Суспільно-політичні передумови виникнення лібералізму

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Суспільно-політичні передумови виникнення лібералізму

лібералізм суспільний політичний

Куц Г.М.

Актуальність виокремлення суспільно-політичних детермінант лібералізму зумовлена насамперед невизначеністю стратегій політичного розвитку пострадянської України, ефективність яких, як засвідчує практика західних країн, можлива за умови синтезу лібералізму з демократією. Суспільно-політичні фактори відігравали суттєву роль у становленні ідейних основ лібералізму, оскільки саме у політичній та економічній площині відбулося їх практичне втілення. Лібералізм зобов'язаний своїм виникненням сукупності різноманітних чинників (релігійних, філософських, суспільно-політичних тощо), що відображено в працях багатьох теоретиків (І. Валлерстайн, Ф. Гізо, Дж. Грей, Б. Констан, Дж. Локк, К. Манхейм, Л. фон Мізес, Дж. Ролз, А. Сміт, Ф. Фукуяма, Ф.А. фон Хайєк та ін.).

Метою статті стало виявлення у суспільно-політичному контексті базових ідей англосаксонської та континентально-європейської ліберальних традицій, які сприяли оформленню концептуального каркасу ліберального дискурсу.

Завдання статті полягає, з однієї сторони, в експлікації ідей еволюційного поступу, свободи, правової держави тощо як суспільно-політичних детермінант лібералізму, а, з іншої - у відстеженні впливу ідей демократії та націоналізму на становлення лібералізму.

Лібералізм - багатогранне явище, яким одночасно позначають певний рівень індивідуальних свобод та правила ринкового економічного устрою, систему цінностей та специфіку функціонування політичних інститутів, тип політичної культури та світоглядні позиції індивіда, філософську доктрину свободи та ідеологічну платформу політичних партій тощо. Лібералізм наділяє пріоритетним правом свободи індивіда, а не державу. Основне завдання ліберальних реформ полягає в обмеженні втручання держави в приватне життя індивіда (держава - «нічний сторож», якого майже ніхто не помічає).

Поняття «лібералізм» появилося у XVIII ст. Спочатку цей термін вживали як синонімічний словам «великодушний», «толерантний», «дозвільний», тобто, підкреслювалося, що ядром змістовного наповнення поняття лібералізму виступає вільний напрям думки чи діянь. Вперше стосовно означення політичного угрупування термін «ліберальний» з'являється у 1810 р. в Іспанії, що не в останню чергу було зумовлено визвольною війною з Наполеоном. Політична партія, назвавши себе ліберальною, виступала за утвердження принципів конституціоналізму, причому, за основу нею було взято англійський варіант конституціоналізму. Згодом, під час іспанської революції 1820 р. лібералами стали називати людей, які виступали за конституційну монархію та за обмеження королівської влади. Цікавим є той факт, що індивідів з поглядами, протилежними ліберальним (які виступали за безмежну владу іспанського короля), називали «сервільними» (від слова «обслуга»), підкреслюючи їх кардинально відмінні від лібералів погляди стосовно суспільно-політичного устрою. Тобто, у різкому неприйнятті ідей лібералізму адепти безмежної влади монарха згоджувалися навіть на зневажливу «рабську» номінацію, що можна пояснити лише страхом перед незвіданими суспільно-політичними новаціями.

Лібералізм зобов'язаний своїм виникненням сукупності різноманітних чинників, які взаємопов'язані між собою: релігійні, філософські та суспільно-політичні. Суспільно-політичні фактори відігравали суттєву роль у становленні ідейних основ лібералізму, оскільки саме у політичній та економічній площині відбулося їх практичне втілення. Так, приміром, принципи свободи індивіда та правової держави були проголошені ще англійською (1689 р.) та французькою революціями (1789 p.). Основоположні ідеї лібералізму були втілені і в Конституції СІЛА в 1787 p., і в Декларації прав людини та громадянина в 1789 р. у Франції.

Батьківщиною лібералізму стала Європа і сукупність різноманітних чинників, які протягом історії зумовлювали політичну специфіку її розвитку, в тій чи іншій мірі сприяли появі лібералізму. У політичній теорії прийнято виділяти дві ліберальні традиції, які, оформившись протягом історії, стали відображати національну специфіку окремих європейських країн: англосаксонська та континентально-європейська. Поштовхом для появи обох варіантів лібералізму стали Американська та Велика Французька революції. Зазначимо, що спочатку з'явилася англосаксонська версія лібералізму. Як зазначав М. Фуше, в тогочасній політичній географії «розрізнялись дві зони громадського співіснування між ліберальною Європою, моделлю якої була Великобританія, та Європою консервативних монархій»[10,с.35]. Згодом ідеї англосаксонського варіанту лібералізму, будучи запозиченими в континентальній Європі, трансформувалися та стали основою континентально-європейської ліберальної традиції.

Відмінність між двома версіями лібералізму полягає насамперед у розумінні його сутності. Сутність англосаксонського варіанту лібералізму, який бере свій початок від партії «віґів», полягає у вивільненні «процесу спонтанного зростання від завад та перешкод»[2,с.79]. Тобто, для англосаксонської версії лібералізму вельми важливим стало акцентування пріоритетності еволюційного розвитку, у поступі якого вирішальної ролі набувають спонтанні чинники. Саме тому цей варіант лібералізму інколи називають ще «еволюційним» лібералізмом або ж класичним лібералізмом[3,с.67]. Центральною ідеєю англосаксонської ліберальної версії стала ідея свободи в межах закону, яку висвітлювали в різноманітних контекстах як філософи, так і економісти (Дж. Локк, Д. Рікардо, А. Сміт, Д. Юм та ін.). Відповідно, експлікуючи поняття свободи, теоретики найчастіше мали на увазі забезпечення інтересів індивіда засобами закону.

Англія зовсім не випадково стала батьківщиною ліберальних ідей. Ще в епоху Середньовіччя тут з'явилися паростки ліберальних ідей, які були відображені в 1215 р. у «Великій Хартії вольностей» (Magna Carta) та стосувалися обмеження монархічної влади, на відміну від Європи, де панував абсолютизм. Незважаючи на те, що ця влада обмежувалася на користь аристократичних кіл, «Велика Хартія вольностей» стала першою провісницею сучасних конституцій, декларуючи права громадян на особисту свободу та безпеку[9,с.83]. Також слід відмітити, що саме в Англії зародився парламентаризм (XIV ст.), який згодом набув законодавчих функцій після ухвалення в 1689 р. «Білля про права».

Важливим є той факт, що на англосаксонському варіанті лібералізму «базується американська система врядування. У чистій формі її репрезентовано в Сполучених Штатах, але не радикалізмом Джеферсона і не консерватизмом Гамільтона чи навіть Джона Адамса, а ідеями Джеймса Медісона, «батька Конституції»[2,с.78]. Саме тому стосовно характеристики політичної організації суспільного устрою США, який базується на ідеях лібералізму, прийнято вживати термін «медісонівська демократія».

Континентально-європейська версія лібералізму з'явилася як інтерпретація англосаксонського варіанту, трансформувавши базові ідеї «еволюційного» лібералізму в тогочасній континентальній Європі. Трансформація проявилася у скептичному ставленні до впливу спонтанних чинників на суспільно-політичне буття та у превалюванні конструктивістського раціоналізму стосовно поглядів на траєкторію суспільного розвитку. Вважалося, що завдяки всесильності людського розуму можна побудувати оптимальний суспільний устрій.

Ці конструктивістські ідеї не в останню чергу стали результатом поширеної у тогочасній Європі філософії Р. Декарта, основне кредо якого - «cogito, ergo sum» («мислю, відповідно, існую») - було сприйнятим у буквальному його значенні: як заклик до раціонального осмислення різноманітних процесів. Від раціонального осмислення - лише крок до впевненості у можливостях раціонального упорядкування та попереднього конструювання суспільного буття. Популярність картезіанської філософії сприяла активному розвитку ідей конструктивізму та раціонального впорядкування суспільного буття в концепціях філософів епохи Просвітництва (Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спіноза та ін.). Континентально-європейська версія лібералізму певним чином відображала духовну традицію, прагнучи позбутися ірраціоналізму в суспільному житті та виступаючи проти засилля абсолютистської монархії.

Стосовно сутності континентально-європейської традиції слід зазначити, що її специфіка була зумовлена раціоналізмом Французької революції. На думку Ф.А. фон Хайєка, значна частина континентальних лібералів «керувалися більшою мірою бажанням нав'язати світові якийсь надуманий раціональний взірець, аніж створити умови для вільного зростання»[2,с.76]. Щодо розуміння поняття свободи зазначимо, що континентальні ліберали - на відміну від лібералів англосаксонської традиції - вважали більш важливою свободу певної соціальної групи, але аж ніяк не свободу індивіда.

Мабуть, найбільш яскравими представниками континентально-європейської версії лібералізму стали французькі теоретики Б. Констан та Ф. Гізо. Втім, у теоретичних розробках ліберального дискурсу континентальної Європи - на відміну від англосаксонської традиції - важко виділити якесь спільне (притаманне всім концепціям) ядро. Якщо англійська ліберальна традиція була в основному сконцентрована навколо ідеї правової держави, то наріжним каменем французького лібералізму стали проблеми співвідношення демократії (що втілена в ідеї народного суверенітету) та лібералізму, а також проблеми взаємовідносин між громадянським суспільством та владою.

В окресленому контексті стосовно виокремлення двох ліберальних традицій у політичному дискурсі відмітимо, що подібний підхід відобразився і в теоріях місцевого самоврядування, і в теоріях демократії. У концепціях місцевого самоврядування також прийнято виділяти аналогічні типи: європейська континентальна традиція (стала основою державницької теорії місцевого самоврядування) та англосаксонська традиція (стала основою громадівської теорії місцевого самоврядування)^]. Якщо в європейській континентальній традиції вважається, що місцеве самоврядування є складовою частиною державного управління, то в англосаксонській традиції під місцевим самоврядуванням мається на увазі самостійна діяльність громадян з вирішення питань місцевого значення.

Стосовно концептуалізації демократії звернемось до Дж. Сарторі, який виділив два типи демократії - раціональну та емпіричну. Першу він ототожнював з демократією французького типу, а другу - з демократією англо-американського типу. Тобто, концептуальне коріння раціональної демократії - в континентально-європейській традиції політичного дискурсу, тоді як витоки емпіричної демократії слід відстежувати в англосаксонській традиції. Основна відмінність між обома типами демократії полягає в тому, що демократія французького типу постала в якості цілковито нового явища в історії, вона була народженою «з революційного розламу, натомість англо-американська демократія є результатом поступового і здебільшого неперервного процесу історичного розвитку»[10,с.139]. Теоретики раціональної концепції демократії оперують деперсоналізованими, знеособленими категоріями («народ», «держава» тощо), маючи найчастіше на увазі не конкретний народ чи державу, а ідеалізований взірець, відірваний від реальності. В емпіричній концепції демократії мова завжди йде про певний народ чи конкретну державу з їхніми культурними особливостями та специфікою устрою. Саме тому «раціоналістичні демократії завжди зазнають небезпеки стати уявними демократіями, дуже далекими від реальності, щоб мати змогу розв'язувати проблеми, які постають у реальному світі» [ 10,с. 141].

Зупинимось на перипетіях взаємовідносин, з однієї сторони, лібералізму з демократією, а з іншої - лібералізму з націоналізмом, становлення яких відбувалося приблизно в один і той же період. Це зумовлено тим, що націоналізм та демократія певним чином сприяли активізації ліберальних ідей. Сьогодні спостерігається кореляція базових ідей як лібералізму та націоналізму, так і лібералізму та демократії. Втім, одразу після Великої Французької революції в європейській суспільній думці спостерігалося протистояння, з одного боку, лібералізму з націоналізмом, з іншого - лібералізму з демократією.

Звернемось насамперед до проблематики націоналізму. На думку Б. Андерсона, в координатах дискурсу націоналізму став означуватися новий спосіб уявлення спільноти як окремого цілого, витіснивши з пріоритетних позицій попередній - релігійний - спосіб уявлення спільнот. Нація - це уявлена політична спільнота, «вона уявлена тому, що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житиме образ їх співпричетності»[1,с.22]. Такий спосіб уявлення виникнув за мірками історії зовсім недавно (всього лиш якихось двісті років тому). Втім, відносна «молодість» націоналізму не завадила йому здійснити своєрідний зсув у суспільному мисленні, призвівши до парадоксальних переконань, за якими кожна сучасна людина щиро вірить нібито вона народжується з певного національністю так само, як і з певного статтю[1,с.21].

На уламках християнства з'являються перші національні держави, які єдині у прагненні звільнитися від імперій. Тобто, нація виникла не лише в результаті витіснення з пріоритетних позицій релігійного способу уявлення спільнот, але й вона виникла на противагу імперіям. На думку М. Фуше, «нація народилася в просторі стабільності життєвого укладу селянства і висловлює конфігурацію, де збігаються земля, мова і народ, відокремлену від інших межами так само, як заповідна власність селянина, його поле. Якщо імперія являє собою складну сукупність спільнот, то нація єдина і ґрунтується на згоді вільних громадянці 1,с.50].

Якщо англосаксонський варіант лібералізму прагнув мирно співіснувати з монархічним устроєм, вимагаючи обмеження монархічної влади за допомогою конституції, то континентально-європейський варіант лібералізму, виступаючи проти абсолютистської монархії, прагнув знаходити точки дотику з націоналізмом. Це було зумовлено різними інтерпретаціями змістовного наповнення поняття свободи. Так, англосаксонський лібералізм, будучи орієнтованим на захист свободи окремого індивіда, вимагав закріплення цих свобод на рівні законів, не заглиблюючись у проблематику форм правління. Якщо, приміром, конституційна монархія гарантуватиме захист прав та свобод індивіда, ліберали не задумуючись її підтримають. В принципі, для лібералів не має значення форма правління, лиш би не обмежувалися свободи та права індивіда. Разом з тим, теоретики англосаксонської ліберальної версії з великою підозрою ставилися до націоналізму у період його появи, схиляючись більше до співпраці з монархіями.

Континентальні ліберали, навпроти, заперечуючи абсолютну монархію, «ставали на точку зору суверенітету не королів, а «нації» (у політичному, а не етнічному розумінні слова)»[3,с.68]. Це також було детерміновано розумінням свободи в рамках континентально-європейської ліберальної традиції, де пріоритетною вважалася свобода окремої соціальної групи, а не свобода індивіда[3,с.68]. Але, в цілому, ліберали виступали за рівновагу монархічних сил, відстоюючи монархічний устрій, який базується на принципах парламентаризму (тобто, влада монарха обмежувалася парламентом).

Протистояння між лібералізмом та націоналізмом продовжувалося і в XX ст. Навіть повоєнний лібералізм, зазначав В. Кимлічка, ігнорував проблеми етнічних меншин, відкидаючи саму ідею про те, «що окремим етнічним та національним групам потрібно надати постійну політичну ідентичність або конституційний статус»[4,с.19]. Більше того, ліберали вважали, що при забезпеченні захисту прав окремої особи «відпадає потреба у подальшому захисті членів окремих етнічних або національних меншин»[4,с. 17]. Лише в другій половині XX ст. з'являється концепція мультикультуралізму, яка певним чином узгоджує позиції лібералізму та націоналізму.

Слід зазначити, що початкове протистояння лібералізму, який відстоював монархічний устрій, з націоналізмом, що сприяв появі ідеї держави-нації, не в останню чергу було зумовлене кореляцією ідей націоналізму та демократії. Власне кажучи, політичний лібералізм класичного періоду в континентальній Європі характеризувався тим, що одночасно виступав проти абсолютизму королів, проти демократії та проти суверенітету народу[3,с.68].

Втім, демократи, що запозичили ідею свободи з древніх Афін, на противагу лібералам, подружилися з ідеєю нації-держави. Незважаючи на те, що коріння демократії сягає античних Афін, ця ідея є доволі новою. Вона зайняла помітне місце в європейській суспільно-політичній думці лише в середині XIX ст. після публікацій робіт Джорджа Грота (автора історії Греції), які почали виходити в 1846 р.[11,с.27]. Ці роботи надихнули молодих демократів обґрунтуванням того, що коріння європейської цивілізації слід шукати не в християнській спорідненості, але на п'ять століть глибше - в демократичному досвіді Афін. Відповідно, сповідуючи демократичні принципи, демократи виступали проти монархічного устрою та «трудилися в ім'я Європи, заснованої не на рівновазі монархічних сил, а на федерації вільних націй»[ 11,с.35].

З появою демократії перед лібералізмом поставали нові завдання, оскільки демократія так чи інакше несла загрозу індивідуальній свободі. Мається на увазі диктат більшості, зумовлений демократичним правлінням, який може призвести до обмеження свободи індивіда. Стосовно рівності - базової ідеологеми демократії - зазначимо, що вона здатна достатньо швидко трансформуватися у джерело соціальної нерівності. Якщо, приміром, сприяти рівності індивідуальних можливостей, то рано чи пізно вона стане джерелом нерівності, оскільки не лише природні задатки індивідів різні, але й стартові умови кожного можуть суттєво відрізнятися.

Якщо існування демократії як суто теоретичного конструкту налічує не одну сотню років, то її практичне втілення за мірками історії відбулося не так уже й давно. He в останню чергу це пов'язано з тим, що «для становлення демократії необхідне виконання низки умов, а саме: наявність матеріально забезпеченого та освіченого населення, засобів масової інформації для вільної циркуляції ідей, відрегульована законодавча система, повага людей до закону тощо»[5,с.27]. До недавнього минулого цих умов не існувало, вони з'явилися в окремих західних країнах лише в кінці XIX ст.

Основою сучасних західних демократій є лібералізм. Звичайно, між демократією та лібералізмом існують істотні відмінності: це дві різних відповіді на два кардинально відмінні державно-правові запитання[6,с.9]. На запитання: «Хто має здійснювати політичну владу?» демократія відповідає: «Громадянське суспільство». Йдеться не про межі цієї влади, а лише про вибір тих, кому належить правити. Демократія пропонує правити кожному з нас. А на запитання: «Якими повинні бути межі політичної влади?» відповідь дає лібералізм: «Політична влада, автократична чи всенародна, не повинна бути необмеженою, а будь-яке втручання держави обмежене правами, якими наділений індивід». Отже, можна бути великим лібералом і при цьому не бути демократом, і, навпаки, справжній демократ не завжди є лібералом. Крім того, відмінності між демократією та лібералізмом (на що звертають увагу більшість дослідників) полягають у відмінностях між ключовими категоріями, які з ними співвідносяться. Ключовою категорією для лібералізму є поняття «свобода», а для демократії - концепт «рівності». Базовими характеристиками сучасних моделей ліберальної демократії виступають: періодичні вибори представницьких органів влади на основі загального виборчого права, розмежування державної, публічної та приватної, економічної сфер, існування політичного плюралізму та правової держави, співіснування ринкових відносин і розвиненої системи соціального захисту тощо[8,с.21].

Отже, суспільно-політичні чинники відіграли суттєву роль у становленні ідейних основ лібералізму, детермінуючи його специфіку в залежності від превалювання тієї чи іншої ліберальної традиції (англосаксонська та континентально-європейська). Якщо англосаксонський варіант лібералізму прагнув мирно співіснувати з монархічним устроєм, вимагаючи обмеження монархічної влади за допомогою конституції, то континентально-європейський варіант лібералізму, виступаючи проти абсолютистської монархії, прагнув взаємодіяти з націоналізмом, що було зумовлено різними інтерпретаціями змістовного наповнення поняття свободи. Таким чином, в європейській суспільно-політичній думці спочатку поєдналися ідеї демократії та націоналізму, а лібералізм, натомість, відстоював монархічний устрій на принципах парламентаризму. Втім, у XX ст. лібералізм переглянув своє ставлення як до демократії, так і до націоналізму, певним чином зближуючись з ними та знаходячи спільні точки дотику.

Список використаних джерел

1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Бенедикт Андерсон; [пер. з англ. В. Морозова]. -- [2-ге, перероблене видання]. -- K: Критика, 2001. -- 272 с.

2. Заблоцький В. П. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія: [моногр.] / В. П. Заблоцький. -- Донецьк: Янтра, 2001. -- 367 с.

3. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин / Вілл Кимлічка; [пер. з англ. Р. Ткачук / гол. ред. і автор передм. Дж. Перлій; наук. ред. І. Лизогуб]. -- Харків: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. -- 176 с.

4. Миллер Д. Политические учения: краткое введение / Дэвид Миллер; [пер. с англ. В. Куштаниной]. -- М.: Астрель: ACT, 2007. -- 189 с.

5. Ортега-і-Гасет X. Бунт мае / Хосе Ортега-і-Гасет // Вибрані твори / Хосе Ортега-і-Гасет; [пер. з ісп. В. Бурггардта, В. Сахна, О. Товстенко]. -- К.: Основи, 1994.-420 с.-С, 15-139.

6. Панейко Ю. Теоретичні основи самоврядування / Ю. Панейко. -- Львів: Літопис, 2002. -- 196 с.

7. Посельський В. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції / Володимир Посельський. -- К.: Смолоскип, 2002. -- 168 с. -- (Лауреати «Смолоскипа»),

8. Сазонов М. І. Ліберальна демократія - модель державного устрою країн Заходу / М. І. Сазонов // Порівняльна політика. Основні політичні системи сучасного світу / [за заг. ред. В. Бакірова, М. Сазонова]. -- Харків: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2008. - 576 с. - С, 79-117.

9. Сарторі Дж. Політична демократія: раціональна та емпірична / Джованні Сарторі; [пер. з англ. П. Таращука] // Демократія: антологія; [упоряд.

О. Проценко]. -- К.: Смолоскип, 2005. -- XXVIII. -- 1108 с. -- (Політичніцінності; вип. 1).-С, 135-142.

10. Фуше М. Европейская республика. Исторические и географические контуры / Мишель Фуше; [пер. с фр. В.П. Серебренникова и Т.И. Серебренников]. -- М.: Международные отношения, 1999. -- 168 с.: ил.

Размещено на Allbest.ru