Політична влада в умовах творення демократичної держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична влада в умовах творення демократичної держави

Кострюков С.В.

Розгортання системних реформ в Україні зумовлює актуальність аналізу політичної влади в її співдії з культурою. Основою взаємодії культури і влади є діяльність, потреби та інтереси дійових осіб і виконавців історичної драми. Діяльність в філософії, соціології, психології розглядається як спосіб існування і розвитку суспільства, прояв соціальної активності людей, цілеспрямоване відображення і перетворення ними навколишнього світу і самих себе [1;4;5;6]. Саме діяльність з притаманними їй цілеспрямованістю, продуктивністю, суспільним характером виявляється основним способом розбудови сучасного українського суспільства.

Діяльність можна класифікувати за її об'єктами (економічна, соціальна, політична, науково-пізнавальна, художньо-естетична та ін.), та у відповідності з існуючою системою цінностей (з одного боку - соціально цінна, законна, моральна, з іншого - незаконна, антисоціальна, аморальна).

Будь-який вид діяльності поєднує в собі елементи матеріального та ідеального, оскільки навіть найпростіша фізична праця (не говорячи вже про розумову) здійснюється за участю свідомості людини. Ось як пише про це американський філософ, професор Джон Лакс: «Навісь проста фізична діяльність містить дії - сегменти, і кожний з них ретельно вивіряється з тим, щоб визначити ті зміни в русі, які потрібні для досягнення бажаного результату... Надмірна діяльність і задоволення утворюють, таким чином, нерозривний ланцюг взаємодії різних елементів людської життєдіяльності. При великих пристрастях бажання спонукають до діяльності, а їх задоволення підтверджує уже здійснювана діяльність» [2,110].

Людська природа, за словами Дж. Лакса, змінюється у відповідності з людськими намірами, діяльністю та задоволенням потреб. А відмінності в намірах, діяльності і задоволенні потреб зумовлюють різноманітні цінності, які лежать в осьові способу життя. У залежності від того, хто миє є, визначається й характер цінностей і самої нашої діяльності [2,111]. Якщо врахувати, що в соціальному і природному середовищі людина реалізує себе а предметно-направленій діяльності як суспільна істота, вступаючи при цьому в різноманітні суспільні відносини з іншими людьми, то постає питання на про якусь окрему діяльність, якою переважно займається людина, а про синтез багатоманітних діяльностей в єдності індивідуального людського світу, тобто про особу. Особистість людини - це продукт її діяльності і самодіяльності, результат повсякденної участі в суспільно корисній праці. За словами Е.В. Ільєнкова, «особа... є одиничний вираз життєдіяльності» ансамбля соціальних відносин взагалі», а дана конкретна особа «є одиничний вираз сукупності цих відносин (не всіх), якими вона посередньо пов'язана з іншими... індивідами - «органами» цього колективного тіла», тіла роду людського» [3,330].

Ось чому особа як така не співпадає з особливостями біологічного тіла індивіда та його морфофізіологічною специфікою.

Її дійсна сутність, на думку К.Е. Бистрицького, знаходиться поза окремою людиною, її нервовими процесами, взагалі тіла, локалізуючись у тому самому просторі і часі де реалізуються суспільні зв'язки, відносини [4,79]. На відміну від тварини, яка безпосередньо тотожня із своєю життєдіяльністю і не відрізняє себе від неї, людина робить свою життєдіяльність предметом своєї волі і своєї свідомості. Освоєння соціальної дійсності, «надситуативна активність», вихід в певні «зовнішні відносини» і завдяки цьому у сферу «вільного» руху і цілеспрямування по відношенню до світу є важливою передумовою діяльного визначення і самовизначення людської позиції. «Здатність стати над будь-якою життєвою ситуацією, відновити її, вписати в більш широкий контекст соціального буття... і являє сутність діяльності як специфічної форми відносин до дійсності» [5,40].

Діяльність у різноманітних видах і формах не здійснюється спонтанно, сама по собі, а лише у зв'язку з людськими потребами, для їх задоволення. Потреби - першооснова діяльності, яка приводить в рух усі ресурси організму, здібності і потенційні можливості людини, соціальної групи, суспільства в цілому. Без задоволення притаманних людині потреб неможливе її існування. Від ступеня розвитку і задоволення потреб (матеріальних, соціальних, духовних) в кінцевому рахунку залежать як соціальне діяльність, так і рівень життя людей.

Будь-яка конкретна потреба являє собою єдність двох сторін: суб'єктивної, яка виступає як необхідність в певних умовах нормального життя і розвитку суб'єкта, і об'єктивної, що виступає як предмет потребі. А сама потреба «отримує свою визначеність тільки в предметі діяльності, вона повинна ніби знайти себе в ній» [6,301].

Задоволення потреб матеріального характеру (в їжі, одежі, житлі, екологічно чистому навколишньому середовищі та ін.) є необхідною передумовою для активізації соціальної і духовної діяльності, в процесі якої людина задовольняє адекватні потреби. Оскільки проблема потреб не є безпосередньо об'єктом мого дослідження, але без цього поняття неможливий аналіз людської діяльності, я зупинюсь коротко лише на соціальних і духовних потребах, які відіграють особливу роль у формуванні моральності особи та її ціннісних орієнтацій.

Соціальні потреби включають насамперед потребу належати до тієї чи іншої соціальної групи (спільності) і займати в ній певне місце. На емоційно-психологічному рівні мотиваційної сфери дана потреба може проявлятися у прагненні «користуватися прихильністю і увагою оточуючих, бути об'єктом їх любові» [7,91], але може набирати й інших форм - бажання підкорятися іншим і навіть прислужувати їм, виконувати будь-які доручення інших. До соціальних потреб людини належать також потреби в свободі і безпеці, можливість бути господарем на виробництві, потреба в самореалізації, в різноманітній соціальній інформації, в добре організованому відпочинку і розвагах та ін.

З структурі духовних потреб індивіда (у пізнанні оточуючого світу, в цінностях духовної культури, в духовному спілкуванні з іншими людьми і т.п.) особливо важливу роль відіграють моральні потреби - прагнення людини бути моральною, робити добро іншим людям, приносити користь суспільству, керуватися у своїй діяльності совістю, дбати про честь і гідність.

Нинішнє українське суспільство переживає загальну кризу, яка охопила всі його сфери:

політичну, де спостерігається втрата контролю за політичними подіями в країні з боку державних структур (на всіх рівнях), невиконання законів і постанов органів державної влади, недовір'я до них з боку більшості населення;

економічну, що проявляється в тотальному дефіциті товарів і послуг, значному зниженні життєвого рівня населений;

соціальну, де відбулася дезінтеграція соціальних груп та інститутів, різне розшарування населення за рівнем доходів;

духовну (в широкому значенні цього слова) і моральну, де спостерігається значне зниження загального духовного і модального рівня населення, деформація багатьох моральних цінностей, взаємне відчуження між людьми;

екологічну /на значній території України, особливо в районі чорнобильської зони і в великих промислових центрах/, яка є глобальною проблемою [8,34-35].

Тотальне відчуження і, як результат, загальна криза суспільства, особливо яскраво проявляються у сфері державної влади, де, як і раніше, панують бюрократія і некомпетентність, нездатність керівних органів знайти оптимальний шлях виходу країни з кризи. Ще Макс Вебер констатував непомірне розширення бюрократії і залежність між розвитком держави і методами управління. В колишньому Радянському Союзі, в умовах майже повного одержавлення усіх сторін суспільного життя, панування бюрократії стало всеохоплюючим. Коли єдиним власником стає держава і панує збірно-розподільча дихотомія, то особа, що отримала право від імені народу і держави розподіляти виготовлений продукт, здобуває величезну владу. І це тільки функція бюрократичного апарату, але й сама основа, на якій формується і функціонує командно-адміністративна система. Влада власника перетворилася у владу того, хто займеться розподілом. Появилося безкінечне число залежностей людини від наявних у суспільстві відносин і соціальних інститутів, в результаті чого вільний індивід перетворився в залежну «людину-гвинтик» [9,59-61].

А тому зміцнення влади в будь-якому суспільстві не завжди є прогресивним явищем. Влада над сущим (речами і людьми) є дещо багатозначне, багатомірне в загальному векторі духовного розвитку народу. Зона може приводити як до прогресивного, так і регресивного, доброго і злого, людського і нелюдського, може будувати, а може і знищувати. Сучасна людина ще не осмислила в повному обсязі природу, характер і зміст того факту, що поле можливостей зловживання владою у певній системі чинників і умов зростає або спадає, безперервно змінюючись. А тому в суспільстві (особливо з низьким рівнем розвитку демократії) є потреба в науковій розробці розумної і дієвої етики користування владою, і не тільки в розробці, а й в суворому дотриманні її принципів представниками цієї влади.

Сформовані в тоталітарній державі одномірність, односпрямованість свідомості руйнують здатність у багатьох людей приймати самостійні рішення. Зникає та свобода, яка означає реальну можливість розвивати в повній мірі свої задатки, здібності, ставати господарем і суддею свого власного вчинку, а в останньому - самого себе і своєї «самосії». На жаль, і сьогодні функціонування державної влади в нашій країні здійснюється так, що виявлення народу в більшості випадків є тією останньою інстанцією, яка в кінцевому рахунку визначає хід державного і суспільного розвитку. Творення незалежної держави повинно здійснюватися таким чином, щоб людина забезпечувала себе тілесно і духовно. Безсумнівно, що центральною в духовному розвитку суспільства повинна бути ідея творчої особи, яка саморозвивається і самоудосконалюється. Поступово у неї пробудиться бажання жити за власною ініціативою у багатомірному просторі економічності, політичної і духовної свободи, істинного обмеження влади державних структур. Свобода індивідуального розвитку і творчості кожної людини - це той фундамент, на якому буде створений надійний заслін на шляху зловживання владою. І глибоко правий О.І. Солженіцин, який вважає, що до політики держав, урядів, парламентів і партій повинні пред'являтися ті ж самі моральні вимоги, як і до окремої людини: бути чесними у своїй діяльності, проявляти турботу про людей, вести боротьбу із злом і т. п. Якщо державну, партійну, соціальну політику проводити поза мораллю, то, на думку О.І. Солженіцина, у людства не має майбутнього [10].

Чи можна знайти вихід з бюрократичного засильства? Частково цю проблему можна вирішити шляхом періодичної заміни кадрів, відкликання посадових осіб та інших методів ротації. Але названі міри, крім позитивних результатів, створюють сприятливі умови для розширення прошарку бюрократії в народі. Бюрократія проникає в усі пори соціального організму, губить живі демократичні паростки. Невипадково в політичній культурі колишнього радянського суспільства досить живучим було «золоте правило» бюрократизму, коли будь-які незгоди з офіційною ідеологією і політикою сприймалися як загроза благополуччя більшості. Саме тому бюрократія боїться плюралізму і демократичних тенденцій. Що стосується нинішньої української державності, то при всіх її позитивних відмінностях від попередньої командно-бюрократичної системи, залишається й багато спільного - бюрократизм, непрофесіоналізм, прояви явного відчуження від широких народних мас.

Тому розподіл влад - не самоціль. Це, насамперед, створення механізмів від узурпації влади однією якоюсь її гілкою. Як застереження від авторитаризму й тоталітаризму. Саме це - головне у системі розподілу влади. Щодо основної теми розмови - співвідношення влади і закону. Свого часу дуже «демократично» прозвучала теза: дозволено все, що не заборонено законом. Вона, так би мовити, узаконила... беззаконня! Адже багато хто зрозумів це як вседозволеність. Тоді як насправді йшлося про право громадян за умов переходу до ринкових відносин виявляти ініціативу, не порушуючи при цьому законних прав інших суб'єктів ділової активності. Коли ж йдеться про державу, її органи і структури, діє інший принцип: дозволяється лише те, що встановлена законом. За цих умов створення й забезпечення чіткого механізму контролю (що відповідає закону, а що є порушенням його) припадає на судову владу. Саме ця функція стає найголовнішою.

Отже у співвідношенні - закон і влада пріоритет належить правовим нормам. Згідно з якими і сам законодавець зобов'язаний діяти в межах правових принципів. Сьогодні ж маємо скільки завгодно прикладів, коли навіть підзаконні органи (уряд, банки) приймають рішення, якими скасовують постанови Верховної Влади. Можливо, за певних обставин дійсно треба оперативно враховувати й змінювати ситуацію. Але ж при цьому слід обов'язково дотримуватися певного правового механізму.

Тобто, говорячи і про функціонування органів влади, і про їх компетенцію, треба на гідне місце ставити Закон. Без цього не може бути правової держави.

Побудова державної структури на базі доктрини розподілу влади супроводжується постійним звертанням філософсько-юридичної та політологічної думки до проблем місця і ролі кожної гілки в тріаді єдиної державної влади та їх взаємовідносин. Перш за все, ці питання ставили перші, собою основоположники теорії розподілу влади. Вони ніколи не знімалися з порядку денного, активно поляризуються й нині, нерідко виходячи за рамки цивілізованих способів їх вирішення, набуваючи гострого, навіть конфліктного характеру.

Авторська позиція полягає в тому, що твердження, які побутують нині на сторінках різник джерел про рівновагу законодавчої, виконавчої та судової влад ї їх незалежність одна від одної, є необґрунтованими, в крайньому разі, спірними. Всупереч моді, слід визнати переконливим висновок, що належить К. Марксу: «Дві суверенні влади не можуть одночасно, пліч-о-пліч, функціонувати в одній державі. Це - безглуздість на зразок квадратури круга».

У наукових дослідженнях останніх років явно недостатньо проведений акцент, суть якого в тому, що творці теорії розподілу влад не висували положення щодо рівності різних структур. Навпаки, абсолютно ясно і надзвичайно формувалася інша ідея - ідея примату законодавчої влади.

Як засвідчив ретроспективний аналіз, англієць Джон Локк (1532-1704 рр.) у пошуках інструментів подолання деспотизму й тиранії, джерело яких він вбачав у нероздільності влади монарха, що самостійно і приймав і виконував закони, дійшов висновку про необхідність двох влад: законодавчої в особі парламенту і виконавчої в особі монарха. Спрогнозувавши замість однієї деспотичної влади монарха дві влади, він одночасно визначився щодо їх статусу та ієрархії - на користь парламенту. Дж. Локк абсолютно недвозначно підкреслив верховенство законодавчої влади, стосовно якої виконавча влада є підлеглою. Дане положення англійським мислитель мотивував аргументом, який став класичним. «Той вище, хто може диктувати закон».

Прийнятий Української доктрини розподілу влад, кардинально впливає на усталені теоретичні уявлення про місце й роль Верховної Ради у державній організації. Взаємовідносини парламенту і Президента - багатоаспектна проблема державно-правової, також інших наук, яка не отримала не лише монографічної розробки, а й не дослідження навіть у більш вузьких рамках.

Проблема співвідношення та взаємодії законодавчої і виконавчої влад України ще не набула стійких, загальноприйнятих характеристик. Це властиво як конституційним рішенням, так і практиці суспільних відносин у галузі державно-правового життя. Триває процес пошуку, що коригується водночас конкретними реаліями в економічній, суспільно-політичній, державно-правовій та інших галузях. І це процес закономірний. Багатоваріантність прийняття таким чином рішень - основа для створення оптимальної моделі співвідношення першої і другої гілок влади.

Щодо України, то сутність трансформації політичної влади у ній після розпаду колишнього СРСР можна зрозуміти, на наш погляд, лише з контексту відносно безболісного, навіть органічного для правлячої політичної еліти переходу від комуністично-номенклатурного тоталітаризму до посткомуністично-номенклатурного тоталітаризму.

Іншими словами, з огляду на перспективи демократичних перетворень та формування громадського суспільства, Україна сьогодні, без сумніву - серед аутсайдерів посткомуністичного світу. Історична відстань у цьому контексті між нею і, приміром, Польщею, Чехією, Угорщиною та деякими іншими посткомуністичними країнами стрімко збільшується і, можливо, становить вже десятки років. Одна з головних причин, яка обумовлює вектор трансформації політичної влади в Україні, що ми її визначаємо як посткомуністичну номенклатуру і водночас як неототалітарну, є надзвичайна невиразність (порівняно з вищезгаданими країнами) інтересів та слабкість соціальної дії. Більшість населення неспроможна протягом відносно короткого періоду подолати стереотипи тоталітарної свідомості, комунітарний спосіб життя, не готова сприйняти альтернативні цінності, а саме - цінності громадянського суспільства.

Проте якраз у цьому ситуація на Україні досить сумна. За умов первісного накопичення капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов'язаних із колами старої партійної номенклатури, образ «влади» поєднується в суспільній свідомості не зі словом «еліта», а зі словом «мафія». Вражаюча, на тлі гнітючої політичної пасивності в останні роки, активність населення України в ході парламентських виборів і перемога на них лівих пояснюється насамперед надіями, що покладаються людьми на ті політичні угрупування, чий політичний імідж аж ніяк не поєднується в масовій свідомості з відверто неелітарним образом нинішнім скоробагатьків.

Отож, яка ситуація на сьогодні? З одного боку, у Україні наявна кризова ситуація, яка загрожує перейти у розпад національної держави.

За таких умов надзвичайно зростає потреба суспільства у лідерах, навіть «сильній руці».

Досить сказати, що, на думку населення «кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії»: з цією точною зору погодилася більшість - 58% опитаних, не згодні з нею лише 16% і ще 27% своєї позиції не визначили (опитування проводилося у березні 1994 року Центром «Демократичні ініціативи» спільно з Інститутом соціології та центром Соціс-Гелан). Але таких можливих лідерів населення не бачить.

Література

влада закон деспотизм тиранія

1. Краткий словарь по социологии. - М.: Политиздат, 1989.

2. Лакс Д. С плюрализме человеческой природы // Вопросы философии. - 1992. - № 10.

3. Ильенков Э.В. Что такое личность? // С чего начинается личность. - М., 1989.

4. Быстрицкий Е.К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. - Киев: Наукова Думка, 1931.

5. Швырев B.C. Научаое познание как деятельность. - М.: Политиздат, 1984.

6. Леонтьев А.И. Проблемы развития психики. - 4-е изд. - М.: Изд-во МГУ, 1981.

7. Симонов П.В., Ершов П.М. Что такое душа? // Природа. - 1987. - № 3.

8. Лапин М.И. Кризис отчужденного бытия и проблема социокультурной реформации // Вопросы философии. - 1992. - № 2.

9. Власть, демократия, привилегии // Вопросы философии. - 1991. - № 7.

10. Солженицын А. На територии бывшего СССР коммунизм далеко еще и не кончился / Речь в международной Академии философии 14 сент. 1993г. // Комсомольская правда. - 1993. - 17 сентября.

Размещено на Allbest.ru