Корупція як соціально-політичне явище: особливості проявів і механізми подолання в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім.В.М.КОРЕЦЬКОГО

НАН УКРАЇНИ

Корупція як соціально-політичне явище: особливості проявів і механізми подолання в сучасній Україні

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

Кандидата політичних наук

Євген Васильович Невмержицький

Спеціальність 23.00.02. - політичні інститути

та процеси

КИЇВ - 1999

Дисертацією є рукопис

Дисертація виконана у відділі соціальної філософії Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України.

Науковий керівник - кандидат філософських наук, доцент Шульженко Федір Пилипович, заступник директора з наукової роботи Інституту законодавства Верховної Ради України.

Офіційні опоненти:

- доктор політичних наук, професор Картунов Олексій Васильович, Інститут економіки, управління та господарського права, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін.

- кандидат філософських наук Остроухов Володимир Васильович, заступник начальника управління Служби безпеки України.

Провідна організація - кафедра політології Української Академії державного управління при Президентові України

Захист відбудеться 18 червня 1999 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради при Інституті держави і права м. В.М. Корецького НАН України за адресою: 252001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська,4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Автореферат розісланий 17 травня 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої Вченої ради

кандидат політичних наук В.П. Горбатенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Становлення України як незалежної, демократичної, соціальної та правової держави, формування основ громадянського суспільства серед першочергових визначають проблему виявлення факторів загрози прогресивним політичним процесам, з'ясування генези і сутності негативних соціальних явищ, що стримують цей процес, та пошуку механізмів їх подолання.

В умовах слабких демократичних традицій, недосконалості національного законодавства, неефективної діяльності владних інститутів та недостатнього рівня політико-правової культури сучасного перехідного суспільства одним із найнебезпечніших негативних явищ є корупція. Вона вражає всі сфери суспільного життя, сприяє поширенню організованої злочинності, створює соціальну напругу, породжує у населення невпевненість у здатності влади здійснити організаційні та практичні заходи щодо подолання системної кризи й відродження України. Корупція загрожує національній безпеці, реально протистоїть конституційному і суспільному ладу, є причиною небувалого зростання в Україні тіньової економіки, проникає у владні інституції, залучаючи у свої сіті окремих політичних і громадських діячів.

Гострота згаданої проблеми, недостатні результати боротьби державних силових відомств з корупцією потребують глибокого осмислення цього феномена, відходу від формально-юридичного його розуміння, оскільки підгрунтя даного негативного явища виходить далеко за межі правових дозволів-заборон, сягаючи глибинних соціальних, політичних та економічних процесів, що мають місце в суспільстві. Саме тому в дослідженні дисертантом зроблена спроба проаналізувати корупцію як соціально-політичне явище у зв'язку з суспільними процесами, виокремити для вивчення та осмислення її основи, соціальний простір поширення, зміст, сутність і суб'єкти.

Враховуючи транснаціональний характер корупції, організовані форми її прояву, високий рівень актуальності даної проблеми для міжнародних організацій та країн розвиненої демократії, а також політичні, правові та організаційно-практичні заходи, що здійснюються ними та органами й установами України щодо боротьби з нею, у дослідженні порушуються питання і визначаються механізми та система інститутів, здатних максимально звузити межі і можливості прояву цього негативного явища.

Актуальним також є питання запровадження соціального контролю за діяльністю таких інститутів, гласність їх роботи та врахування суспільної думки. Саме з метою об'єктивного сприйняття процесів, що відбуваються в соціальному просторі, виявлення як позитивних, так і негативних його тенденцій наукове дослідження орієнтується та спрямовується, спираючись на політологічний аспект, на з'ясування сутності, об'єктивних і суб'єктивних чинників корупції. Критичне осмислення труднощів і суперечностей перехідного суспільства, безкомпромісні наукові пошуки та рекомендації щодо подолання згаданого явища в Україні визначають необхідність органічного зв'язку теоретичного спрямування обраної теми з аналізом соціально-політичної дійсності в нашій державі.

Стан наукової розробки проблеми суспільно-політичною думкою як України, так і більшості країн, що виникли на теренах колишнього СРСР, слід кваліфікувати як недостатній, оскільки ще декілька років тому вважалось, що корупція радянському суспільству не притаманна. Довготривале замовчування фактичного стану корумпованості владних структур, нівелювання статистичних даних юридичної практики з метою формування у суспільній свідомості позитивного ставлення до держави та її апарату в умовах тоталітаризму та в перші роки незалежності України, невизначеність цього феномена у вітчизняній політичній науці свідчать про відставання наукових пошуків від соціального замовлення - комплексного наукового дослідження корупції як соціально-політичного явища, визначення дієвих механізмів її подолання та створення відповідного політико-правового і морального простору для реалізації в соціальній практиці визначальних принципів демократизму, народного суверенітету, верховенства права і закону. Впродовж останніх п'яти років окремі аспекти корупції в Україні стали предметом дискусій серед юристів та економістів, використовуються в боротьбі за владу політиками-популістами, але ґрунтовних наукових розробок з цієї проблематики поки що бракує.

Корупція має давні традиції, з'явившись разом з появою держави та її професійного управлінського апарату, і кращі уми попередніх епох не могли не помітити її негативного впливу на соціальні процеси. Сутність громадянського суспільства і правової держави, питання вдосконалення влади та її структур з метою гарантування і забезпечення природних прав і свобод людини, форм правління та державного устрою тією чи мірою досліджувались Арістотелем, Цицероном, Н.Макіавеллі, Б.Спінозою, Т.Гоббсом, Дж. Локком, Ш.Монтеск'є, Г.Гегелем, Ф.Шеллінгом, К.Марксом, Ф.Енгельсом, А.Грамші, Д.Чижевським, Б.Кістяковським, В.Соловйовим, Н.Карамзіним та іншими мислителями минулого.

З'ясування проблем сутності суспільства і його інститутів, розробка моделей соціальної злагоди і безпеки були предметом наукових пошуків С.Оріховського-Роксольна, У.Вишенського, М.Костомарова, М.Драгоманова, І.Франка, Д.Донцова, М.Михновського, В.Винниченка, М.Грушевського та їх сучасників у період повалення Російського самодержавства та спроб побудови Української держави.

Механізм взаємодії громадянського суспільства та правової держави глибоко досліджується в працях В.Г.Антоненка, В.Д.Бабкіна, В.Ю.Баркова, М.М.Мокляка, О.М. Мироненка, Ю.І.Римаренка, Ф.М.Рудича, В.Ф.Сіренка та ін. Особливої уваги заслуговують праці А.Є.Григор'єва, Г.М.Манова, Г.Г.Філіппова, в яких аналізуються особливості політичної влади, а також праці І.П.Бачило, Н.М.Кизарова, Ж.Т.Тощенка, В.М.Чхівадзе, Л.П.Юзькова присвячені аналізу сутності влади та упраління.

В процесі дослідження автором використані праці з проблем генези правової держави та громадянського суспільства, зокрема С.С.Алексєєва, В.Д.Бабкіна, Ф.Б.Бурлацького, В.А.Варивдіна, Д.І.Видріна, К.С.Гаджиєва, Л.В.Губерського, В.І.Касьяна, В.Г.Кременя, В.В.Копєйчикова, В.І.Коцюбинського, О.Є.Манохи, М.І.Михальченка, М.М.Мокляка, Ю.І.Римаренка, В.Г.Столькова, Є.А.Тихонової, Ю.С.Шемшученка, Г.П.Щедрова, В.І.Шинкарука, Ф.П.Шульженка.

Безпосередньому осмисленню корупції як політичного, соціального та правового явища присвячені роботи відомих вітчизняних та зарубіжних вчених - К.Абдієва, Г.Аврека, М.Бартошина, А.Бутенка, А.Волобуєва, А.Гурова, О.Дударова, А.Калініна, В.Комісарова, Н.Кузнецової, В.Лапенкова, Г.Мелкова, М.Мельника, Н.Неклюдова, Г.Омельченка, С.Д.Пундея, Л.Петтера, К.Суркова, Є.Темнова, Ю.Тихомирова, П.Джерелі, С.Ріко, Д.Альбіні, Н.Левіна, Дж.Мартіна, Р.Роджерса, Л.Рознера, К.Соареса, М.Боджакова та ін.

У дисертації використано також нормативно-правову базу деяких демократичних країн та міжнародних організацій. Водночас автором аналізувалось вітчизняне законодавство, що регулює діяльність з питань боротьби з корупцією, а також його відповідність вимогам документів Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи та рішенням конференцій і симпозіумів з проблем корупції в Страсбурзі, Парижі, Празі, Лімі, Лондоні та Києві.

Емпіричну базу дисертації складають матеріали аналізу політичної, соціальної та економічної сфер, стану та розвитку галузей матеріального і духовного виробництва, правозастосовчої практики судових і правоохоронних органів, результати вивчення та узагальнення стану боротьби з корупцією в ряді регіонів (містах Києві та Одесі, Донецькій, Рівненській, Київській Луганській, Львівській, Одеській, Черкаській, Чернівецькій, Харьківській областях, Автономній Республіки Крим) та в державі в цілому, здійснені дисертантом.

Об'єктом дисертаційного дослідження є корупція як соціально-політичне явище, її сутність та зміст.

Предметом дослідження є генезис корупції, її тенденції, форми поширення і прояву в суспільстві, характер і глибина впливу на політичні процеси.

Головною метою дослідження є осмислення корупції на основі політологічного теоретико-емпіричного аналізу як соціально-політичного явища, з'ясування його природи, соціальної бази виникнення та поширення; науково обґрунтована розробка механізмів подолання корупції як умови формування соціально орієнтованої правової держави і громадянського суспільства.

Визначена мета дослідження зумовила постановку та розв'язання наступних завдань:

- комплексно дослідити стан сучасного соціально-політичного простору та процесів, що мають місце у ньому, виявити умови і чинники, які сприяють її виникненню і поширенню;

- з'ясувати соціальну природу і сутність корупції, її зміст і ознаки, визначити її поняття;

- проаналізувати стан корупції, її особливості та тенденції, з'ясувати форми прояву;

- визначити суб'єкти корупційних проявів;

- розкрити зв'язок корупції з іншими негативними соціальними явищами: організованою злочинністю і мафією як факторами загрози соціальній безпеці громадянського суспільства;

- здійснити комплексний, порівняльний та системний аналіз впливів корупції на процеси що відбуваються в соціально-політичному просторі;

- узагальнити емпіричний матеріал діяльності політичних інститутів боротьби з корупцією і зменшення її негативного впливу на прогресивні соціальні процеси;

- визначити теоретичні засади політичного та правового моделювання напрямів, шляхів та механізмів подолання корупції в Україні.

Методологічні засади дослідження. В основу дослідження покладені принципи та основні категорії діалектичного пізнання соціальних явищ і процесів, а також онтологічний, аксіологічний, системний, індуктивний, дедуктивний, функціональний, порівняльно-емпіричний та інші теоретичні методи як філософського, загальнонаукового, так і конкретно-наукового характеру.

Здійснюючи дослідження, дисертант використовував політологічні принципи, що інноваційно застосовуються новітньою суспільною наукою і спрямовані, перш за все, на розвиток демократичних засад, на яких ґрунтуються наукові розробки щодо з'ясування сутності правової держави, громадянського суспільства, політичних інститутів та процесів, національної безпеки, гарантування й забезпечення прав і свобод людини і громадянина в соціумі. Зазначений підхід, а також власне бачення обраної для дослідження проблеми дали дисертанту змогу виробити методологію теоретико-прикладного аналізу корупції як соціально-політичного явища і вирішити поставлені в науковій роботі завдання.

Наукова новизна проведеного дослідження. На основі запропонованого автором методологічного підходу створена цілісна політична концепція бачення корупції, в рамках якої отримані нові теоретичні результати і висновки, що виносяться на захист.

- У дисертаційному дослідженні визначається, що корупція - це соціально-політичне явище, змістом якого є обумовлена політичними, економічними, соціальними і психологічними факторами система негативних поглядів, переконань, установок і діянь окремих громадян, посадових осіб владних інститутів, державних і недержавних організацій, політичних партій, громадських організацій, спрямованих на задоволення особистих корисливих, групових або корпоративних інтересів шляхом підкупу, хабарництва, зловживання владою, надання пільг і переваг всупереч суспільним інтересам.

-Доведено, що корупція продукується в соціальному просторі, який охоплює політичну, економічну і соціальну сфери сучасного суспільства, а її детермінантами є:

політична нестабільність і неструктурованість суспільства, криза політичної влади і протистояння її гілок, слабкість демократичних традицій, обмеженість інститутів громадянського суспільства, відсутність політичної волі державних діячів і недосконалість інституту політичної відповідальності;

глибока економічна криза суспільства, невизначеність перспектив економічного розвитку, механізмів забезпечення і гарантування всіх форм власності, ринкових відносин, недосконалість податкової системи, надмірна регламентація порядку створення і функціонування виробничих і підприємницьких структур, превалювання тіньової економіки над легальною, значне зростання тіньового капіталу, криза банківської системи, спад виробництва;

соціальна нестабільність і напруженість у суспільстві, значне зменшення зайнятості і зростання безробіття, різка диференціація доходів і майнового стану та недосконалість механізмів соціального забезпечення незахищених верств населення;

недосконалість законодавства, нормативного регулювання суспільних відносин, що виникають, некоректне, довільне тлумачення принципу Дозволено все, що не заборонено законом, неузгодженість і невідповідність національного

законодавства нормам міжнародного права, що регламентують боротьбу з корупцією;

відсутність чіткого законодавчого визначення повноважень і функцій владних органів держави та їх посадових осіб, а також інститутів соціального контролю над політичною владою;

руйнування моральних цінностей, недостатній рівень політичної та правової культури суспільства.

- Доведено обмеженість і невідповідність соціальній практиці визначеного теоретичною науковою і юридичною практикою поняття суб'єкта корупції як особливого роду суспільних відносин. Обгрунтовано, що таким суб'єктом є фізична особа, яка внаслідок своїх службових обов'язків здійснює функції представника однієї з гілок влади, органів місцевого самоврядування, лідера політичної партії чи громадської організації, або виконує організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарчі функції в банках, на підприємствах, в організаціях, установах і навчальних закладах незалежно від форм власності, діяння або вчинки якої за певну винагороду мають конкретні протиправні, аморальні та суспільно небезпечні наслідки, а також юридичні та фізичні особи, які шляхом підкупу посадових осіб протиправно одержують пільги, переваги та інші блага.

- Обґрунтовано, що формами прояву корупції є: хабарництво; афери з фінансами і приховування валютної виручки; розкрадання державного або колективного майна; ухилення від сплати податків; зловживання владою або службовим становищем; службовий підлог; вплив на політичні процеси шляхом забезпечення перемоги у виборах до органів представницької демократії представників злочинних угруповань і корупціонерів; використання існуючих та створення спеціальних груп тиску, лобіювання вигідних рішень і прийняття певних нормативно-правових актів.

- Встановлено, що корупція тісно пов'язана з організованою злочинністю та мафією, які стимулюють її існування і поширення, підтримують матеріально, реалізують через білокомірцевих корумпованих чиновників свій злочинний інтерес, укорінюють за їх допомогою в органи політичної та державної влади своїх представників для забезпечення протиправної діяльності, особистого впливу на соціальні, політичні та економічні процеси.

- Обґрунтовано, що ефективність зусиль щодо подолання негативного соціально-політичного явища, яке досліджується, значною мірою залежить від здійснення політичної, а також державно-правової реформи та її складових: адміністративної, парламентської, муніципальної та судово-правової реформи; чіткого правового визначення повноважень і функцій політичних інститутів та їх посадових осіб; запровадження демократичних принципів управління суспільними справами, створення умов всебічного розвитку структур громадянського суспільства, втілення дієвого механізму соціального контролю за владними інституціями.

- Доведено недосконалість юридичних приписів-заборон і обґрунтовано необхідність розробки нових нормативно-правових актів, що регламентують боротьбу з корупцією, концептуальною основою яких повинно бути не документування наслідків цього негативного соціально-політичного явища, а створення умов, що виключають можливість корупційних проявів, гарантування і забезпечення права громадян на об'єднання у політичні партії та громадські організації для захисту своїх прав і свобод та задоволення власних інтересів.

- Обґрунтовано необхідність правового обмеження держави на користь інститутів громадянського суспільства, легалізації і законодавчого врегулювання всіх сторін соціально-політичних процесів: лобізму, фінансування політичної діяльності, створення та економічної підтримки засобів масової інформації, прозорості політичної діяльності, вдосконалення виборчої системи як передумов розвитку матеріальних і духовних елементів політичної системи суспільства.

Теоретична та практична значущість результатів дослідження полягає в тому, що розглянуті в ньому положення набувають важливого значення в контексті трансформації сучасного українського суспільства, адже корупція є надто небезпечною загрозою соціальній, політичній і економічній сферам, духовним цінностям суспільства, стає одним з основних факторів нестабільності в державі, загрожуючи громадянському суспільству. Результати дослідження можуть бути використані при розробці науково виважених, оптимальних механізмів подолання корупції, підвищення ефективності роботи політичних інститутів.

Вони фактично усувають наявні в наукових працях однобічні, спрощені погляди на сутність корупції як чисто кримінальне або адміністративне явище, її синонімізацію зі злочинністю службовою.

Висновки дослідження можуть бути використані для розробки нового антикорупційного законодавства, зокрема організаційно-правових основ боротьби з корупцією; здійснення адміністративної, парламентської, муніципальної і судово-правової реформ, визначення системи, структури, повноважень і функцій політичних інститутів суспільства, силових структур держави, покликаних забезпечити верховенство права і закону, політичні, соціальні, економічні та особисті права громадян. Вони мають методологічне значення для соціального та політичного пізнання сутності громадянського суспільства і правової держави, з'ясування проблем, що унеможливлюють або стримують процес їх побудови, для визначення шляхів і механізмів вирішення згаданих проблем. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробці теорії політичних інститутів і політичних процесів, а також читанні курсів Політологія та Соціальна філософія.

Апробація положень і результатів дослідження. Основні висновки та положення дисертації містяться в наукових публікаціях. Концептуальні напрацювання дослідження обговорювались на засіданні відділу соціальної філософії Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України в 1995-1998 рр. За результатами дослідження з участю дисертанта підготовлено інформаційні матеріали, які подано Президенту України (Про хід виконання Національної програми боротьби з корупцією в Україні) та Голові координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України (Про виконання законів України Про боротьбу з корупцією та Про державну службу Міністерствами і Державними Комітетами України). Водночас здійснено економічний і кримінологічний аналізи корупції в Україні та розроблено пропозиції щодо вдосконалення механізмів її подолання, які також подані на розгляд Координаційного комітету.

Крім того, за результатами вивчення з безпосередньою участю автора стану корупції і причин її зростання в найбільших регіонах країни (Автономній Республіці Крим, Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Одеській, Харківській і Чернівецькій областях) підготовлені відповідні аналітичні матеріали, які розглянуті на розширених засіданнях Координаційного комітету за участю Президента України, глав облдержадміністрацій, керівників правоохоронних відомств держави у лютому 1998 р. у м.Києві та в листопаді 1998 р. у м.Харкові.

На основі дослідження автором підготовлено проект Закону України Про внесення змін і доповнень до Закону України Про боротьбу з корупцією та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо вдосконалення Концепції боротьби з корупцією в Україні.

Результати наукових пошуків автора з названої проблеми висвітлювались у його виступі на міжнародній науково-практичній конференції Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом, проведеній Інститутом законодавства Верховної Ради України в жовтні 1998 р. на семінарах з професорсько-викладацьким складом Київського Національного економічного Університету.

СТРУКТУРА РОБОТИ

Структура роботи зумовлена її метою та завданнями і складається зі вступу, двох розділів, що мають шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

Зміст дисертації. У вступі обґрунтовується актуальність вибраної теми, проаналізовано ступінь її розробки в науковій літературі, визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, його методологічна основа та наукові джерела, нормативно-правова та емпірична бази, розкриваються наукова новизна, теоретична та практична значущість роботи, форми апробації її результатів.

Перший розділ - “Теоретичні питання аналізу сутності корупції“ є теоретичною основою дисертації. У його першому підрозділі - “Поняття, сутність та зміст корупції” - аналізується історико-політологічний аспект цього явища на основі аналізу типології держави та її інститутів, а також з урахуванням природи, рис і властивостей людей, зайнятих професійною управлінською діяльністю, з'ясовується сутність і зміст корупції, як складного і суперечливого суспільно-політичного феномена, що існує в державі фактично з часу її виникнення та формування професійного управлінського апарату, наділеного владно-розпорядчими функціями. Автор аналізує сучасні погляди на це поняття, поділяючи їх на три групи.

Перша - це погляди, які є в рішеннях і резолюціях міжнародних організацій. Їх узагальнююча суть полягає в тому, що це складне, багатоаспектне явище, яке виявляється не тільки в конкретних діяннях, а й у відхилені поведінки посадових осіб від соціальних і культурних цінностей суспільства.

Автори другої групи поглядів розглядають корупцію як чисто злочинну діяльність у сфері політики або державного управління, а окремі з них фактично ототожнюють її з хабарництвом.

Дисертант критично аналізує та оцінює такі погляди на сутність і зміст корупції і, поділяючи погляди третьої групи вчених, грунтовно доводить, що спроба втиснути корупцію в рамки виключно кримінальних проявів є одним із найпомилковіших тлумачень. Він вважає, що корупція як складне соціально-політичне явище є значно складнішим утворенням, ніж сукупність чисто кримінальних проявів. Обґрунтовується точка зору, згідно з якою корупція - це, в першу чергу, соціально-політичне явище, його головною особливістю є використання посадовими особами законодавчої, виконавчої та судової влади, а також громадських об'єднань, установ і організацій господарського управління всіх форм власності свого службового становища для одержання матеріальних цінностей, послуг чи пільг для себе або третіх осіб.

В основі корупції лежать такі вікові традиції взаємовідносин у суспільстві, як “Послуга за послугу”, “Ти мені - я тобі” і т.і. Тому це протиправне діяння, як правило, не спричинює скарг, оскільки сторони одержують взаємну вигоду. Латентність - її основна особливість, що значно ускладнює боротьбу з нею.

Значний науковий інтерес має визначення в дисертації співвідношення понять “корупція” і “мафія”. Серед значної частини дослідників феномена корупції побутує думка про те, що ці два поняття - одне і те ж явище. Дисертант поділяє точку зору багатьох закордонних вчених (Д.Альбіні, Р.Роджерса), згідно з якою ніде не існує єдиної, централізованої в національному масштабі злочинної організації, яку називають “мафія”. Це скоріше визначення методу злочинної діяльності. Йдеться, що хоча мафія і використовує зв'язки з корумпованим державним апаратом, але її злочинний бізнес розрахований, насамперед, на власні сили і засоби. Мафії не властива інтенсивна експлуатація державних структур з метою збагачення, що притаманне корупції.

Важливим у теоретичному і практичному плані є висвітлення питання про співвідношення корупції та організованої злочинності, оскільки воно сприяє методичному забезпеченню формування реальної стратегії протидії кожному з цих соціальних явищ. Автор дотримується точки зору, згідно з якою корупція є одним із основних елементів організованої злочинності. Зв'язок між корумпованими державними службовцями та організованими злочинними угрупованнями здійснюється через відносини, пов'язані з наданням різноманітних квот, ліцензій, дозволів, кредитів, земельних ділянок, субсидій, прийняттям потрібних нормативних актів, лобіюванням власних інтересів в органах управління і влади. Він проявляється,перш за все. у формі захисту злочинних угруповань від соціального контролю шляхом підкупу посадових осіб органів державної влади, управління, контролю, правоохоронних органів, шляхом розподілу сфер впливу тощо.

Автор розглядає корупцію, роблячи акцент в основному на трьох її аспектах:

політичному, який виражається в проникненні осіб кримінальної орієнтації в структури політичної влади і використанні їх можливостей для задоволення своїх злочинних потреб;

соціально-економічному, що полягає у спотворенні (викривленні) корумпованим держапаратом соціально-економічних рішень держави, а також численним випадкам допуску кримінальних елементів до економічних важелів управління, що характерно для сучасної України;

правовому, для якого характерне лобіювання інтересів, гальмування прийняття необхідних законів і рішень або прийняття таких, що дають можливість їх необмеженого тлумачення і використання з кримінальною метою.

Таким чином, корупція не завжди проявляється однаково і має однакові наслідки та мотивацію. Але коли і де б вона не проявлялась, (незалежно від рівня розвитку країни), - вона завжди шкідлива як з політичної, соціальної, так і з економічної точки зору, оскільки важливі рішення приймаються на підставі прихованих мотивів, всупереч суспільним інтересам. У цьому підрозділі дисертації дається нове визначення сутності та змісту корупції в Україні.

У другому підрозділі першого розділу - “Детермінанти корупції та соціально-політичний простір її репродукування в сучасній Україні” - досліджуються причини та умови виникнення і сфера поширення корупції в Україні. Досліджується вплив політичного, соціального та економічного факторів на рівень корупції, аналізуються недоліки в функціонуванні політичних інститутів, у сфері державного управління економічною, фінансовою та банківською системами.

Автор не поділяє точку зору фахівців, які вважають, що коріння корупції в її радянському минулому. В тоталітарному режимі колишнього СРСР корупція, безумовно, мала місце, що взагалі характерно для антидемократичного режиму, але її наявність владою офіційно не визнавалась з метою формування вигідної юридичної статистики, обґрунтування переваг соціалістичного способу життя, формування позитивної суспільної думки про соціалістичні цінності і владу. Сьогодні джерело корупції не в жорсткості системи, а в її невизначеності. Перехідному етапу бракує як законності, так і інституційної сили, що є результатом слабкості і нерозвиненості демократичних, політичних інститутів та адміністративних структур. Не володіючи глибокими знаннями про ринкові процеси, політична влада не зуміла сформувати належні політичні, економічні і соціальні умови, які виключали б можливість корупції.

Підкреслюється, що для соціальної перебудови перехідних суспільств характерним є руйнування систем соціальних цінностей, а вакуум, що утворюється на їх місці, заповнюється новими поглядами, переконаннями і звичками, які в умовах стрімкого розвитку суспільних відносин, економічних негараздів і соціальної напруги не завжди збігаються з інтересами суспільства, шкодячи йому. Перехідне суспільство має дуже слабкі демократичні традиції, у ньому відсутній соціальний контроль за інституціями влади, політичними партіями, рухами, економічними процесами, що теж сприяє негативним проявам, у тому числі корупції.

Дисертант аналізує основні причини криміналізації політичної та економічної сфер, визначає стратегічні, на його погляд, прорахунки в політичному прогнозуванні реформ, реформуванні економіки, робить висновок, що цей процес здійснюється без глибоких наукових розробок, прогнозів, соціальних і економічних розрахунків, а це, в свою чергу, суперечить принципам реформ. У результаті більшість суб'єктів підприємницької діяльності спрямували свої зусилля не у виробничий сектор, а у сферу посередництва, торгівлі і збуту. Формування соціальних груп власників і підприємців відбувалося на основі перерозподілу доходів та державної власності, а не на базі збільшення суспільного продукту як результату підприємницької активності. Держава не вжила будь-яких серйозних і ефективних заходів щодо стимулювання виробничого підприємництва. Навпаки механізм створення, реєстрації, оподаткування нових суб'єктів господарювання підштовхував ( і продовжує підштовхувати) підприємців та бізнесменів до всякого роду спекулятивних операцій.

Таким чином, виник парадокс у ринковій трансформації суспільства: підприємництво, яке в розвинених країнах є головним рушієм економічного прогресу, в Україні стало непродуктивною і навіть руйнівною силою, яка лише погіршує соціально-економічне становище широких верств населення і є головним середовищем корупції.

Значне місце в дисертації відведене науковому аналізу “тіньової” економіки як економічного ядра корупції. Робиться висновок, що ця економіка як субстрат корупції, руйнує економічну систему держави, деформує свідомість, поглиблює кризовий стан суспільства. У дослідженні доводиться, що ситуація, яка склалася в кредитно-банківській системі, стала центральною ланкою у технологічному ланцюзі по “відмиванню” капіталів, здобутих злочинним шляхом.

Аналізуючи стан справ у банківській системі, автор доходить висновку, що нинішня грошово-кредитна політика не ґрунтується на нових ринкових методах грошово-кредитного і банківського обслуговування, а ігнорує інтереси виробників, не враховує складних механізмів грошового обігу, не використовує ринкових способів включення грошей в обіг. З урахуванням міжнародного досвіду, поглядів учених, фахівців дисертант вносить ряд пропозицій щодо вдосконалення банківської системи в України.

У дисертації широко висвітлюються проблеми приватизації, як одного з основних “лідерів-чинників” корупції на сучасному етапі розвитку країни. Приватизація, обмежуючи владу та свободу дій державних чиновників і посилюючи конкурентність та відкритість, є сильним антикорупційним важелем. Проте в Україні вона стала основним середовищем корупції. У дисертації досліджуються причини такого стану справ. Робиться висновок, що для реформування інституту власності в Україні, проведення на цій основі економічних реформ необхідно здійснити ряд організаційних і політичних заходів щодо забезпечення прозорості цього процесу, соціального контролю за ним з боку політичних партій, громадських організацій та рухів. З цією метою, на думку автора, необхідно прийняти понад 50 законодавчих і нормативних актів.

У третьому підрозділі - “Суб'єкти корупції” - крізь призму аналізу вітчизняного і зарубіжного досвіду розкривається значення самого поняття суб'єкта корупції і кола суб'єктів корупційних діянь, без чого практично неможливо вести ефективну боротьбу з цим негативним соціально-політичним явищем.

Автор доводить, що в українському законодавстві сфера застосування відповідальності за корупцію невиправдано звужена. Обмежене тлумачення поняття державного службовця веде до необгрунтованого зменшення сфери застосування кримінального та адміністративного законодавства, усуває можливість його використання для припинення посадових зловживань у таких життєво важливих для економіки галузях, як банківська та фінансова системи, оборонна промисловість, транспорт, зв'язок, паливно-енергетичний комплекс, де незаконні дії керівників можуть спричинити значних збитків інтересам держави і громадян.

Констатується, що виведення за межі кола суб'єктів корупційних діянь керівників підприємств, установ і організацій та їх структурних підрозділів, які не є державними службовцями, фактично зводить нанівець боротьбу з корупцією в економіці і соціальній сфері. Одночасно підкреслюється, що в розвинених демократичних країнах особливе значення надається боротьбі з корупцією серед лідерів політичних партій, профспілкових та інших громадських організацій, тоді як в українському антикорупційному законодавстві ці особи навіть не згадуються.

Аналізуються погляди на дану проблему провідних вчених (Н.Ф.Кузнєцової, М.І.Мельника, В.І.Попова, інш.), документи з цього приводу міжнародних організацій (Міжамериканська конвенція проти корупції, Конвенція Ради Європи про відмивання, виявлення та вилучення доходів від злочинної діяльності), відповідне законодавство США, Франції, Швейцарії, Росії, в яких і саме поняття суб'єкта корупції, і коло суб'єктів корупційних діянь розглядаються значно ширше, ніж у чинному українському законодавстві та сучасною політичною наукою.

У дисертації дається визначення суб'єкта корупції, доведено обмеженість і невідповідність соціальній практиці встановленого чинним законодавством кола суб'єктів корупційних діянь, пропонується віднести до їх числа, крім зазначених, у законі Про боротьбу з корупцією, також працівників органів внутрішніх справ, прокуратури, СБУ, митної служби, військові посадові особи; суддів, працівників контролюючих та наглядових органів; осіб, які обрані до органів місцевого самоврядування; керівників банків, підприємств, установ і організацій державної та змішаної форм власності; осіб, які постійно або тимчасово виконують державні функції на громадських засадах; лідерів політичних партій і громадських організацій. Розглядається ідея включення до кола суб'єктів корупційних діянь юридичних осіб.

У другому розділі - “Політико-правові питання подолання корупції в Україні” - досліджується діюча система механізмів щодо вирішення цієї проблеми та пропонуються моделі її вдосконалення. У його першому підрозділі - “Система та ефективність антикорупційних механізмів в пострадянській Україні” - аналізуються повноваження, функції та діяльність політичних інститутів, а також органів на які держава покладає обов'язки боротьби з корупцією. Зазначені органи дисертант аналізує на чотирьох рівнях, відносячи до першого - Президента України, Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України, Вищий Арбітражний Суд України, Прокуратуру України; до другого - міністерства, державні комітети та інші центральні відомства України; до третього - обласні та прирівняні до них державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідні ради народних депутатів; до четвертого - виконкоми міських рад, районні державні адміністрації, міські та районі ради народних депутатів.

Кожен з цих суб'єктів подолання корупції в Україні за умов неналежної взаємодії, відповідальності, підпорядкованості і нечіткої визначеності функцій та обов'язків працює сьогодні неефективно. Це, насамперед, стосується першого рівня органів, які визначають державну політику, здійснюють законодавче, нормативне, організаційне і матеріальне забезпечення антикорупційної діяльності всіх державних і місцевих органів влади та управління.

Верховна Рада України в 1991-1998 рр. 23 рази розглядала питання посилення боротьби зі злочинністю. За цей строк Президентом України було видано 16 указів і розпоряджень з питань боротьби зі злочинніcтю, в тому числі корупцією та організованою злочинністю, затверджено ряд програм, у тому числі Національну програму боротьби з корупцією в Україні. Не менше ніж двічі на рік дані питання розглядаються на засіданнях Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України, приймаються відповідні рішення.

Кабінет Міністрів України, в свою чергу, також щорічно, а то й двічі на рік приймає постанови та рішення із зазначених питань. Проте, належних результатів, як відомо, немає. Причини цього неоднозначні, але, насамперед організаційно-правові. Фактично в державі зроблено спробу вести боротьбу з корупцією адміністративними заходами, підмінити законодавче поле виданням численних указів і постанов, які не мають і не можуть мати сили та авторитету закону і повинні видаватись тільки в порядку реалізації його вимог.

Водночас чинна законодавча база не забезпечує ефективної діяльності всіх зацікавлених органів влади та управління щодо викорінення корупції у суспільному житті. Прийняті Верховною Радою України закони, особливо Про державну службу, Про боротьбу з корупцією, настільки недосконалі і не відповідають міжнародним стандартам, що фактично стали гальмом при вирішенні цієї проблеми, формально імітуючи видимість прийняття антикорупційних законів. Невиправдано затягнувся процес прийняття Верховною Радою України Кримінального, Цивільного, Господарського та процесуальних кодексів, а також серії антикорупційних економічних законів.

Аналізується ефективність чинного законодавства з даного питання, критично оцінюються нормативно-правові акти, зокрема Закон України “Про боротьбу з корупцією”, який залишив поза межами боротьби з корупцією контролюючі та наглядові органи, обмежив можливість участі в цьому процесі політичних і громадських організацій.

Відзначається особливо негативний вплив на ефективність роботи спецпідрозділів боротьби з корупцією та організованою злочинністю внесених у лютому 1994 р. поправок до Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю“, якими зазначені підрозділи знову були підпорядковані керівникам регіональних управлінь органів внутрішніх справ. Доводиться, що вдруге опинившись у залежності від органів місцевої влади, вони не можуть ефективно боротися з корумпованістю цієї самої влади.

У дисертації всебічно аналізується ефективність діяльності Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки і прокуратури України, на які безпосередньо покладено функції боротьби з корупцією, а також судової системи.

Йдеться, що з прийняттям Закону “Про статус суддів” було зроблено важливий крок по шляху створення демократичної, правової держави. Проте становлення такого суду в Україні невиправдано затягнулося. Судова відповідальність не стала стримуючим фактором для злочинного світу. Хабарники, розкрадачі все частіше відповідають перед законом чисто символічно, на підтвердження чого наводяться аналітичні дані.

Дисертантом ставиться питання про доцільність довічного обрання суддів, яке в перехідний період є передчасним, оскільки замість незалежності від стороннього впливу на правосуддя породжує незалежність від закону. Обгрунтовується необхідність прийняття, принаймні, 15 законів, пов'язаних з судово-правовою реформою, в першу чергу закону “Про судоустрій”.

Таким чином, діюча система спеціальних органів по боротьбі з корупцією не забезпечує серйозного покращення ситуації в державі.

У другому підрозділі другого розділу - “Механізми боротьби з корупцією в країнах розвиненої демократії” досліджуються соціально-політичні та правові аспекти подолання корупції в окремих демократичних країнах. Очевидне бажання України стати рівноправним членом міжнародного співтовариства, формування основ правової, соціальної і демократичної держави вимагає забезпечення відповідного рівня правопорядку, що, в свою чергу, робить необхідним серйозне вивчення і втілення в життя закордонного досвіду розбудови громадянського суспільства, діючих у цих країнах політичних, економічних, соціальних, правових механізмів щодо подолання організованої злочинності та корупції як її різновиду.

Такий досвід різноманітний, залежить від значної кількості взаємопов'язаних факторів і враховує соціальні умови, рівень економічного розвитку, політичної культури, державного управління. Разом з тим є і загальні для країн визначальні принципи і підходи. В першу чергу, це розуміння негативних наслідків корупції, її небезпечного впливу на процеси розвитку та всебічне забезпечення політичних, соціальних і економічних прав людини.

Відзначається велике значення для посттоталітарного суспільства формування системи органів по боротьбі з корупцією і розвитку національного законодавства, вивчення досвіду постійно діючих інститутів при президентах, урядах, парламентах, які створені в ряді країн.

Дослідження міжнародно-правових актів та досвіду боротьби з корупцією в окремих країнах дозволяють визначити основні важелі приведення національного законодавства України у відповідність із нормами міжнародного права. У цьому зв'язку в дисертації наголошується на особливій важливості реального забезпечення незалежності слідчої і судової функцій від стороннього впливу, аналізується практика реалізації цього принципу в Італії, Франції, Німеччині, США. Поглиблено аналізується також досвід ряду європейських країн і США щодо питань боротьби з тіньовою економікою і “відмиванням” незаконно одержаних коштів.

Третій підрозділ другого розділу - “Перспективи подолання корупції в Україні в умовах формування громадянського суспільства” присвячений головним чином теоретичному осмисленню механізмів подолання цього негативного суспільно-політичного явища і визначенню деяких основоположних прикладних питань.

Відзначається, що при розробці державної антикорупційної стратегії і відповідних механізмів щодо подолання корупції не прийнято до уваги, що це складне явище, причини якого не стільки в недосконалості поведінки людини, скільки в організації владних механізмів, в першу чергу в сфері державного управління економікою, в тотальному урядовому контролі і регулюванні державою більшості сторін соціального та економічного життя, в існуванні чисельного державного апарату, в пануванні функції розподілу. Автор приходить до висновку, що, оскільки корупція - складне соціально-політичне явище, його подолання можливе лише за умови урахування в цій роботі, крім правових, також політичних, соціальних, економічних, організаційних, управлінських і навіть культурних чинників.

У дисертації доводиться, що антикорупційний зміст повинен мати кожен економічний закон. Для підготовки таких законів у відповідності зі світовим досвідом пропонується створити об'єднану міжвідомчу комісію у складі депутатів Верховної Ради України, керівників центральних правоохоронних та економічних відомств, наукових і практичних працівників, на яку покласти функції: координації законопроектної діяльності в державі, протидії при підготовці законів корпоративним і галузевим інтересам; забезпечення антикорупційної спрямованості цих законодавчих актів; розгляду законодавчих ініціатив і відпрацювання рекомендацій щодо організації роботи над законопроектами та вирішення питання їх пріоритетності; підготовки пропозицій по формуванню блоків законопроектів, які схожі за предметом врегулювання, в тому числі спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією; організації експертизи законопроектів тощо.

У дисертації всебічно досліджується питання забезпечення доброчесності державних службовців. У зв'язку з цим підкреслюється особливе значення вдосконалення чинного законодавства щодо декларування їх доходів та атестування, розробки Кодексу честі державного службовця, який передбачав би внутрішні механізми виявлення і подолання корупції.

Далі в даному підрозділі досліджується проблема депутатського і суддівського імунітету, підкреслюється, що депутат Верховної Ради України і суддя мають бути захищені від свавілля. Притягнення його до кримінальної чи адміністративної відповідальності повинно мати певні межі, оскільки втягнення політиків у судові процеси приватного характеру суперечить суспільним інтересам. Проте важливим є точне визначення імунітету і привілеїв, оскільки вони зводять нанівець принцип рівності перед законом, підриваючи норми права. Будь-які імунітети та привілеї не повинні сприяти посадовій особі бути недосяжною для правосуддя при вчиненні корупційних діянь.

Дисертант аналізує вирішення цієї проблеми у Франції, Великобританії, Італії, США, Японії, і виходячи з досвіду даних держав, обґрунтовує необхідність внесення змін до чинного законодавства України. На думку автора, слідчі органи повинні завжди мати право розслідувати скоєне народним депутатом України протиправне діяння, і лише для передачі кримінальної справи до суду необхідна згода Верховної Ради.

Досліджується питання більш чіткого визначення статусу службовців органів місцевого самоврядування, які сьогодні формально не є державними службовцями. Такий штучний розподіл службовців на державних та недержавних негативно впливає на стан боротьби з корупцією.

У підрозділі всебічно розглядаються питання протидії корупції в правоохоронних і контролюючих органах, оскільки організована злочинність активно шукає корумпованих посадових осіб серед співробітників правоохоронних, митних, податкових, інших контролюючих органів, які б захищали її інтереси у сфері тіньової економіки та відмивання незаконно здобутих коштів.

Вагоме місце у викоріненні корупції в державному апараті автор відводить посиленню внутрішнього контролю і персональної відповідальності керівників центральних відомств держави. Кожен з них повинен нести відповідальність за стан порядку і законності як безпосередньо в центральному апараті, так і в підлеглих йому структурах. У цьому зв'язку в дисертації висвітлюється досвід інших країн з даного питання, зокрема функціонування інституту омбудсмена в Швеції. Важливими умовами вирішення проблеми корупційних проявів повинні стати розвиток демократичних інститутів громадянського суспільства, встановлення всебічного соціального контролю за діяльністю владних структур.

У висновках автор формулює концептуальні положення дисертаційного дослідження, узагальнює пропозиції щодо вдосконалення механізмів подолання корупції в Україні, окреслює основні напрямки цієї роботи. На основі проведеного дослідження робиться важливий висновок про те, що корупція продукується в соціально-політичному просторі сучасної України, а її головними детермінантами є: політична та економічна криза, соціальна нестабільність, недосконалість законодавчого і нормативного регулювання суспільних відносин, а також повноважень і функцій владних органів держави, відсутність системи інститутів соціального контролю за політичними і соціальними процесами, які відбуваються в країні. Зростання корупції у сучасних умовах безпосередньо пов'язане з дезорганізацією управління, послабленням законності в усіх сферах економічного і соціального життя, контрольних і наглядових функцій держави та нічим не обґрунтованою переоцінкою можливостей і механізмів ринкового самоврегулювання в Україні.

Для вирішення цієї проблеми пропонується ряд практичних рекомендацій, зокрема обґрунтовується гостра необхідність законодавчого розширення кола суб'єктів корупції та системи органів, на які держава покладає функції боротьби з корупцією. Підкреслюється важлива роль у подоланні даного негативного явища контролюючих органів, в першу чергу Національного банку України, Контрольно-ревізійної служби, Державної податкової адміністрації, включення в цю роботу інших державних органів. Доводиться, що ефективність таких зусиль значною мірою залежить від здійснення політичної, економічної та державно-правової реформ.

Наголошується, що головний прорахунок, допущений новою владою щодо організації боротьби з криміналізацією суспільства, полягав в ставці тільки на правоохоронні органи, а не на утворення нової системи інституцій боротьби з пятою владою, яка б комплексно охоплювала всі сфери її діяльності. У боротьбі з цією владою мають брати участь практично всі інституції держави, а не тільки органи правопорядку. Водночас вказується на суттєві вади в правоохоронній системі. Сучасно організовані органи правопорядку за умов будь-якої політичної мобілізації неспроможні перемогти криміналізацію самої держави. Їх структура, форми та методи діяльності на порядок відстали від розвитку суспільства і залишилися такими, якими були в соціалістичній державі. Необхідна не реорганізація існуючих правоохоронних систем, а утворення нових, спеціально організованих для такого роду діяльності інституцій. Актуалізується проблема створення умов прозорості в діяльності державного управлінського апарату та встановлення контролю за ним з боку громадянського суспільства, незалежних, демократичних засобів масової інформації.