колективних, так і індивідуальних) можлива тільки в зоні оптимуму.

Тоталітарні системи шляхом жорсткого адміністрування підтримуються в околицях точки "К". Однак у результаті дії як внутрішніх факторів (з боку контреліти), так і факторів зовнішніх (з боку міжнародних політичних акторів) можливий стрибкоподібний перехід із точки "К" у точку "Н", що рівнозначно руйнуванню системи. З метою уникнення руйнування системи, правляча еліта може удатися до політичної модернізації, тобто спробувати забезпечити перехід від точки "К" до точки "Опт". Її суть полягає у формуванні і підтримці багатопартійної системи з однією домінуючою партією. Якщо цього зробити не вдається, то система потрапляє в тривалий період нестійкості (сегмент "Н" - "Опт"): формується примітивна "однополярна" багатопартійна система. При цьому її ніяк не вдається призвести до двохполярного варіанта: навіть створювати і підтримувати просту парламентську більшість доводиться адміністративним шляхом [6, 62-63].

В даний час на сегменті "Н" - "Опт" перебувають політичні системи, що розвиваються, (Росія, Україна, Латинська Америка), що перетерпіли радикальну зміну своєї сутності і сприйняли відбиту (західну) модель соціальної динаміки. Системи, що модернізуються, (КНР, В'єтнам, Японія), які перебувають на сегменті "К" - "Опт", здійснюють перехід у зону оптимуму за власною, оригінальною моделлю.

Індивідуальні функціональні потреби, або іншими словами базові потреби людини, задоволення яких забезпечує життєдіяльність індивіда визначаються теорією А. Маслоу. Задоволення базових потреб людини припиняє прагнення більшості суспільств до вертикальної мобільності. Ієрархію базових потреб людини А. Маслоу представлені у вигляді "піраміди": у порядку зменшення значимості для більшості (або збільшення значимості для еліти) - фізіологічні потреби, потреба в безпеці і захищеності, потреби членства в соціальних організаціях і групах (починаючи з родини), потреби в самореалізації і самоактуалізації [7, 101-105]. Задоволення базових потреб є основною вимогою індивідів до політичної системи.

Звернемося до моделі політичної системи Д. Істона, що визначає політичну систему як взаємодію владних структур, політичних інститутів, за допомогою яких у суспільстві авторитетно розподіляються цінності (матеріальні, духовні), і, на такій основі, попереджуються конфлікти між членами суспільства. Розглядаючи будь-яку політичну систему з позиції функціонування, Д. Істон виділяє дві основні функції політичної системи: розподіл національних ресурсів і переконання членів суспільства прийняти існуючий розподіл матеріальних і духовних цінностей як необхідне, обов'язкове.

Фундаментальними елементами будь-якої системи, у тому числі, політичної, є вхід, конверсія і вихід. На вході політичної системи зосереджуються запити і потреби, тобто вимоги громадян суспільства, а на її виході - конкретні політичні дії і рішення, що мають статус обов'язкових.

Вимоги населення до політичної системи полягають в ефективному розподілі ресурсів і організації доступу до них. З метою самозбереження і підтримки стабільності соціуму, політична система, як мінімум, повинна задовольняти базові потреби людини, гарантувати його право на життя. Ступінь задоволеності фізіологічних потреб оцінюється за такими показниками як прожитковий мінімум (ПМ), мінімальний споживчий бюджет (МСБ), індекс людського розвитку і коефіцієнт Джіні.

Розмір прожиткового мінімуму визначається доступом людини, в одиницю часу (місяць, тиждень і так далі), до такої кількості ресурсів, що забезпечує лише елементарні, на даному етапі розвитку, умови життя, що підтримують працездатність і здоров'я людей. Цей показник розраховується на основі даних біології і медицини [8, 115].

Показники ПМ і МСБ використовуються державою як інструменти соціальної політики. Зокрема, за допомогою цих показників відбувається оцінка рівня життя населення (визначаються частки населення з бюджетами нижчими, рівними і більшими, ніж бюджет прожиткового мінімуму). ПМ використовується в якості одного з критеріїв малозабезпеченості, що дає право на соціальні виплати і допомоги, а також визначення розмірів мінімальної заробітної плати.

Всі елементи системи, пов'язані з установленням ПМ, обумовлюються рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Держава в законодавчому порядку встановлює бюджет прожиткового мінімуму і мінімальну заробітну плату. Теоретично розміри повинні бути рівноцінними.

Індекс людського розвитку є всесвітньою формулою розрахунку, за допомогою якої можна порівняти одну країну з іншою за рівнем добробуту, і складається з трьох складових: показників тривалості життя, рівня грамотності населення і реального внутрішнього валового продукту на душу населення, розрахованого в доларах США. Теоретично ІЛР може виражатися числовими значеннями, що наближаються до 1,000 у країнах з найбільш високим рівнем людського розвитку або близькими до 0,000 у найменш розвинених державах. Місця країн у загальносвітовому рейтингу визначаються в порядку зменшення індексу. Частина даних по країнах є оцінною. Це пов'язано з певними складностями в одержанні даних для визначення національних ІЛР. А по декількох країнах ІЛР узагалі не визначається, оскільки там відсутні або не публікуються необхідні вихідні дані. Мова йде про Афганістан, Ірак, КНДР, Ліберію, Сомалі і 10 самих маленьких по чисельності населення державах (наприклад, Андоррі, Ліхтенштейну, Монако) [10,6].

Показником рівності в розподілі прибутків є коефіцієнт Джіні (по імені італійського економіста Джіні Корадо, що, займався дослідженням диференціації прибутків населення за допомогою кривих Лоренца). Коефіцієнт Джіні розраховується як відношення прибутків 10% самих багатих громадян країни до прибутків 10% самих бідних. Нерівномірність прибутків вважається нормальною, якщо коефіцієнт Джіні, обчислений у середньому по країні, перебуває в межах від 5 до 7. Якщо коефіцієнт менше ніж 5, то варто визнати, що в країні здійснюється політика штучного урівняння прибутків населення. Звичайно це призводить до падіння інтересу до продуктивної праці, розширенню тіньового сектора економіки й інших негативних наслідків. Коефіцієнт Джіні, який перевищує 7 означає, що в країні народжується олігархічний шар, що зосереджує у своїх руках таку частку національних ресурсів, що частина, яка залишилася, недостатня для підтримки звичного рівня життя більшої частини населення. З кожним пунктом зросту коефіцієнта Джіні за позначку 7, відповідно зменшується і "середній клас". Підтримка нерівномірності прибутків населення в оптимальних межах відноситься до числа пріоритетних задач будь-якого відповідального уряду [8, 116]. Вищевказані показники визначають не тільки ступінь задоволеності основних потреб населення, а також дозволяють оцінити становище соціальної системи й умови її існування.

Так, поряд з вимогами на вхід політичної системи надходять імпульси підтримки. Підтримка зв'язує маси з політичною системою, її структурами й інститутами влади. Форма підтримки людьми політичних процесів і дій владних структур різноманітна: матеріальна і регулярна сплата податків, участь в інформації і владі та ін. Недостатність зворотнього зв'язку за допомогою вимог і підтримки призводить до порушення нормального функціонування політичної системи, відривом від реальних процесів у суспільстві. Також надмірна завантаженість вимогами і скаргами призводить політичну систему до кризи і стагнації. Преутворюючи вхідні фактори і вихідні, політична система забезпечує способи мобілізації суспільних ресурсів на досягнення мети і координації зусиль членів суспільства в реалізації мети і вирішенні політичних, соціально-економічних і культурних проблем [9, 159].

Сигнали "Входу" - "Вимоги" і "Підтримки" назвемо двома узагальненими формами політичної участі, що реалізуються у вертикальній і горизонтальній мобільності. Реалізація базових потреб можлива при доступі до необхідної частки національних ресурсів. Відповідно до схеми інформаційно-ентропійних взаємодій доступ до національних ресурсів для різних соціальних груп не однаковий. На схемі інформаційно-ентропійних взаємодій визначаються ступені свободи еліти, середнього класу й антиеліти в нормально функціонуючій соціальній системі.

Велике коло з умовною позначкою ентропії H(X) позначає інтегральну ентропію соціального середовища. Малі кола Н 1(У), H2(Y), Н 3(У) - ентропію індивідуумів. Заштриховані частини пересічних кіл - структурна інформація Ь накопичена кожним з індивідуумів у результаті його взаємодій із соціальним середовищем. Перетинання Н 1(У) з H(X) відповідає становищу якогось "середнього" індивідуума. Можна припустити, що для нього оптимальним виявиться співвідношення Н 1(У), рівне приблизно 20% до 80%. Для творчого індивідуума нормально функціонуючий соціум надає більший ступінь свободи (перетинання H2(Y) з H(X)).,5m злочинця-рецидивіста ступінь свободи досить обмежена (або в'язниця, або реєстрація, підписка про невиїзд і т.п.) [5, 97].

Доступ до необхідної частки національних ресурсів забезпечується соціальною мобільністю по професійному, економічному і політичному профілях соціальної стратифікації. Відповідно до теорії соціальної стратифікації П.Сорокіна будь-яке суспільство розділене на класи "в ієрархічному рангу". "Соціальна стратифікація знаходить вираження в існуванні вищих і нижчих шарів. Її основа і сутність - у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності й обов'язків, наявності або відсутності соціальних цінностей, влади і впливи серед членів того або іншого співтовариства, Конкретні іпостасі соціальної стратифікації численні. Однак усе їхнє різноманіття може бути зведене до трьох основних форм: економічної, політичної і професійної. Як правило, усі вони тісно переплетені. Люди, що належать до вищого шару в якомусь одному відношенні, звичайно належать до того ж шару по інших параметрах, і навпаки. Представники вищих економічних шарів одночасно відносяться до вищих політичних і професійних шарів. Незаможні ж, як правило, позбавлені цивільних прав і знаходяться в нижчих шарах професійної ієрархії"[11, 302].

Для виживання суспільства та людини необхідні канали вертикальної мобільності. До каналів вертикальної мобільності відносять армію, церкву, систему освітніх і виховних установ, професійні та політичні організації, інститут шлюбу і так далі. Кількість каналів і їхня пропускна здатність не залишаються постійними. Тому збереження позиції в суспільній ієрархії та її зміцнення є головною задачею будь-якого індивідуума.

Взаємини людей у процесі захисту відповідних соціальних позицій А. Зінов'єв назвав комунальними. "Комунальні відносини суть такі, котрі обумовлені самим фактом множинності людей і необхідністю спільної життєдіяльності як цілого об'єднання. Основні комунальні відносини індивідів суть відносини їх до групи, відносини усередині груп і між групами. Відношення індивіда до групи характеризується стуленім залежності його від групи і групи від нього. Перша має тенденцію до збільшення, друга - до зменшення. Індивід прагне послабити свою залежність від групи. Група прагне до повного контролю за поведінкою індивіда і до підпорядкування його волі групи" [12, 37].

Закони комунальності діють у будь-якій політичній системі незалежно від її типу. "У комунальному аспекті передбачається, що люди вільні і без примусу роблять вчинки за правилами соціального розрахунку. Основний принцип останнього: не діяти на шкоду собі, заважати іншим діяти на шкоду собі, уникати погіршення умов свого життя, віддавати перевагу кращим умовам, максимально використовувати у своїх інтересах своє становище, уникати покарання" [12, 35].

Причиною дії законів вертикальної і горизонтальної комунальності є обмежена кількість ресурсів, якою володіє суспільство. Еліта й олігархи, що мають доступ до влади і ресурсів, звужують канали мобільності, перешкоджаючи у такій спосіб проникненню у своє середовище. Отже, посилюється контреліта, у тому числі, за рахунок залучення антиелітних компонентів суспільства, створюються труднощі у формуванні середнього класу.

Зусиллями преси у наших співвітчизників склалося не дуже точне уявлення про те, що таке "середній клас". До цієї соціальної групи відносять банківських службовців, біржових спекулянтів, бізнесменів, великих чиновників, провідну професуру і тому подібних людей. Очевидно, у США це так насправді. Однак у найзагальному випадку, "середній клас", з часів Аристотеля відомий як основа соціальної стабільності демократичного суспільства, є щось інше. При визначенні поняття "середній клас" варто орієнтуватися не на соціальний статус людини, а на його душовий прибуток і логічно вважати, що до "середнього класу" відносяться люди, чий дольовий душовий прибуток знаходиться в межах від одного до двох мінімальних споживчих бюджетів. Бідними (малозабезпеченими) тоді будуть ті, чий прибуток менш одного такого бюджету [8, 115].

Соціальні потреби у формах політичної участі подаються на "вхід" політичної системи. Кожне суспільство, виходячи з власного або переробленого по-своєму експортного досвіду забезпечує задоволення ФП і ЕП, формуючи відповідні інститути і відносини (соціальні, економічні, політичні), у сукупності іменовані національною політичною культурою. Г. Алмонд запропонував класифікацію політичних систем по відповідності національної політичної культури тим формами, у які убране суспільство: англо-американську, європейсько-континентальну, частково-індустріальну і тоталітарну [13, 99].

Типологія Г. Алмонда носить дискретний характер, усунути даний недолік дозволяє схема "чотирьохчастинного політичного коду" О.Г. Дугіна. У своїй роботі "Філософія політики", О.Г. Дугін, інтерпретуючи прийняті в політиці поняття "праві" і "ліві", бачить альтернативу лінійної схеми припустимої політичної участі в схемі кругової. Для одержання кругової моделі лінійна схема "праві" - "центр" - "ліві" замикається у вигляді дуги, де протилежні полюси знаходяться близько друг до друга. Ідейно-політичний простір, що утворився між "правими" і "лівими", О.Г. Дугін позначає поняттям "антицентр" і вказує на його самостійну роль у світовому політичному процесі [14, 461]. Далі шляхом накладання на отриману схему "правих" і "лівих" економічних і політичних аспектів, створюється т.зв. "карта ідеологій".

На схемі у вигляді секторів представлені чотири комбінації "політичного курсу" (засіб організації державно-політичного керування національними ресурсами) і "економічної лінії" (засіб виробництва і розподілу матеріальних благ). Різні політичні системи, що існували раніше, так і сучасні, можуть бути охарактеризовані даною схемою. Ліберал-демократичний сектор являє собою сполучення правої економічної лінії (мінімальне втручання держави в торгівлю й економіку, апологія вільного ринку) і лівого політичного курсу (індивідуалізм, прогресизм, егалітаризм, інтернаціоналізм, сциентизм, еволюціонізм і т.д.). Дана комбінація властива політичним системам англо-американського типу, насамперед, - США. Франція, Іспанія, Швеція й інші західноєвропейські (континентальні) політичні системи вписуються в соціал-демократичний сектор, що утвориться лівим політичним курсом і лівою економічною лінією (рух до соціалізму, тобто контроль над розподілом, рівний розділ результатів праці, обмеження приватної власності, соціальної орієнтації і, нарешті, до комунізму). Соціал-консерватизм, що включає ліву економічну лінію і правий політичний курс (консерватизм, патріотизм, національна ідея, державність, правова відповідальність, історичність), характерний для СРСР і Китаю. Великобританія, Україна розташовуються в ліберал-консервативному секторі, що відповідно утворюються правою економічною лінією і правим політичним курсом.

Схема "чотирьохчастинного політичного коду" дозволяє визначити діапазон "дозволеної" політичної й економічної активності для кожного типу політичної системи. Як приклад розглянемо діапазон "дозволеної" активності в ліберальних демократіях. Ліберал-демократія є абсолютним центром для англо-американських систем. Вправо від "центру" - знаходиться економічний лібералізм, а у край правому секторі - політичний консерватизм. Вліво - політична демократія, у край лівому секторі - економічний соціалізм (комунізм). Ця картина точно відповідає розкладові політичних сил у сучасному західному суспільстві - у першу чергу, в американському, котре виявляє собою зразок сучасності в її парадигмальному смислі. У такій ситуації окружність у пункті консервативної революції, антицентра є розімкнутою, утілюючи собою межу "політнекоректності". Сили, що асоціюють себе з цією позицією, у США не мають, і навіть теоретично не можуть мати, ніякого політичного представництва. Це було б подібно "короткому замиканню" і призвело б до збою всієї системи [14, 465]. Тим же засобом можна визначити "дозволені сектори" активності в соціал-демократичних, ліберал-консервативних і соціал-консервативних політичних системах.

Застосування схеми О.Г. Дугіна до політичної системи дає можливість визначитися з поняттям конвенційної (неконвенційної) політичної участі. Кожна з чотирьох комбінацій політичного курсу й економічної лінії обумовлює риси конвенції, суспільного договору прийнятого в даній політичній системі. Такою угодою, договором між суспільством і державою є та або інша правова модель політичної системи (конституція і закони). Вважається, що громадяни добровільно погоджуються з конституцією, в обмін на безпеку і захищеність - одну з найбільш сильних потреб людини. Таким чином, конвенційною політичною участю є політична й економічна активність соціальних груп і індивідів у рамках прийнятого суспільного договору. І, відповідно, неконвенційними - політична й економічна активність соціальних груп і індивідів, сягаюча за рамки "дозволеного сектора активності. Таким чином, ті самі форми політичної участі в одних системах можуть тлумачитися як прийнятні, а в інших - як неприйнятні.

Ще один засіб перевірки прийнятності (неприйнятності) тієї або іншої форми політичної участі і дій влади (еліти) по задоволенню ФП і ЕП полягає у відповідності цих дій критерієві "сили". Відповідно до філософської концепції І. Шаблінського будь-яке суспільно-політичне явище може бути визначене як прийнятний або неприйнятне в залежності від його відповідності критерієві "сили".

"Сила", як суспільно-політична дія, складається з наступних складових частин:

— ресурси - усі конкретні види природних ресурсів (сировинні, енергетичні, інформаційні), матеріальні і трудові ресурси;

— суспільно корисна мета, для досягнення якої здійснюється організація ресурсів;

— засіб (модель) організації ресурсів, відповідно до якого створюється інтегральний ресурс, що має певну композицію, адаптовану для досягнення мети [15, 88].

Характерними рисам суспільно-політичної "сили" є :

— творча цілеспрямована дія в рамках позитивної людської практики;

— постійна висока потенційна здатність до конструктивної взаємодії на базі компромісу;

— збалансоване функціонування моделі організації ресурсів, мінімізуюче або виключає їхню необоротну втрату;

— тяжіння до "золотої середини" - формі функціонування моделі організації ресурсів, що виключає примус і насильство в якій-небудь формі;

— перебування діючої моделі буття сили і ресурсів сили в стані динамічної трансформації й удосконалення;

— здатність до пошуку і визначення найбільш складних і шляхетних реальних суспільно корисних цілей [15, 134].

Якщо силу можна визначити як раціональну за змістом, творящу дію, що входить у позитивну частину людської практики внаслідок обмеження за формою і змістом гуманними законами людського суспільства і людським виміром існування, то протилежністю сили виступає насильство, як безглузда, руйнівна за природою, виведена за межі людського виміру дія. Тобто антипод "сили" - "антисила" [15, 200].

Насильство є засобом маскування безсилля і нездатності політичної влади до конструктивного рішення актуальних суспільних проблем, імітацією сили з метою приховання втрати ресурсів суспільства, справжні цілі правлячої верхівки, які не співпадають з суспільно корисними цілями і, у кінцевому рахунку, збереження панування в суспільстві [15, 182].

Таким чином, стає можливим визначення факторів, що викликають відхилення від умов стійкості соціальної системи і провокують неконвенційну політичну участь:

1. Системи, що розвиваються, перебувають на ділянці між точкою "Н" і точкою "Опт" і що модернізуються розміщуються між точкою "К" і точкою "Опт" не знаходяться в зоні оптимального функціонування і не рухаються до точки "Опт".

2. Розвинені демократичні системи англо-американського і континентального типу, що знаходяться на схемі в районі точки "Опт", виявляють стійке порушення роботи механізмів підтримки системи в оптимальній зоні функціонування.

3. У системах, що розвиваються, має місце невідповідність обраної моделі розвитку (модернізації) національній політичній культурі (наприклад, західна відбита модель припускає автономний тип політичної участі і раціоналістичну свідомість, тоді як у національній культурі переважає мобілізаційний тип і емоційна самосвідомість.

4. Недотримання умов стабільності політичної системи по Д. Істону (ефективності і легітимності розподілу національних ресурсів) унаслідок неналежної роботи інститутів влади (держави), політичної участі (громадянського суспільства), а також зворотнього зв'язку (непогодженість "входу" і "виходу" політичної системи).

5. Ресурсна недостатність держави і / або громадянського суспільства.

Література

1. О'Коннор Джозеф, Мак-Дермот Ян. Исскуство системного мышления. Творческий подход к решению проблем и его основные стратегии. Пер. С англ. - К: София, 2001. - 304 с.

2. Шабров О.Ф. Системный подход и компьютерное моделирование в политологическом исследовании // ОНС. - 1996. - №2. - С.100-110.

3. Методология и методы проведения прикладных исследований [Электронный ресурс]. Электронные текстовые данные (29180 bytes). - Режим доступа: http://my-thesis.chat.ru/1meth. htm#section2. Saturday, 08 May 2004. 10:54:00.

4. Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем / Под общей редакцией Е.Б. Кубко. - К.: Юринком, 1997. - 192с.

5. Седов ЕА. Информационно-энтропийные свойства социальных систем // ОНС.№5. - С. 92-99.

6. Туркина И.Е. Место и роль конституционно-судебной ветви власти в демократическом политическом процессе. Дис...канд. полит. наук: 23.00.02. - Севастополь, 2004. - 221 с. - С.62-63.

7. Гозман Л.Я., Шестопал Е.Б. Политическая психология. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - 448 с.

8. Тихомиров С.И. Политический процесс: теория и практика. - Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2002. - 224 с.

9. Ревенко Л. Об индексе человеческого развития // Зеркало недели. - 31.07.2004. - С.6.

10. Політологія: наука про політику/ За заг. ред. В.Г. Кремень, М.І. Горлач. - К.- Х.: Єдінорог. - 2001. - 639с.

11. Сорокин П. Социальная стратификация и мобильность // Человек, цивилизация, общество. Сборник. - М.: Политиздат, 1992 - С.302.

12. Зиновьев Л. Запад. Феномен западнизма. - М.: Центрполиграф, - 1995. - С.37.

13. Матвеев С.Л. Политология /С.Л. Матвеев, Л.С. Буланенко, С.Л. Михеев. - Х.: Одиссей, 2003. - 336 с.

14. Дугин А.Г. Философия политики. - М.: Арктогея, 2004. - 116 с.

15. Шаблінський І. Розуміння сили. - Севастополь, 2004. - 215 с.

Размещено на Allbest.ru