Зміцнення Росії та повернення сучасного політичного світу до стану біполярності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміцнення Росії та повернення сучасного політичного світу до стану біполярності

Рябінін Є.В.

Останнім часом в багатьох українських аналітичних журналах можливо знайти багато статей з антиросійською риторикою після російсько-грузинського конфлікту. Це пояснюється, перш за все, радикальною прозахідною політикою нашої держави і антиросійським настроєм політичного істеблішменту. Тому, головною метою даної статті є об'єктивний та неупереджений політичний аналіз стосовно ситуації, що склалася навколо Росії.

З середини 20 століття, в самий розпал холодної війни, коли світ існував в умовах біполярності, СРСР і США вели військові дії на території країн третього світу, забезпечуючи протиборчі держави (або сторони однієї держави в умовах громадянської війни) зброєю, фінансовою підтримкою, своїми фахівцями. Починаючи з періоду перебудови і після розпаду СРСР довгі роки світ існував в режимі світового тиску США, тобто в умовах однополярного світу. За умов, коли США не мали гідного суперника на міжнародній арені, їх вдалося здійснити низку військових агресій, зокрема проти Югославії, закріпивши свої позиції в Центральній Європі за підтримки сепаратистського руху в Косово, і в Іраку, закріпивши тотальний контроль на Близькому Сході і отримавши ще один доступ до дешевої нафти.

Маючи певний інтерес на Кавказі, США намагалися зміцнити в цьому регіоні своє положення за рахунок маріонеточного грузинського уряду і придушення невизнаних республік Південної Осетії та Абхазії, щоб реалізувати так звану концепцію "Анаконди", тобто взяти Росію в кільце, перекрити їй доступ до Чорного моря, що є одним з пріоритетних американських антиросійських напрямів. Проте, даний крок був недостатньо ретельно продуманий американською адміністрацією. Мало хто зі світової спільноти очікував від Російської Федерації подібних дій із захисту вищезазначених республік. Відразу після військових дій, деякі антиросійські політологі опублікували свої заяви, які ще раз підтверджують, що світова політика здійснюється з використанням подвійних стандартів. Так, політолог, викладач школи державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті Моніка Даффі Тофт в своїй статті "Російський "імперський рецепт" пише: "За версією Москви, Грузія здійснила геноцид. Геноцид суперечить міжнародному праву. Таким чином, Росія вимушена була діяти. Очевидно, що Грузія здійснила силову акцію в Південній Осетії, але не має ніяких підстав вважати, що вона розв'язала там геноцид" [5,72].

Якщо повне руйнування міста і розстріл цивільних осіб не є геноцидом, то яка кількість загиблих і який масштаб руйнувань, на думку американського політолога, повинен бути геноцидом.

Ральф Пітерс, експерт і політичний оглядач, в своїй статті відзначив, що "...ніякого серйозного покарання Росія не понесе. Вбивство - в буквальному розумінні - зійде Путіну з рук" [3,75]. Постає слушне питання - чому західні аналітики бачать лише одну сторону проблеми і не хочуть прийняти до уваги жертви, які були наслідком воєнної агресії Президента Грузії М.Саакашвілі. Відповідь проста - тому що його дії були направлені проти Росії, а отже вони, апріорі, вважаються вірними.

Реакція США на даний конфлікт була прогнозовано стриманою. Френсіс Фукуяма висунув своє припущення про "неадекватну" реакцію США на даний конфлікт. На його думку, в 1990-і роки, коли Росія була ослаблена, а можливість агресії з її боку - мінімальна, США ще могли щось зробити. Сьогодні ситуація радикально протилежна. США охороняють безліч країн, наприклад Корею і Японію, за двосторонньою угодою, і можуть вже завтра відправити до Грузії пару батальйонів сухопутних сил або ескадрилью Ф-16. Але адміністрація Дж. Буша не пішла на цей рішучий крок, заявивши, що навіть не розглядає таку можливість [6,78].

Подібна реакція американських політологів на відповідь дій Росії пов'язані з тим, що Росія дуже довго перебувала в стані об'єкту світової політики і не мала змоги адекватно реагувати на процеси, які відбувалися в світі. Навіть спроби ввести Югославію до складу Російсько-Білоруського Союзу не перешкодили НАТО за ініціативою США розбомбити і згодом зруйнувати Югославську державу, яка була зайвою на політичній "шахівниці" Америки.

Послаблена війною в Чечні, а також прозахідними політиками і громадськими організаціями, які здійснювали свою діяльність на кошти американських фондів, Росія просто ігнорувалася і її думка не бралася до уваги. Подібне становище призвело до того, що Росія була взята в щільне кільце держав-членів НАТО, при всіх заявах США про непросування НАТО на Схід. Тобто нинішня ситуація говорить сама за себе щодо повного ігнорування Росії. Зараз, з приходом до влади В. Путіна з його жорсткою внутрішньою та зовнішньою політикою, Росія ґрунтовно захищатиме свої інтереси, причому те, як вона буде це робити, дратуватиме її супротивників, які не звикли до жорсткої реакції.

Після російсько-грузинського конфлікту, налякана Польща одразу погодилася брати участь в новій американській програмі ПРО [3,76]. Дана система протиракетної оборони, за офіційними заявами, розрахована на захист від балістичних ракет Ірану. У спектрі цього питання не можна не погодитися з багатьма експертами, котрі відзначають, що ця система є черговим елементом в плані остаточного оточення Росії. На що послідувала адекватна відповідь Росії. Так, в своєму Посланні Федеральним Зборам Президент Д.Медведєв заявив: "...раніше планувалося зняти з бойового чергування три ракетні полки ракетної дивізії, дислокованої в Козельське, а саму дівізію до 2010 року розформувати. Я ухвалив рішення утриматися від цих планів. Крім того, для нейтралізації при необхідності системи ПРО в Калінінградській області буде розгорнено ракетний комплекс "Іскандер". Природньо, що ми передбачаємо використання в цих цілях і ресурсу Військово-Морського Флоту Росії. І, нарешті, з території того ж самого західного регіону, тобто Калінінградської області, здійснюватиметься радіоелектронне придушення нових об'єктів системи ПРО Сполучених Штатів Америки" [4].

Дана реакція ще більше зміцнила становище Росії на міжнародній арені. І найголовніше, на наш погляд, агресія з боку Грузії, політично підтримувана США, сприяла початку нової епохи - епохи біполярності світу. Росія, як правонаступник СРСР після довгих років відновлення повернула світ до біполярного стану. Прорахунок грузинсько-американського блоку полягав ще й в тому, що щойно обраний Президент Росії Д.Медведєв не почне приймати радикальних заходів в даній ситуації, але його поведінку можна описати як "синдром Дж. Буша", який не чекав зміцнення своїх позицій на світовій арені як Президента та прийняв кардинальні дії у відповідь на події 11 вересня 2001 року.

На сучасному етапі свого розвитку Росія повертається до досвіду СРСР, коли Радянський Союз акумулював союзників серед країн третього світу. Куба, Венесуєла, Сербія, Іран не є впливовими країнами в світі, хоча вище перелічені антиамериканські політичні анклави є дратівливим чинником в побудові проамериканської системи світового контролю. Ситуація Росії ускладнюється ще й тим, що на теперішній час східні кордони ЄС і НАТО є західними кордонами Росії, що незрівнянно з полегшеним становищем СРСР, коли Східна Європа була під контролем Союзу.

Структура біполярності зараз реальніша, ніж багатополярність. Китай тільки нарощує свою потужність, а ЄС входить в перманентну кризу. Це пояснюється наступними чинниками:

- криза неприйняття єдиної Конституції;

- застосування Америкою принципу "розділяй та володарюй" - Польща і балтійські країни будують свою політику у фарватері американських інтересів, що дробить ЄС зсередини.

Це можна було прослідити на розколі країн ЄС стосовно реакції на російсько-грузинський конфлікт. Вищезазначені країни вимагали жорстких санкцій, країни ж Старої Європи обмежилися несхвальними заявами. Зовнішня політика ЄС також піддається критиці американських політологів: "...світ отримав ще один урок того, наскільки неефективно діє Європа за відсутністю американського лідерства в кризовій ситуації". "...Європу легко заколисати порожніми аргументами і туманними обіцянками, тому що вона перетворилася на континент бюрократів, що вважають за краще мати справу з папірцями, а не з реальним життям". "...а ні Вашингтон, а ні Брюссель не мають нічого схожого на переконливу стратегічну доктрину" [3,77]. Зовнішня політика Великої Британії, члена ЄС, вже давно невідмінна від американської. Як видно з проведеного аналізу, ЄС характеризується багатополярністю думок по багатьом нагальним питанням в своїй внутрішній, а тим більше й в зовнішній політиці.

Росія крок за кроком різними засобами укріплює свою місію біполярності. Сьогодні вона робить ставку на розгортання мережі неурядових організацій за кордоном. Поки що їх дві - це Фонд "Російський світ" і Інститут країн СНД, який, за словами міністра закордонних справ Росії С.Лаврова, не лише займається дослідницькою роботою, але й активно відстоює права співвітчизників [2,4].

Проте для Росії існує ще одна загроза взяття в кільце - це втрата контролю над Чорноморським флотом. Згідно з угодою з Росією, її флот буде базуватиметься у Криму до 2017 року, проте українські радикальні політики за підтримки американської адміністрації можуть реалізувати низку провокацій проти Росії, що може закінчитися перенесенням російських баз на Північний флот і позбавленням Росії контролю над регіоном. Російсько-грузинський конфлікт, в якому Росія стала переможцем, все ж таки приніс їй деякі недоліки у вигляді військових кораблів США в Чорному морі, що дає нам підстави говорити про те, що повним контролем над водами Чорного моря Росія не володіє.

Чим же пояснюється, все ж таки, посилення позицій Росії на міжнародній арені. Перш за все, це прихід до влади сильної особи - В. Путіна, головним завданням якого було і є відстоювання інтересів Росії. В. Путіна звинувачують у відсутності демократії і повернення до радянського минулого.

Навіть антиросійські політологи з повагою ставляться до В. Путіна, кажучи, що "при всій його лютості, не захоплюватися його бойовим духом неможливо. Цілком ймовірно, саме він увійде до історії як титан нашої епохи. В. Путін - типовий росіянин в своїх амбіціях. У спробах пояснити мотиви Путіна стало вже банальністю згадувати про його минуле офіцера КДБ. Проте, нинішній московський диктатор зовсім не керується комуністичною ідеологією: він - російський націоналіст" [3,77].

З цієї характеристики В. Путіна, яка була дана відставним офіцером Сухопутних військ США, експертом і політичним оглядачем Ральфом Пітерсом, можна зробити висновок про тотальне застосування подвійних стандартів. Якщо політик хоче навести лад в державі, побудувати міцну країну і вивести її на новий етап розвитку, він зазвичай вважається за патріота, але якщо він відверто не приймає політику подвійних стандартів по відношенню до своєї держави, то він - націоналіст?!

Питання подвійних стандартів також було піднято в згаданому нами Посланні Федеральним Зборам Президентом Д.Медведєвим: "Реакція на події 8 серпня і на визнання Росією незалежності Південної Осетії і Абхазії ще раз засвідчила, що ми живемо в світі подвійних стандартів. Ми поступили відповідально - на користь відновлення міжнародної законності та справедливості. Розуміючи, що будь-які вагання або спроби відкласти ці кроки були б чреваті ще серйознішою гуманітарною катастрофою. На цьому фоні відверто упередженою виглядає позиція наших партнерів, що ще недавно приклали максимум зусиль, щоб в обхід норм міжнародного права добитися відокремлення Косово від Сербії і визнання цього самопроголошеного регіону, як суб'єкта міжнародного права, а зараз критикують Росію" [4].

Подібна різка критика у бік Росії та його керівництва пояснюється можливістю Росії закріпити за собою здатність виконувати функції держави-біполяру, яка укріплює свої позиції не лише в світі, але також в країнах свого регіону, на який претендує прихильник світової гегемонії - США. Необхідно зазначити, що країна, яка претендує на роль біполяра повинна проводити жорстку внутрішню та зовнішню політику, оскільки демократична модель управління (як це було за часів Б.Єльцина) розхолоджує управлінський апарат і населення, і як результат веде до послаблення влади як всередині країни, так і на міжнародній арені (прикладом може слугувати хаос в 1990-і роки в Росії та в її зовнішній політиці). В. Путіна та Д.Медведєва звинувачують в поверненні до тоталітарного минулого, проте слід зазначити, що такі заяви роблять "демократи", які залишилися за бортом управлінського апарату і які не мають влади, через свою профнепридатність.

На нашу думку, Росія, не може йти демократичним шляхом, враховуючи її імперське минуле і ту місію і завдання, які кардинально відрізняються від завдань пострадянських країн і країн колишнього соцтабору. Її завдання - повернути потужність колишнього СРСР, розробити практичну доктрину зовнішньої політики і знищити елементи, які підривають її зсередини. Її позицію не приймають країни колишнього Радянського Союзу, оскільки вони не здатні виконувати ту ж саму місію, враховуючи, що історично Росія збирала навколо себе землі, а країни колишнього Союзу виконували роль збираємих земель. Цим і пояснюється вкрай негативне відношення до Росії, а також легке попадання цих країн в сферу впливу США - прихильників однополярності, безкарної агресії та подвійних стандартів.

Крім того, Росія, з огляду на те, що вона історично утворювалася, як ми вже зазначили, шляхом нарощування земель, тобто штучно, може послідувати прикладу СРСР, який піддався процесу дезінтеграції, основою якого було прагнення республік не лише до самостійності, але й до національної ідентичності. Радянський Союз розпався внаслідок втрати осьової ідеї, що лежала в основі цієї держави. Тому, на наш погляд, основним завданням нинішнього керівництва Росії є ідеологічна складова, яка буде здатна згуртувати багатонаціональну країну. У своєму посланні Президент Д.Медведєв звертається до духовного багатства росіян: "Наш народ духовно і морально багатий. Нам є чим пишатися, є що любити. Є що відстоювати і що захищати, є до чого прагнути. Тому ми не відступимо на Кавказі. Тому ми подолаємо наслідки світової кризи і вийдемо з нього ще сильнішими" [4]. Тобто, спостерігаємо факт заклику громадян до об'єднання для вирішення кавказької проблеми і економічної кризи. Тому російське керівництво зрозуміло необхідність формування внутрішньої цілісності і осьової ідеї, навколо якої згуртувалися б різні соціально-політичні і націоналістичні сили, які направляють усі свої сили на будівництво єдиної, могутньої держави, нехай навіть з відтінком тоталітаризму. Всі вище переліченні чинники дають нам право говорити про те, що Росія успішно оминула, хоча і з деякими втратами (мається на увазі чеченська війна) можливий процес балканізації, тобто розпаду держави.

У складних геополітичних умовах, що склалися, можна спостерігати велику кількість думок, що висловлюються політологами і експертами щодо сценаріїв подальшого розвитку подій, - це й ескалація конфлікту в Придністров'ї і потенційний військовий українсько-російський конфлікт, з подальшим розколом України за прикладом Югославії. Після серпневого конфлікту Росії з Грузією на Заході звучать побоювання, що тепер Росія може напасти на Україну. Зокрема, член правління Центру стратегічних і міжнародних досліджень США З. Бжезінський заявив, що Україна може стати наступною після Грузії метою російської агресії. На думку З. Бжезінського, "незалежні демократії, такі як Грузія і Україна, є для путінського режиму не просто історичними аномаліями, але й ще представляють пряму політичну загрозу".

Цю ж саму думку намагалася розвинути в ході президентської кампанії в США помічниця республіканця Сара Пейлін. Вона заявила, що російські війська можуть вторгнутися на територію України, якщо на виборах переможе Б.Обама. Але ні перемога Б.Обами, а ні газова криза не підтвердили ці заяви. росія держава біполярність політика

Міноборони України після серпневих подій передислокують війська, щоб посилити оборону південно-східних кордонів країни на кордоні з Росією. Міністр оборони Ю.Єхануров офіційно підтвердив, що російсько-грузинський конфлікт змусив військове відомство укріплювати обороноздатність держави [1].

Перший варіант з Придністров'ям набагато реальніший. У разі його реалізації, Придністров'я, як і Абхазія та Південна Осетія, довго перебуватиме в статусі невизнаних республік. Цього статусу вони позбудуться лише у разі приєднання до Росії за результатами проведених референдумів, або в результаті поступок Заходу в обмін на деякі поступки з боку Росії. Хоча, в умовах зміцнення Росії на міжнародній арені, керівництво країни діятиме за принципом США - брати все необхідне без узгодження зі світовою громадськістю.

Що стосується України, то озброєний конфлікт між Росією та Україною маловірогідний внаслідок великої кількості прихильників Росії в українській державі. На наш погляд, стосунки між державами стабілізуються, коли з політичної арени України підуть політичні сили, що характеризуються антиросійською політикою і низьким професійним рівнем, вносять дисбаланс до функціонування всіх гілок влади України. Газова криза є найкращим прикладом навмисного штучного погіршення двосторонніх відносин.

На наш погляд, Росія зможе повернути Україну у фарватер своєї зовнішньої політики, скориставшись кризою у ЄС і більш стриманою зовнішньою політикою США з її новим Президентом на тлі посилення свого впливу в Ближнесхідному регіоні. Країни СНД та Близького Сходу стануть ключовими територіями, за які вестиметься боротьба біполярів, і які будуть надалі основною зміцнюючою силою позицій Росії, оскільки саме вона, згідно низки вищезгаданих нами причин, зможе ввести їх у фарватер своєї зовнішньої політики.

Література

1. В 2009 году Украина стянет войска к российской границе // http://polit.ru/ news/2008/11/26/border.html

2. Питерс Р. Сказка кончилась // Мысль. - 2008. - №10. - С.74-77

3. Послание Президента Российской Федерации к Федеральному Собранию 5 ноября 2008 года // http://medvedev-da.ru/about/news/index

4. Тофт М. Российский "имперский рецепт" // Мысль. - 2008. - № 10. - С.72-73

5. Корнилов В. Трудоустройство американских послов и усовершенствованный колониализм // Еженедельник "2000". - 2008. - № 45.

6. Фукуяма Ф. Венгрия-1956 - Грузия-2008 // Мысль. - 2008. - № 10. - С.78-79.

Размещено на Allbest.ru