Туреччина у геополітичному вимірі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Туреччина одна з небагатьох держав, яка змогла створити світову імперію, використовуючи іманентно непритаманний їй іслам. Це стадо першим відомим випадком використання ісламу з чисто політичною метою і яскравим прикладом його політизації. Турками-сельджуками був створений Румський, пізніше Конійськнй султанат (1116 р.), в 1270 р. виникло державне утворення - бейлік Османів, яке трансформувалось в Османську імперію.

Туреччина знаходиться у центрі Північномесопотамського регіону, названого аналітиками найбільш геостратегічно важливим регіоном світу. Країна відіграє помітну роль у семи цілком відмінних регіонах: Західній Європі. Балканах, Східному Середземномор'ї. Близькому Сході, Кавказі та Каспії. Центральній Азії і Чорному морі, або, образно кажучи, "між зірками і півмісяцем". Після розвалу СРСР Туреччина окреслила для себе сферу інтересів, яка поширюється "від Балкан до Західного Китаю'' - територій, які випадали із зовнішньої політики Туреччини не тільки з часу початку "холодної війни", а й часу заснування Республіки. Спеціалісти Вашингтонського інституту близькосхідної політики зазначають, що США цінують Туреччину через "Геостратегічні мотиви". Важливість стратегічного положення Туреччини зростає завдяки близькості до джерел енергоносіїв: Каспійського моря та Північного Ірану. Туреччина є вагомим споживачем та транзитною країною енергоносіїв, що дозволяє їй відігравати значну роль у "геополітиці трубопроводів". У сучасній зовнішній політиці Туреччина концентрує основні зусилля на напрямах, що приносять швидкий результат, причому перевага надається тим програмам, які дають також і суттєву економічну вигоду. Акцент робиться на агентурній роботі і збиранні розвідувальної інформації.

Важливою особливістю геополітики Туреччини є те що, крім національних, вона базується на пантюркських інтересах і лише після цього - на загальномусульманських.

Протягом "холодної війни" Туреччина була одним з головних акторів західної системи безпеки. Анкара виконувала ролі, буфера проти поширення радянського впливу на Східне Середземномор'я та Близький Схід і була базою для моніторингу за дотриманням Радянським Союзом угод щодо контролю над озброєннями. Із закінченням "холодної війни" багато західних та турецьких науковців прогнозували зменшення ролі Туреччини як регіонального актора та союзника Заходу. Західний напрям перестав бути домінуючим у зовнішній політиці, акценти змістилися па Схід та Південь. Проте Туреччина є членом стратегічного клубу Заходу завдяки участі у НАТО (1952), Раді Європи (1949 р.) та розвитку відносин з ЄС (асоційований член з 1963 р.). Крім того Туреччина є одним із засновників ООН.

До неврегульованих міжнародних суперечностей, по яких відсутні прогресивні зрушення, належить конфлікт з південними сусідами, що мають вихід до моря (Сирією та Іраком), щодо меліорації з допомогою рік Тигр та Євфрат. Традиційні претензії зі сторони Вірменії щодо колишніх вірменських земель в Туреччині на даний час не висуваються.

Найбільш домінантний вплив країна отримала на Близькому Сході: зростання її присутності у даному регіоні є найвагомішою зміною у зовнішній політиці Туреччини. За правління Ататюрка та ще кілька десятиліть після його смерті Туреччина прагнула зменшити власну присутність у регіоні, проте останнім часом ситуація докорінно змінилася. Війна в Затоці стала поворотним моментом у даному процесі. Всупереч рішенню Ради безпеки країни президент Озал надав США авіабази для здійснення польотів до Іраку. Для підтримання економічних санкцій, накладених на Ірак, Туреччина закрила нафтопровід Кіркук-ІОмуртатік.

Найбільш неоднозначним підтвердженням зацікавлення Туреччини у Близькосхідному регіоні став розвиток відносин з Ізраїлем з середини 90-х рр. На той час Туреччина мала проблемні стосунки майже з усіма сусідами - Вірменією, Сирією, Іраном. Іраком, Болгарією та Грецією. З трьома країнами - Сирією, Іраном та Іраком - Ізраїль також знаходився у стані конфронтації. Співпраця двох країн надала Туреччині нових важелів впливу в регіоні та стала аргументом у дипломатичній суперечці з Сирією восени 1998 р. щодо підтримки останньою Робітничої партії Курдистану. Крім цього, Ізраїль набув статусу головного постачальника високотехнологічного озброєння. У той же час зростання напруги у арабо-ізраїльських відносинах надавало партнерству з Ізраїлем специфічного забарвлення у відносинах з арабським світом, і без того непростих.

Після приходу до влади Партії справедливості і розвитку в листопаді 2002 р. регіональна політика зазнала відчутних змін. Вона характеризується неухильним зближенням з арабськими країнами та послабленням ізраїльсько-турецьких стосунків. Нормалізовані стосунки з Грецією, Сирією та Ліваном, відновлені переговори по Кіпру, активізовані контакти з Єгиптом.

На протязі значного часу найскладнішими вважалися відносини з найближчим сусідом - Сирією. Однак після приходу до влади сирійського прагматичного президента Башара Асада в червні 2000 р. взаємні стосунки покращились. Візит Б. Асада в Туреччину на початку 2004 р. назвали історичним, бо став першим з часів другої світової війни. Сирія привітала турецьку ініціативу виступити посередником на сирійсько-ізраїльських переговорах.

Стосунки з Іраком визначались двома факторами - економічним та етнополітичним. Приєднання Туреччини до анти-іракської коаліції не завадило їй з часом відновити нормальні стосунки з С. Хусейном, виходячи з енергетичних інтересів.

Загрозу Туреччині становить зброя масового знищення, яка розгортається поблизу кордонів країни. Територія Туреччини потрапляє в радіус дії балістичних ракет, розміщених на території Ірану та Сирії. Враховуючи швидке накопичення технологічного потенціалу в регіоні, кількість країн, які володіють балістичними ракетами, може збільшитися у майбутньому, що становитиме неприховану загрозу для Туреччини. Ядерні розробки Ірану можуть похитнути хиткий баланс безпеки в регіоні в цілому та на кордонах Туреччини зокрема. Найактуальнішими питаннями безпеки залишаються арабо-ізраїльська конфронтація, конфлікт у Афганістані та можливість військових дій з Іраком.

Значна заангажованість Туреччини у справи Близького Сходу ускладнює її стосунки з Європою. Багато європейців побоюються членства Туреччини в ЄЄ не тільки через політичні, економічні та культурні відмінності, але й через страх втягнення Європи у близькосхідну політику при розширенні кордонів.

Закінчення "холодної війни" відкрило для Туреччини нові можливості в контексті відносин з Кавказом та Центральною Азією, тривалий час закритих для турецького впливу. Сучасні інтереси Туреччини в регіоні докорінно відрізняються від інтересів у минулому. Це створює нові імплікації у сфері безпеки та коригує відносини із західними союзниками. Іран є потенційним суперником Туреччини за вилив у Центральній Азії та на Кавказі, проте до цього часу не виявляв надзвичайної активності в регіоні та не докладав значних зусиль у поширенні радикального шиїзму. Замість "експорту революції" він надавав технічну та фінансову допомогу державам регіону та розвивав культурні зв'язки.

Незважаючи па активну зовнішню політику на пострадянському євразійському просторі Туреччині не вдалося осягнути роль лідера. Припущення, що існують монолітні антагоністичні блоки (США - Туреччина - Азербайджан - Грузія проти Росії - Ірану - Вірменії) є спрощеним трактуванням реальності. Турецька прив'язаність до "тюркських республік", з якими країну об'єднує спільність походження, є результатом певних непорозумінь з Європою та арабським Близьким Сходом. Крім того, така зовнішньополітична орієнтація обумовлюється приходом до влади в Туреччині протягом останнього десятиліття ісламістських та ультра-національних партій.

Зростання інтересу Туреччини до регіону призвело до формування Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Агенції з тюркського співробітництва та розвитку і проведення щорічних "тюркських самітів". Колишній президент Туреччини Тургут Озал запропонував проект, який би включав Спільний тюркський ринок та Тюркський банк розвитку і торгівлі.

Після пропозиції президента Азербайджану Г. Алієва та президента Грузії Е. Шеварднадзе щодо створення регіонального пакту стабільності Анкара запропонувала концепцію Кавказького пакту стабільності для вирішення регіональних конфліктів та узгодження суперечливих інтересів. У січні 2002 р. Азербайджан, Грузія та Туреччина підписали тристоронню угоду щодо регіональної безпеки.

"Турецька модель'' (базована на недосконалій, проте ефективній ринковій економіці та обмеженій парламентській демократії) була спроектована на пострадянські країни як оптимальний шлях їхнього розвитку. Західні уряди підтримали застосування даної моделі, бо альтернативними є ісламістська іранська модель або повернення під протекторат Росії.

Проте Туреччині не вдалося утримати лідерство в регіоні. Це можна пояснити низкою причин. По-перше, держави регіону недовірливо поставилися до спроб Туреччини грати роль "великого брата", щойно звільнившись від опіки іншого. Крім того, вони не бажали зв'язувати себе виключно з організаціями під керівництвом Туреччини, втрачаючи політичну та економічну підтримку Росії і Ірану. По-друге, амбіційні регіональні плани Туреччини не узгоджувалися з її відносно обмеженими фінансовими можливостями. По-третє, присутність російських військ на території низки країн регіону (Грузії, Вірменії, Таджикистану та Киргизстану), сильні економічні важелі (газ та електроенергія), маніпулювання регіональними конфліктами підсилювали роль Росії в регіоні.

Туреччині виявилося не під силу вирішити південно-кавказькі конфлікти, особливо нагірно-карабахський. Замість розробки зваженого підходу до ситуації Туреччина активно підтримувала Баку на підставі культурної та етнічної спільності. У відповідь Єреван та вірменське лоббі на Заході розпочали кампанію проти Туреччини. Для зменшення напруги у відносинах з Вірменією Туреччина могла б запропонувати маршрути для нафто- і газопроводів, які б проходили по вірменській території, а не оминали її.

Насамкінець, євразійські можновладці шукали прямого контакту з США та Європою, оминаючи посередництво Туреччини. Розміщення американських сил у деяких країнах Центральної Азії (Узбекистан, Киргистан) та на Кавказі (Грузія) зменшило стратегічну важливість Туреччини в регіоні.

Турецьке зацікавлення Кавказом та 1Іентральною Азією ускладнило відносини з Росією та надало історичному суперництву нового поштовху. Росія розглядає Туреччину як головного суперника за вплив у регіоні і блокує будь-які спроби останньої встановити там свій геостратегічний опорний пункт. Відносини Анкари з Москвою характеризуються двозначністю. Вперше за багатовікову історію Росія і Туреччина не мають спільних кордонів. За іронією долі, їх стратегічний регіон "близького зарубіжжя" у вигляді Кавказу та Центральної Азії є спільним.

У середині 1990-х рр. Росія сприймала Туреччину як серйозну загрозу власній безпеці. "Біла книга" російських спецслужб характеризувала Туреччину як амбітну регіональну силу, яка підтримує "мусульманські рухи" та розвиває "ідеї пантюркізму". Москва неодноразово звинувачувала Анкару у фінансовій та ідеологічній підтримці чеченців у першій чеченській війні.

Наприкінці 1990-х рр. Росія докорінно змінила свою думку щодо ролі Туреччини у Євразії і почата розглядати її як "цінного партнера". Багато аналітиків наголошують на тому, що головною причиною прискореного розвитку двосторонніх відносин між Туреччиною та Росією є газ. Росія все частіше розглядає Туреччину як транзитну країну для енергоносіїв, а не тільки як експортний ринок. Зростання економічної взаємозалежності між Росією та Туреччиною є одним з найбільших здобутків останньої у зовнішній політиці щодо Євразії.

Під час другої чеченської війни Анкара не надавала політичної і фінансової підтримки чеченцям, а також зробила більш жорсткою політику щодо чеченців у Туреччині. Росія і Туреччина мають подібну позицію щодо Ірану та Іраку, яка якісно відрізняється від позиції США. Обидві країни покращили свої відносини з Ізраїлем. Туреччина стала першим членом НАТО. туреччина кавказ чорноморський геополітика

Великою мрією Кемаля Ататюрка було створення європейської державної і політичної систем з перетворення Туреччини на цивілізовану державу. Він прагнув, щоб Турецька республіка стала частиною економічної структури Європи, але в післявоєнний період це виявилося надто складно. Як і раніше панував традиційний устрій життя населення, традиційні способи господарювання, не дивлячись на реальні успіхи в розвитку і зростанні ринкової та національної економіки, промисловості, нової інфраструктури і приватного підприємництва.

Після смерті Кемаля Ататюрка 10 листопада 1938 року, президентом республіки і головою НРП був обраний Ісмет Іненю, який залучив на керівні посади ряд діячів, що знаходилися раніше в опозиції Ататюрку. З приходом Другої світової війни Туреччина спочатку прилучилася до англо-французького блоку, уклавши 19 жовтня 1939 з Великобританією і Францією союзний договір, а в 1940, після капітуляції Франції, стала зближуватися з гітлерівською Німеччиною. В результаті 18 червня 1941 року Туреччина заключила з Німеччиною договір Про дружбу і ненапад, зберігаючи союз з Великобританією. З початком Другої світової Туреччина оголосила про свій нейтралітет, але насправді надавала Німеччині різноманітну допомогу: продавала їй хромову руду й інші стратегічні матеріали, пропускала німецькі та італійські військові кораблі через протоки. Коли ж фашистські держави почали зазнавати поразки, вона знову зблизилася з Великобританією та з США. Тільки з серпня 1944 року Туреччина розірвала всі дипломатичні стосунки з Німеччиною і в лютому 1945 року оголосила їй та Японії війну. У зв'язку зі змінами радянсько-турецьких стосунків, Радянський союз 19 березня 1945 року денонсував радянсько-турецький договір 1925р., який не відповідав новій обстановці і вимагав серйозного вдосконалення.

Туреччина, яка фактично не брала участі в Другій світовій війні й лише формально оголосила війну фашистській Німеччині, тим не менше, перебувала після завершення війни у важкій ситуації. На межі краху була перенапружена економіка, а надзвичайні закони, що прийняті під приводом військової загрози, викликали масове незадоволення. Різку критику опозиції викликала однопартійна система. Крім того, в середовищі правлячої Народно-республіканської партії намітився розкол і уряд був змушений дати дозвіл на створення опозиційних політичних організацій.

Розуміючи необхідність змін - глава держави Іненю в своєму виступі у листопаді 1945 року обґрунтував необхідність відмови від однопартійної системи. Опозиційно налаштовані члени НРП вимагали зміни статуту і програми партії, а також проведення виборів. В зверненні дисидентської парламентської групи партії до меджлісу вказувалося на необхідність змін до конституції, ліквідацію контролю парламенту над урядом і забезпечення визнаних конституцією прав і свобод громадян. Генеральна рада партії відкинула пропозиції опозиціонерів і виключила їх з партії. Так у січні 1946 року виключені члени НРП на чолі з Д. Баяром і А. Мендересом заснували Демократичну партію (ДП).

Заручившись підтримкою фінансових та промислових кіл, Ісмет Іненю включив до партійної програми вимоги надати права вільного розвитку приватному капіталу та відмінити обмеження в інвестиційній політиці. Тоді ж почалося зближення між Туреччиною та США, які підписали з Анкарою 12 липня 1947 р. угоду про надання останній військово-технічної допомоги. Туреччина отримала 100 млн. доларів допомоги, в країні з'явилися американські військові місії та радники, почалися поставки сучасного озброєння. Зовнішньополітичні орієнтації змусили президента та парламент розпочати лібералізацію внутрішнього режиму в країні.

Створена Демократична партія відрізнялася від Народно-республіканської тлумаченням вживання основних шести принципів, викладених Ататюрком. Перш за все, йшлося про зміну інтерпретації принципу етатизму, який трактувався НРП як політика державного капіталізму та участь держави в економічній політиці. Демократична партія стала розглядати його як політику усестороннього розвитку і підтримки державою приватного підприємництва. Демократична партія активно виступила за приватизацію і викуп державних підприємств, лібералізацію економіки. На відміну від правлячої партії ДП виступала за широку свободу дій приватного капіталу, включаючи іноземний. Згідно з програмою демократів, держава повинна була забезпечити умови для формування ринкової економіки, тобто вільної конкуренції. Програма чітко відображала прагнення промислової і торгівельної буржуазії, що виросла, до лібералізації економічної політики і забезпечення своєї участі у владних структурах.

Виникли й інші політичні партії. У 1946 році в Туреччині налічувалося 15 політичних партій. Відродилася Соціалістична робітничо-селянська партія Туреччини, заснована ще в 1919 році. Демократично налагоджена турецька інтелігенція створила Соціалістичну партію. Виникає профспілковий рух, що очолив робітників з вимогами як економічного, так і політичного характеру. Лівий рух Туреччини надавав істотний вплив на процес політичної боротьби, особливо в періоди гострих кризових ситуацій.

Політична "вестернізація" Туреччини супроводжувалася гострою боротьбою за владу і вибір шляху перетворень країни. Це був курс на ринковий розвиток або на державне регулювання всіх процесів економічного і соціального розвитку. Прибічники того або іншого вибору в політиці дотримувалися колишніх диктаторських і авторитарних методів, що додавало політичній боротьбі за владу особливу гостроту, жорсткість і безкомпромісність. По суті дві партії були політичними близнятами, але вели між собою запеклу політичну боротьбу з владу. Народно-республіканська партія, використавши весь механізм державного апарату, домоглася значної переваги над новою політичною партією демократів.

Правляча партія НРП отримала в парламенті 396 мандатів, а ДП - 61 місце. Демократична партія відразу ж після виборів розвернула кампанію в меджлісі проти НРП, звинувачуючи її в підтасовуванні і фальсифікації виборів, корупції тощо. Загострення відносин між правлячою і опозиційними партіями інколи ставило під загрозу саме існування багатопартійної системи, оскільки уряд НРП мав намір прийняти жорсткі заходи щодо лідерів опозиції і самих партій. Ситуація змусила Іненю виступити із заявою про необхідність ухвалення закону, який забезпечив би рівні умови діяльності політичних партій. Цей закон був ухвалений влітку 1947 років. Це означало, що в Туреччині почала формуватися політична структура за західноєвропейським зразком.

Процесу "вестернізації" значною мірою сприяли західні держави, а саме США. На основі "доктрини Трумена", що передбачала створення американських військових баз в східній частині Середземного моря, в 1947 р. Туреччина отримала 100 млн. доларів для модернізації армії, авіації, будівництва аеродромів, інфраструктури стратегічного призначення. Роком пізніше було підписано американо-турецьку угоду про економічне співробітництво, а потім на основі "Плану Маршала" країна почала отримувати позики і кредити. Туреччина стала відкритою для американських капіталовкладень і торгівлі. Економічна підтримка будувалася з врахуванням необхідних поступок Заходу у визначенні політичної і економічної орієнтації.

На чергових парламентських виборах в 1950 році перемогу отримала Демократична партія, а НДП, яка знаходилася при владі близько 30-ти років, зазнала поразки. Демократичній партії належала більшість в меджлісі, тоді як НРП отримала лише 69 місць. Новий меджліс вибрав президентом республіки Джеляля Баяра, а уряд очолив великий землевласник Аднан Мен. Відтепер Народно-республіканська партія опинилася в опозиції, і розгорнула активну боротьбу проти влади Демократичної партії, призвавши свої партійні кадри до мінімального використання всіх можливостей для повернення своїх позицій в державних структурах.

В економічній політиці уряд ДП зробив основний наголос на підвищенні темпів зростання, що і було досягнуто ціною збільшення дефіциту в системі держфінансів. Для насичення ринку споживчими товарами, а також полегшення виробникам доступу до імпортних компонентів виробництва значною мірою було лібералізовано імпорт. У 1954 році в країні було ухвалено закон про заохочення приватних іноземних інвестицій, які відрізнявся від аналогічних законодавчих актів країн Західної Європи найвищою мірою лібералізму в підході до іноземних інвесторів. У результаті перші роки правління ДП дійсно ознаменувалися помітними успіхами в економічному розвитку: було збудована багато фабрик, відкрито філіалів деяких іноземних компаній. Високими темпами здійснювалася механізація сільського господарства, що дало змогу значно збільшити площі земель, які обробляються і валовий збір з основних продовольчих та технічних культур. Уряд не ризикнув денаціоналізувати підприємства, але в 50-і роки були створені нові державні економічні організації (ГЗО) у формі акціонерних компаній. Правлячі круги заохочували діяльність змішаних державно-приватних об'єднань і фірм. Політика заохочення приватної ініціативи дала свої плоди. Середньорічний приріст за десять років правління лідерів ДП склав 8%. Значні пільги отримали іноземці для інвестування турецької економіки. У 50-і роки Туреччина отримувала величезні кредити, до 300 млн. доларів щорік.

Проте надмірна захопленість західними кредитами не могла не створити додаткових проблем в економіці. Рано чи пізно збільшені об'єми кредитів повинні були привести країну до фінансової кризи. В зв'язку з цим в 1960 р. виникли проблеми зростання державного дефіциту і зовнішнього боргу, який склав величезну суму - 12 млрд. доларів. У 1958 році Туреччина вимушена була оголосити про припинення платежів, виявившись в стані банкрота. Тимчасовий економічний бум обернувся економічним розвалом. Інфляція, падіння курсу ліри, дорожнеча, зростання незадоволеності і підйом страйкового руху в країні характеризували соціально-економічну обстановку.

Водночас ні в якому разі не можна випускати з уваги того факту, що Туреччина завжди була і залишалася ісламською країною. В умовах загострення політичної боротьби активізувалося ісламське духівництво, яке домоглося безлічі поступок. Кожна з політичних партій намагалася використовувати вплив духівництва, яке зростало відповідно до зростання нестабільності в країні. Уряд спробував знайти опору в ісламському середовищі і всіляко заохочувати релігійні початки в суспільстві. Програма і політика Демократичної партії зводилися до нового тлумачення кемалістського принципу лаїцизму. Акцент був зроблений на визнання свободи релігії, що є священним правом громадян. Уряд Мендереса негайно дозволило читання Корану на арабській мові і ввів ісламську освіту. Викладання ісламу в школах стало обов'язковим, що зумовило відкриття ісламських вузів. Держава будувала нові мечеті та відремонтувала старі. Ісламська релігія стала державною. Принцип лаїцизму повністю втратив свій первинний вміст. В умовах багатопартійності виникла Партія національного порятунку (згодом Партія благоденствування) на чолі з Н. Ербаканом, що відкрито призивала до відновлення ісламських цінностей і традицій. Партія від самого початку виступила проти "вестернізації", за збереження національних традицій і зближення з арабськими країнами.

Прийшовши до влади, демократи порахували можливим діяти так само, як кемалісти, силовими методами з метою встановлення одноосібного правління. Намагаючись позбавити свого головного конкурента бази в боротьбі за владу, уряд Мендереса провів закон про закриття "народних будинків" - головної опори кемалістської Народно-республіканської партії - і передачі їх майна державі. Цей закон позбавляв політичний курс НРП своїх опорних пунктів. Боротьба за владу між двома партіями загострювалася. Лідери Демократичної партії вирішили заборонити діяльність своїх опозиціонерів і перейшли у відкритий наступ. У квітні 1960 року уряд вніс до меджлісу законопроект про створення Надзвичайної комісії з розслідування "таємної підривної діяльності народно-республіканської партії". Обговорення законопроекту і діяльність надзвичайної комісії з притягнення до судової відповідальності членів НРП - службовців, професорів, журналістів - розжарили пристрасті. Надзвичайна комісія конфісковувала друкарські органи опозиції і заборонила всім газетам і журналам публікувати критичні статті в адресу властей.

Запекла боротьба за владу правлячої і опозиційної партій навесні 1960 років переросла в гостру політичну кризу. У квітні почалися масові студентські виступи, підтримані іншими соціальними шарами суспільства. У Стамбулі і Анкарі уряд оголосив військове становище. Не дивлячись на ухвалення законів про заборону страйків і демонстрацій і організацію репресій стабільності в державі не додалося. До руху було залучено офіцерство, невдоволене діями уряду. Ще з 1954 року в Туреччині існувала таємна організація "ататюркистів", що ставила за мету повернення до політики Кемаля Ататюрка. Участь армії в антиурядовому русі налякала лідерів ДП, і уряд прийняв рішення про очищення лав армії.

У зв'язку із загостренням політичної обстановки в країні група офіцерів прийняла рішення про скидання уряду Мендереса. Командувач сухопутними силами Д. Гюрсель від імені таємної організації пред'явив уряду ультиматум. Протягом декількох годин удосвіта 27 травня 1960 року частини анкарського і стамбульського гарнізонів зайняли урядові будівлі і заарештували членів уряду, керівників Демократичної партії, видних депутатів на чолі з Баяром і Мендересом. Влада перейшла в руки Комітету національної єдності (КНЄ) на чолі з Д. Гюрселем. За рішенням комітету законодавчі функції були передані Законодавчим зборам, які в травні 1961 року прийняли нову конституцію країни. Доля колишніх керівників держави вельми трагічна. КНЄ затвердив рішення верховного суду про смертний вирок Мендересу і двом членам уряду, які були повішені на острові Імрали. Баяр засуджений до довічного ув'язнення, а інші члени уряду до різних термінів тюремного ув'язнення.

Найдавнішим претендентом на вступ до ЄС є Туреччина. Вона веде переговори з ЄС ще з 1963 р., коли був підписаний із попередником ЄС - Європейським Економічним Співтовариством договір, в якому визнавалося право країни вступити у союз. У 1978-79 рр. Туреччину навіть запрошували стати членом ЄЕС разом із Грецією, але військовий режим цієї мусульманської країни відмовився Після чергового військового перевороту 1980 р. європейська спільнота припинила всякі відносини з Анкарою, і переговори відновилися лише після 1983 р. Однак саміт Європейської ради у 1997 р. відмовився визнати Туреччину кандидатом на вступ в ЄС і це право вона отримала лише у 2000 р. за умов, що країна кардинально реформує законодавство про захист прав людини.

Головна перешкода на шляху Туреччини до ЄС лежить у політичній площині. Туреччина не визнає Кіпр, який є членом ЄС з 2004 р., а населений етнічними греками Кіпр - Туреччину. Ця причина полягає в існуванні на півночі острова Турецької Республіки Північного Кіпру, що утворилася у 1974 р. у результаті турецької окупації та заселена етнічними турками. Це територіальне утворення у світі визнає тільки Туреччина, яка й досі відмовляється відкрити для кіпрських повітряних і морських суден свої повітряні і морські порти. Офіційні представники ЄС висувають до Туреччини й інші претензії, які стосуються недостатніх реформ у різних галузях, перш за все, у гуманітарній.

У самому ЄС постійно зіштовхуються дві позиції щодо Туреччини. Одні (Велика Британія) вважають, що Туреччину необхідно обов'язково і скоріше прийняти у Союз, оскільки це майже єдина мусульманська країна, що зробила вибір на користь світської, нерелігійної держави, впроваджує заходи демократії західного зразка. І таким чином підкреслити, що ЄС жодним чином не виступає проти ісламу як релігії, проти народів і країн, що його сповідають. А заодно і закріпитися у стратегічно важливому регіоні світу. Прихильники іншої позиції (Франція, Австрія, Німеччина) виходять із концептуальних інтересів ЄС. Вони вважають, що Союз і так втрачає керованість, і розширився вже занадто. А Туреччина, вступивши в ЄС, стане найнаселенішою країною цього об'єднання і буде відігравати надмірно важливу роль у прийнятті рішень. Так, вона буде мати найбільшу кількість місць в Європарламенті. Вважають також, що країні з мусульманською культурою не вдасться пристосуватися до євростандартів Союзу, де панують християнські цінності.

Не менш важливим є небажання багатьох країн (Німеччина, Австрія) забезпечити безперешкодний доступ дешевої і некваліфікованої турецької робочої сили до себе у випадку, якщо країна вступить в ЄС. Останнім часом часто висуваються і геополітичні аспекти цієї проблеми. Так, із прийняттям Туреччини, зовнішній кордон ЄС буде прямо стикатися з одним із найбільш вибухонебезпечних регіонів світу - Близьким і Середнім Сходом. І тоді у цьому випадку новими сусідами ЄС стануть не тільки республіки колишнього радянського Закавказзя, а й Іран, Ірак і Сирія, що викличе дуже гостре політичне занепокоєння всередині ЄС.

Не все благополучно стосовно цього питання і в самій Туреччині. Нині внаслідок сполучення цілого ряду внутрішніх і зовнішніх факторів кількість явних прихильників вступу в ЄС "будь-якою ціною" скоротилося майже до 1/3 населення, хоча ще 10 років тому їх була переважна більшість. Сприяли цьому такі фактори, як двозначна поведінка країн ЄС у відношенні до Туреччини, загальна оцінка політичної ситуації у світі, ріст антиамериканських настроїв серед турок через інтервенцію США до Іраку у 2003 р., відкриття нових перспективних ринків Близького Сходу, Ірану, Росії, в обхід країн ЄС.

Туреччина поступово перетворюється у ключовий транзитний пункт альтернативних маршрутів доставки в Європу енергоресурсів із Росії і, потенційно, з інших пострадянських країн.

Нині Анкара відчуває себе дедалі більш важливим гравцем на близькосхідній і мусульманській арені, про що свідчить розвиток відносин з арабсько-мусульманським світом (Єгиптом, Іраном та ін.), із тюркськими державами колишнього СРСР. Тому для турецьких політиків європейський напрямок став не єдиним, що гарантує стабільний і довгостроковий економічний розвиток.

Сучасна ситуація щодо подальшого розширення ЄС неоднозначна. В самому Союзі існують два погляди відносно подальшого його розширення. Деякі політики вважають, що об`єднання "родини європейських народів" не повинно зупинятися і прогнозують, що до 2020 р. в ЄС увійдуть 42 країни-учасниці. Практично вирішене питання відносно Хорватії, більш пізньою групою новачків повинні стати балканські країни - Албанія, Сербія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія, за ними з часом - Туреччина, і останніми настане черга України, Молдови, Грузії, Вірменії та ін. Прагматичні політики та експерти Європейської Комісії, а також деякі державні керівники ЄС-15 (з Австрії, Великої Британії, Франції, Німеччини, Швеції) вважають, що на найближчі роки треба призупинити бездумну політику розширення і число "27" повинно стати пороговим для подальшого розширення ЄС. А основні зусилля слід спрямувати на "поглиблення ЄС", на вирівнювання соціально-економічного рівня країн та їх регіонів.

Реформування зовнішньополітичних інструментів Союзу відповідає нинішній стратегії розширення ЄС, розробленої Європейською комісією. Проголошена нею "консолідація" політики розширення означає: в найближчій і середній перспективі європейське суспільство повинно зосередитися на поступовому поглинанні країн Західних Балкан і утримуванні від нових зобов'язань із приводу розширення на пострадянські республіки колишнього СРСР.

Взаємини Туреччини з країнами Європи довготривалі й неоднозначні. Здебільшого вони прочитуються в контексті політичних і етноконфесійних конфліктів. Цей загальний дискурс стосунків почав змінюватися в часи президентства в Туреччині М.К. Ататюрка. чия реформаторська діяльність спрямовувалася на всебічну "вестернізацією" країни, що здійснювалася на засадах лаїцизму (тобто світськості). Згодом, на початку другої половини XX ст., Анкара почала торувати курс інтеграції в Європу. Він зумовив неоднозначні результати: з одного боку, перспективу налагодження взаємовигідного партнерства між Сходом (Туреччиною) і Заходом (власне - країнами Європи), з другого, прозахідний вектор Анкари виявився таким, що спонукав суперечності поміж членами Євросоюзу. Ці тенденції залишаються функціональними і на сучасному етані, що й визначає актуальність осмислення рифів непорозуміння імовірних партнерів.

Такий статус-кво визначає завдання, яке намагаємося розв'язати в даній розвідці: дослідити причини незгод на шляху здобуття Туреччиною членства (а згодом - і повноправного членства) в ЄЄ. Реалізація цієї мети зумовлює необхідність вивчення взаємин двох сторін з урахуванням цивілізаційного фактору, котрий каталізує острах держав Заходу перед так званою орієнталізацією Європи.

Тенденції внутрішньополітичного та економічного розвитку нашого головного об'єкта дослідження - Туреччини, фактично повсякчас є епіцентром уваги вчених. Найпомітнішими серед публікацій такого штабу останнього часу є статті зарубіжних дослідників: Дгорре М.Е. Ікбаля, Н. Масумової, А. Коряцького. Інший ракурс історіографії проблеми формується тими працями, що присвячувалися розкриттю тих чи інших аспектів вступу Туреччини в ЄЄ (наприклад, дослідження В.Богатого). Тим часом проблема, що винесена в заголовок статті, відображена у вітчизняній науці, на нашу думку, недостатньо. Це й є додатковим аргументом актуальності нашого дослідження.

Перший крок, спрямований на інтеграцію Туреччини в економічний, а згодом і політико-правовий простір Старого Світу зроблений Анкарою півстоліття тому: у вересні 1959 р. вона звернулася з клопотанням про прийняття країни в Європейське економічне співтовариство. Подальші зусилля Туреччини завершилися бажаним для неї результатом: наприкінці 1997 р. на саміті в Люксембурзі ухвалено, що ця держава може претендувати на вступ у Європейський союз. Ще через два роки, в грудні 1999 року, учасники саміту, що відбувся в Хельсінки, визнали Туреччину країною-кандидатом на вступ у ЄС. Вже в новому тисячолітті 6 жовтня 2004 року Єврокомісія рекомендувала розпочати перемовини з Туреччиною, а наступного року такі переговори стартували.

Ситуацію, що виникла внаслідок прагнення Туреччини вступити в ЄС, не можна класифікувати однозначно. Зрозуміло, що цей план, у разі його реалізації, задовольнить інтереси передусім Анкари. Водночас геополітичний фактор проблеми засвідчує, що членство Туреччини в Євросоюзі бодай почасти відповідає інтересам й інших суб'єктів міжнародних процесів. Адже, висновують учені, після зникнення біполярного світу роль країни, соціокультурні цінності якої не суголосні європейським, з урахуванням її унікального геополітичного розташування значно зросла в міжнародних відносинах.

Не можна оминути увагою й іншого. По-перше, роль Туреччини в системі міждержавних координат сучасності буде й надалі зростати. Таке твердження бачиться логічним з урахуванням того, що, згідно указу Д. Медвєдєва від 13 травня 2009 р. "Про стратегію національної безпеки Російської Федерації до 2020 року", головним інструментом її боротьби із зовнішньою загрозою проголошено політику "стратегічного стримування". У цьому контексті важливе урахування припущення стосовно того, що ставка на неї є, згідно висновків аналітиків, поверненням до тієї системи координат, котра конструювалася політичною елітою СРСР до часу приходу до влади М. Горбачова. Відтак, очевидно, зростатиме роль Туреччини як держави, яка захищає південний фланг НАТО. Це один з важливих аргументів на її користь. У цьому контексті зауважимо, що Туреччина володіє значним військовим потенціалом (за конвенціональною зброєю посідає другий потенціал у НАТО після США) й продовжуватиме надалі розвивати свій військово-промисловий комплекс. Його продукція, згідно заяви прем'єр-міністра Р. Ердогана й у майбутньому буде експортуватися в країн члени НАТО та Європу.

По-друге, потенційна зацікавленість держав Європи в Туреччині зумовлюється тим, що в разі здобуття Анкарою членства в ЄЄ виникають передумови для створення ними (спільно з Росією) того економічного простору, сукупний потенціал членів яких здатен протистояти таким економічним велетням, як Індія та Китай. По-третє, рахуватися з інтересами, отже й прагненнями Анкари, змушує, розташування Туреччини в Європі й Азії, а також її потенційна роль транспортної артерії енергоносіїв у Західну Європу. Політичні еліта сучасної Анкари впевнена, що запуск нових транзитних газопроводів сприятиме зростанню її значимості як у Старому Світі, так і на енергетичну ринку світу.

Нарешті рахуватися з інтересами Анкари змушує суспільно-політична атмосфера сучасності, яку чимало аналітиків оцінюють як розгортання між цивілізаційного конфлікту Сходу й Заходу. З урахуванням цього очевидно, що нереалізовані наміри Турецької республіки стосовно подальшої інтеграції в західну цивілізацію можуть сприяти посиленню позиції в ній тих політичних сил. які прагнуть її зовнішньополітичної орієнтації на Близький Схід та країни мусульманського світу загалом. На тлі протистояння в самій Туреччині ісламістів і тих сил, що сповідують курс подальшої "вестернізації" не можна оминути увагою певне раціональне зерно в твердженні (хай і гіперболізованому) почесного президента Союзу турецьких промисловців та підприємців Бюлентом Езаджибаши: зі здобуттям його країною членства в ЄС останній стане "справжньою світовою державою".

Як свідчить кількадесятирічний діалог Анкари з ЄС, її спробам реалізувати задум стосовно здобуття членства в союзі європейських держав перешкоджає низка причин. Їх можна поділити на такі групи: політичні, економічні, правові, соціокультурні та демографічні. Зауважимо, що цей поділ є умовним, оскільки одні причини перегукуються з іншими й складають їх взаємні складові.

Політичні причини, що в різний час перешкоджали й наразі заважають остаточному досягненню консенсусу поміж Туреччиною й державами-членами ЄС різноманітні. Вони відображені у низці вимог, які висувалися останніми до Анкери. Назвемо найбільш резонансні з-поміж них: здійснення демократичних реформ й реалізація копенгагенських критеріїв, визнання Туреччиною Республіки Кіпр, геноциду вірмен в Османській імперії, ліквідація практики порушення прав людини й дискримінації національних меншин.

Кожна з названих вимог свого часу ставала каменем спотикання у взаєминах імовірних партнерів. У цьому столітті, скажімо, особливо болісною у взаємовідносинах Євросоюзу й Туреччини є вимога стосовно визнання Анкарою Республіки Кіпр. При цьому, здається, що в разі визначення умовних пріоритетних інтересів Заходу, з'ясується його особлива зацікавленість у подальшому зміцненні ліберальних цінностей у цій східній країні. Такий висновок базується на усвідомленні залежності зовнішньополітичного курсу Туреччини, яку деякі сучасні політологи трактують "постімперською державою", що визначає своє місце між Сходом і Заходом, від здобуття остаточної перемоги основних опонентів в її суспільно-політичному житті: традиціоналістів чи прибічників "вестернізації". Усталення влади одних чи інших дасть відповідь на питання про зовнішньополітичну стратегію республіки, яка, в залежності від здобуття політичного домінування, може визначатися як подальшою прозахідною орієнтацією, так і бути суттєво скоригована в бік мусульманських держав.

З урахуванням особливостей внутрішньополітичних процесів у Туреччині (наприклад, прихід до влади в 2002 р. проісламської Партії справедливості й розвитку), відповідь на означену проблему сформулювати однозначно складно. Проте очевидною є інша причина, що зумовлює стриманість держав-членів Євросоюзу в задоволенні зовнішньополітичних прагнень Анкари: їхня занепокоєність імовірністю інтеграції Європи в численні проблеми нестабільного близькосхідного регіону у випадку здобуття Туреччиною членства в ЄС.

Помітне місце в комплексі суперечностей між ЄС і Туреччиною посідає оцінка подій 1915 року в Османській імперії. Ще 18 червня 1987 р. Європейський парламент кваліфікував знищення вірмен у ній як акт геноциду. Тим часом як Анкара послідовно відмовляється від такої правової оцінки. Європарламент вимагає від Ради Європи здійснення тиску на неї задля визнання молодотурецьким тріумвіратом факту вчинення злочину проти людства. Хоча Європейський парламент послідовний у тому, що сучасна Туреччина не повинна нести відповідальності за нього, її владні кола не змінюють своєї позиції.

З-поміж факторів, що перешкоджають здобуттю Туреччиною членства в ЄС, - економічні. Йдеться передусім про значну різницю в економічному потенціалі держав Європи й Туреччини. Наприклад, у 2005 р. валовий внутрішній продукт на душу населення становив у Голландії 26.120 дол., а в Туреччині - лише її одну десяту. Зрозуміло, що таке співвідношення непокоїло європейських політиків. Фахівці ЄС з економічних питань оперували промовистими цифрами імовірних витрат: здобуття Турецькою республікою членства в Євросоюзі коштуватиме останньому 28 млрд. дол. щорічно. Наразі експерти констатують: у перші роки після її входження в ЄС як повноправного члена, останньому доведеться витрачати 11 % свого бюджету задля адаптації турецької економіки й соціальної сфери до прийнятного для нього рівня. Серед проблем Турецької республіки, які їй не вдається врегулювати й досі, - значна різниця рівня життя городян і мешканців сільської місцевості.

Зауважимо, що в структурних економічних перетвореннях Анкара досягла чималих успіхів. Реформи включали, зокрема, відмову від етатизму - принципу, запровадженого ще за президентства М.К. Ататюрка. Динаміку її поступу призупинили фінансові кризи 1998 і 2001 р.

Економічні рифи на шляху інтеграційних намірів Туреччини нерідко переплітаються з тими, що мають власне політичний характер. Так було кілька років тому, коли в жовтні 2005 р. розпочалися переговори про її вступ у ЄС. У той час останній підписав з Анкарою додатковий протокол про митний союз. Він передбачав поширення дії його положень на нові країни-члени ЄС. у т.ч. і Кіпр. Тим часом Туреччина здавна підтримувала невизнану світовою спільнотою республіку турків на півночі Кіпру, що й перетворило кіпрське питання в одне з наріжних у взаєминах з ЄС.

Переговорний процес з ним Туреччини включає 35 розділів інтеграційного досьє. У 2006 р. завершилися перемовини по першому з них ("Наука й дослідження"). Однак невдовзі діалог призупинився. Це сталося після того, як Анкара відмовилася поширити положення договору про союз з ЄС на Кіпр, відкрити йому морські й повітряні порти Туреччини.

Суттєвого перепоною на шляху реалізації євроінтеграційних намірів Туреччини є проблема готовності європейців визнати імовірність перспективи посилення полі ісламського фактору в епіцентрі християнського світу. Промовиста в цьому контексті репліка голови групи Християнсько-соціальної партії в Європарламенті М. Фербер, що виголошена влітку 2006 року з приводу підтримки Німеччиною переговорів з питання про вступ Туреччини в ЄС: "Я розчарований моїм канцлером". Такі міркування політика суголосні настроям багатьох європейців. Особливо ж у тих країнах, де функціонують багаточисельні громади турків - Франція, Німеччина, Австрія, Іспанія. Загалом, згідно результатів соціологічного опитування 2004 р. 61% французів не сприймали ідею членства Туреччини в Євросоюзі. У 2005 р. 73% австрійців висловлювали переконання, що соціокультурні відмінності між Туреччиною й ЄС здолати неможливо. Цей висновок сповідують 54% населення країн ЄС.

Ті. хто противляться перспективі здобуття країною з ісламським цивілізаційним фундаментом повноправного членства в Євросоюзі, категоричні в твердженнях: Старий Світ опинився перед перспективою втрати свого християнського "обличчя". Опоненти Туреччини як члена європейської спільноти твердять: ця "загроза" виникла тоді, коли значна частина мешканців Європи розмірковує над питанням про життя в суспільстві з розмитими національними й релігійними кордонами. Ілюстрацією високого рівня емоційної напруги можуть слугувати заяви високопосадовців. Так. навесні 2005 р. реагуючи на означену "небезпеку" президент Франції заявив, що Європа без кордонів стане Європою без цінностей. Занепокоєність перспективами, що насичена неабиякою емоційністю, простежується і у висловах окремих представників євроспільноти. Так єврокомісар з питань внутрішнього ринку ЄС Фріц Болкештейн стверджував: "Якщо Туреччина принесе із собою ісламізацію Європи, то перемога над Османською імперією в 1863 році була марною".

Подекуди соціокультурний аспект як фактор перепони вступу Туреччини в ЄС "співпрацює" з правовим. Таке бачення визначається ісламським цивілізаційним базисом цієї країни. Адже, незважаючи на те, що правове поле республіки змінюється з часів реформ, які здійснюватися ще М.К. Ататюрком. Налаштованість чималої частини турецької громадськості сакралізувати традиційні цінності простежуються і на сучасному етапі. Так, наприклад, у вересні 2004 р. турецький парламент був змушений розглядати законопроект про внесення змін у кримінальний кодекс, який пропонував ввести в нього статтю про кримінальну відповідальність за подружню зраду. Дисонанс цієї норми цінностям Європи став важливою причиною відхилення парламентарями цієї пропозиції.

Ще один чинник, який обтяжує діалог сторін, - демографічний. Очікується, що протягом найближчих двадцяти років населення Туреччини зросте з 67 до 80 млн. чоловік. Відтак у разі вступу в ЄС, вона станс найчисельнішою за кількістю населення серед його членів. Це не тільки означає подальшу активну трудову міграцію мусульман, її активізацію, а й забезпечить Туреччині найбільшу кількість голосів у Європарламенті.

Неоднозначність результатів вступу ісламської країни, яка не вирізняється рівнем економічного розвитку, в християнський союз, яким де-факто на сьогодні є Євросоюз, перетворилася в непросту дилему й тоді, коли в 2005 р. члени ЄС визначалися в питанні початку переговорів про приєднання до нього Туреччини їхній старт є відкриттям тієї фази діалогу Анкари з Євросоюзом. який має завершитися цілковитою інтеграцією ісламської держави в співдружність європейських країн.

Торування такого шляху - свідчення подолання психологічного бар'єру між імовірними партнерами. Він є рубіконом, перехід якого має передувати тій співпраці в рамках союзу, що базується на чітко визначених засадах, політичних цінностях та економічних інтересах.

Сучасна Туреччина продовжує реалізацію своїх євроінтеграційних намірів. Анкара готує прийняття нової конституції, яка згідно заяв представників її політичного бомонду, всебічно захищатиме права і свободи людини. В державі планується реалізувати ту "ревізію" законів, що мають забезпечити відповідність правових актів Туреччини копенгагенським принципам. Всі ці заходи, як і подальші економічні зрушення, мають стати "козирною картою" для позитивного вирішення питання стосовно здобуття нею повноправного членства в Євросоюзі.

Таке завершення саги про довготривалий пошук порозуміння матиме, на думку багатьох політиків, особливе значення для протистояння Сходу й Заходу в його цивілізаційному вимірі. Так, 5 березня 2009 р. президент США Барак Обама заявив: "Якщо б Європейський Союз прийняв Туреччину, то адресував би сильний сигнал мусульманському світу". З логікою таких міркувань важко не погодитися.

Прагнення Туреччини вступити ЄС останнім часом підтримують Італія й Португалія. Так, улітку 2007 р. держсекретар останньої Мануел Лабо Антунес у Брюсселі заявив про підтримку прагнень Анкари та виконання зобов'язань ЄС перед іншими країнами-кандидатами.

І все ж пошук порозуміння проходить не просто. Ті, хто виступає опонентом інтеграції Туреччини до Євросоюзу пропонують врегулювати взаємини з нею шляхом застосування щодо Туреччини статусу привілейованого партнерства. Серед найвідоміших речників такого врегулювання взаємин Анкари з ЄС - канцлер Німеччини Ангели Меркель та президент Франції Ніколя Сарказі.

Останній запропонував ще один варіант врегулювання турецького питання в травні 2009 р. Оскільки, згідно його позиції Туреччину не можна інтегрувати в ЄС співпрацю між ними слід реалізувати в союзі держав Середземномор'я. Відтак він запропонував лідерам держав Європи створити спільно з Анкарою "спільний економічний простір і простір безпеки".

Проекти такого штабу мають послабити негативний резонанс від відмови прийняти Туреччину в ЄС. Проте постає питання: чи прийнятні такі (чи інші) варіанти делікатної відмови для Анкари? Відповідь на не питання криється, на наш погляд, у самому факті її довготривалих спроб інтегруватися в європейський політичний простір. Ситуація може стати патовою з урахуванням того, що Туреччина визнана кандидатом на вступ до ЄС ще 1999 року. Індикатором її імовірної реакції можуть слугувати події 2005 р., коли внаслідок позиції Австрії й Кіпру виникла небезпека зриву переговорів про здобуття Туреччиною членства в ЄС. У відповідь на протидію її представники засобом тиску на європейську дипломатію де-факто застосували шантаж: у разі висунення нових вимог для початку переговорів з даного питання Анкара може відвернутися від обраних раніше союзників і переорієнтуватися на Схід і Росію передусім. Не варто ігнорувати й тим, що не так давно, в 1990-х рр., частина політичної еліти Туреччини висловлювалася за реалізацію неооттаманського шляху розвитку. Він передбачав посилення ролі Анкари не тільки у чорноморському регіоні, на Балканах, але й у Закавказзі і Центральній Азії, па Близькому Сході.

Крах обраної стратегії у взаєминах Євросоюзу з Туреччиною може спонукати й ще один небажаний наслідок: озброїти ті політичні сили, що використовують критику Заходу, як потужну складову своєї ідеології, потужним і небажаним для Європи й США аргументом. Це особливо значимо з урахуванням інформаційних війн, які давно стали помітною складовою політичної діяльності.

Размещено на Allbest.ru