Трипартизм як інститут політичної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трипартизм як інститут політичної системи

Актуальність статті обумовлюється тим, що світовий досвід переконливо засвідчує, що проблеми економіки, суспільного життя, у тому числі у сфері застосування найманої праці, та стабільності політичної системи вирішуються оптимально, якщо реалізується орієнтація не на конфронтацію, а на досягнення соціальної злагоди, узгодження інтересів різних суспільних груп. Стрижнем соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укладення колективних договорів та колективних угод, узгодження проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень між соціальними партнерами на всіх рівнях.

Ми маємо право твердити, що соціально-партнерські відносини не обмежуються тільки соціально-трудовою сферою, а й впливають на пов'язані з ними економічні відносини (наприклад, процеси приватизації, розвитку тих чи інших форм власності) та політичну сферу (процеси розробки та реалізації соціальної політики в умовах ринкових реформ).

Серед дослідників, які тим чи іншим чином торкались цієї проблеми необхідно виділити Неліпу Д.В., Гайнуліну Ф. І., Якуніна В. І. Проблеми участі професійних спілок в системі соціального партнерства та політичній системі провідних країн світу та Україні розглядав Тупиця О.Л. Вивченням поняття трипартизму та основних моделей його становлення та функціонування займались Подшибякіна H., Перегудов С.П. Основи наукового аналізу політичних інститутів та політичної системи заклали такі відомі дослідники як Дюверже M., Істон Д., Апмонд Г.

Метою цієї статті є дослідження трипартизму як інституту політичної системи. Tакож до основних завдань відносяться аналіз понять політичний інститут та політична система; визначення ролі держави у політичній системі та системі соціального партнерства; проаналізувати співвідношення понять соціальне партнерство та трипартизм.

В поняття система трипартизму включаються наступні елементи: сукупність різноманітних, постійно або тимчасово діючих, трьохсторонніх органів, які формуються представниками найманих працівників, роботодавців, виконавчої влади й здійснюють взаємодію між ними на різних рівнях (національний, регіональний, галузевий, територіальний, безпосередньо підприємство) регулювання соціально-трудових й зв'язаних з ними відношень; сукупність різноманітних спільних документів, наприклад, колективних договорів, угод, які приймаються на основі взаємних консультацій, переговорів, домовленостей між сторонами й направлені на регулювання соціально-трудових й зв'язаних з ними економічних та політичних відношень; а також відповідний порядок, форми взаємодії, співвідношення, визначені повноваження й послідовність в розробці, строках прийняття, пріоритетності вищезазначених органів та документів [1, с. 211].

Інститут соціального партнерства є частиною політичної системи будь-якої країни. Політичний інститут - це компонент політичного життя, суспільства існуючий у вигляді організацій, установ, об'єднань громадян, які наділенні особливими повноваженнями та виконують спеціальні функції в політичному житті суспільства. За ще одним визначенням політичний інститут це комплекс принципів та норм, формальних та неформальних правил, які регулюють процеси в сфері політики. Він виступає у формі політичних організацій та установ (державних, партійних тощо) [2].

М. Дюверже наголошував, що ні термін «інститут», ні термін «політичний» цілком точного значення не має, і саме в цьому полягає складність визначення поняття політичних інститутів. Він писав, що для Е. Дюркгейма та його послідовників інститутами є ідеї, вірування, звичаї, соціальна практика, які індивід отримує у готовому вигляді; це повністю інституціоналізована сукупність дій та ідей, які індивіди виявляють перед собою та які в тій чи іншій мірі їм нав'язані. Інститути не протиставлені природі - це факти соціального універсаму [3, с. 317]. М. Дюверже зазначав, що науковці не повинні притримуватись юридичного аналізу політичних інститутів, а повинні включати його в більш повний та об'ємний аналіз соціологічного характеру, аналіз який властивий політичній науці.

Відомий французький політолог та соціолог в своїй праці «Політичні інститути та конституційне право» (1960 р.) наголошував, що розширення поля традиційного дослідження дає можливість вивчати не тільки ті політичні інститути, які регламентовані правом, але й ті, які повністю чи частково правом ігноруються: наприклад, політичні партії, суспільну думку, пропаганду, пресу, «групи тиску» та інше. М. Дюверже писав про необхідність визначення їх дійсного значення, спираючись на факти, а не обмежуватись аналізом їх теоретичної важливості, яку їм надають юридичні тексти [З, С. 321].

Більшість західних політологів визначають політичну систему як сукупність політичних взаємозв'язків та відносин, які існують в кожному політичному суспільстві. Наприклад відомий дослідник Д. Істон, автор робіт «Політична системи» (1953), «Модель для політичного дослідження» (1960), «Системний аналіз політичного життя» відмічав, що скоріш можна ідентифікувати політичні взаємодії (інтеракції) в суспільстві як його політичну систему, ніж як уряд, державу, владу або комплекс прийняття рішень. Він наголошував, що політична система може бути визначена як сукупність тих взаємодій за допомогою яких цінності авторитарним способом привносяться та розподіляються в суспільстві [4, с. 323]. У внутрішній організації політичної системи ключовою властивістю є гнучка можливість реакції на умови свого функціонування. Політичні системи включають в себе різноманітні механізми за допомогою, яких їм вдається впоратись з дестабілізуючими впливами середовища. За допомогою цих механізмів вони можуть регулювати свою поведінку, трансформувати внутрішню структуру та, навіть, змінювати свої фундаментальні цілі [4, с. 320].

Система трипартизму можна з впевненістю віднести до такого механізму стабілізації та адаптування політичної системи. Саме пошук балансу інтересів між державою, найманими працівниками та підприємцями-роботодавцями злагоджує можливі дестабілізуючі впливи у цих відносинах та забезпечує ефективне функціонування політичної системи.

Загалом, за Істоном, різноманітні політичні структури створюються з таких елементів як державні органи, партії та групові об'єднання, елітні групи та масовидні сили, а також з тих політичних ролей, які вони грають. За такої класифікації об'єднання найманих працівників та роботодавців складають політичну структуру взаємодії представників групових об'єднань у взаємодії один з одним та державою. Американський дослідник виділяє різноманітні типи політичних структур, які складають «начинку» політичної системи: високоорганізовані та низькоорганізовані, формальні та неформальні, режимні та диференційовані інститути.

Послідовник Д.Істона та прихильник структурно-функціонального підходу Г. Алмонд наголошував, що головним для політичної системи є не цільовий характер функціонування (тобто розподілення владних цінностей), а забезпечення легітимності примусу, направленого на стабілізацію державної влади та суспільства. В цьому сенсі для аналізу системи недостатньо розглядати взаємодію лише інституціональних структур. Принципове значення одержують неформальні (не інституціональні) утворення. Поєднати ж в єдине ціле всі ці елементи та забезпечити їх взаємодію з метою стабілізації політичного та суспільного порядку, на думку відомого дослідника, може тільки політична культура, яка й займає в структурі політичної системи центральне місце. У зв'язку з цим Апмонд стверджував, що ослаблення політичної системи наступає перш за все внаслідок ослаблення інститутів, які забезпечують соціалізацію громадян та залучення їх до політичного життя, відтворення певної політичної культури, в результаті порушення комунікації між суспільством та державою.

Звичайно ж система соціального партнерства повністю відповідає критеріям складових політичної системи, які запропонували відомі американські політологи Д. Істон та Г. Алмонд.

Діяльність та функціонування політичної системи передбачають визначені правила гри. Розрізняються правила, покликані регулювати шляхи, засоби й методи, за допомогою яких члени суспільства мають змогу впливати на політичну владу, та правила, які визначають засоби реалізації політичної влади.

Основними функціями політичної системи є наступні: визначення цілей та завдань суспільства, вироблення програм у відповідності з найбільш загальними та спільними інтересами громадян країни; мобілізація ресурсів й організації діяльності суспільства з метою здійснення його цілей та завдань; укріплення єдності та забезпечення стабільності суспільства; розподілення цінностей та ресурсів у відповідності з інтересами суспільства й окремих соціальних груп, класів, етносів, кожної людини; регулювання конфліктів; забезпечення оптимальної взаємодії між соціальними та політичними процесами та структурами; залучення громадян в політичне життя на основі існуючих в державі принципів та норм; цілеспрямоване регулювання суспільних процесів, орієнтованих на забезпечення стійкого просування суспільства на шляху соціального розвитку.

Як ми можемо побачити система соціального партнерства повністю відповідає сутності політичної системи. Через неї реалізується майже всі функції політичної системи, такі наприклад, як вищезазначені функції залучення громадян до суспільно-політичного життя країни, регулювання конфліктів, укріплення єдності та стабільності суспільства й держави та інші.

Політична система представляє собою комплекс інститутів й організацій, які в сукупності складають політичну самоорганізацію суспільства. Це перш за все інститути й органи управління, керівництва та координації суспільно-політичного життя. Центральним інститутом політичної системи, навкруги якого концентруються всі інші інститути є держава. Виділення поняття політична система диктується перш за все тим, що воно вільне від юридичних визначень, з якими асоціюється держава. Його концептуальне значення значно ширше й дозволяє включати в себе численні феномени й процеси, які не завжди ототожнюються з саме державою. Але тим не менш важливо підкреслити, що без держави не існує політичної системи. Держава за своєю суттю покликана забезпечити цілісність та єдність інститутів, класів, суспільства. Воно реалізує відношення влади та контролю в суспільстві. Якщо партії, профспілки й інші інститути представляють інтереси та позиції тих чи інших категорій, груп, класів громадян в політичній системі, то держава виражає загальні інтереси суспільства.

Надаючи таке виключне положення владним органам в політичній системі держави ми маємо визначитись з місцем держави в системі соціального партнерства. Для цього нам необхідно розглянути співвідношення соціального партнерства та трипартизму. Однією з головних розбіжностей цих понять безперечно є положення держави у відносинах з найманими працівниками (чи їх представниками, в особі профспілок) та роботодавцями. На думку автора, для того, щоб сформувати свою точку зору на це питання та дати обґрунтовану відповідь треба детально дослідити ці поняття.

Існує багато визначень терміну соціальне партнерство, які розкривають різні аспекти цього багатостороннього явища. Ф. І. Гайнуліна виділяє декілька різноманітних трактувань терміну «соціальне партнерство»: засіб, метод регулювання соціально-трудових відносин; механізм трудових відносин з відповідними властивими йому принципами та нормами; система, в якій є свої структурні елементи, суб'єкти, функції та якій властива функціональна та організаційна взаємодія; ідеологія, тобто певна система поглядів та уявлень з питань взаємодії та співробітництва, погодження позицій різноманітних суб'єктів соціально-трудових відносин; тип суспільних відносин, який забезпечує оптимальний баланс реалізації інтересів найманих працівників та роботодавців в умовах ринкової економіки[5].

Термін «трипартизм» коротко визначається як співробітництво, взаємодія між найманими працівниками, робітниками та роботодавцями за участю держави [6, с. 6].

На погляд, автора ключовою розбіжністю, яка поділяє трипартизм та соціальне партнерство є те, що соціальне партнерство характеризується саме як специфічний тип суспільних відносин, властивий громадянському суспільству, який існує в умовах функціонування держави з ринковою економікою, на певному етапі його розвитку та зрілості. Такий тип відносин має певні особливості:

По-перше, це відносини між соціальними групами, класами, які мають різні або навіть протилежні соціально-економічні інтереси. Тобто, мова йде про суспільні громади, які не мають змоги створити певну соціальну єдність через не співпадіння інтересів. Кожна з них має свою суспільну роль та призначення. У суспільстві, яке формується та функціонує на основі ринкових принципів, можливими соціальними партнерами можуть бути підприємці, власники (головним соціальним інтересом яких є отримання прибутку) та наймані працівники (які заінтересовані в отриманні заробітної платні шляхом продажу своєї робочої сили) [7, с. 150].

По-друге, важливою складовою цих відносин є те, що не дивлячись на вищеназвані протиріччя між цими класами, соціальне партнерство спонукає їх до зближення, хоча повністю реалізувати цю мету майже неможливо. Але частково, в певних аспектах досягається оптимальний баланс в реалізації інтересів. Tакий баланс може бути втілений в життя не за допомогою зближення, а на основі взаємодії, урахування протилежних інтересів та соціального діалогу.

По-третє, соціальне партнерство - є необхідною та вигідною, для всіх його суб'єктів, взаємодією, в якій об'єктивно заінтересована кожна з сторін. Такий тип суспільних відносин не признає ніякої диктатури з боку класу чи держави. Взаємодія, яка є характеристикою соціального партнерства, реалізується через договори, угоди між партнерами на основі взаємних доцільних поступок, а не нехтуванням інтересів одного класу на користь іншого, який займає виняткове, привілейоване положення. Соціальне партнерство є наслідком історично обумовленого компромісу інтересів головних суб'єктів сучасних економічних процесів та відображує суспільну необхідність соціального світу як одну з основних умов політичної стабільності та економічного прогресу.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що взаємодія між основними соціальними групами, класами, і як наслідок соціальне партнерство, є об'єктивним результатом розвитку суспільства, за обраною їм моделлю. Трипартизм же є результатом політичної волі, дії держави, влада якої прийняла рішення о необхідності участі в регулюванні взаємовідносин між робітниками та роботодавцями.

Тобто термін соціальне партнерство можна застосовувати в розумінні особливого типа соціально-трудових відносин, а трипартизм виступає як інститут політичної системи, який має цілю досягнення такого стану суспільства та держави, коли гармонічне, основане на партнерській взаємодії регулювання відносин між робітниками та роботодавцями буде однією з його характеристик.

У спрощеному вигляді співвідношення соціального партнерства та трипартизму можна визначити як співвідношення цілі та засобу його досягнення. За умов такого розуміння проблеми трипартизм є інструментальною та інституційною складовою соціального партнерства. Саме цей інститут політичної системи покликаний забезпечити оптимальне співвідношення між економічною ефективністю та соціальною захищеністю, свободою та соціальною справедливістю, груповими та загальносуспільними інтересами [8, с. 26].

Список використаних джерел

соціальний політичний трипартизм партнерство

1. Тупиця О. JI. Профспілки в політичній системі сучасного суспільства: виміри функціонування / О. JI. Тупиця - Дніпропетровськ, 2008. - 352 с.

2. Василик М.А., Вершиннії М.С. Политология: Словарь-справочник / А.М. Василик, С.М. Вершиннії - M.: Гардарики, 2001. - 328 с.

3. Дюверже М. Політичні інститути і конституційне право. - K., 2004 / М. Дюверже // Політологія. Хрестоматія. Навч. посібник. - С. 316-329.

4. Политология: хрестоматия / Сост. М.А. Василик, М.С. Вершинин. - М.: Гардарики, 2000. - 843 с.

5. Гайну лина Ф.И. Политические аспекты социального партнерства в России / И.Ф. Гайнулина - М., 2001.

6. Подшибякина Н. Трипартизм: проблемы законодательного обеспечения /Н. Подшибякина // Человек и труд - 2000 - №6. - С. 6-9.

7. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки: Міжнародна науково-практична конференція (Київ 19-20 вересня 2000 p.) - І том. - С, 148-154.

8. Неліпа Д.В. Інституціональний чинник становлення системи соціального партнерства / Д.В. Неліпа // Вісник КНУ. Філософія. Політологія. - K., 2004. - вип. 70-72. - С, 26-34.

Размещено на Allbest.ru