Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичне керівництво та політичне лідерство в інституційному середовищі партійно-радянської системи влади в Україні

Траверсе О.О.

Відлік появи сучасної лідерології скоріш за все можна віднести до останньої третини ХХ ст., коли у дослідженнях політологів відбувся зсув їх уваги від еліт до лідерів. Цей процес поєднується зі зміною методів дослідження, які характеризуються домінуванням емпіричної складової, з процесами поглиблення спеціалізації (залученням у дослідницький процес фахівців із суміжних галузей науки, наприклад, психологів, антропологів). Лідерство та еліти, які ідентифікуються в одній площині розрізняються не лише за формою, але й за смисловим наповненням.

Якщо еліти у більшій мірі пов'язуються з колективістськими підходами, то з проблемою лідерства в політиці асоціюються ініціативи, управління розвитком, взаємодія з послідовниками. Разом з цим в рамках демократичної парадигми без відповіді залишається чимало питань, пов'язаних з проблемою політичного лідерства. Насамперед його співвідношенням з динамікою демократичних зрушень. Явище політичного лідерства у сучасних умовах характеризується відмінними сутнісними рисами, здебільшого зумовленими процесами глобалізації та переходу найбільш розвинених суспільств до рівня інформаційних.

Поняття "лідер", якщо погодитись з його застосуванням до минулого (хоча більш доречним є використання поняття "керівник"), повинно відділятися від поняття "політичне лідерство". Оскільки воно, в першу чергу, пов'язується з умовами існування та проявами дії в організації демократичних політичних систем. Таке становище водночас відбиває як актуальність самої проблеми, так і є свідченням обмеженості підходів до її вирішення, коли враховується лише один (той чи інший), аспект політичного. Більше того, переважно досліджуються якісь зовнішні форми та види його прояву, тощо.

Майже всі відомі нам теорії та типології політичного лідерства мають вихідною точкою саме теорії побудовані на концепціях психологічної думки. Розгляд політичного лідерства/керівництва в рамках політології витискає психологічний аспект за межі розгляду. Відносно до розгляду проблем (які існують у сфері політологічного аналізу зазначеної проблематики), спостерігається строкатість і різновекторність підходів до вивчення та поглядів щодо політичного лідерства. Однією з причин є те, що процес його прояву у соціальному середовищі пов'язаний із взаємодією двох структурно складних систем особистості і середовища (людини і групи, групи з іншими групами), проблеми відношення між якими є недостатньо розробленими у дослідницькій літературі [1].

Можна погодитись з дослідниками, які стверджують, що "важливим є розгляд усього спектру лідерства у політиці, яке складається з множини складових (теоретична і практична база, механізми і типи, ланки і етапи, периферійні області і центральні сфери, умови і фактори)" [2,4]. Подібне ставлення передбачає необхідність розгляду всієї специфіки людських соціально-політичних взаємовідносин з урахуванням не тільки політичних, соціальних, економічних, але й психологічних, моральних, правових, культурних та ін. чинників, які визначають продуктивність та ефективність ролі кожної особи в політиці.

Політичне лідерство являє собою, насамперед, політико-практичне явище. Це політична практика певного типу і виду, яка пов'язана з процесами відносин між політичними суб'єктами у їх змаганні за утвердження власних пріоритетів у державних структурах влади. За таких умов, політичне лідерство має ще один важливий вимір інституційний. Він пов'язаний з сферою норм, правил поведінки людей у політиці. Політичне лідерство так як і політичне керівництво являє політико-практичну конфігурацію, зміст якої значною мірою визначається соціоісторичними обставинами.

Для розуміння побудови та прояву дії політичного керівництва/ лідерства в Україні важливим є аналіз функціональних взаємодіючих інституційної влади, як макрополітичної системи вищих інстанцій влади радянського часу. Її розгляд потребує уточнення у використанні таких понять як: "центр", "ієрархія", "периферія". Під макросоціальним "центром" розуміється комплекс впливових інституцій та персон, які за допомогою відповідних ідей та інститутів здійснюють критично важливий вплив на членів соціуму

Але єдиний "центр" не здатний контролювати та панувати над суспільством. Завжди виникає потреба у якихось його підрозділах. Тобто теоретичний концепт "центру" в політичній реальності передбачає наявність існування множинності "центрів", кожен з яких вступає з іншими у взаємодію.

Наявність "центрів" передбачає існування відповідної "ієрархії" у стосунках між ними. Таким чином створюється відповідна ієрархія відносин, що обертається навколо політичного центру влади. За визнаними політологічними уявленнями, влада організується і функціонує у суспільстві на кількох взаємопов'язаних і взаємодіючих рівнях.

Підкорюючись кремлівському політичному керівництву, центральні компартійні структури України розробляли механізми "втілення в життя" настанов московського центру та опікувались їх кадровим забезпеченням. Виникає питання: до якого рівня слід відносити вище партійно-радянське політичне керівництво УРСР? З позицій московського підпорядкування його слід віднести до середнього рівня.

Хоча, якщо за основу взяти його діяльність в самій Україні, то політичне керівництво республікою слід віднести до першого, найвищого рівня.

Для Києва (як одного з центрів) характерною була відсутність (як і для інших), таких важливих важелів керівництва, як зовнішньоекономічна та зовнішньополітична діяльність. Крім того, вищі центральні державні та політичні інституції, установи і організації знаходились за її межами. Це зумовлювало специфіку прояву їх дії на основні внутрішні процеси українського суспільства.

Для з'ясування існуючих об'єктивних протиріч і перебігу подій у політичному житті будь-якої країни необхідним є їх розгляд у контексті розвитку. Вважається, що "неможливо виступити із серйозними заявами у так званих галузях соціології, економіки і політології, які не належали б до історії, так само як неможливо провести серйозний історичний аналіз, не застосувавши так званих узагальнень, які запозичені з інших суспільних наук" [3]. Подібне ставлення до вивчення соціально-політичної дійсності передбачає врахування такого виміру цивілізаційного процесу як епоха.

В Україні (за виміром історії зовсім недавно), завершилась радянська епоха. Разом з цим, сучасні дослідники вважають: "З незалежністю України були офіційно проголошені кінець тоталітаризму і початок демократії. Поряд із цим, у соціально-політичній дійсності тоталітарні залишки, що міцно закріпилися в державно-політичних структурах і масовій свідомості, співіснують зі слабкими зародками демократії в політиці та натяками на економічну свободу. Тоталітаризму вже начебто б немає, але не має також і справжньої демократії" [4].

Подібна констатація наявних артефактів політичного життя актуалізує пошук причин подібного стану, оскільки поруч з перспективою подальших демократичних перетворень вони несуть в собі можливості різного роду мутацій псевдодемократичного налаштування. Новітня історія дає багато прикладів такого роду.

За прийнятими уявленнями епохою вважають тривалий проміжок часу, який визначається тим чи іншим характерним явищем, видатними подіями, які його якісно відрізняють від минулого. У суспільно - політичному житті епохи визначають за різними ознаками: класової боротьби, економічних хвиль, між полюсами тоталітаризму і демократії, глобалізації і мультикультуралізму і т. ін.

Наприклад, постсучасна епоха визначається як "епоха, що знаходиться в процесі принципової незавершеності її якостей, стані розгортання мультикультуралізму як опозиції європейської культури" [4].

Для того, щоб прийняти певний відрізок політичного розвитку за епоху у політичному житті (з притаманними для неї властивостями), визначальними (щонайменше), є дві важливі умови. Першою є та, що протягом цього відрізку часу не відбувається кардинальних змін у вказаних параметрах (політичного режиму, характеру соціально-політичного життя, методів політичного керівництва та управління державою). Друга пов'язується з основними рисами, які спостерігаються у різних сферах політичної поведінки та діяльності спільноти, що розглядається. Маючи високий ступінь схожості, ці проблеми концентруються у питаннях, які пов'язані з політичною владою.

Звертає увагу погляд В. Вернадського на співставлення історичних довжин різного походження. Він приходить до висновку про їх неспівставність. За його думкою, геологічний час не може бути співставним з історичним, оскільки відбувається в інших вимірах тривалості [5,23]. Подібна аналогія є доречною у співставленні історичного часу з політичним. У останнього свої точки відліку і свої особливості. Політичний час у своїх проявах відрізняється від історичного часу.

Вважають, що початок еволюції сучасних наукових поглядів на політичний розвиток був закладений Великою французькою революцією. Подальше розгортання світових подій (європейські революції середини ХіХ ст. та громадянська війна у США.), суттєво примножили кількість політичних суб'єктів і змінили політичне життя у цих країнах. У практику ввійшла парламентська багатопартійність, у республіканській формі правління утвердився поділ влади між трьома її гілками, поруч з політичним керівництвом утвердилось політичне лідерство і т. ін. В Україні подібні політичні процеси (радикальні за своїми наслідками і своїй суті), пов'язуються нами із створенням (виникненням) української державності у її сучасному вигляді.

Вочевидь, політична драматургія ХХ ст. розгортається навколо вказаного Дюркгеймом ще у ХІХ ст. розвитку духу індивідуалізму і нових форм колективності (масовості). Пошук відповідей на цей головний виклик історії у ХХ ст. відбувався вкрай драматично. В умовах інтенсивного розвитку західної цивілізації у планетарному вимірі і процесів індивідуалізації, які з ним пов'язані, виявляється неприпустимість відділення індивідуалізму від основ інституту приватної власності і пов'язаних з ним ринкових відносин.

Крім цього стає очевидним, що не меншою мірою існування ринку сприяє розвитку духу планетаризації і якісно новим колективним станам і колективним зв'язкам. Разом з цим, спостерігається скорочення проміжків часу між чередою епохальних змін як у житті окремих держав та націй, так і у загальнопланетарному вимірі, що помітив Е. Тоффлер. Він довів, що ритм сучасної історії набув надзвичайної швидкості і те, що колись розгорталося у століттях, в наш час розгортається на протязі десятиліть тобто, вміщується у життя одного покоління. Такий динамізм сучасного часу зближує історію з політикою і, водночас, породжує в людях те, чому Тоффлер дає назву "футурошоку". Тобто, особистої розгубленості людини відносно власного майбутнього (навіть, без змісту політичного).

Водночас, створена у країнах радянського блоку "соціалістична" модель демонструє не здатність розвитку якісно нових форм колективності, які відповідали б пізнім рівням розвитку цивілізації, оскільки є побудованою на відродженні архаїчних рівнів колективності. Хоча теоретичні конструкції, на кшталт неомарксистських, продовжують всіляко заперечувати перспективність вступу пострадянських країн на шлях розвитку ринкових відносин.

Історія соціалізму російського ґатунку, яка претендувала на утвердженні принципово нових форм колективності, продемонструвала історичний і культурний регрес на загальному фоні подавлення індивідуального життя у суспільних формах його прояву. "Соціалістична" комбінація колективного та індивідуального найбільш виразно про - явилась у групових (класових) відносинах та створених політичних та державних структурах влади, отримавши назву тоталітаризму.

Російський варіант соціалізму продемонстрував відродження архаїчних форм колективності, які знайшли свій прояв через утвердження у суспільно-політичних інститутах та державних структурах. Здобуття влади революціонерами, організованими у більшовистську партію у кількості 24 тисяч осіб, та її здійснення над 147 мільйонним населенням відрізняється за своїм перебігом. Зокрема, утвердження політичної влади має завжди співвідноситись, а точніше вона зумовлюється особливостями того народу (його свідомістю, уявленнями, культурою, традиціями та ін.), над яким вона утверджується. Про те, що "народ, звиклий підкорятися одному государеві, навряд чи збереже свободу, випадково здобувши її", наголошував ще М. Макіавеллі [6,53].

Зруйнована Леніним феодальність парадоксальним чином (не прямо, але опосередковано, через організовану партією комуністів особову залежність людей), оновлюється завдяки діяльності тієї самої політичної сили, яка її руйнувала. По-суті, йдеться про протиставлення з одного боку вищих рівнів цивілізації, які розвинулись під впливом ринку, з іншого суспільство починає культивувати певні абстрактні правила і норми поведінки, "дотримання яких призводить до того, що ми всі у більшій і більшій мірі слугуємо задоволенню потреб не знайомих нам людей, а також виявляємо, що невідомі нам люди допомагають нам у задоволенні наших власних потреб" [7, 195].

Такий ракурс розгляду стосунків між колишньою українською периферією та московським центром в умовах соціалістичних перетворень приводить до розуміння глибинних основ тих процесів, які стали визначальними для відтворення колишньої російської імперії у радянському варіанті. За цих умов проблема політичного лідерства/керівництва в Україні у політологічному вимірі без розгляду еволюції стосунків між Києвом та Москвою не може бути проаналізована належним чином.

Якщо підпорядкованість України (та її керівництва) московському центрові радянського часу є очевидною, то треба зважати на те, якім чином вона була встановлена. Епоха європейських війн, революційних потрясінь та буревіїв початку ХХ ст. для української спільноти (після невдалої спроби вибороти власну державність), завершилась встановленням державності радянського зразка.

Звернення до політичних складових у стосунках між Москвою та Києвом передбачає визначення характерних рис української державності радянської доби. Фіксація встановлених політично-правових засад цих відношень відбулася у першому українському діючому Основному законі Конституції УСРР, яка була ухвалена у березні 1919 року. Правники вважають, що його цінність полягає у тому, що до утворення СРСР вона була дійсно основним законом стосовно незалежної, "напівсуверенної" України. Щодо Конституції УСРР 1929 року, конституції УРСР 1937 року, то ці "Основні закони держави "диктатури пролетаріату", як і "загальнонародна" Конституція 1978 року, діяли суто формально, переписувалися з Конституцій СРСР 1924, 1936 і 1977 років і навряд чи можуть вважатись якимось значним збагаченням саме національної ідейно-політичної конституційної доктрини або ж суто української державно-правової конституційної практики. Навіть сама категорія "конституціалізм" у радянській літературі була викреслена з наукового обігу і вживалася лише для визначення "реакційної буржуазної течії у політиці і науці державного права" [8,501].

Щодо ідеальної типової концептуалізації ленінізму як типу політичного режиму та принципу соціальної організації існує обґрунтована позиція, висловлена П. Кутуєвим. Він розглядає "цей феномен як такий, що складається із політичної організації, котра спирається на харизматичну безособовість, (.) окремі елементи якого "національні" ленінські режими змодельовані за зразком панівного режиму. Ще однією типологічною рисою такого режиму є системний характер його політики, яка прагне протиставити елітні верстви решті суспільства, широко використовує примус і насильство, а також монополізує публічну сферу".

Якщо пристати до тієї точки зору, згідно якої перша особа держави здатна вирішити будь яке питання відносно суспільного переустрою, слід визнати її помилковість. Положення керівника у системі політичних інституцій не лише зумовлює його стан та дії, але й визначає їх поступовість та спадковість. Р Медвєдєв висловлює думку про те, що за радянського часу у країні був відсутній достатньо чіткий конституційний механізм, який встановлює порядок зміни різних адміністрацій. Він звертає увагу на те, що у цей важливий процес нерідко привносився значний елемент випадковості. Водночас: "висування кожного нового лідера на вершину радянської піраміди влади пояснюється не лише випадковостями або особистими амбіціями, але й складним поєднанням соціальних сил і суспільно-політичних настроїв, вплив яких виявляється більш сильним ніж воля лідера, який йде" [9,152-153].

У викладі політолога і історика слід погодитись з тією констатацією, що було б помилковим зменшувати роль політичних лідерів у нашій країні, де їх величезний вплив часто лише підкреслює слабкість існуючих у нас демократичних інститутів, авторитарний характер влади і відсутність демократичного розмаїття політичного і культурного життя народу.

Водночас, робити з цього висновки про те, що "сам склад правлячої еліти у Радянському Союзі неоднорідний, і вона зовсім не є якимось "новим класом", всі члени якого пов'язані міцною круговою порукою. По-друге, настрої і очікування апарату можуть не співпадати з настроями і очікуваннями широких мас від яких цей апарат не відділений ні юридичними, ні сословними, ні якимись іншими важкоздоланними перегородками. Ці обставини і може використовувати новий лідер, особливо в умовах авторитарної системи влади. Він може поступово змінити не лише стиль і методи управління або своє найближче оточення, але й значну частину всієї правлячої еліти", уявляється, (що найменше), перебільшеним та дискусійним.

Р. Медвєдєв у своїх висловах є ближчим до справжнього стану речей коли каже про те що в Радянському Союзі сам апарат, партійно-радянський істеблішмент або правляча еліта визначали і висували нових керівників у відповідності з інтересами і потребами вигідної для апарату системи влади. "Після Леніна у нас поки що не було прикладів висунення такого "вождя", який не належав би сам до вищих прошарків апарату влади, який склався раніше, і який би був ворожим до пануючих тут настроїв, інтересів і очікувань" [9,154].

Вживання понять "політичне керівництво" і "політичне лідерство" в певному значенні має сенс в контексті визнання їх знаходження в одному політичному просторі. Будучи вживані в одній площині вони являють собою різні сфери (форми) наукової ідентифікації (мова йде не про протистояння по вісі "тоталітаризм" "демократія", спрощеність подібного порівняння є очевидною). У такому розумінні політичне лідерство виступає не лише як впливовий професійний політичний і соціальний інститут, але й як ефективний інструмент внутрішньої і зовнішньої політики. Наслідком дії якого є формування сприйняття образу держави у світі, утвердження й зберігання саме смислових координат державної системи, важливої складової розвитку української політичної нації як такої.

Політичне лідерство як науково-теоретична категорія характеризує наявність іншої якості політичної дійсності в українському політичному просторі на відміну від "звичного" домінування "політичного керівництва". Складові політичного лідерства і керівництва зумовлені не лише своєрідністю самих феноменів політичного як соціального явища (його рольового значення та багатофункціональності), але й особливостями їх прояву у розвитку українського соціуму (де риси національної культури, історії та психології у формуванні та перетворення інституційного середовища є визначальними) [10].

політичне керівництво лідерство україна

Література