Регіональна ідентичність у політичному просторі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіональна ідентичність у політичному просторі України

Татаренко Т.М.

Масштабні явища, які відбуваються останніми десятиліттями, суттєво впливають на основи життєвлаштування, змінюють соціально-політичні та світоглядні парадигми. Трансформаційні процеси у політичній сфері прискорили тенденції до регіоналізації країни, зміни статусу територіального простору регіонів, що обумовлює наукове переосмислення реалій власного соціального буття, пошук нових засад відносно самоорганізації політичного простору українського суспільства. Особливість регіонального чинника виявляється у територіальному інтересі та потребах, територіальній ідентифікації, що в цілому розглядаються як складові процесу формування територіальної спільноти та теорії політико-територіальної організації держави.

He випадково в останній час все більшу актуальність і науковий інтерес набувають питання, пов'язані з проблемою регіональної ідентичності у різноманітних її аспектах (територіальному, соціальному, етнічному, політичному). Регіональна ідентичність являє собою можливість кожному індивіду почувати себе частиною спільності, виступає об'єднуючим колективність фактором. Загальна консолідація фокусує увагу на єдиному універсальному праві громадянина та людини праві вибору власної ідентичності, на особистій відповідальності за цей вибір. Регіональна ідентичність виступає основою, мобілізуючим ресурсом у формуванні регіоналізму як суспільно-політичного руху.

Регіональна ідентичність проявляється як системне багаторівневе утворення: перший рівень це класифікація і власне ідентифікація, що є основою для формування опозиції «Ми Вони»; другий рівень формує певні мотиви поведінки, статусні, культурні, ціннісні та інші «образи» етнотериторіальних спільнот; третій рівень формування відповідної ідеології, яка пропонує погляд на минуле, теперішнє та майбутнє своєї групи щодо інших спільнот. Ідентифікація може здійснюватися в різних формах, відмінних за механізмом засвоюваних ролей, норм, видів діяльності. Для кожної людини закономірне прагнення до позитивної соціальної ідентичності, що дає змогу й думати про себе та свою соціальну групу краще, ніж про членів інших спільнот. У балансі дихотомії «Ми» і «Вони» ніколи незникає потенційна можливість концентрації уваги лише на «Ми» і сприйняття «їх» у негативній якості, особливо в умовах дестабілізації соціуму. Чим більш полярними та не компліментарними будуть характеристики соціальних груп, що протиставляються, тим більш інтенсивний процес соціальної, політичної мобілізації, закріплення ідентичності кожної з них, легітимації влади лідерів цих груп.

Втім, характер співвідношення «Ми» і «Вони» не залишається незмінним і визначається не лише сталими стереотипами, а і реальними соціальними зв'язками, контактами. Рівні розвитку та становлення регіональної ідентичності залежать від певного соціокультурного середовища, життєвих позицій, установок, цінностей вимог і норм тій чи іншій спільноти, від конкретних соціально-економічних умов і ситуацій. Tобто, «ідентичність це не даність, а відношення, яке постійне формується і реформується в межах певного дискурсу» [ 1 ]. Відчуття ідентичності може або змінюватися, або піддаватися руйнуванню, якщо якісь характеристики «своїх» перестають відповідати усталеним уявленням, а їхня поведінка вже не відповідає очікуванням, заснованим на минулому досвіді.

В Україні після подій «помаранчевої революції» регіональна ідентичність здебільшого виступає в ролі захисної реакції проти обставин, що ущільнюють її положення, є засобом, здатним захистити та локалізувати індивід і його права в просторі за допомогою відповідної, близької йому стійкої колективності. Отже, підвищення ролі регіональної ідентичності в ідентифікаційній системі зумовлена тим місцем, яке територіальність займає в формуванні колективної ідентичності особистості. Її основними функціями є інформаційна, психологічна, інструментальна. Регіональна ідентичність має якості «об'єктивізуватися», вона ґрунтується на об'єктивних чинниках територія, загальне історичне минуле, особливості локальної культури тощо.

Водночас, підвищення статусу регіональної ідентичності в ідентифікаційній системі є фактором суспільно-політичних змін, що відбуваються сьогодні в масштабах українського політичного простору і безпосередньо пов'язаних з децентралізацією системи державного управління. Сьогодні, стосовно до України, можна спостерігати тільки становлення або часткову легітимізацію регіональних політичних інститутів зовні і всередині регіону. В реальності регіональна політична ідентичність представлена, по-перше, регіональними органами влади, які в своїй діяльності намагаються стати суб'єктами політичного процесу, конституційно закріпленого суверенітету на регіональному рівні. По-друге, регіональна політична ідентичність відображає політичні орієнтації і політичну поведінку населення, що створюють певне поле українського політичного простору для попиту і вияву ідентичності політичних сил. Ці дві складові взаємозв'язані та взаємодіють при формуванні політичного простору, що насамперед використовується політичною елітою в процесі передвиборчих кампаній з метою конструювання певних організаційних структур та делегування відповідних владних повноважень на регіональний рівень. В результаті регіональна спільнота має можливість легітимізувати себе в ролі політичної суб'єктності держави.

Регіональна політична ідентичність формується в процесі ідентифікації «себе» і «інших», тобто визначення загального і розрізненого суб'єкта політичних відносин. На думу Ю.Л. Качанова, істинний зміст політичної ідентичності пов'язаний зі всіма спілками і конфліктами, об'єднаннями і протиставленнями політичного життя. Політична ідентичність це символічний засіб об'єднання з одними і дистанціювання від інших, найважливіший засіб мобілізації агентів поля політики[2]. Процес політичної суб'єктивізації передбачає трансформацію територіальних структур. Це потребує вдосконалення системи функціонування регіональних органів влади, місцевого самоврядування, в діяльності яких можна виділити деякі основні напрями: 1) взаємодію з центром з метою утвердження себе в якості партнера центральних органів влади і вирішення питання про розподіл компетенції, 2) конструювання міжрегіональних відносин з метою формування, поряд з вертикальними, горизонтальних зв'язків, що виявляється як у зовнішньому визнанні, так і «групової солідарності», в активізації міжрегіональних асоціацій, які здійснюють лобістську діяльність у реалізації своїх консолідованих інтересів.

По-третє, взаємодія з іншими суб'єктами політичного життя регіону, насамперед із населенням, з метою посилення своїх позицій як єдиного носія конституційно делегованого суверенітету на території регіону, а також відстоювання регіональних інтересів і потреб на противагу Центру.

Крім того, на регіональному рівні набуває розвитку загальна тенденція (у діяльності відповідних органів влади) намагання місцевих владних структур, еліти монополізувати політичний простір регіонів. Така особливість властива, насамперед, «партіям влади», що формуються. Вони мають забезпечити лояльність до певної політичної сили в регіоні та відповідну перемогу на виборчих кампаніях, монополію на представництво в місцевих і центральних органах влади. При цьому, утворюючи власні політичні структури, «партії влади» використовують різноманітні форми договірних відносин з існуючими та можливими суб'єктами політичного процесу на підставі взаємовигоди, контролю за ходом і результатами виборчих кампаній, діяльністю та виконанням повноважень місцевих органів влади та інше. Певні умови та специфіка методів реалізації вищезазначених напрямів формують особливі відмінності та систему взаємовідносин між основними суб'єктами політичного життя як на рівні регіонів, так і між регіонами, регіонами та Центром, а також складає умови для конструювання «регіональних ідеологій», «міфів», які є вагомими у формуванні стійкої регіональної самосвідомості, при цьому виконують мобілізаційну функцію, обґрунтовують правомірність претензій регіональних політичних інститутів на перерозподіл владних повноважень і функцій в системі політичних відносин, тобто порушують питання про відповідність і особливості функціонування існуючої територіальної організації влади, органів місцевого самоврядування на регіональному рівні, а також про умови даної трансформації. Для регіональних ідеологій важливим є виокремлення проблеми «регіонального інтересу», конструювання образа «Ми» (регіональна спільнота) «Вони» (Центр, інші регіони), позиціювання «себе» у політичному просторі. Ідеологічні схеми, що застосовуються, в залежності від умов соціально-політичного розвитку, відрізняються по змістовному наповненню та особливостями риторики, а також стратегією, стилем діяльності еліт і органів влади, що їх реалізують. Однак для всіх ідеологічних конструкцій характерним є апеляція певних структур до культурно-історичних традицій та цінностей конкретного територіального простору, специфіки його історичного шляху, обґрунтування нових міфів і стереотипів, які формують просторові образи, культивують регіональну ідентичність та водночас фіксують територіальну особливість, соціокультурну відмінність. Зазначені пріоритети використовуються в діяльності регіональної еліти для мобілізації населення регіону на підтримку своїх дій та інтересів, а також впливають на формування політичних орієнтацій, посилюють політизацію регіональної ідентифікації, що грає значну роль у системі координат як державного, так і регіонального політичного простору.

На динаміку регіональної політичної ідентифікації відчутно впливають процеси соціально-політичної трансформації, що зумовили зміни в системі ціннісних орієнтацій, кризу соціальної ідентичності й в системі політичної ідентифікації на загальнонаціональному рівні, що активізувало процес пошуку засобів і механізмів ідентифікації на різних рівнях. Крім того, процеси дезінтеграції політичного, економічного і соціального простору, що відбувалися в 90-х роках XX століття, сприяли закритості локальних спільнот, зниженню географічної мобільності і дезінтеграції інформаційного простору. He випадково в умовах політичних подій 2004-2006 рр. здебільшого проявляються розбіжності в позиціях щодо просторовій ідентифікації, спостерігається тенденція самоідентифікації значної частини населення з територіальною спільнотою. Зокрема, дані опитування соціологічною службою Центру Разумкова, проведеного в 2006 році, свідчать, що серед мешканців У країни переважає територіальна локальна ідентифікація, насамперед 44 % громадян України ідентифікують себе з місцем проживання, малою Батьківщиною (містом, селом тощо), з Україною в цілому 31%, з регіоном проживання 15%. Локальна ідентичність превалює у всіх регіонах, крім Західного, 40% якого ідентифікує себе з У країною, в той же час локальна ідентичність у Центрі складає 50%, на Півдні 49%. Рівень загальноукраїнської ідентичності зменшується з Заходу на Схід до Півдня від 40% до 26%. Регіональна ідентичність більш властива мешканцям Сходу 19%, менш Центру 10%[3]. Згідно результатів дослідження «Донецьк Львів: соціокультурні ідентичності і практики», проведеного компанією «ДІАЦ» (Донецьк) і Лабораторією соціальних досліджень Центру підтримки приватної ініціативи у Львові, та спільного наукового проекту «Україна: образи регіонів та міжрегіональні відносини», що виконувався у 2005-2007 рр. Луганським національним педагогічнім університетом ім. Тараса Шевченка, Львівським національним університетом «Львівська політехніка», Дрогобицьким державним педагогічним університетом ім. Івана Франка та Центром з вивчання суспільних процесів та проблем гуманізму (м. Луганськ) з метою виявлення структурування регіональної системи за віссю «Схід Захід» і представленості особливостей ціннісної свідомості мешканців Донбасу та Галичини, на цей час спостерігається стабільність ідентифікаційної моделі львів'ян, яка склалася історично, та поступово оформлюється модель донеччан із домінуванням в ній локальної «донецької» ідентичності. Значними є відмінності у відповідях респондентів в залежності від регіонів мешкання. Насамперед, мешканці Донецька більшою мірою відчувають себе мешканцями регіону (31%) і міста (16%), меншою мірою громадянами України (36%). У Львові ситуація зворотня: 71% вважають себе громадянами України, лише 6% мешканцями регіону, 17% мешканцями міста. В Луганську 32% ідентифікує себе з регіоном і 36% з Україною, в Дрогобичі відповідно 20% і 59% [4; 5; 6]. Отже, в ідентифікаційне ядро у мешканців Галичини включена загальногромадянська ідентичність, яка є більш сильною, ніж регіональна, чи поселенська. У мешканців Донбасу загальногромадянська ідентичність є близькою за значущістю до регіональної.

Проте науковець Л.Аза вважає, що потребує окремого розгляду позиція «громадянин України», оскільки з останньою у 2006 році себе ідентифікували 47,4% опитаних українців, 34,5% росіян, 3,8% представників інших національностей. Ситуація, яка склалася, виглядає набагато складнішою, оскільки втрата ідентичності відбувається не лише на індивідуальному і груповому рівнях, а й на рівні суспільства в цілому, коли оточуюче людину соціальне середовище перестає бути для неї знайомим, зрозумілим і прозорим. На послаблення громадянської солідарності, втрату значущості її смислового параметра впливають економічне неблагополуччя, політична нестабільність, соціальна незахищеність та невпевненість у завтрашньому дні, позбавляючи тим самим дану ідентичність солідаризуючого змісту. Майже кожний третій українець не зміг відповісти, чи пишається він тим, що є громадянином України, чи ні, не кажучи вже про росіян та представників інших національностей[7]. Однак інтенсивність переживання тієї чи іншої ідентичності не є незмінною та зазнає помітних коливань.

Необхідність відчуття себе частиною суспільства або спільності спроваджується взаємодією процесу ідентифікації з такими базовими цінностями особистості як самозбереження, самоутвердження тощо. Порівняльний аналіз матеріального становища рівня життя населення різних регіонів свідчить, що найбільш упевнено в майбутнє дивляться мешканці Західного регіону (понад 60%), то на Сході лише кожний четвертий, на Півдні кожний третій, в Центрі кожний другий. Респонденти Галичини і Донбасу незалежно від типу поселення надають приблизно однакові оцінки свого матеріального становища. Життя респондентів і Сходу і Заходу України за період незалежності суттєво не змінилося на краще. Вони оцінюють його не досить високо на рівні 2,6-3,6 балів за 5-бальною шкалою. При цьому існує доволі значна частка респондентів, яким важко відповісти на дане питання (в різних типах поселенських структур вона коливається в межах 30-40%). Однак на Заході є найбільше тих, хто пишається своїм українським громадянством 32,8%, в Центрі 30,7%, поміж мешканців Сходу лише 25,3%, на Півдні 11,1%. Це є симптомом невпевненості у завтрашньому дні, наслідком політичної нестабільності в державі, що призводить до кризових явищ у всіх сферах суспільства[7,с.11].

Відносно помітна різниця в оцінках населення (2007 рік) до центральних органів влади. За даними опитування 23,8% респондентів у Луганську вважають, що Адміністрація Президента України сприяє порозумінню (Львів 33,6%), загострює стосунки 39,4% (Львів 18,1%), суттєво не спливає 17,1% (Львів 22,7%), важко відповісти 19,7% (Львів 17,8%). Відносно Кабінету Міністрів у Луганську вважають: сприяє порозумінню 20,7% (Львів 12,8%), загострює стосунки 26,7% (Львів 44,5%), суттєво не спливає 20,1% (Львів 17,6%), важко відповісти 32,6% (Львів 25,1%). Верховна Рада України у Львові вважають, що сприяє порозумінню лише 11,7% (Луганськ 14,6%), загострює стосунки 47,2% (Луганськ 36,4%), суттєво не впливає 15,2% (Луганськ 15,2%), важко відповісти 25,9% (Луганськ 33,9%) [8,с.300-301]. Регіонально дисбалансоване ставлення суспільства щодо конкретних дій інститутів влади. Ідея розпуску Президентом парламенту з метою виходу з кризи отримала, за даними омнібусу 2007, більшу підтримку на Заході країни (22,3%), ніж на Півдні та Сході (7,4% та 7,1 %). Мешканці південних та східних областей переважно вважали неприпустимими такі дії Президента 45,2% і 43,6%, відповідно на Заході та у Центрі 12,8% і 15,2%[ 10, с.95].

Отже, мешканці Сходу та Заходу мають схожі регіональні стереотипи та покладають відповідальність за політичну ситуацію в країні на політичні інститути, однак по різному оцінюють вагу державних структур та партій у політичному протистоянні полярних регіонів. Привертає увагу і невизначеність у відповідях респондентів (20-30%), що свідчить або про байдуже ставлення, або про зважений підхід до поставленого питання.

Показником процесу політизації регіональної ідентифікації, її легітимізації є політична довіра населення до структур державного управління, що віддзеркалює динаміку громадської думки відносно ефективності роботи політичних інститутів, еліти та дозволяє оцінити ступінь сприйняття і вірогідність підтримки громадянами пропонуємих соціально-політичних проектів. Втім, моніторингові дослідження свідчать, що продовж тривалого часу зберігається негативне ставлення та низький рівень довіри населення до центральних і міських органів влади, що зумовлено суперечностями між очікуваннями та реальністю. He випадково відмінність в показниках довіри респондентів до центральних владних структур і органів місцевого самоврядування на етнотериторіальному рівні Донбас Галичина є незначною. Середній бал довіри до владних структур перебуває в межах від 1,7 до 3,2 (за 5-бальною шкалою). Коливання довіри до органів місцевої влади відбувається в межах від 2,0 до 2,6; судових гілок від 1,8 до 2,6. Відносно помітна різниця в оцінках довіри населення до Президента: в Донбасі середній бал довіри знаходиться в діапазоні від 1,9 до 2,4; в Галичині рівень довіри нижче середини не опускався і становив від 2,8 до 3,2. Низькі показники довіри громадян до влади характерні для всієї території країни. Так, в 2006 році цілком або переважно довіряли Президенту 29,5%, Верховній Раді 15,2%, Кабінету Міністрів 15,7%, місцевим органам влади 17,0%, судам 13,7%, прокуратурі 12,1 %[ 10,с. 128-133]. При цьому зафіксовано різке зростання недовіри до Президента, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів. За омнібусом-2007, п'ята частина опитаних (22,1%) назвала слабкість влади однією з найприкметніших рис сьогоденної України. Це породжує політичну нестабільність, яку закладає сама влада, що відображає існуючі глибокі проблеми, суперечності, конфлікти і кризи та віддзеркалює протистояння двох владосистем президентської і парламентської, які створюють свої центри прийняття рішень[ 11,с.64-67].

Дані дослідження дають змогу визначити ставлення населення України до владних структур у розв'язанні нагальних проблем людини і суспільства, виконанні своїх обіцянок. He випадково влада не користується довірою населення ні «помаранчева», ні «біло-блакитна», однак першу підтримує одна частина України, другу інша, тобто масова свідомість вирізняється чіткою поляризацією та має нерівномірний характер. Цей процес відбувається в напрямі демонтажу «соціальної держави», при цьому зростає негативне ставлення до неоліберальних реформ, адже людина відчуває брак певних соціальних благ, самопочуття та рівень життя погіршується, очікування та сподівання на поліпшення матеріального добробуту та якості життя не були реалізовані. Реальна практика наближення до демократичних ідеалів виявилась далекою від суспільних очікувань.

Геополітичний вимір масової свідомості також засвідчує суперечливість поглядів та відносно високий рівень політизованості громадян України щодо оптимального вибору історичного шляху та перспектив розвитку країни. Моніторингові дослідження свідчать, що протягом тривалого часу (з 2001 по 2006 pp.) у настроях і думках громадян України переважає орієнтація на посилення східнослов'янського блоку (України, Росії, Білорусі) 29,2% опитаних у 2001 р. та 31,7% у 2006 р. Вступ України до ЄС у 2006 р. підтримували 33,6% респондентів, 35,1% це вважали не доцільним, 31,3% не визначилися; Єдиний економічний простір (блок країн Росії, Білорусі, Казахстану, Узбекистану) підтримували 54,4%, проти 21%, не визначилось 24,6%. Значно переважає чисельність противників альянсу з міжнародним товариством, очолюваним СІЛА: за 12,9%, проти 57,6%, не визначилось 29,5%. Отже, при виборі інтеграційного простору домінуючою орієнтацією є «східний вектор», що представляє можливість поновити економічні зв'язки з колишніми радянськими республіками та вирішити спільні проблеми щодо напрямів соціально-економічного розвитку, налагодити ділові контакти, а також можливість традиційного спілкування, мовно-культурної історичної спільності.

Водночас існують суттєві відмінності у політичних поглядах мешканців полярних регіонів стосовно зовнішньополітичних орієнтацій, що значною мірою пояснюються регіональною диференціацією. Найбільшою підтримкою (березень 2007 р.) серед респондентів Дрогобича користується вектор розвитку з інтеграцією до Європейського Союзу 35%, в Луганську лише 16,4%; прагнуть вступити в Європейський Союз і НАТО в Дрогобичі 26,9%, в Луганську 5,7%; спостерігається низька підтримка прихильників НАТО: в Дрогобичі 5,1%, в Луганську 2,4%. Проте серед луганчан домінує зовнішньополітична орієнтація на необхідність створення міждержавного союзу України, Росії та Білорусі 24,8% (Дрогобич 1%), 16,4% є прихильниками розвитку співробітництва у рамках CH Д та перетворення його на міцне міждержавне об'єднання 16,4% (Дрогобич 2,7%). Щодо ностальгії за CPCP серед дрогобичан дослідження не виявило, а серед мешканців Луганська прихильників відновлення Радянського Союзу кожен десятий опитаний (9,9%). Приблизно однакова частка опитаних у Дрогобичі і Луганську (відповідно 17,2% та 14,6%) вважають, що Україна повинна розвиватися як нейтральна позаблокова країна, яка у зовнішній політиці орієнтується на власні інтереси.

Відмінних поглядів у зовнішній політиці також дотримуються мешканці-респонденти Донецька та Львова. На запитання «Якби ви могли вибирати, то в якій державі чи об'єднанні держав хотіли б жити?» більшість донеччан обрали союз Росії, України, Білорусії та Казахстану 42% (Львів 3%), знов об'єднаний CPCP 22% (Львів 0%). Більшість львів'ян, навпаки, бажають жити в об'єднаній Європі (ЄС) 54% (Донецьк лише 6%) і у своїй власній державі, максимально інтегрованій у різні міжнародні структури 21% (Донецьк 4%). Найбільш донеччан вважають головним союзником України Росію 82% (Львів 0%), Білорусію 43% (Львів 0%), Казахстан 9% (Львів 0%). Проте львів'яни вважають союзниками України інші держави 21% (Донецьк 3%), Грузію 14 % (Донецьк 2%), Польщу -8% (Донецьк 3%). Для донеччан потенційним супротивником виступають СІЛА 39% (Львів 0%) і Польща 6% (Львів 0%), в той же час для львів'ян таким супротивником є Росія 51% (Донецьк 0%)[5]. Отже, виокремлюються історично сформовані регіональні спільноти, які мають внутрішньополітичні відмінності, протилежні духовні цінності та різні зовнішньополітичні орієнтації. Тобто суспільство фрагментується, воно ослаблене як цілісність, не має стратегії розвитку, яка поділялася б більшістю громадян. На цей шлях суспільство потрапляє в умовах руйнування соціальних інститутів, розмивання соціальних норм, ліквідації системи цінностей і відсутності об'єднавчих ідей. Затяжна системна криза, у якій перебуває українське суспільство, є загальною умовою, що стимулює процеси його фрагментації. У кожній із суспільних сфер кризові явища набувають специфічного характеру, притаманного саме українським реаліям.

Так, очевидним постає домінування парадигми демократичної співучасті як реалізації влади через взаємодію та відповідальність на основі функціонування відкритого простору інформаційно-комунікативних систем, що формуються на відповідних рівнях соціальної організації та визначають формат політичних відносин, а також активної участі всіх учасників діалогу відносно конструювання можливого соціального проекту майбутнього. При організації різних форм інформаційних контактів сьогодні принциповою є відмова від нав'язування, тиску, маніпулювання свідомістю й поведінкою, при цьому набувають ваги цінності взаємодії, толерантності, порозуміння на підставі принципів справедливості, достовірності інформації, врахування прав кожної із сторін, взаємного пошуку міст зіткнення, установки на відкритість, здатність прислуховуватися, усвідомлюючи та приймаючи інші погляди й переконання.

регіональний ідентичність політичний

Список використаних джерел

1. Neumann І.В. Russia and Central Europe's Constituting Other/ I.B. Neumann // East European Politics and Societes. 1993. Vol.7. N 2. P.249.

2. Качанов Ю.Л. Агенты поля политики: позиции и идентичность / Ю.Л. Качанов // Вопросы социологии. 1992. Т.1. №2. С.69.

3. Шангина Л. О стране, государстве и гражданах в переходном возрасте / Л. Шангина // Зеркало недели. 2006. №31. 19 августа. С.1-3.

4. Коржов Г. Региональная идентичность Донбасса: генезис и тенденции развития в условиях общественной трансформации / Г. Коржов // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2006. № 4. С.38-52.

5. Вакулова Т.В. Цивілізаційний вимір регіонів та національні інтереси України / Т.В. Вакулова // Стосунки Сходу та Заходу України: суб'єкти, інтереси, цінності: Зб.науков.праць. Луганськ, 2007. С.22-23.

6. Кононов І.Ф. Донбас та Галичина: регіональні автота гетеростереотипи і соборність України / І.Ф.Кононов // Стосунки Сходу та Заходу України: суб'єкти, інтереси, цінності: Зб.науков.праць. Луганськ, 2007. С.94-105.

7. Аза Л. Етнічність у контексті національно-державної ідентифікації// Українське суспільство 1992-2006. Соціологічний моніторинг/ Л. Аза [за ред. В. Ворони, М. Шульги]. K., 2006. С,94-97.

8. Кононов І.Ф. Український націоналізм у світі другого модерну / І.Ф. Кононов // Ціннісно смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи українського націоналізму: Матеріали III Міжнародної наукової конференції, 17-18 листопада 2007 р. Івано-Франківськ, 2007. С. 292-303.

9. Зоткін А. Політичні та економічні пріоритети населення / А. Зоткін // Українське суспільство 1992-2007. Динаміка соціальних змін [за ред. В. Ворони, М. Шульги]. K., 2007. С,89-95.

10. Єнін М. Політичні орієнтації та рівень довіри мешканців Донбасу та Галичини до владних структур / М. Єнін // Стосунки Сходу та Заходу України: суб'єкти, інтереси, цінності: Зб.науков.праць. Луганськ, 2007. С.127-137.

11. Тарасенко В. Проблемна влада України / В. Тарасенко, І. Казанська // Українське суспільство 1992-2007. Динаміка соціальних змін [За ред. В. Ворони, М. Шульги]. K., 2007. С,60-69.

Размещено на Allbest.ru