Історичний аналіз етапів формування адміністративно-партійної системи та становлення правлячої еліти незалежної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичний аналіз етапів формування адміністративно-партіиної системи та становлення правлячої еліти незалежної України

Полякова Л.І

Після розвалу СРСР перед українською державою постало складне питання формування власних державних органів влади. Від того хто постане у влади, з чим буде асоціюватися влада у народу, який напрям розвитку держави буде обрано залежало майбутнє України. Оособливого ставлення дослідників вимагає питання аналізу складного процесу державотворення, та виявлення причин, які привели до політичної кризи на сучасному етапі.

Дане дослідження аналізує переважно наукові роботи політологів, юристів, але вони цікаві і з історичної точки зору. Дають можливість проаналізувати історичні етапи формування органів влади в Україні періоду незалежності, оцінити ефективність роботи «старої» та «нової» еліти.

Узагальнюючи різні визначення поняття влади (а їх дуже багато), можна стверджувати, що поняття влади об'єднує три основних елементи, а саме: суверенність, тобто самостійність її носія; волю, яка є панівною, а також силу, яка забезпечує здійснення цієї волі, коли вона не виконується добровільно.

Виходячи зі сказаного, можна підсумувати, що влада: це по-перше, завжди двосторонні відносини, тобто відносини між суб'єктом, що має владу, і підвладним (підлеглим); по-друге, підвладному суб'єкту адресується вольовий обов'язковий для виконання припис, який він під загрозою застосування примусу повинен виконати. Поряд з цим слід враховувати, що наведені вище ознаки влади зосереджують увагу лише на найбільш вразливих, гострих та крайніх ознаках і проявах. Проте влада може проявлятися у досить різних формах, за допомогою широкого кола методів. Тому стосовно визначення суті владних відносин дуже велике значення мають питання, пов'язані з формами, методами, засобами здійснення влади.

Процес формування національної політичної еліти може тривати багато років. У перекладі з французької мови слово «еліта» означає щось добірне, краще від іншого. У політичних науках національну еліти визначають як частину нації, яка бере на себе роль лідера, керівника в різних важливих сферах. Як вважає Л. Кочубей, еліту можна визначити за двома критеріями: формальними офіційним становищем, що його посідають певні особи, та ціннісним суспільним авторитетом, що його здобули особи незалежно від офіційного статусу. Щодо політичної еліти за формальною ознакою це ті хто править; ціннісною ті, хто гідний править [1,26]. Також під політичною елітою розуміють меншість суспільства, що становить собою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті і здійснення рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Дослідники поділяють правлячу еліту пострадянського періоду на відкриту і тіньову. Відкрита еліта в Україні це публічні політики, які займають важливі позиції у державі: народні депутати, члени уряду, державні службовці високого рангу. Під тіньовою елітою розуміють людей, які мають сильний вплив на прийняття важливих рішень в державі завдяки своєму матеріальному становищу або неординарним особистим якостям [2,222].

Таким чином, вважається що, національна еліта це керівна верства народу, що дбає про його інтереси, а державна еліта це керівна верства населення. В країнах пострадянського простору, особливо в Україні не вдалося сформувати на початковому етапі державну еліту з патріотів корінної нації. До влади прийшли представники радянського партійного апарату. В перехідний період розвитку держави важливо яку міру відповідальності відчуває за все що відбувається національна політична еліта. Автор вважає, що використання терміну національна політична еліта є приємливою для визначення правлячої еліти України. На жаль, після здобуття незалежності українська правляча еліта виявилася неспроможною визначити напрями розвитку суспільства, шляхи розв'язання проблем. Постійна конфронтація у гілках влади, неспроможність взаємодіяти на користь держави привела до політичної, економічної кризи у 90 рр. XX ст.

В Україні політична еліта в повному розумінні поняття не склалася. Вона не змогла виконувати притаманні їй обов'язки: ефективно управляти державою, приймати оптимальні рішення, сформувати професійний кадровий склад. Останнім часом спостерігається тенденція до створення замкнутої політичної структури, яка намагається узурпувати владу, тим самим не маючи авторитету у народу.

Австрійський економіст і соціальний мислитель Ф. Гайек зазначав: «Будь яка влада спирається на громадську думку ... Найпотужніша диктатура гине, якщо її позбавили підтримки громадські думки» [1,27].

Конституція України проголосила у ст. 5, що носієм влади і єдиним джерелом влади в Україні є її народ, який здійснює владу через органи державної влади і органи місцевого самоврядування, що передбачено статтями 6 і 7 Конституції. Тобто Конституція України офіційно визнала пануючою владою владу народу і затвердила верховенство цієї влади над усіма іншими. Це вбачається у конституційному положенні, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові України і ніким не може бути узурповане.^. При цьому державна влада в Україні, як відомо, здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, тобто згідно з принципом розподілу влад. Принцип розподілу влад це модель побудови державного апарату, у відповідності з якою влада в державі повинна бути розподілена між законодавчими, виконавчими та судовими органами, при цьому кожна з влад по відношенню до інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь особою чи окремим органом. Отже, основна ідея такого поділу полягає в запобіганні існуванню такої державної структури, яка могла б зосередити у своїх руках надзвичайні повноваження, що мають належати до різних гілок влади, у запобіганні створенню передумов для безконтрольного здійснення, а то і зловживання владними повноваженнями [3,4]. Тому важливим моментом є не допустити узурпації влади політичною елітою, а також активна взаємодія політичних еліт. На сучасному етапі державотворення спостерігається незлагодженість роботи гілок влади, конфронтація політичних партій, а це формує у суспільства недовіру до владних структур: виконавчої, законодавчої, судової влади, збройних сил а також засобів ЗМІ.

В політичній літературі існує ще одне поняття, яке покликане характеризувати органи влади адміністративно-владна еліта. Адміністративно-владна еліта це та група правлячої еліти, яка обіймає високі державі посади в усіх гілках влади [4,28]. Тепер дійдемо до висновку, що адміністративно-владна еліта в Україні це і є національнопартійна правляча еліта, покликана захищати інтереси народу, народу, який дозволяє від свого імені керувати державою.

Значна частина сучасної правлячої еліти України вийшла із радянської адміністративно-партійної, комсомольської та господарської номенклатури. Під номенклатурою розуміємо осіб, які обіймали керівні управлінські посади в центральних та регіональних органах влади за часів Радянського Союзу [5,5]. Шляхи формування нової влади проходили в декілька етапів:

- одна частина старої еліти перейшла у нову адміністративно-владну еліту, до органів виконавчої, законодавчої влади як центральної так і органів місцевого самоврядування. Судова влада трансформувалася набагато м'якше. Трансформація еліт відбувалася природним шляхом одні закінчували свою кар'єру, інші підвищували свої посади, молодь займала стартові позиції;

- інша частина представників старої еліти перевела свій політикоадміністративний капітал (посади у ешелонах влади) в економічний у приватну власність і в посадах в установах і на підприємствах, заснованих на приватних засадах;

- господарська еліта адаптувалася до ринкових умов набула статусу власників підприємств, а стосовно нашої держави набула не тільки економічної влади але і політичної [4,27].

Цікаві дослідження з приводу реконверсії радянської партійної номенклатури в політичну систему України зробив В. Мароко [6].

В 90-х рр. стара номенклатура була представлена: в Кабміні 87%, РНБО 93%, Верховній Раді України 1 скликання 74%, 2 скликання 95% від загальної кількості посадовців. Зменшення представників старої еліти у вищих ешелонах влади до 74 % відбулися під час прем'єрства Ю.Тимошенко у 2005 р., відбувається збільшення ролі бізнес-еліти до 43% [6,246].

Структурний аналіз окремих груп української еліти дає можливість зробити висновок, що загал нинішніх працівників вищих органів державної влади України утворено переважно за рахунок службовців радянських часів вони становлять 46 % від загальної кількості, 22 % цієї групи до 1991 р. працювали у сфері управління господарством, 16% у партійних органах, 8 % представники радянської наукової інтелігенції.

Загальна кількість працівників місцевих та районних органів влади сучасної України також сформувалися із службовців радянських часів 52 %. Радянські науковці 21 %, співробітники партійних органів 8 %.

Проводить кількісний аналіз представників радянської номенклатури у вищих ешелонах влади і І. Голіяд [5].

Цікавим є аналіз поколінної структури еліт. Характер і своєчасність зміни поколінь еліти суспільства визначають темпи його розвитку. Як виявили вченні повоєнне покоління виявилося політично сильнішим за своїх безпосередніх попередників. В українській політиці всі роки незалежності домінувало саме повоєнне поколінні політичної еліти (Л. Кравчук, Л. Кучма, І. Плющ, О. Мороз, Є. Марчук та ін.). Якщо брати у відсотках, то політичні діячі віком понад 50 років складають разом 66 % [7,77].

Приходимо до висновку, що радянська партійна номенклатура протягом існування незалежної держави становила значну частину у владних структурах України, але у період 1990-2000 рр. її відсоток зменшувався у Верховній Раді та уряді, а в Адміністрації Президента збільшився.

Українські вчені значну увагу приділяють дослідженню процесу формування правлячої політико-управлінської еліти сучасної України та виділенню його етапів. Зокрема, Н. Круглікова виділяє такі етапи:

- перший етап: 1989 р. грудень 1991 р. цей період характеризується становленням неформальних організацій, сформованих прогресивними демократичними силами;

- другий етап: 1992 1993 рр. при владі залишається стара партійна еліта, взявши за основу гасла народно-демократичних сил;

- третій етап: 1993-1998 рр. у цей період вирішуються протиріччя між старою партійною елітою та партійно-господарською і національнодемократичною елітами. Внаслідок чого відбулися вибори 1998 р.;

- четвертий етап: 1998 2005 рр. характеризується формування контреліти, логічним завершенням якого стали вибори Президента України [8,343].

М. Шульга виділяє наступні етапи розвитку правлячої політичної еліти:

Перший 1989-1994 роки. Рамки етапу пов'язує з початком утворення незалежної держави та межею вважає президентські вибори 1994 року. Формується нова еліти, яка співіснує зі старою радянською. Відбувається конвертація політичного й адміністративного капіталів старої еліти в економічний, перерозподіл власності у зв'язку з переходом до ринкової економіки.

Другий 1994-1999 роки. Період президентства Л.Кучми. накопичення капіталу в усіх трьох груп еліти старої правлячої, нової правлячої та нової кримінальної. Утворюються владно-елітні клани дніпропетровський, донецький, київський, південний та ін.. Розгортається протиборство регіональних еліт між собою та за контроль над центральною київською владою. Підноситься роль неконституційного органу Адміністрації Президента України. Великий бізнес стає джерелом рекрутування політичних партій, тим самим отримує можливість впливати на прийняття важливих рішень. (Рекрутування процес залучення нових людей до політичної еліти ) [9,231]. Починається збагачення великих посадовців.

Третій етап 2000-2004 роки. Третій етап охоплює також другий строк президентства Л. Кучми. З'являється новий термін «прокучмівська « еліта, яка поєднує три групи еліт стару, нову та кримінальну. Формуються потужні олігархічно-кланові угрупування, відбувається поєднання влади із власністю, перерозподіл владного ресурсу, формування контр еліти.

Четвертий етап з кінця 2004 року [4,35].

Але рамки даного дослідження обмежуються 2004 роком, тому детально розглядати цей період в рамках дослідження немає сенсу.

Автор вважає, що періодизація М. Шульги більш детально відображає певні історичні етапи пов'язані безпосередньо з політичними діячами та їх впливом на історичні події.

Еліту з початку 1990 рр. поділяють на «стару» та «нову». Відокремлюють два наукових підходи у поясненні переходу від «старої» до «нової» еліти. Перший використовував співвідношення у новостворених елітах між політичними (партійними) та господарськими (управлінськими) компонентами, що формально не пов'язані з попередньою політичною системою. Другий передбачає або «революційну» повну зміну еліти, або самозбереження та заміну «декорацій» навколо еліти. Відбувається прихід до влади контреліти. Іншою основою для систематизації концепцій, які описують соціальний перехід, може бути співвідношення ролі політичного (партійного) і управлінського (господарського) компоненту радянської еліти (номенклатури) в її подальшій трансформації в політичну еліту [11,61]. Процес трансформації не закінчений і в елітних групах до теперішнього часу відбуваються значні зміни.

Для характеристики сутності еліт в перехідних суспільствах дослідники вживають термін «трансформація еліти», «зміна еліти», «заміна еліти». Л. Мандзій у статті «Політична еліта в перехідних суспільствах» визначає, що «заміна еліти» означає усунення попередньої еліти і прихід до влади контреліти, а це на її думку є наслідком революційних перетворень [10]. В Україні не відбулося 100% усунення старої еліти, та заміна на нову. Причиною цього є неможливість повної заміни професійних старих кадрів на державних посадах.

В дослідженнях Л. Мадзій,[10] Н. Ротара [11] розглядається аналіз процесу зміни еліт І. Куколєва який виділяє декілька моделей, за допомогою яких можна розкрити сутність трансформації елітних груп. Перша модель зміни потоків де трансформація представлена як послідовна зміна декількох хвиль правлячої еліти. На кожному етапі трансформації попередня хвиля правлячої еліти висуває на керівництво наступну, а та в свою чергу стає могильником для тих, хто її висуває. В дослідженнях приводиться приклад з радянської та російської історії. Автор вважає, що в сучасній українській історії також можливо знайти аналогічні приклади, і буде намагатися зробити аналіз в інших роботах.

Друга модель політичного капіталізму, найбільш поширена модель трансформації. Зміст трансформації полягає у конвертації політичного капіталу в капітал економічний. Політична номенклатура використала політичну владу та першою освоїла механізм приватизації державної власності. Відбувається зростання влади політичної та економічної.

Третя модель бунту економічної еліти чи пробудження регіональних еліт. Номенклатура складалася з двох частин партійних працівників і господарських керівників. Кожна з них мала владу і розпоряджувалася певними ресурсами. Господарники були в менш привілейованому стані, ніж партійна верхівка. В результаті трансформації відбувається процес доручення певної частини партійної еліти до господарської, на базі цього формуються сучасні елітарні групи.

Четверта модель ролі контр еліт відображає публічні і соціальні моменти політичного процесу. Господарська еліта в боротьбі проти партократів використала як свого політичного союзника контр еліту (культурну і науково-технічну інтелігенцію), в результаті до влади приходить економічна еліта і номенклатура другого і третього ешелонів.

Дослідники проблеми трансформації політичної еліти України виділяють певні цикли трансформації. Зокрема І. Голіяд зосередила увагу на наступних: [5]

Латентний період (1985-1990). Поступові зміни загальнополітичного характеру, створення умов для включення радянської еліти у нові для неї види діяльності.

Період конверсії (1990-1991). Підготовлена до змін номенклатура бере участь у створенні нових інституційних, економічних та політичних умов розвитку країни. В минулому залишається ідеологічна єдність еліти, з'являються різноманітні політичні та ідеологічні табори. Відкриваються можливості для нових сфер діяльності та нові форми рекрутування еліти. Триває процес конвергенції політичного статусу номенклатури в економічний капітал.

Період конфронтації (1991-1996). Активна політична фрагментація, якій сприяв процес інституціоналізації та відкритий перехід до ринку. Формуються головні гілки влади. Період стабілізації (1996-1999). Зміцнення позицій президентської влади в регіонах. Консолідація навколо президентської влади економічних і політичних капіталів. Пакти еліти, що ведуть до стабілізації в політичному просторі без демократизації. Останній період 1999-2001 рр., який характеризується домінуванням президентської влади, навколо якої зосереджені всі адміністративні та економічні ресурси. Загострення протиріч між олігархами та адміністративною владою.

Автор вважає, що даний період можливо продовжити до 2004 року, а останнім у цій періодизації зробити період який охоплював би президентство В. Ющенка. Підсумовуючи, зазначимо, що в Україні політична еліта в повному розумінні поняття не склалася. Формування повинно просуватися в напрямку демократизації еліти, останнім часом спостерігається тенденція до створення замкнутої політичної структури, яка намагається узурпувати владу, тим самим не маючи авторитету у народу.

Вона не спроможна виконувати притаманні їй обов'язки: ефективно управляти державою, приймати оптимальні рішення, сформувати професійний кадровий склад.

На сучасному етапі державотворення спостерігається незлагодженість роботи гілок влади, конфронтація політичних партій, а це формує у суспільства недовіру до владних структур: виконавчої, законодавчої, судової влади, збройних сил а також засобів ЗМІ.

Література

влада еліта суверенність

1. Кочубей Л. Чому еліта безвідповідальна? // Віче. 2007. №17. С.26-28.

2. Троян С. Політична еліта України: земна боротьба за олімп. //Регіональна та національна еліти: хто формує політику?// Матеріали Міжнародної наукової конференції. Чернівці, 2002. С.221-233.

3. Медведчук В. Державно-правове будівництво. Державна влада в Україні:сучасний стан та перспективи розвитку// Право України. 1998. - № 4. С.3-8.

4. Шульга М. Етапи становлення політичної еліти в Україні в роки незалежності//Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2006. № 4. - С.24-37.

5. Голіяд І. Методологічні проблеми дослідження політичної еліти.// Магістеріум. Національний університет «Києво-Могилянська Академія». 2002. Вип.10. С.4-8.

6. Мароко В. Реконверсія радянської партійно-господарської номенклатури в політичну систему України (1990-2008 рр.).//Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2008. Вип. XXIV. С.245-251.

7. Роль еліт у трансформаційному суспільстві // Збірник матеріалів «Круглого столу». К.,2003 93 с.

8. Круглікова Н. Механізм формування, проблеми та перспективи розвитку політичної еліти в сучасній Україні //Актуальні проблеми державного управління: Зб.наук. пр.УАДУ. Вип. 2. О.:Апропринт, 1999. С.340-345.

9. Мадзій Л.С. Формування політичної еліти України (1991-1994)// Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2008. Вип. XXIII. С.50-61.

10. Мадзій Л.С. Політична еліта в перехідних суспільствах // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2008. Вип. XXIV. С.230-235.

11. Ротар Н.Ю. Політичні еліти та лідерство. Навчальний посібник. Чернівці: «Рута», 2006. 75 с.

12. Конституція України. Харків: «Парус», 2007.

Размещено на Allbest.ru