Поняття демократії в контексті політологічних дискусій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття демократії в контексті політологічних дискусій

Бойчук М.А.

Слово «демократія» перекладається з давньогрецької (demos народ, cratos влада) як «народовладдя». У Стародавній Греції, яка стала протягом першої половини І тис. до н.е. епіцентром принципово нового варіанту політичного розвитку, цим словосполученням позначали «державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню» [1,22]. При цьому основою нової концепції порядку у протилежність пірамідально-ієрархічним суспільним відносинам стає ідея рівної участі усіх громадян у врядуванні. Усі громадяни полісу наскільки різними вони б не були за походженням, матеріальним станом й роду занять сприймаються як «подібні» і «рівні» один одному, як такі, що мають однакові права участі в усіх аспектах суспільного життя. З приводу античної демократії слушно висловися грецький історик Геродот (484-425 до н.е): «Щодо народного правління, то воно передусім має перевагу над усіма (іншими) вже в силу свого прекрасного ім'я «ісономія». Потім народ-правитель не творить нічого з того що дозволяє собі самодержець. Адже народ управляє, (роздаючи) державні посади за жеребом, й ці посади відповідальні, а усі рішення залежать від народних зборів» [2,164].

Таким чином, в умовах античної демократії політична воля не могла відчужуватись й передаватись комусь. Кожен громадянин мав право та був зобов'язаний приймати особисту участь в управлінні: передусім через безпосередню участь у ньому на народних зборах прямим способом,а також непрямим способом через практику «почергового» виконання адміністративних функцій кожним членом спільноти незалежно від його професійної підготовки. Як висловився афінський стратег Перікл: «Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває в руках багатьох, а не кількох» [1,22].

Значний вклад у інтерпретацію феномену давньогрецької демократії належить Платону і Аристотелю, які до речі крайні форми такого державного ладу не схвалювали. Зокрема, Платон (427-347 до н.е.) вказує на те, що оскільки в умовах демократії ніхто «ніскільки не піклується про те, хто від яких занять переходить до державної діяльності», то це призводить до панування «нахабства, розгнузданості й розпутства», й в кінцевому підсумку з «крайньої свободи виникає найбільше й жорстокіше рабство» [3,352]. А Аристотель (384-322 до н.е.) розумів демократію як «такий устрій, коли вільно народжені й неімущі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках» [4], яку здійснюють в інтересах виключно заради себе самих, протиставляючи її політії збалансованого правління більшості, що відібрана на основі цензу заради загального блага. Таке ставлення до демократії з боку видатних філософів античності зумовлено між іншим і тією обставиною, що навіть у Стародавній Греції поняття «Демос» розумілось неоднаково. «Демосом», зазначає М.І. Сазонов, називали й спільноту, зібрану в ekklesia народні збори, й народ у цілому, й більшість (polloi), й чернь (ochlos) [5,224].

Високо оцінили можливості демократії як форми народовладдя набагато пізніше. Як зазначає Ю. Хабермас, демократія не знайшла рішучих прихильників серед філософів ні в часи античності, ні в Новий час (Moderne) аж до Руссо. Видатний мислитель епохи Просвітництва Жан-Жак Руссо (1712-1778) висуваючи теорію суспільного договору, розуміє свободу як автономію народу, як рівну участь всіх в практиці законодавства, при якій народ дає закони самому собі. Пізніше І. Кант (1724-1804), визнавав, що Руссо вперше «по-справжньому розвинув» ідею, яка виражається у Канта таким чином: «Законодавча влада може належати тільки об'єднаній волі народу. тільки узгоджена і об'єднана воля всіх в тому сенсі, що кожен відносно всіх і всі відносно кожного ухвалюють одні і ті ж рішення, може бути такою, що законодавствує» [6].

Французький мислитель Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755) у своїй праці «Про дух законів» чимало уваги приділяє республіканський формі правління, яку він разом з монархією він вважає помірною формою правління у протилежність непомірного деспотизму. Республіку мислитель розуміє як таку форму правління, за якої верховна влада знаходиться в руках або всього народу, або його частини/ При цьому Монтеск'є був упевнений, що природа правління залежить не лише від числа тих, хто тримає в своїх руках верховну владу, але і від того, яким чином ця влада здійснюється, а також від відчуття, без якого вона не може бути стабільною і процвітаючою. Така чеснота республіки, згідно мислителю, заснована на пошані до законів, на відданості індивідуума колективу.

У своїх роздумах про республіку Монтеск'є звертався до досвіду античних демократій та сучасної йому аристократичної Англії, де він міг спостерігати здійснену повною мірою представницьку владу. Вважаючи демократичну й аристократичну республіку помірними формами правління, мислитель на порядок вище ставив другу. Більш того, він проводив різку грань між владою народу і свободою громадян, оскільки вважав, що неодмінною умовою дотримання законів і захисту гарантій громадян виявляється те, що жодна влада не має бути необмеженою. До того Ш.-Л. Монтеск'є висловлював сумніви щодо реальної здатності народу до управління: «народ здатний контролювати діяльність інших осіб, зазначав філософ, але не здатний вести справи сам» [7,171].

На порядок вище можливості демократії як форми народовладдя оцінили ті соціальні мислителі й політики, які з кінця XVIII сторіччя принципи демократії втілювали в життя. Всесвітню популярність отримала інтерпретація демократії американського президента Лінкольна, яку він уперше висловив у Гестисбурському зверненні 1863 р. Поняття демократії він тлумачив як «управління народу народом і для народу». Хоча, зазначає М.І. Сазонов, така формула Лінкольна з усією її зовнішньою привабливістю, не витримує наукового аналізу, оскільки не розкриває внутрішнього механізму народного правління.

Проте відповідний механізм розкривається у концепціях і практиці попередників Лінкольна. Зокрема, у концепції демократичного правління автора Декларації незалежності Томаса Джефферсона (1743-1826) механізм народного правління розкривається через поняття «суверенітету народу». У розумінні мислителя це не просто юридична формула або політико-філософський принцип, а цілком дієздатний спосіб побудови держави. Він природним чином витікає для Джефферсона з його ставлення до людей, довірі до їхнього розуму, досвіду, моральним почуттям. «Я упевнений, зазначав мислитель в одному з листів періоду революції, що людям можна довірити управляти самими собою та не мати хазяїна» [8,38]. «Кожна людина й кожна спільнота, що мешкає на землі, писав він у праці «Особлива думка з питання про те, чи має місцеперебування уряду перенесено на Потомак», має право на самоправління. Вони отримують його разом з життям з рук природи. Особистість реалізує це право через свою індивідуальну волю, спільнота людей через волю більшості, оскільки закон більшості є природним законом для кожної людської спільноти» [8,29].

Отже, зазначає А.Г. Ситін, суверенітет народу, на думку Джефферсона, має знаходити вираз у політичному управлінні. В реальному же управлінні на рівні держави провідну роль відіграють певні органи влади. А оскільки будь-яка влада має тенденцію до узурпації, вільному розширенні своїх повноважень, до продавлення підвладних, до корупції й в кінцевому підсумку до тиранії, Т. Джефферсон пропонує низку заходів, спрямованих на проти водію цим тенденціям. Серед них розподіл влад на загальнодержавному рівні, контроль над владою з боку народу, право народу на повстання проти тиранічної влади та регулярні вибори. Проте головний засіб проти можливих зловживань владою Джефферсон вбачав у безпосередній участі народу у політичному управлінні, в діяльності усіх трьох гілок влади через розумне співвідношення прямої та представницької демократії [9,157-159].

Слід зазначити, що подібна ідея про нормативне співвідношення прямої та представницької демократії в державі була висловлена до Джефферсона вже згадуваним Шарлем Луї Монтеск'є. У своєму відомому творі «Про дух законів», філософ стверджував, «народ, якому належить верховна влада, має зробити сам усе, що його стосується; а те, чого він не в змозі виконати, він має робити через посередність своїх уповноважених» [7,170]. Пізніше ця ідея набула втілення у громадсько-політичному принципу субсідіарності, згідно якому на наступному, більше високому рівні влагоджуються тільки ті справи, які неможливо настільки ж добре влагодити на більше низькому рівні. Проте повертаючись до відомого трактату Ш.-Л. Монтеск'є, слід зазначити, що його автор, як вже зазначалось вище, висловлював сумніви щодо реальної здатності народу до управління.

На відміну від французького мислителя американський філософ та політичний діяч Т. Джефферсон не лише відверто вірив у «вирішення питань самим народом де це можливо, й органами влади лише там, де це сугубо необхідно» [8,36], але й наочно уявляв собі функціонування такої системи влади. Згідно Джефферсону, система управління державою полягала у єдності різних рівней:

1) загальної федеральної республіки для усіх питань, що відносяться до зовнішньої і федеральної політики;

2) республіки штату, що має відношення виключно до наших громадян;

3) окружної республіки що займається справами та інтересами округу;

4) районної республіки для дрібних, але в той же час важливих місцевих питань. Й все це разом узяте, вважав він, поєднується завдяки тому, що кожному громадянину особисто поручається управління народними справами» [10,119].

Механізм народного правління розкриває й французький мислитель Алексіс де Токвіль (1805-1859) у своїй відомій праці «Про демократію в Америці». Він був переконаний у тому, що «у наші дні принцип народовладдя повно втілюється в життя лише у Сполучених Штатах.», де він себе «починає виявляти у найрізноматінших формах: то народ у повному складі, як це було в Афінах, сам установлює закони; то депутати, обрані на засадах загального виборчого права, представляють цей закон від його імені й під його безпосереднім контролем» [11,61]. «Суспільство діє тут цілком самостійно, керуючи собою саме, продовжує свою думку французький мислитель. Влада виходить виключно з нього; практично не можна зустріти людину, яка б наважилася б уявити собі й особливо висловити міркування про те, щоб шукати її в якомусь іншому місці. Народ бере участь у складенні законів, обираючи законодавців; бере участь він і у втіленні в життя цих законів шляхом обрання представників виконавчої влади. Можна сказати, що народ сам керує країною, бо права надані урядові, вельми незначні й обмежені; уряд постійно відчуває свій первісний зв'язок з народом і кориться тій силі, яка створила його. Народ . початок і закінчення всього сутнього; все виходить від нього й усе повертається до нього» [11,61-62].

Вслід за Джефферсоном та іншими американськими просвітителями корені такого устрою Алексіс де Токвіль вбачає у тому, «політичне та адміністративне життя зосереджене в трьох основних центрах діяльності, які можна було б порівняти з різними центрами нервової системи, що керують рухами людського тіла» [11,63]. Причому на першому рівні, перебуває громада, в якій, згідно А. де Токвілю, «полягає сила свободи народу» [11,64], далі округ, потім штат. Завдяки первинності громади в цій системі «кожна людина володіє рівною частиною влади й кожна однаковою мірою бере участь у керівництві державою» [11,67]. При цьому мислитель визнає, що вже на рівні громади людина підкоряється суспільству. Це відбувається не тому, що «менш за інших здатна керувати державними справами, а тому, що визнає корисним для себе союз із собі подібними й розуміє, що цей союз не може існувати без влади, яка підтримує порядок» [11,67].

У позднєкапіталістичному, масовому та індустріальному суспільстві викають нові так звані посткласичні моделі демократії, засновані на працях М. Вебера, Й. Шумпетера та інших. Зокрема, німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) демократію розглядає вже не як ту чи іншу форму народного правління, а передусім як систему вибору політичних еліт у межах певних електоральних механізмів «масової політики» [12,53]. Закінчений вигляд нова парадигма демократії отримує в конкурентній моделі демократії видатного австрійського економіста Йозефа Алоіза Шумпетера (1883-1950), що викладена у праці «Капіталізм, соціалізм, демократія» (1942).

Згідно з Й. Шумпетером, визначенню демократії як «народного правління» бракує точності. Навіть визначення демократії як «влади, схваленої народом» вчений не може прийняти. Й не лише тому часи прямої демократії минули. «Поза прямою демократією, зазначає вчений, існує безліч можливих форм, де «народ» може брати участь в управлінні державою чи впливати на тих, хто фактично керує, чи контролювати їх. Жодна з цих форм не має ніякого очевидного чи виняткового права називатись владою народу. коли якась форма претендуватиме на таке право, то вона це зробити лише через розважливу угоду, що визначить як розуміти термін «правити». Така угода, звичайно, завжди можлива: народ ніколи фактично не править, але він завжди може це зробити через визначення» [13,307]. Правові теорії демократії, що розвинулись у XVІI -XVIII столітті в умовах, коли «короновані особи швидко втрачали атрибути освяченої Богом влади» [13,307], саме й були спрямовані, на думку Шумпетера, дати це визначення через концепти «делегування» й «представництво».

Виступаючи з критикою класичної доктрини демократії та філософії демократії XVIII сторіччя Й. Шумпетер пропонує власне трактування демократії, яку він визначає як «інституціональну система для прийняття політичних рішень, у якій окремі громадяни здобувають право вирішувати, змагаючись за голоси виборців» [13,334]. Більш того, Шумпетер виловлює сумніви щодо самостійності електорального вибору: «вибір електорату (який ідеологія гучно назвала голосом народу) не впливає з власної ініціативи: його формують, і це формування є суттєвою частиною демократичного процесу» [13,350] .

Таким чином, як зазначив, О. Фісун, ліберальні принципи ринкових відносин переносяться Шумпетером до сфери політичного: кожен політик виносить на продаж свій «товар», а виборець вільний зробити свій вибір як споживач. Такий підхід максимально звужує поняття демократії, трактуючи її як певний метод, процедурний засіб здійснення політичної влади в суспільстві через встановлення формальних правил відкритої політичної конкуренції еліт у боротьбі за владу [12,55-56].

Сучасний американський дослідник Л. Даймонд називає Й. Шумпетера родоначальником мінімалістських дефеницій демократії, підкреслюючи той факт, що з часом шумпетерське формулювання вимагало все нових доповнень. Ці доповнення послідовно висловлювали прихильники так званої плюралістичної моделі демократії (Р. Даль, Д. Трумен, С.М. Липсет, Д. Рисмен та інші), Зокрема, С.М. Ліпсет демократію визначав як «політичну систему, що забезпечує постійні конституційні можливості для заміни правлячих осіб. Вона є соціальним механізмом для вирішення проблеми прийняття соцієтальних рішень серед конфліктуючих груп інтересів шляхом надання можливості максимально великої частині населення впливати на ці рішення через вибір серед альтернативних суперників, що вступають у боротьбу за державні посади.

Найбільший вплив серед «дороблених» визначень демократії, зазначає Л. Даймонд, набула висунута Робертом Далем концепція «поліархії», яка вимагала не лише широкої політичної конкуренції та участі, але й солідні рівні свободи (слова, друку тощо) й плюралізму, що дозволяли людям виробляти та виражати свої політичні переваги значущим чином.

У своїй праці «Про демократію» Р. Даль на прикладі асоціації, що налічує кілька сотень членів, виокремлює критерії демократії, які свідчать про те, що усі члени асоціації мають рівні права у виробленні рішень відносної її політики. Серед них, ефективна участь, рівне голосування, розуміння, що засноване на інформативності, здійснення контролю за порядком денним та включення у життя суспільства [14,41-42]. Хоча наведені критерії, згідно Р. Далю, цілком адекватно застосовувати по відношенню до управління державою, «в жодній державі ніколи не було форми правління, яка б повній мірі відповідала критеріям, що визначають демократичний процес» [14,43]. При цьому вчений переконаний у тому, що варто відстоювати демократичні начала в управлінні державою, вказуючи на те, що «у порівнянні з будь-якою можливою альтернативою демократія має принаймні десять переваг» [14,48]. Цими перевагами є за Далем позбавлення від тиранії, дотримання основних прав і свобод, свобода особистості, самовизначення, моральна автономія, можливість розвитку особистості, захист ключових інтересів особистості, політична рівність, а також прагнення до миру і процвітання.

Термін «поліархія» Р. Даль вводить в сучасну політичну науку разом з Ліндбломом в книзі «Політика, економіка і добробут» в 1953 р. Ми вважали, зазначає він в одній з своїх більш пізніх публікацій, що в деяких суспільствах демократичні цілі все ще розмиті і дуже приблизні в тому сенсі, що нелідери здійснюють відносно сильний контроль за лідерами. Систему соціальних процесів, які роблять це можливим, ми назвали поліархією. На думку Р. Даля, високий ступінь контролю громадян над своїми політичними лідерами може бути встановлений лише в тому випадку, коли дії політиків обмежуються двома ключовими механізмами: регулярними виборами і конкурентною змагальністю політичних партій, зацікавлених груп і лідерів. Даль підкреслює, що хоча вибори і політична конкуренція не встановлює правління більшості, проте вони в значній мірі збільшують число та різноманітність меншин, чиї переваги обов'язково беруться до уваги політичними лідерами при здійсненні політичного курсу.

З Р. Далем полемізує відомий сучасний теоретик демократії Дж. Сартрі, який вважає, що сучасна демократія має здійснювати не лише вибір (елекцію) політичних еліт, але й їх відбір (селекцію), тобто нести в собі не лише кількісні, але й якісні характеристики. «Визначаючи демократія лише як виборну поліархію, пише Дж. Сарторі про позицію Р. Даля, ми упускаємо питання про «майстерне» функціонування системи, оскільки електоральна конкуренція не забезпечує якість результатів, а лише їх демократичний характер. Усе інше переваги кінцевого продукту залежать від якості лідерства». Тому сучасна демократія повинна бути не просто виборною (елективною), але й головне такою, що здійснює відбір (селективною) поліархією чеснот [15,169-171].

Сьогодні, зазначає американський дослідник Л. Даймонд, (на відміну, наприклад, від 1960-х і 1970-х років) більшість дослідників вбачають у демократії систему політичної влади й не зумовлюють її наявністю тих чи інших соціальних та економічних характеристик. У чому вони досі розходяться фундаментально, так це у питанні про діапазон і масштаби політичних атрибутів демократії. При цьому сучасні мінімалістські концепції демократії, які Л. Даймонд називає електоральною демократією (на відміну від демократії ліберальної) зазвичай признають потребу у певному наборі громадянських свобод, необхідних, щоб змагальність та участь мали реальний зміст [16,11].

Інший сучасний дослідник Д. Растоу визначає демократію як систему правління тимчасової більшості [17,7]. Основа демократії згідно Д. Растоу не максимальний консенсус, але тонка грань між наявною одноманітністю (що виходить з якогось роду тиранії) та непримиренною ворожнечею (що розрушає співтовариство через громадянську війну або сецесію). Суть демократії в привичці до постійних спорів та примирень з кола питань, що постійно змінюються, та при розташуванні сил, що також постійно змінюється [17,15].

Можна навести ще багато визначень та інтерпретацій феномену демократії, що належать сучасним дослідникам, які відходять та наближаються до розуміння демократії як форми народовладдя. Демократія як форма народовладдя протягом історії людства залишається ідеалом, заснованим на таких цінностях як свобода, рівність і справедливість, до здійснення якого прагнуть багато держав і народів. Проте реальна демократія ніде і ніколи не була владою народу. У кращому випадку вона була владою більшості, здійсненою не інакше як добре організованою меншістю. Проте останнім часом, на думку окремих теоретиків кібердемократії (Г. Рейгольда, Л. Пела, Б. Бабера, Р. Роудза та інших) з'явились реальні можливості народовладдя завдяки інформаційоно-комунікативним технологіям. У цьому контексті сучасні дослідження демократії акцентують увагу на різноманітних формах участі громадян в прийнятті публічно-власних рішень інтерактивній взаємодії громадян з органами управління різного рівня, заміщення місцевих і державних представницьких органів спільнотами, що самоорганізуються. Елементи так званої «електронної демократії» вже сьогодні впроваджуються в окремих країнах й лише час покаже наскільки вони здатні реалізувати ідею народовладдя.

політичний демократія народовладдя античний

Література