Базові напрямки проявів політичної активності громадян в умовах демократизації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Базові напрямки проявів політичної активності громадян в умовах демократизації

Кирилюк Н.А.

Кожен уряд може існувати досить тривалий час тільки тоді, коли він є легітимним, тобто принаймні терпимим для значної більшості громадян. Дуже важко уявити собі владу, що існує винятково завдяки постійному насильству - для існування такої влади не вистачило б ресурсів суспільства.

Тому уряд або пануюча еліта повинні в певній мірі завжди брати до уваги інтереси інших груп і прошарків суспільства, насамперед для того, щоб не втратити легітимності. Але це можна зробити тільки в результаті обміну інформацією, який фактично перетворюється в систему комунікацій між владними структурами та громадянами суспільства. Ступінь інституціоналізації таких комунікацій може бути різним - від обміну інформацією (без того, щоб брати на себе якісь зобов'язання по підтримці контактів), і до формування спеціальних інститутів, що забезпечують інтеграцію думки тих або інших груп населення в процесі прийняття рішень.

У тому випадку, коли процес переговорів суспільства із владою є інституціоналізованим і для обговорення найбільш важливих проблем суспільства залучаються основні групи населення, ми можемо говорити про формування демократичної політичної системи. При цьому передбачається, що демократичний процес стосується не тільки взаємин влади і інших соціальних суб'єктів суспільства, але й взаємин самих цих соціальних суб'єктів - індивідуумів, груп, корпорацій, політичних партій і т.д. Зазначені суб'єкти інформаційно переналаштовуються на інформаційний обмін та політичну взаємодію.

Отже, головною проблемою даної статті є протиріччя між значною кількістю досліджень з приводу демократизації суспільства та наявністю в них пробілів пізнавально-теоретичного різновиду, що пов'язані із малою дослідженістю моніторингового аспекту. У центрі дослідження демократії виявляються не вибори влади, не референдуми і не контроль за владою з боку громадянського суспільства, як це має місце в більшості теорій демократії, а ефективна система комунікативного моніторингу між соціальними суб'єктами, що дозволяє підтримувати значний запас легітимності політичного режиму.

Українська політична наука проявляє значний інтерес до вивчення різноаспектних проблем демократії, що засвідчуюється, насамперед, монографічними дослідження останнього часу [1;2]. Разом з тим, в науковій літературі ще не одержали достатнього висвітлення питання непростих процесів сучасного транзиту демократії та системи комунікативного моніторингу між соціальними суб'єктами. У нас комунікативна теорія демократії найчастіше розглядається в дещо обмеженому плані - як форма розв'язання вже існуючого політичного конфлікту. Натомість західна політична культура передбачає значно ширше його застосування для узгодження різних інтересів і точок зору на всіх етапах прийняття вагомих соціально-політичних рішень. Немає сумніву, що такий підхід набуває часом особливої актуальності і в нашій країні через нагальну потребу досягнення порозуміння між різними політичними силами.

Методологічною базою досліджень політичної активності та демократії є роботи політологів, соціологів, соціальних філософів, політичних психологів (К. Гаджаєва, Д. Лінца, Д. Мілля, С. Головахи, Н. Паніної, С. Барана, Г. Дилігенського, Д. Ольшанського, Бортнікова В. І. Скрипнюка О.В., Бзежинського З., Гозмана В., Шестопала Е. та ін.).

В них представлені, по-перше, загально-методологічні основи дослідження феноменів політичної активності та демократизації, по-друге, моделі зв'язків між еволюцією національної держави та демократичних інституцій, по-третє, порівняльні аспекти проявів політичної активності населення за умов функціонування різних політичних режимів.

Метою статті є побудова теоретичної моделі зв'язку між різними формами прояву політичної активності населення та процесами демократизації суспільства. Завданнями статті є:

• теоретично змоделювати базові напрямки проявів політичної активності населення та її вплив на процеси демократизації;

• з'ясувати системно-політичні чинники розриву між політичною активністю населення та процесами демократизації в Україні.

Невирішеною науковою проблемою, якій присвячена стаття є визначення демократії як інституціоналізованої системи моніторингових комунікацій між владою та соціальними групами, що забезпечує легітимність політичного режиму та сприяє опрозоренню діяльності владних структур.

Базові напрямки прояву політичної активності населення можна умовно поділити на дві великі групи:

а) організовано-інституційні форми політичної активності;

б) стихійно-позаінституційні форми політичної активності.

До організовано-інституційних форм прояву політичної активності можна віднести:

• діяльність на засадах реалізації легітимних повноважень в органах законодавчої та виконавчої влади;

• діяльність в складі політичних партій, громадських організацій, суспільно-політичних рухів різного походження; участь в електоральних процесах на різних рівнях;

• функціонування в якості лідерів (керівників) державних органів, політичних партій, громадських організацій.

До стихійно-позаінституційних форм політичної активності населення можна віднести: участь у різних групах тиску, участь у заходах прямої дії (мітинги, демонстрації, акції протесту тощо), прояви масогенної політичної поведінки (стихійні масові заворушення, безпорядки, зпровоковані різними інституційними політичними силами і т.п.).

Особливої значущості в контекстах вияву всіх вищезазначених форм політичної активності і їх впливу на процеси демократизації набувають, по-перше, реструктурація правлячої еліти (зміна стратегії її відбору) та зміна орієнтацій політичної культури і, відповідно, системи політичної мотивації населення в напрямку, який відповідав би демократичним перетворенням.

В умовах демократії найбільша чисельність різновидів політичної активності пов'язується з легітимаційною складовою політичних процесів, а сама легітимація стає процесом приведення дій влади у відповідність із очікуваннями суб'єктів громадянського суспільства. В політичну систему ніби "вбудовується" механізм оперативного реагування влади на результати власних рішень та їх коригування у відповідності із потребами та інтересами громадян" [3,112].

Самою слабкою формою переговорів між владними структурами та громадянами суспільства в аспекті прояву політичної активності можуть бути різного роду лобістські ініціативи або ж масові заходи із слабко вираженою артикуляцією політичних вимог, що здебільшого є акціями відкритого порушення громадського порядку: страйки, стихійні заворушення неорганізованих мас людей у вигляді хуліганських дій (із замаскованою метою політичної дестабілізації). Ці політичні ініціативи спрямовані на зростання політичної напруженості і загострення політичної ситуації в суспільстві. суспільство влада комунікація легітимність

В аспекті політичної активності, що передбачає більш високий ступінь інтеграції та взаємодії обох сторін можуть бути включені:

• виборчі кампанії, акції прямої дії населення під проводом політичних партій та громадських організацій в позапарламентському середовищі;

• різноманітні форми міжпартійної конкуренції в представницьких органах;

• полеміка між різними суб'єктами політики на рівні ЗМІ з приводу різноманітних поточних проблем; плебісцити і референдуми.

Наступний ступінь інтеграції - це визначення деякої загальної для сторін структури та моделі майбутнього розвитку суспільства (можливо без деталей), що передбачає можливість укладання угод. В даному аспекті до проявів політичної активності можуть відноситись:

• прийняття Конституції (як акту народного волевиявлення);

• прийняття нормативних актів глобальної дії (законів);

• укладання міжпартійних блокових угод про створення коаліційного уряду;

• створення суспільно-політичних рухів, що об'єднують різноманітні політичні сили на засадах поліідеологічності і т.п.

І, нарешті, найбільш глибокий ступінь інтеграції та взаємодії сторін - це спільне дослідження ситуації та спільне виявлення наслідків попередніх процесів. Цьому етапу відповідають такі форми політичної активності, як:

• налагодження політичного ПР-у між різними суб'єктами;

• проведення соціологічних досліджень громадської думки, різноманітних політичних дискусій (ток-шоу);

• активність у сфері налагодження іміджевих презентацій в ЗМІ;

• громадські читання, пов'язані із розробкою різноманітних програм соціально-економічного та політичного розвитку і т.п.

Таким чином, розгортання політичної активності в умовах функціонування демократичної системи правління може йти двома принципово різними шляхами.

Перший шлях - це поступове розширення переговорів між елітними групами, тобто переговорів, що включають всі фази переговорного процесу. При цьому, чим ближче перебуває суб'єкт політики до центру прийняття рішень, тим в більш глибокий рівень переговорів по найважливіших політичних проблемах він "вбудований". Вибори при цьому, виявляються найбільш слабкою формою залучення для прийняття рішень, і історично інституціоналізація зміни влади через загальні вибори стає найбільш пізньою за часом свого виникнення, хоча вибори всередині елітних груп і можуть відбутися задовго до проведення загальних.

Такий шлях - це саме та форма становлення демократичних інститутів, яку можна спостерігати в історії Північної Європи - Великобританії, Нідерландах, Скандинавських країнах. У цьому випадку демократичні принципи ніби "проростають" зверху вниз - спочатку в переговори залучається політична та державна еліта і лише після того, як система демократичних інститутів більш-менш повно складається усередині відносин між елітними групами, вона поширюється на все населення. По суті, тим же шляхом розвивалася демократична система в США, де чорне населення було повністю інтегроване в демократичну систему лише в кінці 60-х років ХХ ст.

Такий шлях становлення демократичних інститутів супроводжується значним дотриманням демократичних процедурах - без цього неможливі "глибокі" переговори.

Розвиток демократії в такому випадку виявляється тісно пов'язаним з розвитком науки і дослідженнями, величезного значення набувають інститути, що породжують і впроваджують інновації - університетська й академічна система, парламент, банки. Основною особливістю цього шляху демократичного розвитку є наявність у влади постійного запасу легітимності, поповнюваного за рахунок залучення в переговорний процес послідовно кожної соціальної групи, що здобуває економічні або політичні ресурси.

Тим самим справа не доходить до революцій, а навіть якщо колапс легітимності й відбувається зрідка, як це було в Англії в період революції або в Нідерландах в 1780-х роках, нестача легітимності відновлюється досить швидко за рахунок поширення існуючої системи демократичних принципів на нові групи суспільства. Прийняття Конституції, проведення виборів, є можливістю виразити своє ставлення до влади. Причому ці дії при певних обставинах приводять до зміни урядів без втрати легітимності політичною системою в цілому.

Другим - альтернативним шляхом розгортання політичної активності в умовах функціонування демократії є переговори між владою і громадянським суспільством у цілому, що виникають в тому випадку, коли влада протягом тривалого часу ігнорувала вимоги та інтереси громадянського суспільства. У цьому випадку демократія розвивається як процес інституціоналізації переговорів.

Спочатку сторони ведуть так званий "мовчазний торг" - на однобічні рішення влади громадянське суспільство відмовляється реагувати позитивно, причому ця відмова може відбуватися як у мирних формах цивільної непокори, так і в активній формі - насильницьких діях, формуванні альтернативних інститутів влади і т.п. Ця фаза закінчується або швидким колапсом влади - як, наприклад, у Румунії у 1989 році, або в СРСР у серпні 1991 року, або встановленням тієї чи іншої форми переговорів між владою й представниками громадянського суспільства - як, наприклад, "круглі столи" у Польщі або Угорщині у 1989 році.

Після цього наступає більш високий ступінь інтеграції та взаємодії обох сторін (наприклад, прийняття Конституції). Цікаво помітити, що затягування цього процесу дуже небезпечне - воно може привести до втрати легітимності "тимчасової влади" або "переговорного інституту" - як це трапилося, наприклад, у Росії в жовтні 1917 року. Але не менш небезпечним є і формування політичної системи, що не відповідає зростаючим вимогам громадянського суспільства або затягування із проведенням виборів, що позбавляють тимчасову владу легітимності. У цьому випадку також можлива повторна втрата вже новою владою своєї легітимності, як це трапилося в серпні 1792 року у Франції або у вересні 1993 року у Росії.

Таким чином, існують підстави для виокремлення різних сценаріїв розгортання політичної активності в умовах демократії: елітно - легітимний (через політичну комунікацію між елітними групами) та соціально-конфліктний (через включення політичної активності "знизу" - від громадянського суспільства і прямі дії з боку дискримінованих груп населення по відношенню до політичної влади).

Крім того можна розглядати "органічний" (Північноєвропейський) шлях формування демократичних інститутів і "конфліктний" шлях (тобто через зіткнення влади із суспільством) як два різних ідеальних типи, яким в більшій або меншій мірі відповідають моделі розгортання політичної активності та процеси становлення інститутів демократії у різних країнах. Опозиція цих типів - це опозиція процесу інституціоналізації переговорів (конфліктний шлях) та процесу функціонування вже інституціоналізованої системи (органічний шлях).

"Конфліктний" шлях - це по своїй структурі шлях помилок, спроби влади знайти легітимність встановленням більш-менш випадкових моделей згоди із суспільством. На цьому шляху практично неминучою є періодична втрата владою легітимності і відповідні соціальні колізії (повстання, революції або просто акти масової громадянської непокори). Іноді "конфліктний" шлях встановлення демократії дає несподівані результати. В Україні він призвів до конфлікту між гілками влади та субелітними групами, які намагаються здійснити політичну узурпацію та унеможливити доступ до представницьких органів будь-яких опозиційних сил. Є історичні прецеденти і в інших країнах. У Росії з початку перебудови йдуть безперервні конституційні зміни випадкового характеру (так, у тексті Конституції не визначений навіть спосіб формування Верхньої палати парламенту).

Науковці виокремлюють понад півдюжини різних видів і типів демократії - колективістська, мажоритарна, співгромадська, елітарна, учасницька, плюралістична, консенсусна тощо [4,39]. Втім ці типи є витвором, скоріше, науково-академічного дискурсу. Жоден з них у реальному політичному житті не може претендувати на винятковість та універсальність. Як уже наголошувалося, в розвинутих європейських країнах важливою тенденцією стає перехід від звичної плюралістичної демократії до все більшого впровадження її консенсусних форм. Сучасні політичні реалії свідчать, що традиційна модель демократії вже не задовольняє людство [5].

Таким чином, якщо погодитись з визначенням демократії як інституціоналізованої системи моніторингових комунікацій між соціальними групами, що забезпечує легітимність політичного режиму, то виникає зовсім новий підхід до типології демократичних режимів, заснований на аналізі того, які демократичні принципи використовуються і в яких випадках.

Базовими типами демократичних принципів являються: вибори (тобто можливість заміни влади); контроль законів (тобто визначення "знизу" способів здійснення влади) і незалежний суд над владою (тобто попередження й покарання за відхилення влади від установлених норм).

Література

1. Бортников В.І. Політична участь і демократія: українські реалії: монографія / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. - Луцьк: Вежа, 2007. - 524 с.

2. Скрипнюк О.В. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика). - К.: Логос, 2006. - 368 с. та ін.

3. Habermas J. Theorie des kommunikativen Handels.- Munchen, Oll-Verlag, 1992. - 312 s. (T.1).

4. Бортников В. Особливості участі громадян в концептуальних моделях демократії // Політичний менеджмент. - 2007. - № 3. - С.38-50.

5. Стьопін А. Українське суспільство і проблеми консенсусної демократії// Політичний менеджмент. - 2008. - № 5.

Размещено на Allbest.ru