Геополітичне позиціювання держави в контексті національної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Геополітичне позиціювання держави в контексті національної безпеки

Андрєєва О.М.

Геополітична ідентичність у вигляді держави часто подається як універсальна характеристика цього явища. В плані розкриття сутності геополітичного, міра «універсалізму» визначається досить спрощено, тобто вона має наочний і «кількісний» вимір. Цей вимір визначається не стільки через формальний принцип географічних розмірів держави, скільки через «масштаб гегемонії», яку вона спроможна нав'язати по відношенню до інших держав світу.

Класичним прикладом класифікації держав, виходячи з цього «гегемоністського імперативу» є розподіл держав на так звані «великі держави» та «регіональні держави», хоча ця класифікація, підкреслимо, є дуже приблизною. Зокрема згідно неї до «великих держав» або «наддержав» відносили Радянський Союз, хоча, з точки зору такого підходу як «світ-системний аналіз», за показниками розвитку своєї цілісної інфраструктури останній належав до держави «напівпериферії». Зокрема однин з засновників цього підходу з класичною для нього опозицією «Центр/Периферія» І. Валерстайн визначав, що шлях СРСР був «класичним шляхом наздогоняючого розвитку через індустріалізацію» [1,23].

Типовим прикладом геополітичного мислення в рамках цих кількісних категорій і, відповідно, прикладом тих висновків, які випливають з висхідних принципів геополітичної «гигантоманії», є концепція З. Бжезинського, в якій обґрунтовується стратегія «американської гегемонії», позиціонування США як єдиної наддержави у світі. Якщо порівняти фундаментальні основи філософії «національної безпеки» «великої держави» та «регіональної держави», то можна відразу помітити, що регіональна держава спирається на класичну оборонну стратегію. Тобто, по-перше, регіональна держава , що є фактично корелятом «держави-нації», формулює свій національний інтерес в термінах захисту від «зовнішніх загроз». Це порівняння означає, що регіональна держава мислить в категоріях Вестфальської системи, де головним принципом є принцип суверенітету. Інакше кажучи її мета або її програма мінімум в сфері «національної безпеки» полягає в тому, щоб зберегти свій суверенітет та нейтралізувати негативні фактори, які можуть позначитися на спроможності держави контролювати економічні та соціально-політичні процеси. Якщо продовжити цю логіку в річищі опозиції «глобальне/локальне», то ми побачимо, що сфера «національних інтересів» регіональної держави обмежується її безпосереднім географічним оточенням.

На відміну від неї «велика держава» діє за логікою, що виходить за рамки компетенції «держав-націй». Для неї не є обов'язковим принцип невтручання у внутрішні справи іншої держави, оскільки сфера її інтересів, відповідно, уявлення про «національну безпеку», полягає не в захисті від зовнішньої експансії, а в забезпеченні можливості самому здійснювати цю експансію.

Іншими словами, її стратегія має не оборонний, а відверто експансіоністський та гегемоністський характер, інколи навіть характер агресивний. Так, хрестоматійна для геополітичного мислення книга З. Бжезинського «Велика шахівниця» починається з міркувань про гегемонію та «світове панування». Причому основна передумова цих міркувань полягає в тому, що Сполучені Штати є єдиною в світі «наддержавою».

На чому засновується геополітичний проект американського експерта та прихований за ним концепт національної безпеки? Ми можемо виділити наступні передумови:

(а) сфера національних інтересів Сполучених Штатів як світової наддержави на відміну від регіональної держави поширюються на всю «земну кулю». Ця теза ілюструється положенням про те, що найголовніші з цих інтересів пов'язані з регіоном, найвіддаленішим від державних кордонів США з Євразією. Власне, саме Євразія і є для Бжезинського згаданою «великою шахівницею», де відбувається основне геополітичне суперництво. Основна його теза в цьому контексту має вигляд максими: «Головний геополітичний приз для Америки Євразія» [2,43].

(б) політика, що забезпечує національну безпеку Америки має не оборонний, а, як ми вже зазначали, активний характер, тобто вона передбачає постійну присутність США в євразійському регіоні. Присутність економічну, воєнну і «культурно-ідеологічну». Основна мета згаданої присутності полягає в активному формуванні євразійського середовища, яке є, на думку ідеологів типу Бжезинського або Хантінгтона, оптимальним для геополітичних інтересів. Процес такого формування має назву «геостратегія».

(в) основні загрози, які виникають в наслідок такого позиціонування полягають в можливості появи сильної держави в регіоні, яка б могла конкурувати зі США за контроль над регіоном або послабити їх монопольне домінування. Бжезинський чітко прописує алгоритм «нейтралізації» цих загроз, який, фактично є ілюстрацією до відомого римського вислову «Розділюй та пануй!». Цей алгоритм зводиться до:

— чіткого виявлення «динамічних з точку зору геостратегії євразійських держав» (тобто держав, які можуть перехопити стратегічну ініціативу у США в регіоні);

— виявлення держав, які самі не можуть бути активним геополітичним гравцем, але можуть стати «каталізатором» такої гри;

— здійснення керівництва над «динамічними державами» та «обережних відносин» з державами-каталізаторами. Причому, що означає ці «обережні відносини», Бжезинський не роз'яснює. Мабуть вони відіграють роль евфемізму, що приховує більш «жорсткі» сценарії американської стратегії.

Досліджуючи питання симетричності проектів «національної безпеки» США та Росії, конкретизуємо цю тезу в геополітичному ракурсу «парадигми присутності». Дійсно, РФ копіює США і тут, намагаючись, по-перше, відновити свій статус наддержави, пам'ять про яку постійно відновлює цей проект «фантазматичного реваншу». По-друге, реалізувати стратегію «формування навколишнього простору», яка є виключно прерогативою наддержави. Однак особливістю позиціонування Росії є усвідомлення тієї обставини, що за обставин, що склалися, російська держава не може мати претензії на контроль над всією Євразією. Винятком в сучасному геополітичному мисленні в аспекті проблематики національної безпеки є концепти О. Дугіна, про який ми багато говорили вище, але який є абсолютно міфологічним і на відміну від проекту З. Бжезинського нездійсненим в реальності.

Паралелізм та симетрія проектів З. Бжезинського та О. Дугіна неодноразово відмічалася дослідниками, зокрема О. Яновим. Різниця полягає, повторюємо, лише в тому, що панування Америки є об'єктивною реальністю сьогодення, в той час як проект Дугіна про «антиамериканський євразійський пакт» є поки що химерою. Так, у відповідь на парадигму американського контролю над Євразією він формулює проект «об'єднання Євразії під керівництвом Росії», яке передбачає вісь «Москва-Берлін», «Москва-Тегеран» та «Москва-Токіо». Підсумовуючи цю геополітичну перспективу створення нової Імперії с центром у Росії, він не приховує, що це об'єднання буде здійснено «проти Америки» [3,219].

Повторюємо, що з точки зору більш тверезих, ніж О. Дугін, російських геополітиків, парадигма присутності Росії поки що обмежено простором колишнього СРСР, який вона вважає «зоною своїх стратегічних інтересів».

Таким чином, Росія усвідомлює себе поки що як регіональна наддержава, тому з точки зору такого позиціонування до сфери її «національної безпеки» належить всі процеси, які відбуваються в країнах СНД. Ця «парадигма присутності» є свого роду візитною карткою російської стратегії, і є тією аксіомою, що неодноразово підтверджується офіційною пропагандою Кремля. Її основи були закладені ще у 90-і роки.

Так, вже згадуваний нами К.С. Гаджієв формулював цю парадигму наступним чином: «За великим рахунком безпека Росії буде залежати від того як у неї будуть складатися відносини з Україною, Білорусією, Казахстаном та іншими країнами СНД. Економічна, політична, культурна присутність в цих країнах відповідає довгостроковим національним інтересам Росії» [4,326]. Нами підкреслені ті ключові слова, що співвідносять геополітичні претензії Рф, уявлення про її національні інтереси та національну безпеку, уявлення про те, як їх забезпечувати шляхом формування геостратегії «присутності». Новітні розробки в цій галузі практично нічого не додали до цієї стратегії крім проекту «збирання Імперії», якій є нічим іншим як логічним завершенням згаданої стратегії.

Моделі національної безпеки, що виникають в наслідок реакції на «цивілізаційне позиціонування» іншою державою чи групою держав, включають стереотипи мислення владних груп і населення, які усвідомлюють також і свою цивілізаційну ідентичність. Якщо стисло резюмувати цей тип усвідомлення своєї цивілізаційної ідентичності і, відповідно, уявлень про свою національну безпеку, яка випливає з цього позиціонування, то його можна визначити як «інтеріорізацію погляду Іншого» (за термінологією психоаналізу Ж.Лакана) замість вироблення такої ідентичності на власній основі. Ця інтеріорізація має безліч відтінків і може виглядати як агресивне несприйняття такого нав'язаного ззовні сценарію, а може навіть не здогадуватися про цей факт і сприймати себе крізь призму «погляду Іншого» як незаперечний факт.

Щоб проілюструвати цю проблему «цивілізаційної ідентичності» наведемо приклад такої ідентифікації як «людина Сходу». Взагалі в побутовому та навіть академічному мисленні «Схід» сприймається як певний ареал «культурної та цивілізаційної географії», і до недавнього часу майже ніхто не замислювався над тим, що «Схід» належить до географії уявної, він є нічим іншим як проекцією «погляду людини Заходу», як продукт євроцентризму. (Якщо взяти відому формулу «The West and the Rest» контексті нашої проблеми, то ми побачимо, що «Схід» є не просто нейтральний, неструктурований «The Rest», але «The Rest» демонізований, той, що є юнгіанською Тінню «Заходу», Світ Таємниці, що несе загрозу та небезпеку. Відгоміном такої фобії західної людини є міфологічна конструкція С.Хантінгтона, передумова якої базується на постулаті абсолютної неможливості для прірва непорозуміння,«абсолютна неможливість діалогової комунікації» між «Заходом» та мусульманським «Сходом»).

Деконструкцію згаданої передумови за звичкою пов'язують з ім'ям Едварда Саїда та його бестселером «Орієнталізм», який будучи «людиною Сходу» але з західною освітою зміг виявити, що те, що сприймалося багатьма поколіннями як об'єктивна культурно-географічна реальність, є нічим іншим як онтолізацією «західного погляду» або «західних проекцій» на ряд регіонів світу, що сприймалися європейцями як «світ Іншого». Але спроба аналогічної деконструкції була здійснена іншим видатним представником «Сходу» (хоча і менш відомим масовому читачеві, ніж Е. Саїд). Мова іде про Анвар Абдель-Малека, який поставив під сумнів «европоцентристську парадигму» в її універсалістських ілюзіях. Замість європоцентристського бачення, де «Захід» персоніфікує «універсальний вимір», а «Схід» «локальний», Малек запропонував альтернативну універсалізмові цивілізаційну модель. І. Валерстайн ілюструє цю модель наступним чином: «Щоб прийти до «значимої соціальної теорії», як він її називає, Абдель-Ма- лек пропонує використати нередукціоністський компаративізм і розглядати світ у вигляді трьох взаємопов'язаних кіл: цивілізацій, культурних зон і націй (або «національних утворень»). За його думкою, існують тільки дві «цивілізації» індоарійська та китайська. Всередині кожної чисельні культурні зони. В індоарійській єгипетська античність, греко-римська античність, Європа, Північна Америка, Африка на південь від Сахари, арабо-ісламська та ірано-ісламська культурні зони, а також більша частина Латинської Америки. В китайській власне Китай, Японія, Центральна Азія, Південно-Східна Азія, індійській субконтинент, Океанія та азіатсько-ісламська зона» [1,310 311]. Не будемо детально розглядати «альтернативний проект цивілізаційної ідентичності» Абдель-Малека, зафіксуємо лише його постановку питання деконструкції европоцентризму.

На відміну від його попередника робота Е. Саїда цікава тим, що в ній не просто ставиться питання перегляду традиційних поглядів в суто академічній площині, але надається «феноменологія переживань» людини, якому нав'язується за універсалістської перспективи відверто «меншовартісна» цивілізаційна ідентичність. Ось що писав про це він сам: «Одним з аспектів електронного постмодерного світу є те, що значно посилилися стереотипи, за якими розглядається та оцінюється Схід. Телебачення, кінофільми і всі засоби масової комунікації втискують інформацію у все більш і більш стандартизовані форми. У тому плані, в якому йдеться про Схід, стандартизація та культурна стереотипізація інтенсифікували вплив створеної в ХІХ ст. академічної та романтичної демонології «таємничого Сходу». І ніде це не проявляються так виразно, як у способах сприйняття Близького Сходу.

Три речі сприяли перетворенню навіть найпростішого уявлення про арабів та іслам на глибоко політизоване, майже пронизливе чутливе сприйняття: по-перше, історія загальнопоширеної антиарабської та антиісламської упередженості на Заході, що безпосередньо відзеркалюється в історії орієнталізму; по-друге, боротьба між арабами та ізраїльським сіонізмом і її вплив на американських євреїв, як і на ліберальну культуру й населення в цілому; по-третє, майже цілковита відсутність будь-якої культурної позиції, що або ж уможливлювала б ідентифікацію з арабами та ісламом, або ж дозволяла б неупереджено їх обговорювати» [5,43]. І далі, пояснюючи свою особисту, «екзистенціальну» заангажованість в цю проблему «нав'язаної ззовні ідентичності», в рамках якої за концептом «Схід» ховається не об'єктивна культурно-географічна реальність, а «грандіозний британський та французький проекти», автор додає: «Отже зв'язок між знанням і владою, який створив образ «людини зі Сходу», такого собі «азіата», й, у певному розумінні, відмовив йому в праві бути нормальною людиною, для мене не просто питання суто академічного інтересу» [5,44].

Який вплив мають згадані «цивілізаційні проекції» на цивілізаційну ідентичність «країни-об'єкта»? Що в першу чергу впливає на уявлення про свою безпеку в наслідок сприйняття/несприйняття подібного «цивілізаційного позиціонування ззовні»? Звернемось до цікавих спостережень С. Жижека, який проаналізував один з сценаріїв подібної «відповіді» на виклик «обезцінюючої» ідентифікації з точки зору «Іншого» сценарій «ressentiment» [6] (французькою це слово означає щось на кшталт «злобної помсти»). На багатьох прикладах нашої сучасності, а також на прикладах творів мистецтва, Жижек показав, що за деструктивним сценарієм «ressentiment» криється парадоксальна логіка агресивного прийняття наведеної обезцінюючого образу, діє формула: «Ми такі, якими ви нас себе уявляєте, а, можливо ще гірше».

Ця логіка пов'язує, на перший погляд такі несхожі соціальні процеси як грабунки в Нью-Орлеані після урагану «Катріна» та підпалювання автомобілів з боку арабського населення у Франції. І в першому, і в другому випадках носіями деструктивної поведінки виявилися ті соціальні прошарки, темношкірі в Нью-Орлеані, араби у Франції, на яких неорасистська права ідеологія сьогодення здійснює згадані негативні проекції як на носіїв всіх соціальних лих та винуватців всіх соціальних проблем. Безглузда жорстокість пограбувань під час повинні та відсутність соціальних мотивів або соціальних вимог під час підпалювання автомобілів дозволила Жижеку обґрунтувати припущення, що виявлена агресія була виявом безсилої помсти глухому куту нав'язаної «Іншим» цивілізаційної ідентичності, якій нема альтернативи.

Щоб проілюструвати цю модель більш докладно необхідно її конкретизувати за допомогою концепту Homo Sacer, який ототожнює людину і/або спільноту з чистим об'єктом. Особливість подібної «об'єктивізації» полягає в тому, що людина/спільнота зводиться до статусу Речі, а в тому, що вона передбачає, за влучною характеристикою Дж. Агамбена «неможливість свідоцтва», тобто повну безсуб'єктність. Це не означає передумови можливості та легітимізації насильства по відношенню до цих «людиноподібних об'єктів», оскільки, як точно зазначив С. Жижек Homo Sacer може бути предметом як дисциплінарного примусу, так і «братньої любові», але ніяк не діалогу з рівними. Ми маємо чисельні свідоцтва подібного позбавлення можливості свідоцтва в історії фігура єврея в нацистській Німеччині, палестинця, або більш універсалізовної фігуру «араба-мусульманіна», серба. Частково цей проект цивілізаційної «гомосасерізації» стосується і українців.

Певний внесок в зазначену стратегію внесло і західне співтовариство, яке за всю історію української незалежності недвозначно давало Україні зрозуміти, що, з одного боку на цю державу покладаються «особливі» надії в плані її перетворення на рівного демократичного «партнера», а, з іншого, дозволяло собі знакові дії з приниження України як «неповноцінного суб'єкта». Достатньо згадати відому ситуацію на Пражському самміті.

В цілому згадана «десуб'єктивізація» України з точки зору її позиціонування західним співтоваристсвом була втілена ще у відомому вислові З. Бжезинського про Україну як «прокладку» між двома «цивілізаційними світами». Іншими словами, тут наявна стратегія відношення до українця як до Homo Saser, тобто, з одного боку до об'єкта «любові», або «гуманітарної допомоги». З іншого як до об'єкта «дисциплінарного тиску». Прикладом останнього могли бути звинувачення у торгівлі зброєю на початку війні в Іраку і комплексу «Кольчуга», зокрема. Типовість тієї ситуації полягала в тому, що Україні закидали, з одного боку, як «небезпечній» країні, примушуючи виправдовуватися, а, з іншого її виправдань не чули, тим самим відтворюючи ситуацію «неможливості свідоцтва». Подібне позиціонування України як країни «у проміжку» було вкрай небезпечним для вироблення адекватної стратегії її національної безпеки, хоча це позиціонування з точки зору не несло відвертих «цивілізаційних акцентів», все ж таки в його основі лежала передумова «неєвропейськості» України, її належності якщо не до «російської», то хоча б до «радянської цивілізації».

Аналогічна «гомосасерізація» України відбувалася і в рамках російської геополітичної стратегії, тільки в незрівнянно більших масштабах та з залученням «цивілізаційної риторики». Для цієї стратегії було характерно взагалі презирливе відношення до всіх країн «лімітрофу» як до неповноцінних геополітичних суб'єктів. Крім України це відношення поширювалося на країни Балтії та Грузію. Однак крім цього приниження та тенденції до «дисциплінарного тиску» у вигляді «відключення газу», типовим проявом цієї «гомосасерізації» була претензія на «особливі відносини», на «любов» або «братню дружбу» між народами. Достатньо згадати «формули любові» в «Великому Договорі», в виголошенні «Року України» в Росії тощо.

В цьому аспекті «гомосасерізації» Україна позиціонувалася не як «Інший», а як «свій», тільки не зовсім рівний та «повноцінний». Типова формула «старшого брата» в рамках цього пропагандистського штампу означає акцентування України як «недорослого» партнера, партнера якого потрібно любити, але яким треба керувати. Перемога «помаранчевої революції» суттєво змінила акценти в стратегії «гомосасерізації» України. Ця зміна полягала в тому, що в опозиції «дисциплінарний тиск/братня любов» акцент робився на її першій складовій. В цьому новому контексті з'явилася і «цивілізаційна проблематика», де Україна була поміщена в більш загальний російській «антизахідний цивілізаційний проект».

Оформилися тенденції в українсько-російських відносинах, за яких Україна буде позиціонуватися РФ по аналогії з Грузією, тобто в якості держави, де дії «антиросійський режим» та «форпосту», який треба відвойувати від «Заходу». Буде поглиблюватися стратегія на дезавуювання «помаранчевого проекту» та продовження ідеологічного протистояння з «помаранчевою ідеєю», оскільки даний тип ідеологічної боротьби вже перетворився на форму внутрішньополітичної мобілізації.

«Концентрація» в «помаранчевому проекті» таких характеристик як «прозахідний», «ліберальний», «антиросійський» в геополітичному аспекті робить цей проект зручною ціллю для широкомасштабної пропагандистської кампанії. Характерно, що в російських мас-медіа вже став стереотипом термін «націонал-оранжизм» як основний «концентрат» ідеолоігчно ворожої для Росії сили. В контексті сучасної російської «національної ідеї» ідеологема «націонал-оранжизму» протиставляеться ідеології «істинних державників». Подібне протиставлення можна знайти у такого автора сайту КМи як А.Малер.

Водночас можна констатувати, що деконструкція «помаранчевого проекту» потягне за собою загальну «делигітимізацію» «українського проекту» як такого, тобто як проекту, що спирається на постулат незалежної, суверенної держави. В російських мас-медіа продовжують мусуватися тези, що ставляють під сумнів принцип українського суверенітету:

1) Україна не є «державоутворюючою нацією» і не може за визначенням відбутися як самостійна держава. Ця теза, виголошена в «лютневих тезах» В.Суркова, постійно відвторюється в російському медіа-просторі. Наприклад, вислів М. Леонтьева про те, що Україна можлива лише як «становий хребет Імперії», є варіацією на цю тему [7].

2) «Українці взагалі не є самостійною нацією». Суть цієї тези полягає в тому, що українська національна ідентичність не є результатом «природно-історичного процесу», але є виключно ідеологічним «штучним» продуктом, що має антиросійську спрямованість. Цю тезу можна знайти у псевдоісторичних конструкціях типу конструкцій М. Смоліна [8] або А. Мелькова, який вкинув тезу про те, що українці є частиною «спільноросійського етносу», а українська мова є просто російсько-польским діалектом [9].

Крім згаданих авторів можна навести приклад О. Ципко, який ставить знак рівності між ідеєю незалежності та «антируськості» і стверджує, що «Україна за своєю природою антируська» (назва статті на сайті «Гуляй-поле», 17.05.06).

Згадані тези журналістів та політологів знаходять грунт і у впливових російських політиків, які підтримують ідеологему «розділеної нації», що стала безальтернативною в публічному просторі Рф. До числа прихильників цієї ідеологеми можна віднести М. Колерова, С. Маркова, В. Суркова, й самого Президента Рф В. Путіна.

3) Україна не володіє повним суверенітетом над своєю територією». В цій вельми небезпечній тезі ставиться під сумнів те, що має назву «теріториальна цілістность» України, а її територія розглядається чимось на кшталт «аренди». Цю тезу можна дослівно знайти у В. Третьякова, який розглядаю українську стратегію євроатлантичної інтеграції як «форсовану передачу суверенітету над традиційно російськими територіями» під «суверенітет іноземних держав», що дає РФ право перегляду територіальних угод та можливої анексії зазначених територій. Мова йде, передусім, про Крим і так звану «Новоросію» [10]. В завуальованому вигляді ця теза прозвучала і в висловлюванні президента РФ В. Путіна про можливу протидію з боку Росії «втручанню у внутрішні справи України» будь-яких держав, оголошеному під час «прямої лінії» відповідей на питання радіослухачів (25.10.06). Хоча на питання кримських слухачів Путін оголосив постулат про «неможливість втручання РФ у внутрішні справи України», в його положеннях міститься низка передумов, яка наближує ці положення до ідеологем В. Третьякова.

4) Передусім Путін підкреслив «особливий статус Крима» в розбудові українсько-російських відносин, статус, який радіоведучий визначив як «руський», але не «російський». Потім він висунув ідею прийти на допомогу «братній Україні» у випадку прохання або «народу України» або «керівництва України». По-третє, він припустив можливість використання ЧФ у якості «сил стримання» по відношенню до потенційного втручання [11]. Відсутність реального суб'єкта такого втручання підкреслює ідеологічну та політтехнологічну основу тез президента РФ, в яких імпліцитно міститься передумова неповного суверенітету України над територією Криму.

5) «Обґрунтування» можливості безпосереднього втручання у внутрішні справи України. Ця можливість випливає з усіх перелічених аспектів російського ідеологічного міфу про Україну, однак стратегія на «жорсткий курс» по відношенню до держав «близького зарубіжжя» не тільки посилює фактор чисто «кількісного» нарощування подібного втручання, але й обумовлює появу нових його форм та технологій. Наприклад, технологій «газового шантажу», роздмухування конфронтаційних тенденцій в українському політикумі, активного формування проросійської еліти. В цьому контексті цікава рекомендація Кирила Фролова у випадку відміни політреформи в Україні, або навіть у випадку створення Комісії для її корекції, миттєво змінити газові угоди разом з провадженням «Закону про підтримку демократії в Україні».

6) Активізація пропагандистської складової російської гуманітарної політики по відношенню до України. Зазначена пропаганда містить в собі всі перелічені пункти з протидії формуванню нової української ідентичності та нав'язуванню ідентичності «спільноросійської», вихованню «інтеграціоністського світогляду» у населення України. Велику роль в вирішенні цієї пропаганрдистської задачі відіграють ідеї спільної «праслов'янської цивилізації», спільної історичної долі, православної ідентичності тощо. Стратегія «радикалізації» додає лише ступінь пропагандистської акцентуації цих положень, суть якої точно висловлена в положенні В. Соловея про необхідність «масованого бомбардування суспільної свідомості», розглядання культурну цінностей «головного поля битви» [12]. Найсвіжішим прикладом такої пропаганди в ідеологічній сфері може виступати масована залученість російських гуманітаріїв в спір про «Голодомор». Спроба відкинути факт геноциду українців як можливого контраргументу проти ідеологеми благодійного впливу спільної державності на Україну та проти інтеграціоністського проекту «общерусскости».

Таким чином, з проаналізованої ситуації в Україні в аспекті її зовнішнього «цивілізаційного позиціонування», головним чином, з боку РФ, випливають наступні наслідки в сфері національної безпеки. Небезпечність зазначеного цивілізаційного позиціонування полягає в культивуванні світогляду «неспроможної нації», «неспроможної держави» і відсутності свого особистого «цивілізаційного паспорту» та «цивілізаційного коду». Ця ситуація створює кризу «універсальної ідентичності». Тобто з боку західного співтовариства лунає теза, що Україна не є «Європою», в наслідок чого позбавлена «універсального виміру», а з боку Росії пропагується положення, що цивілізаційна ідентичність України можлива лише у якості частини «спільноросійського світу», тобто сама по собі вона не є носієм ні державної, ні цивілізаційної «ідеї», але є «відвторенням маргінального проміжку».

Наслідком подібної подвійної «десуб'єктивізації» може бути «повзуча десуверенізаціяполітичної свідомості», яку можна кваліфікувати як приховану «стратегію ressentiment». Оскільки у випадку, коли відбувається інтеріоризація «погляду Іншого», то згідно з логікою ressentiment можлива відповідь у вигляді деструктивного, нігілістичного сценарію у вигляді формули «Ми такі, якими ви нас хочете бачити», що у нашому випадку означає «нас таких в світі немає» або «ми можливі лише як частина інших, більш могутніх цивілізаційних або державних утворень». Частковим симптомом подібної десуверенізації свідомості є домінування інтеграціоністських сценарїїв національної безпеки у вигляді членства в більш потужних утвореннях над, власне, «суб'єктним» сценарієм, прикладом якого може бути формула, що прийнята в сучасній Росії: «Суверенітет, сильна держава, сильна армія, сильна економіка, сильна нація».

Література

гегемонія позиціонування національний безпека

1. Валлерстайн И. Конец незнакомого мира. Социология XXI века. М.: Логос, 2003.

2. Бжезинский З. Великая шахматная доска. М.: Междун.отношения 1998.

3. Дугін О. Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії. М., 1997.

4. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. М.: Логос, 1998.

5. СаїдЕдвардВ. Орієнталізм. К.: Основи, 2001.

6. Жижек С. Некоторые политически некорректные размышления о насилии во Франции и не только//Логос, 2006, №2. С.3-25.

7. В.Леонтьев. Реальная политическая жизнь на Украине происходит во время стычек на Майдане, сайт КМ RU, 26.10.06

8. М. Смолин.. «Преодоление «украинства» и общерусское единство». Сайт КМ^и. 23.11.06.

9. Мельков А. Украинский язык это русско-польский диалект. Сайт «Гуляй поле». 04.05.06 .

10. Третьяков В.А. Украина-Россия: разорванный договор. Сайт Кремль ощ.т. 06.06.06.

11. О. Палій. Що насправді сказав Путін? Сайт УП. 25.10.06.

12. В. Соловей. Что мы хотим на Украине? Сайт «Гуляй-поле». 05.05.06.

Размещено на Allbest.ru