Особливе та спільне в регіональних політичних культурах сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливе та спільне в регіональних політичних культурах сучасної України

Кваша О.П.

Незважаючи на наявну в політико-культурному просторі України різницю між її регіонами, за своєю основою різні види притаманної нашій країні політичної культури є однотипними, відображають корінні національні інтереси України, забезпечують політичну участь громадян у розвитку держави, сприяють зміцненню її незалежності, підйому авторитету на міжнародній арені. Водночас виокремлення особливостей регіональних політичних культур України дозволяє розрізнити їх за деякими показниками, зокрема, щодо усвідомлення суперечливих сторінок в українській історії, розуміння міжнародних політичних орієнтацій і стратегічних партнерів України, погляду на майбутнє політичного устрою держави, ролі гілок влади в її політичному механізмі та ін.

Регіональні відмінності ідейно-політичних позицій і поглядів громадян України, включаючи діаметрально протилежні геополітичні орієнтації зумовлені багатьма об'єктивними та суб'єктивними чинниками. Найбільш значущими серед них є такі як етнічна своєрідність регіонів, регіональна дислокація основних конфесій, регіональна диференціація економічного потенціалу та ефективність його використання, регіональна диференціація політичної та економічної еліт України, регіональна диференціація мовної практики тощо. Тому в контексті об'єктивного існування регіональних відмінностей перспективним шляхом цивілізаційного поступу України є збереження унітарності держави та формування української політичної нації, а засобом запобігання дезінтегративним проявам зміцнення усвідомлення громадянами своєї єдності, формування в них спільного національного почуття і спільної національної ідентичності, які були б домінуючими щодо інших видів ідентичностей етногрупової, станової, професійної тощо.

Регіональні політичні культури не є антагоністичними стосовно одна одної та щодо державної політики загалом. Вони лише акцентовано відображають політичні інтереси громадян регіону і співвідносяться з державною політичною культурою як «особливе» та «загальне».

Розглядаючи теоретико-методологічні проблеми взаємодії регіональних політичних культур, необхідно мати на увазі, що в умовах поліетнічності суспільства інтенсивність такої взаємодії значною мірою визначається успішністю формування позитивної етнокультурної компліментарності. Таке поєднання передбачає насамперед взаємодію різних етнокультурних груп і добровільну адаптацію до їхніх потреб інституцій певного суспільства. Звичайно, на шляху міжетнічної інтеграції виникає чимало труднощів, проте, їх може бути набагато більше у випадку прагнення регіональних груп до етнокультурної ізоляції [1,123].

Культурне розмаїття загалом має свої переваги. По-перше, значно збагачується забарвленість життя. По-друге, виникає можливість здорової конкуренції. А по-третє, підвищується здатність соціальної системи до адаптації, завдяки доступності альтернативних способів життя. Виявити ті чи ті особливості взаємодії регіональних політичних культур можна, посилаючись на приклад будь-якого поліетнічного регіону України. Як з'ясувалося, бачення українцями можливих варіантів позитивного зрушення в інтеграційних міжрегіональних процесах є доволі реалістичним, позбавленим будь-якої упередженості. Не випадково, наприклад, найбільш дієвими заходами забезпечення взаємодії регіональних політичних культур українці вважають розширення й удосконалення політико-правової бази, спрямованої на забезпечення балансу та розвиток потреб етнічної більшості та етнічної меншості (32%), взаємний компроміс і пристосованість (32%), відкритість і толерантність української нації до культур етнічних меншин (30%), активізацію зусиль держави з метою збереження та розвитку їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності (27%), забезпечення повноправної участі етнічних меншин у суспільно-політичному житті України [2,11].

Проблема розуміння та діалогу регіональних культур набуває гостроти в суспільствах, де питання полікультурності не є проблемою суто академічною, а потребує вирішення в повсякденному житті. Тому Умберто Еко вважав, що однією з гідних похвали речей, притаманних західній культурі ліберальній і плюралістичній, є те, що вона виробила здатність вільно оголювати власні суперечності. Під цим оглядом консолідація українського народу та збереження й зміцнення цілісності України має бути не ціллю, а наслідками політики Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, які мобілізують конструктивну частину українського суспільства на розв'язання проблем взаємодії регіональних політичних культур.

Спроби вирішення цих проблем як представниками державної влади, так і науковцями розпочалися відразу після здобуття Україною незалежності. Але особливаї ваги питання регіональної культури набули протягом останніх рокув, насамперед коли готувалися різні варіанти Концепції держаної регіональної політики України, в напрацюванні якої брали участь різні організації, як державні, так і недержавні. В статтях українських науковців О. Братута, С. Двоєносенка, М. Долішнього, Л. Зайцевої та ін. проаналізовано вітчизняний досвід процесу реформування системи регулювання регіонального розвитку, дана загальна характеристика й оцінка її нормативно-правового забезпечення, а також розкрито правові засади управління соціально-економічним розвитком регіонів.

В Україні прийняті базові закони, які мають сформувати регіональну політику, точніше нормативно-правові акти. Це Конституція України, закони України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації», які є головними правовими документами, що визначають сучасну практику управління регіонами. Вони, з одного боку, формулюють принципи збереження України як унітарної держави, узгоджують інтереси регіонів із загальнодержавними і міжрегіональними інтересами, а з другого передбачають можливості передачі регіонам широких повноважень у вирішенні проблем соціально-економічного розвитку. А також, в цих законодавчих актах встановлено право органів місцевого самоврядування з метою більш ефективного здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад об'єднуватись в асоціації та інші форми добровільних об'єднань (наприклад, агентства регіонального розвитку).

У травні 2001 року підписано Указ Президента України «Про Концепцію державної регіональної політики», в якій сформульована якісно нова державна регіональна політика. Її головною метою є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Концепція також є базовим документом для розроблення інших нормативно-правових актів, що регламентують регіональний розвиток, зокрема Постанова Кабінету Міністрів України «Щодо стану та перспектив розвитку депресивних регіонів, міст та селищ України» від 15 травня 2003 року № 782-ІУ, розпорядження КМУ «Про затвердження заходів з оперативного розв'язання проблем, що стримують соціально-економічний розвиток регіонів» від 3 серпня 2005 р. № 308-р., Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 року № 2850-ІУ, Постанова КМУ «Про затвердження Порядку здійснення моніторингу показників розвитку регіонів, районів, міст республіканського в Автономній Республіці Крим і обласного значення для визнання територій депресивними» від 24 червня 2006 р. № 860 та ін.

Отже, останнім часом зроблено певні кроки у напрямі оптимізації відносин «регіон центр» і формуванні ефективної регіональної культурної політики в Україні. Розробка і законодавче затвердження регіональної політики дасть можливість державі, не втручаючись в оперативну діяльність місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, окремих підприємств, за допомогою економічних важелів сприяти комплексному розвитку регіонів, формуванню такої територіальної та галузевої структури господарських комплексів регіонів, які відповідають загальнодержавним інтересам та інтересам самих регіонів, а також сприяти їх культурному піднесенню.

А поки що надмірна централізація влади стримує розвиток регіонів, органи місцевого самоврядування недосконалі й фактично безправні, сам устрій державної влади породжує часті конфлікти між гілками та рівнями влади, між державною владою і місцевим самоврядуванням. Усе це не окремі вирішувані проблеми, а фактори, які вказують на проблеми в системі державного устрою України, на конфлікт між самосвідомістю регіонів, які прямують до більш повного задіяння потенціалу власного розвитку, і державною владою. Наявна модель державного управління, в якій більше централізації, ніж самостійності, а адміністрування більше, ніж управління, виконала свою роль у становленні нашої держави і гальмує подальший її розвиток [3,184-191]. Відтак системні зміни в регіональній політиці не можуть бути реалізовані тільки з боку держави. Потрібні виважені та відповідальні кроки і з боку власне регіонів.

Література

регіональний геополітичний орієнтація україна

1. Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. М., 1990.

2. Громакова Н.Ю. Галицький націоналізм та міф Львова // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє: Матер. Всеукр. конф., Луганськ, 25-26 травня 2006 р. Луганськ: Знання, 2006.

3. Кононов І.Ф. Донбас та Галичина: причини напруженості в стосунках та пошук історичного компромісу // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє: Матер. Всеукр. конф., Луганськ, 25-26 травня 2006 р. Луганськ: Знання, 2006.

Размещено на www.allbest.ru