Культура і влада: параметри взаємодії в тоталітарному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура і влада: параметри взаємодії в тоталітарному суспільстві

Актуальність вивчення проблеми взаємодії культури і влади в тоталітарному суспільстві є нагальною потребою сьогоденної історії українського суспільства саме тому, що відголос цієї взаємодії відчувається й сьогодні. Понад те, демократичні перетворення, здійснюються вкрай суперечливо, балансують на межі можливого, що в будь-який час може обернутись вивертами історії, подібними до вже пройденого і пережитого. Проведений аналіз є своєрідним протектором, недопущенням цих можливостей, їх викоріненням. Тоталітаризм - явище складне, багатолике й суперечливе. Тоталітарним режимам вдавалось здійснювати неймовірні перетворення, інтегрувати зусилля мас на грандіозні новобудови, загарбницькі війни і одночасно захист від загарбників, підняти виробництво, навести порядок, практично викорінити злочинність тощо. Однак в історію він увійшов, головним чином, іншим: тоталітаризм це - терор, як фізичний, політичний, так і ідеологічний. Одна партія, один народ, одна держава - є головними гаслами тоталітарного суспільства. Їм підпорядковувався спосіб життя і мислення, світогляд і мораль, суспільні та індивідуальні цінності, наука, культура і освіта [3,171]

Є й інше визначення тоталітаризму. «Тоталітаризм - це антигуманна суспільно-політична система, яка заради певної мети своїх творців прагне повного (тотального) контролю над всім життям суспільства і всіма сторонами життя кожного індивіда. Слово «тоталітарний» вперше було спожито в Італії на початку 20-х років XX ст. Дж.Амендола і П.Гобетті при критиці диктатора Муссоліні й створену ним однопартійну фашистську систему. Перехоплюючи ініціативу, Муссоліні сам проголосив тоді своєю метою створення «тоталітарної держави». Пізніше термін «тоталітарна держава» використовувався нацистськими правителями в Німеччині.

Нова хвиля застосування поняття «тоталітаризм», «тоталітарний» починається після Другої світової війни, в умовах «холодної війни». На цьому етапі вони широко використовуються для характеристики сталін-ського режиму в СРСР, а також маоістського Китаю, Кампучії «красних кхмерів». ВРозвінчування тоталітаризму сприяли книги Х.Арендт «Походження тоталітаризму» (1951 р,), К.Фрідріха і 3б.Бжезинського «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956 р.). Зокрема, К. Фрідріх і

З. Бжезинський визначають тоталітаризм як політичний режим, який характеризується вкрай широким (тотальним) контролем держави над усіма сторонами життя суспільства [4].

До початку Другої світової війни під тоталітаризмом розуміли репресивні однопартійні режими в Італії, Германії та СРСР на чолі з сильними лідерами, що закликають порвати зі всіма традиціями на користь деякої вищої мети. Але вже в 1970-і роки, через подальше пом'якшення режиму в СРСР, термін «тоталітаризм» став все рідше вживатися науковцями, проте продовжував залишатися популярним серед політиків.

Падіння комуністичних режимів в країнах радянського блоку і СРСР в другій половині 1980-х викликало повторну кризу в теорії. Твердження, що тоталітарні режими не здатні самі ініціювати радикальні реформи, було визнано помилковим. Проте в цілому аналіз тоталітаризму вніс значний внесок в порівняльну політологію, а використання цього терміну до цього часу достатньо поширене.

В даний час тоталітаризм розуміється як політичний спосіб організації всього суспільного життя, що характеризується всеосяжним контролем з боку влади над суспільством і підкоренням всієї суспільної системи колективній меті і офіційній ідеології. Це не тільки політичний режим, але і певний тип політичної і суспільної системи.

Тоталітарний режим - політичний устрій, при якому державна влада в суспільстві зосереджена в руках однієї групи (звичайно політичної партії) знищуючої в країні демократичні свободи і можливість виникнення політичної опозиції. Тоталітарні режими виникають в умовах політичної нестабільності, соціального неблагополуччя, економічних труднощів, коли маса зубожілого населення, втративши надію в зміну життя на краще легко піддається на обіцянки: в найкоротший строк провести корінні зміни, «відновити справедливість», «перерозподілити власність», розправитися з «ворогами», що повергли народ у всі ці біди. Під цими гаслами маси об'єднуються на основі національної, класової або іншої спільності, бачивши ворогів в тих, хто до цієї спільності не належить. Для масової ментальності характерний колективізм, агресивна ксенофобія, преклонін- ня перед вождем визнання влади партії, що охоплює всі сторони життя. Такий тип особи Х.Ортега-і-Гассет визначив як «масову людину».

Вихід на політичну арену «масової людини» і робить можливим виникнення тоталітаризму. Цінність особи заперечується. Тоталітаризм перетворює особу на елемент системи, а основною «несучою структурою» є політична партія, зрощена з державою.

Таким чином, можна сформулювати основні ознаки тоталітаризму, а саме:

- держава прагне глобального панування над всіма сферами суспільного життя, до всеохоплюючої влади;

- суспільство практично повністю відчужено від політичної влади, але воно не усвідомлює цього, бо в політичній свідомості формується уявлення про «єдність», «злиття» влади і народу;

- монопольний державний контроль над економікою. Засобами масової інформації, культури, релігії і т.д. аж до особистого життя, до мотивів, вчинків людей;

- абсолютна «правова», а точніше антиправова, регламентація суспільних відносин, яка базується на принципі «дозволено тільки те, що прямо дозволене законом»;

- державна влада формується бюрократичним способом, по закритим від суспільства каналах, оточена «ореолом таємниці», неприступна для контролю з боку народу;

- домінуючим методом управління стає насильство, примушення, терор;

- панування однієї партії, фактичне зрощення її професійного апарату з державою, заборона опозиційно набудованих сил;

- свободи людини і громадянина носять декларативний, формальний характер, відсутні чіткі гарантії їх реалізації;

- економічною основою виступає велика власність: громадська, монополістична, державна;

- наявність однієї офіційної ідеології, фактично усувається плюралізм;

- централізація державної влади на чолі з диктатором і його оточенням;

- безконтрольність репресивних державних органів з боку суспільства;

- відсутність правової державності і цивільного суспільства;

- державна влада здійснюється на свій розсуд, свавіллю, без урахування думки більшості, в суперечності з демократичними механізмами, нормами і інститутами [5].

Характерною межею переходу тоталітарного суспільства в стаціонарний режим є перенесення центру тяжіння пропаганди з поклоніння конкретним людям - героям, напівбогам, яким ми зобов'язані нашим щасливим життям, на поклоніння більш абстрактним поняттям, що безперервно відтворюються: лад, партія, Центральний Комітет.

Культура тоталітарного суспільства - один з якнайменше вивчених аспектів тоталітаризму як такого. Питанням розвитку культури в рамках тоталітаризму присвячено обмежене число досліджень в яких перш за все розглядаються лише окремі особливості функціонування культури в тоталітарному суспільстві.

Культура тоталітарного суспільства складна і суперечлива. Характеризуючи політику тоталітарних держав в області культури, необхідно враховувати, що культура - явище багатогранне, багатошарове і більш глибоке, ніж політика, і лише політичним пристроєм суспільства не можна визначати культуру тоталітарного суспільства. Хоча згубний вплив тоталітаризму на культуру очевидно, проте певна частина культури радянського суспільства виявилася вище за політику і сильніше за владу.

Навіть при першому погляді на культуру тоталітарного суспільства впадає в очі її самодостатність. Тоталітарна культура вороже відноситься до всіх зовнішніх впливів, до елементів культури інших країн, особливо в тому разі якщо інші країни є ідеологічно ворожими режимами, що заперечують тоталітарну замкнутість. Тоталітарний режим, як і взагалі практично будь-який режим авторитарного і - тим більше - тоталітарного типу, замкнутий по своїй природі. Впливи із зовнішнього світу, з «ворожого оточення» загрожують цілісності тоталітарного режиму, його внутрішній рівновазі [6].

Тому тоталітарне суспільство є мілітаризоване, що знайшло віддзеркалення і в системі освіти, і в культурі. Підготовка людей до героїчних звершень в ім'я світлого майбутнього, в ім'я захисту своєї держави і його керівництва стала задачею освіти а оспівування цього героїзму - задачею культури і мистецтва.

Культура і особливо мистецтво стає зброєю боротьби за владу, частиною загальнопартійної справи, засобом виховання мас у дусі панівної ідеології. Це підтверджується теорією і практикою всіх тоталітарних держав, не дивлячись на відмінність їх ідеологічних установок. «Літературна справа повинна стати частиною загальнопролетарської справи, «коліщатком і гвинтом» одного-єдиного, великого соціал-демократичного механізму, що приводиться в рух всім свідомим авангардом всього робочого класу. Літературна справа повинна стати «складовою частиною організованої планомірної, з'єднаної соціал-демократичної партійної роботи» - писав В.І. Ленін в 1905 році в статті «Партійна організація і партійна література» [7,101].

Пізніше він не раз повторював ці положення. На них грунтувалася політика партії в області літератури і мистецтва.

ЦК партії регулярно приймав ухвали, що визначають культурну політику, жорстко відкидаючи все, що не укладається в «прокрустове ложе» ідеології. Ухвала «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932 р.) поклало край існуванню різних художніх організацій і творчих об'єднань і затвердило організаційну і художньо-стилістичну єдність в мистецтві; «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» (1946 р.) - піддало нищівній критиці творчість А.Ахматової і М.Зощенко, після якої ці автори були позбавлені можливості видання на довгі роки. Було багато інших ухвал: «Про оперу В.Мураделі «Велика дружба» (1948 р.), «Про літературно-художню критику» і «Про заходи по подальшому розвитку радянської кінематографії» (1972 р.), «Про творчі зв'язки літературно- художніх журналів з практикою комуністичного будівництва» (1983 р.) та ін.

В Звітних докладах ЦК партійним з'їздам був розділ «Ідейно-виховна робота. Освіта, наука і культура», по якій ухвалювалося рішення визначаюче культурну політику партії. Йшлося про підвищення ролі науки і мистецтва в ідеологічному вихованні. Це було записано і в Програмі КПРС, прийнятої XXII з'їздом партії, в рішеннях з'їздів.

Контроль над культурою був всеосяжним: цензура, державні комісії приймали спектаклі і виставки, дозволяючи або забороняючи їх. Все це разом узяте повинне було формувати у народу те уявлення про світ, яке відповідало певним ідеологічним установкам.

Ідеологічний диктат існував і в науці. Він не завжди реалізувався в ухвали. Частіше практикувалася організація кампаній, направлених проти тих або інших наукових теорій і їх носіїв.

Так, незабаром після встановлення радвлади близько двохсот видатних учених були відторгнуті від наукової і викладацької діяльності і примусово відправлені за кордон (1922 р.). Серед них філософи Б.Н.Лоський, Ф.А.Степун, М.О.Бердяєв, П.О.Сорокін та ін.

Критиці піддалися мовознавство (теорія Н.Я.Марра), економічна наука, грунтознавство (травопольна теорія В.Р. Вільямса) та ін. Наукові теорії оцінювалися з політичної точки зору. Науково-теоретичним проблемам додавався політичний характер. Такі ж процеси відбувалися і в інших тоталітарних державах.

Контроль партійного апарату над господарством і культурою захопив вже всі рівні ієрархії, той контроль, який не допускає проникнення на керівні посади - і взагалі на скільки-небудь помітні місця - людей здатних боротися за свої переконання і основні права особи, людей чужих з погляду тоталітарної держави. Техніка контролю досягла високого ступеня досконалості. Час від часу партійні і урядові органи видають ухвали, які звичайно так і називаються: «Про заходи по подальшому вдосконаленню... »

Ось, наприклад, 9 листопаду 1974 року в «Правді» опублікований виклад ухвали ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи по подальшому вдосконаленню атестації наукових і науково-педагогічних кадрів». Тут звертають на себе увагу два елементи. По-перше, Вища атестаційна комісія привласнююча вчені ступені і звання, переводиться з ведення Міністерства вищої освіти у ведення Ради Міністрів. Отже, нагляду, за атестацією науковців, надається збільшене значення. Щодо другого елементу, то його зміст випливає з того, що в практичній діяльності Вищої атестаційної комісії, рад вищих навчальних закладів і наукових інститутів рекомендовано встановити непорушне правило, щоб до захисту приймалися тільки такі дисертаційні роботи, які мають наукову і практичну цінність, а претендентами вчених ступенів затверджувалися особи, що проявили себе на науковій, виробничій і суспільній роботі [8].

В XX ст. пошана до учених і до ученості велика, велика пошана і до інших професійних досягнень. Але для неспеціаліста (а в будь-якій заданій області переважна більшість громадян - неспеціалісти) посвідченням професійного рівня є визнання держави. А держава знає, кого засвідчувати, а кого - ні.

Проте справа не тільки в посвідченні. Сучасне суспільство характеризується таким високим ступенем інтеграції, що майже ніяке серйозне досягнення неможливе поодинці, без співпраці з інститутів та їх колективів. Мабуть, тільки письменник і може працювати один. Навіть математик має потребу в наші дні в доступі до обчислювальної машини. Архітектор - не архітектор, поки спроектована ним будівля не побудована, а кінорежисер - не режисер поки його фільм не вийшов на екрани.

Наступ тоталітаризму на культуру йшов починаючи з Жовтневої революції, зверху вниз, тобто «чужі елементи» відтіснялися на все більш низькі рівні ієрархії. Тепер цей процес, мабуть прийшов до природного завершення: стерилізована найнижча сходинка сходів, якщо, звичайно, не рахувати тих осіб - тієї більшості осіб, які абсолютно ніким не керують. В усякому разі, по досвіду в наукових установах можу сказати, що «чужі елементи» ще можуть посідати посади молодших або старших наукових співробітників, але у жодному випадку - завідувати лабораторією або сектором, або будь-якою іншою структурною одиницею. Керівник повинен виховувати своїх підлеглих. Так здійснюється самовідтворення тоталітаризму і в культурі. Керівники виховують собі подібних.

Дилему «совість або робота», яку тоталітарне суспільство ставить перед людиною творчої професії, кожний вирішує по-своєму. Більшість тих людей, яких називають порядними, частково жертвують роботою, частково совістю. Вони прагнуть звести до мінімуму своє відношення до соціальних проблем, прагнуть обмежитися чисто професійними аспектами діяльності і чисто професійними контактами. Ті ж, хто не зберіг і краплі порядності нічим не гребують для просування вгору. Іноді, наприклад, вони діють в огидних інсценуваннях, де вони ніби-то «вільно і відверто» обмінюються думками з представниками Заходу з питань політики чи ідеології. Отже, єство тоталітарного режиму в тому, що при ньому немає місця для свободи особистості.

Розвиток культури в тоталітарному суспільстві здійснюється не інакше як через позиціювання від офіційної влади, боротьбу з режимом або через опозицію до нього. Десятки і сотні митців своєю творчістю не тільки не погоджувались з тоталітарними режимами, але й критикували його як антигуманний, антилюдяний. З боку режиму їх цькували, засуджували, піддавали репресіям, висилали за межі країни. Культура у цій ситуації сприймалась як антагоніст тоталітарному режиму: якщо не вдавалось її «приручити», культуру витісняли з суспільного обігу, спалювали книги, забороняли кінокартини чи вистави, оголошували шкідливими пісні, вірші, повісті і романи. тоталітарний режим

Дійсна (а не пристосовницька) культура з тоталітарним режимом не тільки ніколи не уживалась, але й постійно боролась з ним. В різні історичні часи - від байок знаменитого Езопа до полум'яних романів Солженіцина та критичних виступів академіка Сахарова - культура, наука і освіта викривали тоталітарну владу, закликали цуратись її, не підкорятись їй. Зрештою, саме культура ставала тим головним джерелом опозиційності щодо влади, критична маса якої відвертали від неї все більш помітну частку населення, відкривала очі на правду й спонукала народ до непокори.

Література

1. Андрущенко В.П. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: Досвід соціально-філософського аналізу. - К.: ТОВ «Атлант ЮЕмСі», 498 с.

2. Голомшток И. Тоталитарное искусство. - М., 1994. - 317 с.

3. Губерський Л. та ін. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світогляд. Аналіз / Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. - К.: Знання України, 2002. - 580 с.

4. Фридрих К., Бжезинский З. Тоталитарная диктатура и автократия. - М., 1956. - 319 с.

5. Марченко М.Н., Лунгу П.Ф. Основи держави і права в питаннях і відповідях. - М., 1995. - 173 с.

6. Сумбатян О.Г. Тоталітаризм - політичний феномен XX століття // Соціально-гуманітарні знання. - 1999 - №1.

7. Ленин В.И. Партийная организация и партийная литература. Полн. собр. соч. - М.: Политиздат - Т.12. - 101 с.

8. Работяжев Н.В. Политическая система тоталитаризма: структура и характерне особенности // Весник московского университета. Политические науки. - М., 1998. - № 1.

Размещено на Allbest.ru