Співвідношення понять політична теорія та політичні технології: сучасні підходи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Співвідношення понять політична теорія та політичні технології: сучасні підходи

Актуальність вивчення проблеми політичних технологій зумовлена зростанням ролі ЗМІ як засобу впливу на громадську думку та суспільно-політичну свідомість а також необхідністю опису та обґрунтування технологічних механізмів функціонування та легітимації політичної влади за сучасних умов (насамперед, у трансформаційних суспільствах).

Політична технологія, як сукупність прийомів підвищення ефективності політичних дій, стає предметом наукового дослідження та привертає увагу науковців. Водночас, це зумовлює суперечність у співставленні понять «політична теорія» та «політична технологія», яка може бути усунена на основі вивчення генези, сутності, предметної області вищеназваних явищ.

Відповідно, постає необхідність у вивченні того, у якому взаємовідношенні перебувають політична теорія та політичні технології, що виступає первинним, що формується на основі іншого. Нарешті, необхідно дослідити шляхи переходу політичної теорії у технологію.

У сучасній українській політичній науці проблеми політичних технологій досліджували В.М. Бебик [2], Д.І. Видрін [3], М.Ф. Головатий [4], В.А. Полторак [8], Г.М. Почепцов [9] та ряд інших дослідників. Водночас, здебільшого у межах цих досліджень, не зважаючи на високий теоретичний рівень та значну кількість вагомих наукових результатів, переважно вивчалися політичні технології як сукупність певних методів та принципів роботи, поза відображенням зв'язку з політичної теорією. При цьому, поширеною у вітчизняних публікаціях є точка зору на політичні технології як сукупність засобів реклами, «паблік рілейшенз», пропаганди тощо.

Загалом, у сучасній політиці і політології широко застосовуються категорії, що базуються на поняттях, котрі раніше застосовувалися, здебільшого, в інженерних дисциплінах: «технології реалізації влади», «сучасні політичні технології», «механізми управління», «інформаційні технології», «технології лобістської діяльності», «технології парламентаризму», «технології формування іміджу лідерів», «виборчі технології», «брудні» технології, «рекламні технології», «технології «паблік рілейшнз».

Загалом, поняття політичних технологій є відносно новим, хоча і має тривалу ґенезу.

Термін - технологія» походить від двох древньогрецьких слів: «техно» - мистецтво, майстерність і «логос» - наука, знання, закон. У словниках технологію трактують:

1) як сукупність знань, відомостей про послідовність окремих виробничих операцій у процесі виробництва чого-небудь;

2) як сукупність способів обробки чи переробки матеріалів, виготовлення виробів, проведення різних виробничих операцій тощо;

3) як науку про переробку і обробку матеріалів, способи виготовлення продукції та сукупність прийомів, застосовуваних у різних видах діяльності;

4) як будь-який засіб перетворення вихідних матеріалів, в якості яких можуть виступати: люди, інформація або фізичні матеріали - для отримання бажаної продукції чи послуг [2, с. 10].

Техніка (від греч. techne - мистецтво, майстерність, уміння) - сукупність навичок і прийомів діяльності. У первісному своєму значенні це слово збереглося і тепер (техніка ораторської майстерності, музиканта, диригента, танцюриста, художника, спортсмена і т.д.).

Техніка займає проміжне становище між людиною і природою, як предметом праці. При створенні техніки і потім при її використанні реалізується система «людина - техніка - природа», у якій, певним чином, сполучаються і поділяються функції, встановлюється необхідне узгодження дій кожної зі сторін. У підсумку, певному рівню розвитку людини як суб'єкта праці відповідає відповідна техніка і, навпаки, кожний досягнутий рівень технічного розвитку вимагає адекватної підготовки фахівців, їх знань, кваліфікацій 1, с. 101]. Відповідно, техніка виступає основою людської цивілізації, провідним засобом творення світу культури.

Проте, вищим, у порівнянні з технікою, способом взаємодії людини та природи виступає технологія, котра є цілісною динамічною системою, що включає апаратні засоби, операції і процедури діяльності, управління цією діяльністю, необхідну для цього інформацію і знання, енергетичні, сировинні, кадрові та інші ресурси, а також сукупність економічних, соціальних, екологічних та інших наслідків, що певним чином впливають і змінюють соціальне і природне «середовище перебування» даної системи; сукупність процесів цілеспрямованого усвідомленої зміни, які утворюють взаємозалежні цикли логічно обумовлених перетворень речовини, енергії та інформації, с. 102].

Проте, явищем сучасної політичної дійсності стає поширення поняття технології не лише на природничі, але й соціальні аспекти, виражаючись, зокрема, у феномені «політичних технологій». Дослідники говорять про технології в політиці в доіндустріальну епоху в умовах стародавньо - грецьких полісів (Ю. Давидов про технології завоювання аристократами симпатій мас), в тоталітарних системах (М. Дюверже про технології пропаганди і політичної реклами). Дж. Сарторі, аналізуючи різні аспекти демократії, використовує вираз «технологія демократії», маючи на увазі процеси просування до управлінських посад в умовах демократичної системи. Е. Kaccipep у роботі «Техніка сучасних політичних міфів» використовує поняття «техніка» для визначення технології управління масами за допомогою міфів. В. Подорога говорить про технології влади як несвідомого влади, яке не може бути продубльованим в свідомості політичних суб'єктів[5].

Загальне визначення «політичної технології» зводиться до системи прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату у тій чи іншій сфері політичної діяльності. Політичні технології є сукупністю процедур, засобів і способів діяльності, які послідовно застосовуються і спрямовані на найбільш оптимальну та ефективну реалізацію цілей та завдань конкретного суб'єкта в певний час і в певному місці. За такого розуміння, політична технологія, практично, ототожнюється змістовно до будь-яких інших технологічних форм. При цьому, «виробництво» політики також подається за аналогією до «виробництва» будь-яких товарів або продуктів. Проте, змістовно ці поняття мають суттєву відмінність, оскільки політична технологія має справу не з незмінними речовинами і матеріалами, а з нестабільними та не прогнозованими соціальними спільнотами. Якщо, наприклад, технологія створення будівельних матеріалів може точно визначити співвідношення сировини, використання тих чи інших засобів у часовому плані, то політична технологія може передбачати лише певні варіанти дій, оскільки об'єкт політико-технологічних дій постійно змінюється.

Тому добре організована та продумана політична технологія передбачає наявність не лише конкретних методів досягнення бажаного результату, тобто певного «рецепту» дій, але й певні стратегічні передумови реалізації технології, стратегію роботи, що спирається на досягнення політичної теорії. Більше того, можна зазначити, що серед усіх форм технології, саме соціальні є найбільш залежні від стратегічного напрямку, який задається теорією.

Специфіка політичних технологій виражається і у численних формах останніх, серед яких виокремлюють: розробка і ухвалення певних політичних проектів і рішень; реалізація політичних рішень; технології формування політичної влади; виборчі технології; технології організації діяльності політичних партій, організацій, об'єднань; технології формування громадянської свідомості, політичної культури; технології формування громадської думки; технології узгодження суспільних інтересів; технології розв'язання політичних конфліктів тощо[5].

Підсумовуючи різні підходи до визначення політичних технологій, можна виокремити декілька основних:

1. Діяльнісний підхід, за якого політичні технології розглядаються як певна послідовність дій, виконання яких має забезпечити бажаний політичний результат.

2. Проблемний підхід, що тлумачить політичні технології як комплекс реакції на певні політичні проблеми, що дозволяють уникати ускладнень та забезпечують політичну стабільність.

3. Кратологічний підхід, за якого політичні технології виступають механізмом реалізації політичної влади у всій її повноті.

У будь-якому випадку, політична технологія виступає певною формою взаємодії із світом політики, що наближає але не ототожнює її з політичною теорією.

Ще з часів давньогрецької філософії утвердилося розмежування термінів «техне» (уміння, навичка, ремесло) та «софії» (тобто мудрості). Якщо перше відбивало у собі виключно практичний, повсякденний набір умінь ремісника, котрий постійно займається виробництвом однорідних речей, то друге стосувалося абстрактної мудрості, щодо абстрактних сутностей, відповідей на найбільш загальні питання людського життя. Саме подібна «філософія» (любов до мудрості) позначала собою істинно благородне, достойне вільної людини - громадянина світосприйняття, на противагу до заглибленого у буденність ремісника, котрий виконував «технічну» працю. З такого філософічного ставлення до опису дійсності і походить традиційна середньовічна «наука», спрямована не на прикладні дослідження а на пошук «мудрості» та її відгалуження - політична філософія, що апелювала не до практичних аспектів державного будівництва, а до абстрактних конструкцій «ідеальної держави», що ми можемо побачити у відповідних трактатах Платона, Аристотеля, Аквіната тощо.

Сама постановка питання про «політичну технологію» суперечила світосприйняттю політичних філософів періоду Античності або Середньовіччя. При цьому, політична технологія, хоча і не визнана офіційно, існувала, тим не менше, на практиці та відігравала свою роль у діяльності будь-яких видатних правителів та державних діячів усіх періодів людської історії. За певного рівня абстракції ми можемо назвати виданих державних діячів епохи середньовіччя (таких як, наприклад Філіп Красивий у Фракції або Фрідріх III у Німеччині) політтехнологами - практиками, котрі засвоювали на основі практичної діяльності ключові політичні технології: комунікації с суспільством та репрезентації політичної влади, внутрішньополітичної боротьби, розширення соціальної бази та легітимності власної влади тощо.

Поступовий розвиток суспільства та пов'язане з ним зростання рівня освіченості, заплутаності політичного процесу, необхідності легітимації державної влади поставили ще гостріше питання про потребу опису та систематизації наявних на той час прийомів технологічного «виробництва політики». З цією задачею блискуче (як на свій час) впорався Н. Макіавеллі, котрий у своїй фундаментальній праці «Державець» зробив опис технології влади періоду пізнього середньовіччя, конкретних кроків для укріплення її стабільності, засобів завоювання та утримання влади та цілого ряду інших політико-технологічних механізмів. Це зумовило сформувало альтернативну традицію у політичній науці - не опису ідеального стану політичної системи, а дослідження механізмів реалізації державної влади на основі ціннісно-нейтрального вивчення реальних політичних об'єктів.

Обидві тенденції або традиції існують і до цього часу. Поступово із початком біхевіоралістичної революції спочатку у політичній науці СІЛА, а згодом у світовому масштабі, політологія все чіткіше починає усвідомлюватися як наука про фактичний стан справ у політиці, а не про теоретичне обґрунтування ідеальної політичної системи (цим починає займатися політична філософія як автономна галузь знання).

Політологія починає розглядатися у відповідності до критеріїв «корисності», що наближає її до необхідності вивчення теоретичних проблем. Проте і за таких змін теоретична політологія зберігає свою значимість як комплекс концепцій високого рівня узагальнення (таких як, наприклад, «теорія демократії» чи численні концепції «політичної системи). Політична наука, навіть і порвавши із відстороненими філософствуваннями, тим не менше не перетворюється на набір зафіксованих у літературі технологічних прийомів, а зберігає свій теоретичний потенціал, оскільки саме ступіть теоретичної розробленості і значною мірою відокремлює певну галузь знання саме в якості самостійної науки.

Особливо гострого характеру суперечність між теорією та технологією зберігається на пострадянському просторі, де про політичну технологію вже досить давно говорять як про самостійну галузь політологічного знання, що засвідчено значним обсягом відповідних наукових публікацій.

Загалом, подібна ситуація зумовлена різкою, революційною трансформацією політичної науки, що відбулася у 90-ті роки минулого сторіччя. Якщо за часів CPCP політична наука була жорстко обмежена ідеологічними рамками та предметом дисципліни «науковий комунізм», то падіння тоталітаризму призвело до початку формування комплексної та багатоскладової парадигми політичної науки. Наука мала повністю перебудуватися до потреб нових вимог, перейти від жорсткої догматики та відсторонених теорій марксизму-ленінізму до мінливої практики пострадянської політики.

Відповідно, жорстка невідповідність наявної теорії і політичної практики призвела до своєрідного пострадянського явища - розмежування політичної науки та політичних технологій у дві різні, автономні галузі знання та професійної діяльності. Сформувався особливий професійний клас «політтехнологів», котрі спеціалізувалися, здебільшого, на електоральних технологіях (тобто, процедурах проведення виборчих кампаній).

Подібний підхід у науковій літературі відображений, зокрема, у публікаціях російських політтехнологів С. Малкіна та Є. Сучкова, для яких поняття «політтехнології» досить важко відокремити від поняття ^публічна політика», яке добре відоме чи не з часів Перикла. На думку російських авторів, необхідно говорити не про політичні, а про виборчі технології, тобто про специфічні технології організації виборчих кампаній. Поняття «політтехнології» краще використовувати в іншому значенні. Воно має виражати доцільне поєднання політичних підходів, принципів і засобів для впровадження у політичну систему нових ідей, моделей, механізмів чи їх зміни. Доречно говорити про політичні технології виведення країни з економічної і політичної кризи, формування громадянського суспільства, розвитку ринкової економіки, управління державою і суспільством чи окремими організаціями як, наприклад, силовими структурами, а також взаємодії уряду і парламенту, парламенту і президента та ін. [7, с. 20-21].

Як вже зазначалося вище, технологія - це опис конкретних процедур для досягнення бажаних цілей. Це практичний опис дій, що можуть і мають призводити до бажаних результатів, і у цьому сенсі технологія змістовно протистоїть теорії, котра побудована на основі узагальнених суджень і не покликана пояснювати як робити ті чи інші дії. Проте, це не означає, що теорія виключає технологію. Навпаки, справжня комплексна та обгрунтована теорія передбачає технологію своїми основними положеннями, як можливість реалізації запропонованих наукових положень.

За такого розуміння політичні технології жодним чином не тотожні до паблік рлейшнз, як до цілком самостійної наукової та навчальної дисципліни. Якщо паблік рілейшнз покликано забезпечити гармонійні стосунки з громадськістю через управління комунікативними процесами та створення сприятливого іміджу, то технології присвячені не стільки зв'язкам із громадськістю, скільки аспектам функціонування самого політичного механізму.

«Технологія - це система… Головний елемент, який відрізняє «технологію» від «методів» - це опис кінцевого результату. Політична технологія забезпечує результат на виборах (успіх певного політичного діяча або партії), а методи, які використовуються можуть бути й інших наук (психології, соціології тощо). Головне завдання політичних технологій - зміст політичних кампаній» [1, с. 102].

Специфікою політичних технологій як особливої галузі політичної діяльності є наступне:

1. Оскільки політика є «продажем» нематеріальних сутностей (таких як «віра у краще майбутнє»), то, відповідно, і сутності ці не можуть бути продані так само як і матеріальні товари. Якщо матеріальні товари можуть бути оцінені за якістю, то для «політичного товару» головним критерієм є доступність або «зрозумілість» для публіки.

2. Потреба роботи з виборцями, котрий виступає не просто пасивним споживачем товару, але учасником політичного процесу. Відповідно, об'єкт роботи виступає і споживачем, що ускладнює взаємодію у системі «суб'єкт-об'єкт» та не може бути вирішено поза теоретичними розробками.

3. Проблема управління - політичні технології вимагають особливих навичок політичного управління, котрі не тотожні до економічного або адміністративного, с. 26-28].

При цьому, варто розрізняти терміни «політичні технології» і «технології в політиці». Останнє поняття може включати не тільки переважно політичні компоненти, але й широкий спектр організаційних, дипломатичних, військових, фінансових, інформаційних, психологічних, комп'ютерних і інших форм і методів діяльності, спрямованих на досягнення поставлених політичних цілей [1, с. 102].

Політичні технології являють собою струнку систему дій по вирішенню практичних політичних завдань і разом з тим - це система що розвивається, тому що збагачується новими операціями під час процесу реального втілення. He існує певних універсальних технологій, оскільки мінливість поля політики зумовлює потребу постійних змін і політико - технологічного забезпечення. Відповідно, оскільки не можна постійно винаходити нові технологічні прийоми, вони мають на чомусь базуватися, мати в основі певні непорушні принципи, котрі і знаходяться у політичній теорії, що також у базується на творчому описі політичної дійсності. Політичні технології стають, таким чином, певною сполучною ланкою між теорією і методологією з одного боку і політичною практикою.

Модель технологізації конкретного рівня політичного простору містить у собі: середовище (політичну діяльність), фактори і умови, що сприяють ефективності, якісному протіканню політичної ситуації. Методологія, в даному випадку, спирається на певні прийоми, властиві і для політичної теорії.

Загалом, якщо прийняти за основу розмежування політики на кулуарну та публічну, то основною областю застосування політичних технологій є публічна політика [7, с. 20].

Елітарна політика теж має свої технології (приховані, бюрократичні), проте основною умовою функціонування політичних технологій є конкурентна публічна політика (за умов тоталітаризму її місце займає офіційна державна пропаганда).

Відповідно, можна викормити наступні сфери застосування політичних технологій: виборчі кампанії; політичні кампанії (підтримки, спротиву, збору підписів); політичні проекти; партійне будівництво [7, с. 23-24]. Відповідно, даним сферам застосування політичних технологій відповідають і галузі загальної теорії політики, відповідно: електоральна політологія теорія груп інтересів, партологія тощо. Технологія, за таких умов, виступає вираженням теоретичного знання у практичних умовах.

Політичні технології активно використовують досягнення суміжних галузей соціально-політичного та гуманітарного знання, однак не зводяться до них. Основою для політичних технологій виступає політична теорія, концепції якої виступають стратегічною умовою для реалізації технології.

Підсумовуючи усе вищесказане, необхідно відзначити, що розмежування політичної теорії та політичної технології як двох різних способів осягнення політичної дійсності має тривалу історію та базується, переважно, на різних підходах до світу політики. Формування сучасної політичної науки позначилось двома тенденціями: технологізацією теорії та перетворення політичних технологій з мало-систематизованої області практичних рекомендацій на об'єкт політологічного дослідження, що засвідчено у численних наукових публікаціях.

Якщо для теорії головним критерієм оцінки є науковість, то для технології - це ефективність, тобто спроможність до реалізації поставлених завдань. Політична технологія наукою не є і не може бути, оскільки вона не спрямована на виконання ключових наукових завдань: створення цілісної наукової картини дійсності, теорій, концепцій. Сфера технології - реалізація конкретних завдань по забезпеченню виборчих кампаній, реалізації влади, організації політичних партій тощо. Політична теорія виступає, за таких умов, стратегічною основою для складання технологічних планів. При цьому, політичні технології передбачають залучення досягнень інших наукових дисциплін (соціології, психології, «зв'язків з громадськістю» тощо), але жодним чином не зводяться до них.

В свою чергу, політичні технології, як практична реалізація політики, виступає площиною для польових досліджень ефективності та значимості тих чи інших політичних концепцій. Оскільки головним критерієм істинності виступає практика, то, очевидно, саме сфера політичних технологій має бути головним науково-дослідницьким центром політичної науки.

Відповідно, політична теорія та політичні технології, не зважаючи на численні історичні непорозуміння, залишаються суміжними сферами, поєднаними нерозривним зв'язком теоретичного знання та його практичної реалізації.

політичний влада технологія легітимація

Размещено на Allbest.ru