Консолідація демократії як проблема сучасних транзитологічних досліджень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Консолідація демократії як проблема сучасних транзитологічних досліджень

Фісун О.А.

Вивчення інституціональної специфіки сучасних «нових демократій» нині стає важливою й усе більш зростаючою сферою наукових досліджень. Зростаюча розмаїтість і розгалуження шляхів розвитку демократичних режимів, а також фіаско прямолінійних схем «переходу до демократії» додає особливу актуальність дослідженню інституціональних передумов і параметрів, що визначають успіх або фіаско «проекту демократизації». Провали демократизації на пострадянському просторі переконливо демонструють, що дуже часто збереження стабільності демократії є завданням настільки ж важкою, як і її встановлення [1,91].

Одним із ключових аспектів дослідження переходів до демократії є проблема консолідації нових демократичних режимів, аналіз умов їхньої стабілізації і стійкого відтворення. Спираючись на досвід розробки даної проблеми в західній політичній науці (Х. Лінц і А. Степан, С. Гантінгтон, Ф. Шміттер, А. Шедлер, Л. Даймонд) дана стаття аналізує зміст і основні підходи до інтерпретації поняття демократичної консолідації в сучасних транзитологічних дослідженнях.

На нашу думку, цікаву системну спробу класифікувати підходи щодо трактування «демократичній консолідації» здійснив А. Шедлер, якій справедливо відзначає, що це поняття первісно було достатньо «мрячним концептом» (nebulous concept), при цьому концептуальний туман усе згущався у міру поширення даного поняття в академічному і політичному світі [1,92]. Для того, щоб розібратися з цим поняттям, А. Шедлер уводить поняття негативної і позитивної консолідації, які він співвідносить з чотириланковим континуумом політичних режимів, куди входить (1) авторитаризм, (2) електоральна (або «diminished», скорочена) демократія, (3) ліберальна демократія (або поліархія), (4) передова демократія.

Як пише А. Шедлер, «сьогодні ті вчені, що дивляться (зі страхом) з боку електоральної або ліберальної демократії на авторитаризм, ототожнюють демократичну консолідацію з відхиленням від авторитарної регресії, від «швидкої смерті» демократії. Ті, хто дивляться (з надією) з боку електоральної або ліберальної демократії на передову демократію, ототожнюють демократичну консолідацію з поглибленням демократії і розвитком її якісного змісту. Ті, хто дивляться (із заклопотаністю) з боку ліберальної демократії на електоральну демократію, ототожнюють демократичну консолідацію з відхиленням від «повільної смерті» демократії, від ерозії певних фундаментальних демократичних характеристик. І, нарешті, ті, хто дивляться (з нетерпінням) з боку електоральних демократій на ліберальну демократію, ототожнюють демократичну консолідацію з добудуванням демократії, з додаванням їй відсутніх характеристик» [1,94].

У цьому смислі, на його думку, ті хто стурбований проблемами демократичної стабільності і намагається уникнути регресу до авторитаризму або напівдемократії, підтримують «негативне» розуміння демократичної консолідації, тоді як ті, хто стурбований прогресом демократії і намагається домогтися чи просування чи до ліберальної поліархії, чи до більш просунутої високоякісної демократії, виходять з «позитивного» уявлення про демократичну консолідацію. Негативне розуміння консолідації як неможливості авторитарного регресу слід, на його думку, розділити на два підтипи: відхилення від раптової смерті демократії в результаті, наприклад, військового перевороту і нейтралізацію можливостей поступової ерозії демократії. демократичний консолідація транзитологія

У першому випадку консолідація демократії означає усунення потенційних можливостей краху режиму за рахунок нейтралізації різних нелояльних або несистемних гравців, у другому його поступового занепаду за рахунок скорочення демократичної політики з боку системних гравців і навіть самих продемократичних сил. Останнє, наприклад, може виражатися у всіляких формах: «партія влади» може підривати демократичну конкуренцію, маніпулювання електоральними інститутами зі сторони може впливати на чесність підрахунку голосів, представники виконавчої влади можуть впливати на СМІ, порушуючи стандарти справедливості електорального суперництва і рівності можливостей.

У другому випадку, позитивної консолідації, під нею розуміється скоріше не усунення можливостей того або іншого авторитарного регресу, а скоріше, розвиток різних демократичних якостей. У випадку переходу від електоральної до ліберальної демократії це, насамперед, завершення «другого транзиту», перехід від «скороченого підтипу» демократії до «нескороченого» її різновиду (від демократичного уряду до демократичного режиму), коли послідовно усуваються залишкові сфери й анклави недемократичної політики (наприклад, усуваються недемократичні елементи конституційного устрою, партія влади починає грати за загальними правилами електоральної конкуренції і стає можливим її реальний програш на виборах, дійсний характер набуває верховенство права). У випадку ж удосконалювання і розвитку якостей власне ліберальної демократії, прогрес у напрямку до передової високоякісної демократії припускає подолання споконвічної напруги між демократією і лібералізмом, ліквідацію хронічного демократичного дефіциту ліберальних режимів і поширення принципів демократії на всі сфери людської життєдіяльності.

Таким чином, ми бачимо дві традиції розуміння демократичної консолідації по-перше, як стабілізації демократії (як неможливості її як швидкого краху, так і поступового занепаду), по-друге, як поглиблення демократії (у напрямку як мінімальної ліберальної поліархії, так і високоякісної передової демократії). На думку А. Шедлера, для того щоб уникнути концептуальної двозначності і непотрібних нормативних конотацій, ми повинні звузити поняття консолідації до свого вихідного «негативного» значення, а саме нейтралізації можливостей як краху демократичного режиму, так і його поступової авторитарної ерозії. «Термін «демократична консолідація» пише А. Шедлер, повинен припускати лише усталеність режиму, і нічого більше. Відповідно, поняття «консолідованої демократії» усього лише описує той або інший демократичний режим, що володіє можливостями свого відтворення й у майбутньому, і нічого більше» [1,103].

Навпроти, ототожнення поняття консолідації з розвитком і/або поглибленням демократії приводить до безмежного і малопродуктивного розширення границь концепту, тому що дозволяє довільним образом інтерпретувати зміст нормативного ідеалу і вкладати в нього будь-який зміст. «Отже, за нинішнього стану дебатів концептуалі- зація демократичної консолідації як поглиблення демократії рівносильна запрошенню до нескінченної суперечки щодо понять. Вона дозволяє суб'єктивним і довільним образом включати у визначення демократичної консолідації будь-які типи цілей і критеріїв, що представляються кому небудь необхідними для високоякісної і тому «консолідованої» демократії (яка стає лише ще одним нечітким ярликом для «реальної» демократії). Це, звичайно ж, не може не вести до не підтверджуваним та хибким висновкам щодо емпіричного стану демократичної консолідації» [1,104].

Таким чином, у сучасній транзитологічний літературі у цілому панує «вузька» процедурно-конфліктна інтерпретація поняття демократичної консолідації, що підкреслює значення правил функціонування демократичних інститутів, а також «демократичну» поведінку та установки політичних еліт, які розглядаються в якості основних «драйверів» процесу консолідації. Якщо в ході власне переходу до демократії створюються нові демократичні інститути, що припускають нові правила гри, то консолідація демократії є стійка інституціоналізація цих нових норм і правил у якості пануючих і визначальних. Захисниками такого підходу являються, зокрема, Х. Лінц і А. Степан, що відзначають консолідовану демократію як політичний режим «за якого демократія як складна система інститутів, правил, стійких стимулів і заборон стає, фігурально кажучи, «єдиною грою в даній системі» [2,15]. Режим може вважатися консолідованим, коли всі основні актори розглядають (вимушено або добровільно) дані правила гри в якості єдино можливих.

Як відзначає Ф. Шміттер, «консолідацію демократії можна визначити як процес, коли епізодичні угоди, половинчаті норми і випадкові рішення періоду переходу від авторитаризму трансформуються у відносини співробітництва і конкуренції, міцно засвоєні, постійно діючі і добровільно прийняті тими особами і колективами (тобто політиками і громадянами), що беруть участь у демократичному керуванні» [3,17].

Ключовою дилемою консолідації Ф. Шміттер вважає питання про той набір інститутів, з якими політики можуть погодитися, а громадяни побажають підтримати. Необхідна згода щодо деякого набору правил, з використанням яких розв'язувалися б виникаючі конфлікти. Як відзначає Ф. Шміттер, «при консолідації демократичного режиму відбувається інституціоналізація невизначеності деяких ролей і областей політичного життя, але одночасно громадяни одержують упевненість, що боротьба за державні посади і/або вплив буде чесної і не вийде за рамки передбачуваного набору варіантів» [3,17].

Демократичний режим є консолідованим, коли правлячі і керовані однаково підкоряються механізмові вирішення конфлікту у рамках особливих законів, процедур і інститутів, санкціонованих новою демократичною конституцією. Ключовим аспектом консолідації демократії стає, таким чином, закріплення демократичних правил гри на рівні поведінкових установок і політичної культури.

Як відзначає Л. Раймонд, «суть консолідації полягає в досягненні широкої і глибокої легітимації, такий, коли всі найважливіші політичні актори як на елітному, так і на масовому рівні упевнені, що для їхньої країни демократичний режим краще за будь-які інші реальні альтернативи, що вони можуть уявити» [4,22].

На думку А. Шедлера, можливе формування середнього нейтрального синтетичного розуміння консолідації, що переборює як негативну (як нейтралізацію демократичного регресу), так і позитивну інтерпретацію (як прогресу до заданих ідеалів). Консолідація демократії може бути розглянута не тільки як інституціоналізація мінімальних демократичних правил, але і як формування демократичної організаційної інфраструктури, як будівництво інститутів демократії, що включає партії і партійні системи, законодавчі органи, державну бюрократію, судові системи і системи узгодження інтересів [1,100 101].

Важливим критерієм консолідації демократії є дві послідовні зміни правлячих груп (партій або рухів) у ході вільних і прозорих виборів. Відповідно до цього критерію, демократія є консолідованою тоді, коли партії або групи, що одержали владу в перехідний період, у ході перших демократичних виборів передають владу переможцям, а останні в ході чергового електорального циклу здійснюють це ж з наступними переможцями. Вільні вибори взагалі розглядаються в транзитологічний парадигмі як найважливіша характеристика демократії, що стає по- справжньому реальної лише тоді, що коли правлячі групи, що програли, мають намір віддати владу переможцям.

Тому сучасні транзитологи особливо підкреслюють те, що особливе значення має саме перша електоральна передача влади в ході демократичних виборів, що свідчить про інституціоналізацію демократичного режиму. Друга передача влади в ході виборів свідчить, на думку С. Гантінгтона, як мінімум про дві речі. По-перше, про те, що два головних угруповання політичної еліти достатньо засвоїли демократичні норми, принаймні для того, щоб залишити свої місця і віддати владу після поразки на виборах. По-друге, про те, що й еліти, і публіка діють у рамках демократичної системи: «коли справи йдуть погано, відзначає С. Гантінгтон, ви змінюєте правителів, а не сам режим» [5,267].

Таким чином, можна сказати, що традиційна транзитологія розглядає консолідацію демократії як процес досягнення точки рівноваги, за якої зміна статус-кво стає невигідною ні для одного учасника політичної боротьби. Це пов'язано с тим, що процеси переходу і консолідації демократії в рамках позитивістської теорії раціонального вибору розглядаються як різновид гри з чотирма основними учасниками (поміркованими та радикалами від влади та опозиції), а різні варіанти режимів є наслідком тих чи інших взаємодій між цими групами. Відповідно до теорії ігор, ці інтеракції спрямують до деякої точки Парето оптимуму, якою є пактування еліт, а саме досягнення стратегічної угоди між поміркованими фракціями влади та опозиції.

Саме пактування веде до успішних демократичних переходів, тому що воно дозволяє:

— обмежити кількість проблемних зон, які виносяться на обговорення, спростивши ситуацію невизначеності для всіх учасників гри;

— пропорційно розподілити «бенефіти» всім учасникам угоди;

— обмежити участь радикалів та мас з тієї й другої сторони, що дозволяє маргіналізувати політичних аутсайдерів.

Режим з точки зору транзитологічної парадигми можна вважати консолідованим, коли всі його основні актори розглядають (вимушено або добровільно) ці правила гри як єдино можливі.

Відзначимо ще один важливий ракурс проблематики консолідації демократії. Мені здається, що ми повинні чітко розділяти два типи консолідації нормативну і процедурну. Перша стосується сфери культурних, ментальних, релігійних, геополітичних, класових цінностей і установок, друга пов'язана з правилами розв'язання конфліктів між різними нормативними групами інтересів.

Справа у тому, що найважливішою тезою транзитологів, яка дозволила певною мірою переглянути наші минулі знання про механізми народження демократії, стала ідея про те, що демократія з'являється в результаті глибокого внутрішньоелітного конфлікту, а конкретні траєкторії розвитку демократичних політій визначаються структурою та композицією протистояння основних елітних угруповань. Порівняльне вивчення процесів переходу до демократії в рамках переважно політико економічних концепцій раціонального вибору досить переконливо продемонструвало, що консолідована демократія (у формі сучасної поліархії) є наслідком зіткнення та конфлікту, який приводить до стану пату, за якого, через взаємний страх один перед одним, основні учасники роблять вибір на користь демократії [6;7].

Тим самим протиборчі сторони здійснюють вибір не на користь найбільш сприятливого варіанта монопольного розподілення виграшів, а на користь більш поміркованого, але зате й більш гарантованого кооперативного варіанта розподілення (ніхто ніколи не залишається у повному програші, просто виграш одних іноді трохи більший за виграш других). Якщо полемічно підсилити цю тезу, то можна сказати, що демократія значною мірою виникає через страх взаємного знищення, тобто, у певному сенсі, це розв'язання проблеми політичних гарантій для переможених, радикальне зниження ставок, які розігруються у політичній грі.

Як відзначає С. Гантінгтон, виживання політичного режиму і його консолідація значною мірою скоріше залежить від встановлених практик і процедур «розв'язання проблем», тобто, конкретних стратегій дії основних політичних акторов [5,208 279]. Сучасні демократії неодноразово зіштовхувалися з найтяжкими внутрішніми проблемами, однак більшість з них успішно справлялися з труднощами, і лише в деяких з них відбувався колапс (досить згадати, наприклад, Велику депресію між першою і другою світовою війною). «Політичний інжиніринг», оптимально обрана стратегія політичних реформ може, на думку С. Гантінгтона, значно знизити (або взагалі нейтралізувати) детерміністську дію несприятливих соціальних і економічних обставин.

Стабільність нових демократичних режимів залежить, таким чином, по-перше, від здатності основних політичних еліт спільно діяти в ім'я довгострокових цілей національного розвитку, утримуючись від «спокуси» досягнення короткочасних переваг у середньостро- ковій перспективі, по-друге, стабільність демократії значною мірою залежить від здатності громадськості проводити принципове різницю між демократичним режимом і демократичними правителями. Розчарування в результатах діяльності конкретних еліт не повинне переноситися на ідею демократії в цілому (наприклад, трансформуватися у вимогу переходу до більш авторитарного правління, що, нібито, здатне «навести порядок»).

Як відзначає С. Гантінгтон, «розчарування» у конкретних демократично обраних правителях і «авторитарна (або комуністична) ностальгія» може бути свідоцтвом видужування суспільства і важливим кроком по шляху демократичної консолідації: «вони також є знаком того, що еліти і громадськість, пише С. Гантінгтон, відходять від ейфорії та ефемерних ілюзій про «високу» демократію і пристосовуються до реалій «брудної» і повільної «низької» демократичній роботи» [5,262].

І еліти, і громадяни вчаться тому, що демократичний устрій припускає те, що уряд може помилятися, і що існують інституціональні шляхи зміни цієї ситуації. Демократичний стрій не означає розв'язання всіх проблем, він свідчить тільки про те, що уряд являється змінюваним, і проблеми піддаються рішенню через вибір будь-яких можливих альтернативних стратегій (що існують у рамках демократичної політичної гри). «Розчарування і зниження рівня очікувань створюють фундамент демократичної стабільності, відзначає С. Гантінгтона. Демократія стає консолідованою тоді, коли люди починають усвідомлювати, що демократія розв'язує лише проблему тиранії, але не обов'язково вирішує всі інші проблеми взагалі» [5,263].

Демократія, за С. Гантінгтоном, таким чином, лише створює інсти- туціональну передумову рішення нікуди автоматично не зникаючих контекстуальних проблем за допомогою правил демократичної процедури.

Як свідчить західноєвропейський і американський досвід, демократія дійсно народжується з дуже глибоких і серйозних нормативних конфліктів (регіональних, релігійних, класових), що приводили до виникнення тих чи інших глибинних соцієтальних розколів («проблемних вимірів демократії»). Демократія і в цьому її відмінність від тоталітарних і авторитарних режимів, не ліквідує, а зберігає цей нормативний плюралізм, при цьому різко знижуючи «ціну» програшу в політичному протистоянні. Перефразуючи Р. Нібура,

С. Гантінгтон у однієї своїй статті проникливо зауважує, що «здатність еліт до компромісу утворює можливість демократії, а схильність еліт до помсти створює її необхідність» [8,212].

У цьому смислі, наприклад, не Французька революція сама по собі спричинила народження демократії, а, швидше, розробка механізмів «примирення» конфліктів і розколов, що вона породила, стало причиною виникнення у Франції демократичної системи.

Демократія є своєрідним різновидом відкритого політичного ринку, коли розкол сегментів політичного поля такий, що конкуруючі сили не дозволяють нікому здійснити його повне захоплення, і жодна, навіть наймогутніша група не може претендувати на повну владу. Більше того, транзитологія, власне кажучи, дала принципово нове вирішення питання про те, що з'являється раніше демократія чи демократи.

«Великі теорії» 1950-60-х років (марксизм, теорія модернізації, структурно-функціональний аналіз, біхевіоризм) наполягали на обов'язковому виникненні тих чи інших передумов демократії, елементом яких обов'язково було і виникнення рушійного суб'єкта демократичної трансформації, тобто «демократів» (у вигляді пролетаріату, буржуазії, середнього класу, інтелектуалів, дисидентів, національно- визвольних рухів тощо). Справжня ж іронія демократії полягає в тому, що вона завжди стає неочікуваним наслідком дії егоїстичних груп інтересів, котрі, переслідуючи власні, аж ніяк не завжди шляхетні, частіше за все елементарно брудні цілі та інтереси, вимушені приймати демократичні правила гри через інстинкт самозбереження, тобто приймати їх як стратегічно найбільш раціональну лінію поведінки у довгостроковій грі з кількома циклами інтеракцій.

Плюралістична демократія (або поліархія) є своєрідною системою «інституціоналізації конфліктів», коли жоден із соцієтальних сегментів не може мати контрольний пакет влади і не може претендувати на ту або іншу монополію (політичну, культурну, економічну). У цьому сенсі конфлікти це елемент нормального процесу розвитку, головним же являється те, за якими правилами вони вирішуються, чи приймають вони форму насильницького протистояння (внутрішньої «громадянської війни») або вирішуються в рамках вже існуючих інститутів.

Розвилка між «журавлем» нормативної консолідації і «синицею» консолідації процедурної є, на нашу думку, ключовою дилемою авторитаризму і демократії. Це розвилка між спокусою побудови «загальнонародної держави» (сюди в тією чи іншою мірою можна віднести проекти Муссоліні, Гітлера, Франко, Сталіна і їхніх наступників в Азії й Африці) і раціональним вибором на користь відкритої конкуренції в рамках демократичної «поліархії». Специфіка демократичної «поліархії» (як насамперед процедурної консолідації) саме і складається з демонополізації «монополії на істину», тобто суспільної згоди щодо деякого набору правил і процедур, з використанням яких розв'язуються ціннісні конфлікти та існуючі нормативні проблеми. У цьому смислі демократія не вимагає нормативно-ціннісної уніфікації суспільства, навпроти, її завданням є досягнення єдності з приводу того, як повинні розв'язуватися конфлікти інтересів і яки процедури повинні при цьому застосовуватися.

Висновки. Проведений нами аналіз різних підходів щодо інтерпретації поняття консолідації демократії дозволяє внести істотні уточнення в її розуміння. Насамперед, демократичну консолідацію варто розглядати як інституціоналізацію конфлікту еліт, у рамках якої виробляються певні процедурні правила для розв'язання конфліктів між ними. На відміну від поширеного уявлення про консолідацію як «об'єднання» усіх навколо загальних інтересів, цінностей, идентичностей, ми підкреслюємо скоріше момент того, що демократична консолідація передбачає об'єднання не навколо тих або інших ціннісних (субстанціональних) принципів, а навколо визнання специфічних загальних процедур встановлення пріоритету і реалізації цих принципів.

На нашу думку, демократична консолідація це суспільна згода зверху і знизу з приводу деякого набору правил і процедур, за допомогою яких вирішуються ціннісні конфлікти і розв'язуються існуючі нормативні проблеми. Демократія, у цьому смислі, на відміну від тоталітарних і авторитарних систем, не ліквідує, а навпаки, зберігає реальний плюралізм інтересів, цінностей, идентичностей.

демократичний режим транзитологія

Література

1. SchedlerA. What is Democratic Consolidation? // Journal of Democracy. 1998 - Vol. 9. - No. 2. - P. 91-107.

2. Linz J., Stepan A. Toward Consolidated Democracies // Journal of Democracy. 1996. Vol. 7 No. 2. P. 14 33.

3. Шмиттер Ф. Размышления о гражданском обществе и консолидации демократии // Полис. 1996. № 5. С. 16 27.

4. Даймонд Л. Прошла ли «третья волна» демократизации? // Полис. 1998 -№ 1. - С. 10-25.

5. Huntington S.P. The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century. Norman: Oklahoma University Press, 1991.

6. РастоуД. Переходы к демократии: попытка динамической модели // Полис. - 1996. - № 5. - С. 5-15.

7. Пшеворский А Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке. М.: РОССПЭН, 1999. 320 с.

8. Huntington S. Will More Countries Become Democratic? // Political Science Quarterly. 1984. Vol. 99. No. 2. P. 193 218.

Размещено на Allbest.ru