Політична культура в контексті регіональної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична культура в контексті регіональної політики

Кваша О.П.

Як відомо, українська політична культура в загальних рисах повторює загальноєвропейські типи політичних культур й разом з тим вона має певні регіональні особливості, якими не варто нехтувати. Визначити ці особливості не просто. Деякі з них перебувають ще на стадії становлення, інші відмирають. Одні корелюються з політичною системою, що створюється, інші - з системою, що відходить у небуття. Окремі вже розгорнули свою якісну визначеність, осібні лише жевріють, хоча й заявляють про себе як необхідні та закономірні.

На думку відомого російського культуролога О. Флієра політична культура - це один з найбільших сегментів цілісної локальної культури, який різниться певною місцевою специфікою тих або тих ознак чи комплексів характеристик. Специфіка цих ознак може бути породжена й накопичена з різних причин: порівняно ізольоване від основного ядра проживання певної групи, особливе віросповідання, специфічні станово-професійні функції, те саме, але ще й в умовах сильного господарсько-культурного впливу сусідів, інше етнічне походження, незавершене злиття народів, які утворюють етнос тощо. Під цим оглядом регіональна політична культура є тією частиною загальної політичної культури, яка відображає політичні, економічні та соціокультурні особливості життєдіяльності громадян конкретного регіону, забезпечує реалізацію їх конкретних прагнень та інтересів на державному рівні.

З погляду українського політолога С. Рябова, при визначенні поняття «політична культура» треба відштовхуватися від «розуміння людської спільноти як сукупності індивідів, які взаємопов'язані стосунками солідарності, поміж яких визначено визнану усіма ієрархічну залежність, де встановлені й дотримуються імперативні норми, за допомогою яких здійснюється регламентація взаємодії людей між собою, здійснено розподіл праці для забезпечення життєдіяльності усіх. При цьому солідарність - це властива окремій групі індивідів спільність інтересів, поглядів, цінностей, що мотивує їх до гуртування, узгоджених дій, взаємодопомоги, забезпечує існування групи як суспільної цілісності, створює «соціальний капітал». Політична культура - це різні форми осмислення та свідомого, цілеспрямованого здійснення людьми практики існування спільноти в усіх формах суспільної солідарності. Це культура соціальності, шанування принципів соціальності (таких, зокрема як порядок, стабільність, добробут). Це - сукупність цінностей, які поділяють люди, знань і уявлень про влаштування суспільства [1,131].

Українська політична культура поєднує в собі різні системи цінностей, часом несумісні політичні орієнтації та діаметрально протилежні типи політичної свідомості, позитивні й негативні характеристики, містить в собі раціональні та ірраціональні чинники. Проте переважна більшість її характеристик концентрується навколо таких цінностей, як гуманізм, демократія, народовладдя заради свободи і незалежності. За роки незалежності Україна значно оновила структурні елементи політичної культури, цінності, навички, орієнтації, методи і прийоми політичної діяльності. Суспільство поступово звикає до політичного плюралізму, багатоманітності підходів до розв'язання нагальних політичних проблем, відкритого висловлення свого ставлення до політичних інститутів. Стає нормою позитивне настановлення на засвоєння світового досвіду, зростає почуття включенності України до світового політичного процесу. Але стара радянська тоталітарна політична культура, трансформуючись у нову систему цінностей, дає про себе знати у вигляді формального, відчуженого ставлення до офіційних політичних норм, цінностей та інститутів. Через це українська політична культура є суперечливою, оскільки поєднує в собі дві протилежні системи цінностей - тоталітарну і демократичну.

Мало того, в сучасній Україні регіональні політичні культури, які акумулюють весь історичний досвід територій, стали головними детермінантами їх політичного досвіду. Політична культура як найважливіший елемент регіональної політики будь-якого суспільства пов'язує воєдино політичні інститути й процеси з політичною свідомістю через зразки поведінки, цінності, емоції, установки, стиль життя, сприйняття світу. Відтак на неоднорідність політичної культури впливає й регіональний менталітет, зумовлений міжконфесійними відмінностями, особливостями віровчень та культової практики православ'я й уніатства. Так, греко-католики, що переважно сконцентровані на Заході України, за своєю догматикою тяжіють до західноєвропейського християнства, пов'язаного з римським правом і поняттям приватної власності, до влаштування вільного особистого життя. Для православного населення Сходу України характерні колективістське ставлення до життєвих проблем, прагнення надособистісної мети, милосердя, співчуття до нужденних, поблажливість до людських вад тощо. Православний більше підпорядковується дисципліні під впливом зовнішніх обставин, а греко-католик - внутрішніх. Можна говорити про більшу готовність греко-католицького Заходу країни, на відміну від православного Сходу, до лібералізації суспільства, приватизації економіки, ринкової конкуренції [2,73-74]. Усі ці обставини свідчать про те, що в Україні регіональна політична культура виявляється характерною основою регіональної політики.

Зазвичай, два важливих регіональних центри України: Донбас і Галичина уособлюють Схід та Захід України. Кожен з цих регіонів характеризується своєрідним геополітичним розташуванням, особливим історико-політичним досвідом і соціокультурною своєрідністю, що увиразнює характерні регіональні політичні культури нашої країни. Зокрема, в свідомості народу України Донбас сприймається суперечливо. З одного боку, це робітничий край шахтарів, металургів та хіміків з притаманним йому значним науковим і культурним потенціалом. А з другого - Донбас розцінюється як спадкоємець цілком освоєного, але певною мірою дикого й небезпечного простору, що стало однією з причин, які поставили нашу країну перед небезпекою внутрішнього розколу. Не менш суперечливо сприймається і Захід України. Для багатьох - це «регіон з надзвичайно поширеним простором націоналістичних ідей, взятих на озброєння різними політичними силами з метою завоювання собі прихильників серед української громадськості. Взагалі, Галицький націоналізм - регіональний різновид націоналізму, що базується на певних відмінностях світогляду, спричинених історико-політичними обставинами» [3,283]. Тому моделлю побудови модерної української нації на Заході України слугує макет етнонації. З огляду на це сьогодні важливу роль в житті країни відіграє така особлива форма регіоналізму як історико-етнічна, ігнорування якої створює передумови для відчутної напруженості у внутрішньополітичній ситуації.

Дослідники відзначають існування регіональних відмінностей політичної культури не тільки щодо осі «Схід - Захід». Зокрема, Н. Погоріла висуває гіпотезу про існування «горизонтального» (Захід - Схід) і «вертикального» (Північ - Південь) культурального поділу України. Аналізуючи політичну культуру як комбінацію політичної компетенції, довіри до політиків і політичної активності, Н. Погоріла наголошує на відсутності лінійного зв'язку елементів політичної культури з віссю «Захід - Схід». Мало того, на її думку, протистояння політичних культур на зразок «цивільна - відчужена» характерний швидше за все для Центру і Півдня [4,64,78].

Мало того, як зазначає Т. Журженко, спроби розглядати Україну як дві країни в одній давно вже визнано спрощеними підходами до українських проблем, настільки стереотипними, наскільки ж і непродуктивними. Стереотипними - тому, що всім добре відомо, що за «Заходом» стоїть не половина України, а здебільшого територія Галичини - Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області, а за «Сходом» - Донецька, Луганська та Харківська області. Більша ж частина України не визначається за своєю належністю. Непродуктивним такий поділ є тому, що цей дискурс здебільшого закінчується суперечками про те, хто кращий, прогресивніший, демократичніший - Схід чи Захід. Адже рідко кому вдається не ідентифікувати себе з якоюсь зі сторін. Проте такий стереотип, на жаль, постійно відтворюють науковці, публіцисти, дослідники. Зокрема, пояснюючи суть внутрішньо-українських проблем часто-густо починають з поділу на Схід і Захід. Аналіз статистичних даних про стан громадської думки та настрої передусім шукають у регіональних відмінностях у поглядах, орієнтаціях. Пояснюючи якісь культурні колізії між Сходом та Заходом науковці завжди знають по яку історичну спадщину сягнути.

Усвідомлюючи це, В. Бортников намагається показати, що «Україна складається з кількох субрегіонів з різною історичною традицією, різними типами політичної культури і специфічною електоральною свідомістю. Соціологи і політологи виокремлюють такі політико-культурні регіони: Західноукраїнський, Центральноукраїнський і Південносхідний або Південний і Східний. Щодо територіального поділу, то практикується такий територіальний поділ:

Західний регіон: Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області;

Центральний регіон: Київ, Київська, Вінницька, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська, Житомирська, Сумська, Чернігівська області;

Східний регіон: Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області;

Південний регіон: Одеська, Миколаївська, Херсонська області та АР Крим» [5,67].

У площині політичної культури політологи виділяють іноді не чотири, а три основні вектори впливів у політичному просторі України: південно-західний - вектор впливу на культурні та релігійні процеси; південно-східний - вектор впливу на економічні рішення; південний (включаючи Автономну Республіку Крим) - вектор впливу на сепаратистські й автономістські тенденції в українській політиці.

Водночас як відображення особливостей життєдіяльності регіонів України деякі дослідники виділяють і такі три основні види регіональних політичних культур як південно-східний, західний і центральний. Перший серед них локалізується переважно в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Херсонській областях України та в Автономній Республіці Крим. Другий - у Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Хмельницькій областях. Третій - у Вінницькій, Житомирській, Київській, Полтавській, Сумській, Харківській, Чернігівській та частково - Кіровоградській областях.

Крім того, в сучасному українському суспільстві вирізняються три політичні субкультури - російську, українську і західну, різниця між якими пояснюється насамперед різним рівнем соціально-економічної активності та ставленням до національних інтересів. Отже, тричленна типологія може бути застосована насамперед для визначення перспектив побудови в Україні громадянського суспільства з належним рівнем соціальної самоорганізації, а також суспільної підтримки державного устрою в напрямі «унітарність - автономність».

Тобто, йдеться про різні сегментації політико-культурного простору України. Наявні регіональні співтовариства відрізняються особливою регіональною свідомістю, яка ґрунтується на регіональній ідентифікації, регіональних інтересах і цінностях, загальному історичному і політичному досвіді, етно-конфесійних особливостях, наявності регіональних «агентів» формування політичної культури. «Отже, правомірно говорити про відсутність в сучасному українському суспільстві консенсусної політичної культури з узгодженим з нею ставленням громадян усієї країни в цілому до конкретних політичних сил, які відстоюють відповідні ідеологічні цінності і політичний вектор розвитку, зокрема, до зовнішньополітичного курсу в умовах розгортання глобалізаційних процесів. Разом з тим, можна говорити про існування в нашій країні конфліктних політичних культур в регіональному вимірі. Наукова проблема полягає в тому, наскільки істотним є рівень вказаної конфліктності і, насамперед, які саме складові політичної культури зачіпаються в тимчасовому зрізі « [6,96-97].

У цьому контексті треба мати на увазі, що дослідники іноді виділяють не лише зазначені вище три, але й інші (наприклад, у разі ділення Сходу на Північно-східний регіон (Слобожанщина) і Донбас та окремого розгляду Півдня України і АР Крим тощо) регіони політико-культурного простору України. Адже регіональна політична культура в Україні - продукт історичного розвитку, поселенської, освітньої і вікових структур населення, укорінених у звичках, способі життя, сприйнятті й поясненні індивідами дійсності, їх соціального та економічного стану.

Соціологічні дослідження середини 1990-х років, метою яких було виявлення регіональних відмінностей в політичних орієнтаціях населення Сходу й Заходу України, дають підстави їх авторам висловити припущення: найбільш істотними відмінностями між жителями обох регіонів є етнічні й політичні, тоді як соціальні відмінності відходять на другий план. Крім того, регіональна полярність для України проявляється насамперед у складні періоди історії та в часи політичних криз. В сучасній Україні ця біполярність проявляється переважно у відносинах між Сходом і Заходом. Небезпека внутрішнього розколу стала актуальною, зокрема, під час гострої політичної боротьби на президентських виборах 2004 року. Історик Я. Верменич з тих подій зробив такий висновок: «Події «Помаранчевої революції» вже вкотре підтвердили, що регіональна поляризація в Україні досягла потенційно небезпечного рівня. Регіональні еліти орієнтуються на різні моделі націєбудівництва, мають відмінні зовнішні орієнтації. Регіональна біполярність виявляється і в різних оцінках минулого, ціннісних пріоритетах, у виборі полі- чи моноетнічної моделі національних відносин. Найгірше те, що ця біполярність часто відіграє роль розмінної монети в політичних іграх і від того має тенденцію до посилення».

Особливості регіональної політичної культури проявляються внаслідок складної взаємодії низки системотворчих чинників, серед яких необхідно відзначити передусім особливості геополітичного характеру, способу освоєння території, структури населення та його етноконфесійного складу, соціально-економічних складових, нагромадженого політичного досвіду, наявності традиціоналізму і державницької орієнтації, наявності регіональної системи політичної комунікації, регіональної політичної еліти тощо. Наприклад, на думку О. Проскуріної, «своєрідність регіональної політичної субкультури Донбасу зумовлена:

особливістю історичного характеру;

депресивним характером регіону й нерозв'язаністю багатьох важливих проблем;

поєднанням демократичних цінностей, традиціоналістських і патерналістських традицій, що послаблюються, з електоральною свідомістю, якій властиві високі очікування стосовно демократії і влади;

високим рівнем критичного настрою стосовно місцевої влади;

високим рівнем політичної участі населення порівняно з іншими регіонами країни;

клієнтельна модель організації елітних груп, для яких соціальний простір - це особиста домовленість між патронами клієнтельних груп. Деякі особливості цієї субкультури обумовлені прикордонним характером регіону, що проявляється в налаштованості проти запровадження приватної власності на землю, продажу її іноземцям тощо» [8,77].

Отже, регіональна політична культура як важливий компонент політичного процесу є складним багаторівневим і багатоаспектним утворенням, основною функцією якого стає відтворення політичного життя певного регіону, забезпечення спадкоємності політичного процесу. На кожному його етапі виникали протиріччя між регіоналізмом і державністю. Проте сучасний регіоналізм не потребує феодальної розрізненості. «Найбільш конструктивна ідея регіоналізму, - вважає О. Проскуріна, - полягає в досягненні множинності в єднанні, в цілісності, реалізації принципів демократії, захисті багатоманітності від уніфікації й знеособлення. Мета ефективної регіональної політики - забезпечити перевагу конструктивних начал, досягнення історичного компромісу і об'єднання спільним суспільним проектом» [8,75].

Як зазначають соціологи, соціальні групи та індивіди демонструють в своїй поведінці не тільки розмаїття, але й численні види ідентичностей, серед них культурну, політичну і територіальну. Остання набуває чітких рис і стає вагомим чинником політичного й культурного життя в тих суспільствах, де групи населення виділяються за певними сегментовими відмінностями, передусім соціокультурними та ідеологічними. Шлях особистості до просторово-территориального співтовариства містить наступні віхи: пошук цього співтовариства, опора на яке придає особистості впевненості; усвідомлення себе як його частинки, тобто інтеграція з «ми»; формування відчуття приналежності до співтовариства, солідарності з ним; інтеріорізація групових ідеалів, цінностей, інтересів, потреб, цілей, норм; формування відчуття відповідальності індивіда перед співтовариством. «У сучасному постмодерному світі особистість входить в нову систему координат самовизначення і самоідентифікації. Внаслідок активної взаємодії різних культур людина за допомогою масової інформації не тільки ідентифікує себе із співтовариствами «тут» і «зараз», але й включається в глобальну систему соціального простору. Аналіз позиції «громадянин світу» цікавий і з іншої причини. З одного боку, вибір цієї позиції можна тлумачити як ступінь усвідомлення людиною своєї свободи внаслідок руйнування «залізної завіси» закритої радянської системи, звільнення з-під тотального контролю, а також як вираження її прагнення до пізнання досягнень світової культури. З другого боку, вибір цієї позиції може також свідчити про зневагу до національних досягнень, цінностей, про порушення міжгенераційних зв'язків і традицій» [9,104].

Крім того, соціологічний моніторинг фіксує поступове зниження рівня локальної самоідентифікації у всіх регіонах протягом останніх років. Найбільш помітне зменшення цієї категорії населення спостерігається в Західному регіоні України: якщо в 2000 році тут була виявлена сама численна серед всіх регіонів група з локальною самоідентифікацією, то п'ять років потому такий різновид просторово-территориальної само- ідентифікації за питомою вагою досягла середнього рівня по країні. З огляду на це для визначення регіонального чинника інтеграційної функції політичної культури важливий також рівень поширеності орієнтацій територіальних співтовариств в площині бажаного вектора розвитку регіону в системі координат «національна інтеграція - регіональна автономія». Як свідчать соціологічні опитування, протягом останніх років найвищий показник підтримки унітарного розвитку залишався за жителями Заходу України. Проте наявна деяка різниця в підтримці унітарного розвитку країни серед населення не тільки Півдня, але й Центру України. А ось на Сході рівень підтримки унітарного розвитку свого регіону фактично не відрізняється від настроїв на Заході. Рівні підтримки автономного вектора розвитку так само рівномірно розподілені між макрорегіонами. «Виняток становить відмінність між Півднем і Центром, що демонструє дві крайні позиції: відповідно, найнижчу і найвищу підтримку автономного розвитку. Але принципово важливий той факт, що ...відсоток прихильників першочергового розвитку зв'язків з іншими регіонами та інтеграції з

Україною в цілому значно перевищує кількість тих, що віддають перевагу опорі насамперед на власні можливості регіону і, відповідно, доцентрових тенденцій в побудові держави» [9,107].

Головні відмінності між різними типами регіональних культур в Україні постають не стільки під впливом географічно-цивілізаційних «розламів», скільки під дією історично-політичних трансформацій, тобто поступового освоєння, заселення та інтеграції різних територій українцями. Вся Україна - це переважно однорідний територіальний простір. Можна виділити лише Закарпаття, яке є крайнім північно-східним «куточком» давньої дунайсько-балканської цивілізації, і Крим, який є далеким «уламком» середземноморської цивілізації. Однак з багатьох політичних, соціальних, культурних причин ці два регіони на сьогодні об'єктивно втратили свою потенційну крайову відмінність і тяжіють до єдиної України. Тобто, в цих краях не сформувалася інонаціональна демографічна більшість (відповідно, угорська чи кримсько-татарська), вони не зберегли домінантних зв'язків з сусідніми країнами (відповідно, Угорщиною або Туреччиною), не виробили якоїсь культурної ідеології, самототожності, окремої ідентичності (хоча у випадку Закарпаття й збереглася колоритна етнографічна оригінальність). Уся решта регіонів України різняться між собою в основному лише тим, як органічно і динамічно в них розвивалася українська ідентичність. Відтак Галичина відрізняється від Волині тому, що за століття перебування в складі Австрійської корони в умовах відносної політичної свободи змогла розбудувати національну ідеологію і культуру.

З огляду на це, ті, хто відстоює поділ України в межах дилеми «Схід-Захід» грішать тим, що старанно оминають питання про те, де закінчується Захід та яким власне є Центр, «східним» чи «західним». З погляду емпіричних класифікацій невирішеним є також питання про те, де «закінчується Захід» та починається Центр, а відтак - і Схід. Крім того, чи є західний регіон гомогенним у сенсі культури, коли Буковина, Закарпаття, Галичина та Волинь мають різну історію, спільну з імперіями та державами, що їх колонізували: Австро-Угорською, а пізніше - Польщею, Угорщиною, Чехією, Румунією, - та, з іншого боку, Російською. Може статися так, що Волинь є ближчою за орієнтаціями до північних областей, ніж до Галичини, а Буковина та Закарпаття мають спільні цінності з іншими південними областями України, радше ніж з Галичиною та Волинню. Це не означає, що інші регіони є внутрішньо гомогенними у ціннісному вимірі, проте західний - в останню чергу, оскільки він знаходиться на перехресті культур.

Тому за оцінками сучасного стану культурної сфери населення країни поділяється дослідниками головним чином на дві приблизно рівні частини: тих, для кого нинішній стан духовної культури нашого суспільства відображає позитивні тенденції (значне відродження, оновлення на шляху до відродження, пошук і затвердження культурної самобутності) і тих, хто вбачає у ньому переважно негатив (застій, засилля безкультурності). Дещо оптимістичніше налаштоване населення Заходу і Центру, менш оптимістичними є жителі Південного Сходу. Показово, що при всіх варіаціях оцінки нинішнього стану культурної сфери в різних регіонах, в їх загальному характері не простежується принципових відмінностей, і в цілому по Україні позитив негатив становлять по 44%, 12% опитаних - не змогли певним чином оцінити нинішній стан культурної сфери [10,239].

Щодо регіональної специфіки, то вона, переважно, виявляється в наступному. Жителі південно-східних областей частіше за інших вказують на нестачу матеріальних засобів (55%), і рідше за всіх - на такі обставини, як дефіцит вільного часу (25%), недостатність культурних закладів (18%) та ін. Жителі ж західних областей рідше за інших відзначають нестачу матеріальних засобів (36%), але частіше за інших - дефіцит вільного часу (35%). Жителі ж центральних областей частіше за інших пояснювали незадоволеність своїх потреб нестачею культурних закладів (32%).

Водночас у всіх регіонах спостерігається приблизно рівна питома вага (8-13%) осіб, які вважають свої культурні потреби задоволеними повною мірою [10,242].

Аналіз показників опитувань, проведених Київським міжнародним інститутом соціології, свідчить, що свобода культурної ідентифікації є важливим моментом у житті сучасного українця.

Цікаво, що право кожної людини самостійно визначати свою національну приналежність з 1523 респондентів (99,54 % вибірки) 58,37 % вважають обов'язковим; 14,77 % - важливим; 18,45 % - не були в змозі визначитись (відповідь: «Важко сказати»); і лише 8,40 % вважали це право неважливим, причому з них тільки 3,15 % позначили це право як зовсім неважливе.

Тобто, значна частка громадян (більше половини) притримується обов'язковості права на національне самовизначення (особливо якщо взяти до уваги незначний процентом тих, хто з цим відверто не згоден), а це засвідчує, що українське суспільство більш схильне до конституційно-правового підходу до питання культурної ідентичності і вважає адекватним обрання національної належності за розсудом індивіда [11,77].

Крім того, серед українців найважливішими вважаються реалії регіональних культур порівняно із загальнонаціональними. Тенденція до регіоналізації є таким самим об'єктивним процесом, як і світові глобалізаційні процеси.

А ось друге місце в цьому опитуванні посідає соціально-політична ознака ідентифікації. Отже, з 1457 респондентів (99,39 % вибірки) 37,13 % вважає найважливішою належність до земляків - жителів своєї місцевості. Майже стільки ж - 33,49 % - до громадян України.

Після цього спостерігається величезний розрив у цифрах: 8,72 % респондентів було важко сказати; 7,07 % позначили національність як найважливішу громаду; 6,86 % - соціальний клас.

Цікаво, але віруючих своєї віри назвали 3,02 % респондентів, при тому, що в іншій вибірці з 10237 респондентів (100% вибірки) 49,72 % визнали свою належність до певної церкви; 21,14 % заперечили подібну належність; у 28,74 % відповідь була «важко сказати». Проте це зовсім окрема розмова. Найважливішою виявилася належність до іншого у 1,85 % респондентів; не було відповіді у 1,58 %, а ось належність до політичної партії визначили як головну усього 0,27 % [11,42].

Отже, незважаючи на успадковані з минулого проблеми, і ті, що виникли останніми роками, українська нація динамічно розвивається, демонструє зрілість і успішно складає непрості іспити.

Наукові результати спростовують поширювані політичні спекуляції на тему критичності існуючих відмінностей, рівня конфліктності між політичними культурами регіональних спільнот України.

Приналежність до регіону і до нації визначає для кожної особи її простір соціального досвіду, орієнтації та емоційного зв'язку. Громадяни України не є винятком з цього загального правила.

З точки зору формування політичної нації позитивним для України є той факт, що за останні п'ять років рівень локальної самоідентифікації в усіх регіонах помітно зменшився, а національної, навпаки, зріс.

Література

політичний культура регіоналізм

1. Рябов С. Громадянське суспільство та політична культура // Україна в сучасному світі. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США. Ялта, 12-15 вересня 2002 р. - К., 2002. - С.129-134.

2. Сипко О.С. Політична свідомість і політична культура сучасної України: регіональні особливості в контексті проблеми формування української політичної нації // Вісник ХНУ ім. В.Н. Каразіна «Питання політології». - 2001. - № 518.

3. Громакова Н.Ю. Галицький націоналізм та міф Львова // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє: Матер. Всеукр. конф., Луганськ, 25-26 травня 2006 р. - Луганськ: Знання, 2006. - С.282-291.

4. Погоріла Н.Б. Регіональні поділи в Україні: на прикладі політичної культури // Політична культура: теорія, проблеми, перспективи. - К., 2004. - С.63-81.

5. Бортников В. «Розмежування» в Україні в контексті ціннісної ідентифікації населення // Політичний менеджмент, 2007. - № 1 (22). - Лютий.

6. Стегний А. Региональный фактор развития политической культуры насеоелия Украины // Социология: теория, методы, маркетинг, 2005. - № 3. - С.94-122.

7. Верменич Я.В. Еволюція адміністративно-територіального устрою в Україні: проблеми концептуалізації // Український історичний журнал, 2005. - № 4. - С.114-145.

8. Проскуріна О. Політико-культурний вимір Донбаського регіону // Політичний менеджмент, 2008. - № 2 (29).

9. Стегний А. Региональный фактор развития политической культуры насеоелия Украины // Социология: теория, методы, маркетинг, 2005. - № 3. - С.94-122.

10. Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців). - К., 2001.

11. Кисельов С., Сальникова А. Національна ідентичність українців. Дилема культурного і соціально-політичного // Політичний менеджмент, 2008. - №1(28). - Лютий.

Размещено на Allbest.ru